ЗНАКИ-СИМВОЛИ ТРИПIЛЬСЬКИХ ОРНАМЕНТIВ I СИМВОЛИ-ОБРАЗИ УКРАЇНСЬКИХ ОБРЯДОВИХ ПIСЕНЬ

Вважається, що в орнаментицi суспiльств родового перiоду, неолiту-енеолiту не допускалося жодних випадковостей, як i не була та орнаментика звичайними естетичними вправами, а в нiй вiддзеркалилися свiтогляднi магiчнi засади, тотемiстичний культовий характер. На цьому наголошують, зокрема, В. Гольмстен, І. Дьяконов, В. Даниленко та iн.

Усi дослiдники Трипiльської культури, зокрема Є. Кричевський, В. Даниленко, Б. Рибаков, М. Чмихов, М. Вiдейко, В. Мицик, Т. Ткачук, одностайнi у своїх оцiнках оздоблення трипiльського посуду – воно мало сакральний, магiко-сакральний характер, тобто такий, що вiдносився до релiгiйних сонцепоклонницьких культiв i ритуалiв. Власне, значну частину свого посуду творцi Трипiльської цивiлiзацiї призначали, за даними С. Рижова, саме для культових i жертовних цiлей.

За символами-знаками трипiльцiв, отже, стоять їхня духовнiсть, їхнi свiтогляд, сонцепоклонницькi святощi, тотеми. Що ж пошановували i що задобрювали трипiльцi? Якi сакральнi об’єкти найчастiше зафiксованi у їхнiй орнаментицi? За даними багатьох дослiдникiв, найчастiшими символами носiїв Трипiльської культури були Сонце i тур-бик. А на символи води, як показують дослiдження Т. Ткачука i Я. Мельника, в окремих групах трипiльських поселень припадає 33% вiд усiх вiдомих знакiв, на символи дощу – 16 %, на символи тварин – 14 %, на символи дерева – 16% тощо. Серед трипiльської зооморфної пластики, за пiдрахунками В. Балабiної, спостерiгається така динамiка: тур-бик – 49,4 %, олень – 2,4 %, коза – 2,3 %, птахи – 1,4 % вiд усiх фiгурок i т. iн.

З-помiж виставлених для огляду трохи бiльше як 350 трипiльських пам’яток у Нацiональному музеї iсторiї України та Музеї Інституту археологiї НАН України зображення сонця та його колообiгу є на 33, мiсяця – на 11, води – на 25, дощу – на 29, дерева – на 15, тура-бика – на 33, оленя, змiї, собаки, птахiв – на 5-10 пам’ятках. Понад 700 замальовок трипiльського посуду оприлюднив у таблицях до своєї працi «Гончарство племен Трипiльської культури» С. Рижов. Там знову ж таки переважають зображення перерахованих знакiв-символiв: сонця i його колообiгу – на 90, води й дощу – на 40, мiсяця – на 40, зiрок – на 4, дерева – на 6, тура-бика – на 17, змiї, хорта, птахiв – на пiвдесятка посудинах.

Дослiдники Трипiлля С. Бiбiков, С. Рижов, В. Мицик, О. Уманський стверджують, що символи трипiльцiв перегукуються iз традицiями українського народного декоративного мистецтва. До ще глибших висновкiв дiйшли такi українськi вченi, як В. Щербакiвський, О. Кандиба (Ольжич), В. Петров, Я. Пастернак, вбачаючи спадкоємний зв’язок мiж творцями Трипiльської цивiлiзацiї та українством. В. Петров, скажiмо, переконував, що трипiльцi ввiйшли в етногенез українцiв. А Я. Пастернак заявляв, що «Для українцiв розвоєвою базою були трипiльськi племена». Такий же спадкоємний зв’язок мiж носiями Трипiльської культури i українцями бачив i В. Щербакiвський: «Нашi трипiльцi мусять нарештi одержати по заслугах те, чого вони вартi... Вони, власне, склали весь фольклор, який маємо, всi народнi обряди, вiрування i iнше, майже всю усну словеснiсть».

Значна частина українських культiв, вiрувань, за дослiдженнями етнографiв, має витоки десь у мезолiтi-неолiтi, а чи й палеолiтi, отже пройшла i трипiльський перiод української минувшини. Тож є всi пiдстави пильнiше придивитися до трипiльських знакiв-символiв саме через призму української етнографiї, українського фольклору. Це може принести несподiванi важливi результати.

Українство має тисячi обрядових пiсень, якi за дослiдженнями О. Потебнi, В. Гнатюка, М. Драгоманова, І. Огiєнка, Ф. Колесси та iн., постали задовго до насадження християнства в Русi-Українi, десь у прадавнi сонцепоклонницькi часи. Ученi знаходять у тих наших обрядових пiснях сонцепоклонницького походження вiдлуння ще первiсної епохи у їхнiх космогонiчних мотивах початку Свiту, Прадерева, вiдмикання ключами Неба, Землi, Вирiю, у космогонiчних мiфоознаках шлюбного мотиву, як i цiлому рядi солярнолюнарних символiв. Вражає, що у тих наших прадавнiх пiснях оспiвуються з тiєю ж частотнiстю тi ж самi символи, якi опоетизували у своїй орнаментицi носiї Трипiльської культури. Символи-образи таких наших пiсень є нiби розвоєвим продовженням символiв трипiльських орнаментiв, їхнiми варiантами у словесностi.

Аби упевнитися у сказаному порiвняймо наведенi вище цифри, що стосувалися динамiки знакiв-символiв трипiльської керамiки iз цифрами, що стосуються символiв-образiв українських обрядових пiсень сонцепоклонницького походження. З-помiж майже 450 наших обрядових пiсень сонцепоклонницького походження, оприлюднених у збiрках «Золотослов» та «Небо України», сонце i його колообiг оспiвують 55 пiсень, мiсяць – 50, первовiчнi води – 38, дощ – 28, дерево (Райдерево, Самбiрдерево) – 57, птахiв (райських птахiв) – 60, тура-бика – 20, оленя, козу, куну, змiю – 5-10 i т. iн.

Серед найчастiших трипiльських знакiв-символiв дослiдники видiляють символи Сонця і його колообiгу. Ось що пише про цей трипiльський символ М. Вiдейко, посилаючись на дослiдженi Н. Бурдо кiлька десяткiв цiлих та реконструйованих посудин ранньотрипiльської керамiки iз поселень на пiвночi Одеської областi: «Однояруснi композицiї найчастiше складалися з таких елементiв, як коло, овали з «променями», вiдтiнки спiралi. Напрям руху композицiї – злiва направо... Таким чином утворюється орнамент, який названий Б. Рибаковим «безперервний бiг сонця» i може бути витлумачений як вiдображення плинностi часу».

Вiдзначає символи сонця та його колообiгу і В. Мицик: «Ось на посудинi з Пiщаної воно (сонце) йде в кругообiгу. Цi чотири фази, тiльки в iншому вiдображеннi, є в оздобленнi виробiв з поселень Майданецького, Тальянок, Добровод, Томашiвки, точнiсiнько як у тiй веснянцi спiвається: «Колом, колом Сонце вгору йде». Географiю трипiльських поселень, на посудi з яких є символ колообiгу сонця, можна значно розширити такими поселеннями, як Володимирiвка, Касанове, Клiщiв, Коновка-Пуцита, Независько, Попудна, Стара Буда, Яблуня та iн.

Дуже вiрно пiдмiтив В. Мицик зв’язок трипiльського символу колообiгу Сонця iз таким же символом українських обрядових пiсень. У наших пiснях iз тим символом, очевидно, маємо вiдлуння вiдзначених М. Чмиховим уявлень наших пращурiв-сонцепоклонникiв про рух сонця як ядро вiдомого їм «закону» життя Всесвiту чи то Кола Рiти. В українських веснянках оспiвується колообiг сонця у зв’язку iз початком аграрного циклу: «Сонце вгору йде, а низенько Землю грiє». Часто отi спричиненi сонячним колообiгом змiни в життi природи, в українських обрядових пiснях спiввiдносяться зi змiнами у життi дiвчини i хлопця: «Ой колесом, колесом й а Сонечко вгору йде, А вже наша дiвчина заручена йде»; «Колом, колом Сонечко нагору йде, Колесом ясне нагору йде, Полком молодий на посад iде».

Усi помисли землероба-трипiльця крутилися, звiсно, довкола пiдвищення родючостi його ниви i для цього вiн, як висловився О. Уманський, «докладав не тiльки фiзичнi, але й духовнi сили – молив Небо про своєчасний дощ». Звiдси зрозумiле таке часте зображення знакiв дощу на трипiльськiй керамiцi, зокрема iз Залiщикiв, Коновки-Пуцити, Петренiв, Шипенцiв та iн. За Т. Ткачуком i Я. Мельником знаки-символи дощу вживалися в оздобленнi посуду окремих груп трипiльських поселень до 16 % вiд загальної кiлькостi вiдомих знакiв. Зрозумiло, те, що було намальоване трипiльцем на його посудi, мусило бути у його головi i на його язицi у виглядi замовлянь, заклинань, задобрювань. А чи не могла потрапити ота словесна магiя трипiльцiв хоч якимось вiдлунням у нашi обрядовi пiснi? Чи не могли спiвати трипiльцi пiсень, подiбних ось до таких українських обрядових пiсень сонцепоклонницького походження: «Крапни, дощику з Неба, Бо нам тебе треба. На запашнеє зiлля»; «Дощику, припечи, припечи, А нам хлiба напечи».

Одного дощу замало, аби вродила щедро нива, потрiбно ще й сонячне свiтло i тепло, i з цiєї простої причини трипiльськi майстри доволi часто вимальовували на своїх виробах цiлi блоки знакiв, у яких поєднували символи дощу i Сонця. Це простежується, наприклад, у орнаментi на горщику iз Коновки-Пуцити, де косi пучки пунктирiв (дощ) опускаються зверху вниз, а поруч iз тими смугами-дощами вимальоване яскраве Сонце. А на горщику iз Шипенцiв уже Сонце стоїть мiж двома переплетеними смугами дощiв. На горнятi ж iз Яблунi перетинаються смуги дощiв i лiнiї колообiгу Сонця. Сонце й дощ у єдиному сюжетному вузлi маємо i на трипiльському посудi iз Василiвки, Старих Радулян, Блищакiв, Клiщiв, Незвиська, Залiщикiв, Липчан, Кошелiвець та iн.

Звичайно ж, нашi пращури-трипiльцi безмежно радiли Сонцю i дощу, як i пiзнiше їхнi нащадки, що видно iз українських обрядових пiсень сонцепоклонницької доби: «А вже весна, а вже красна. Та й три вiтри нам принесла. Один з дощем, Другий з зелом. А третiй з Сонцем i теплом». У наших прадавнiх обрядових пiснях молодiжного циклу сув’язь сонця й дощу оспiвується як життєдайна сила i спiввiдноситься iз дiвчиною-нареченою також як символом продовження життя, життєдайною силою: «Я до тебе сама прийду, Я до тебе на двор дробним дощем, А в сiнечка ясним Сонечком». Так говорить дiвчина-наречена хлопцю-нареченому.

Серед трипiльської керамiки трапляються екземпляри, де у блоках знакiв сонця й дощу знаходимо i знак мiсяця. Словами В. Мицика – то «триєднання сил, трисутнiсть космогонiчних сил». Трисутня єднiсть символiв сонця, мiсяця й дощу яскраво вималювана в орнаментицi кубка iз Майданецького, де кругова лiнiя довкола вiнця символiзує коло сонця, а на двох боках посудини спадають з неба смуги дощiв, за якими симетрично у темному небi сяють два серпанки мiсяця. А в чистих обрамлених небесними драбинами секторах (меотах) проростають iз горбикiв землi два дерева як наслiдок дiї небесних свiтил i дощу. Блоки iз подiбними поєднаннями знакiв сонця, мiсяця й дощу знаходимо i на трипiльських глечиках iз Петрен, Чечельника та збанку iз Шипенцiв.

Оця трипiльська трисутнiсть космогонiчних сил як символ життя буйно розвинулася в українськiй обрядовiй поезiї сонцепоклонницької доби, де в єдиному сюжетному вузлi оспiвуються Сонце, Мiсяць i дощ як життєдайнi сили, як щедрi гостi господаря, як три товаришi, а чи й царi. Наприклад: «Хвалиться же, хвалит ясний Мiсяченько, Як я взийду опiвночи, освiчу гори й скалоньки. Хвалиться же, хвалит яснеє Соненько, Як я взийду... Освiчу весь Свiтонько. Хвалиться же дробен дожджичок, Як паду три рази в маю, Я оброшу жито, пшеницу i вшелякую пашницу»; «Три гостi сидять, три товаришi. Єден товариш – ясне Сонечко, Другий товариш – та Мiсяченько, Третiй товариш – та дробен дощик»; «Три царi стоять...та й перечуться... Тото й один цар – свiтлий Мiсяцю, А то другий цар – ясноє Сонце, А то третiй цар – дрiбненький дощик».

Як вважає В. Мицик, парнiсть у трипiльцiв була однiєю iз мiрностей чи закономiрностей, без яких за їхнiми усвiдомленнями неможливо творити життя. А трипiльськi композицiї iз парнiстю Небесних Свiтил Мицик витлумачує як «вияв духовно розвиненого суспiльства. Шлюбну пару на космiчному рiвнi символiзують Сонце i Мiсяць. У низцi трипiльських горщикiв поруч iз Сонцем зображуються фази Мiсяця. У життi – це чоловiк i жiнка». Т. Ткачук та Я. Мельник видiляють у орнаментицi трипiльцiв елементи розпису у виглядi серпанкiв Мiсяця, якi входять до хрестоподiбних i свастикоподiбних композицiй. Трипiльський хрест, за деякими дослiдниками – то символ Сонця, а свастика – то рух Сонця у колообiгу. Виходить, у видiлених Ткачуком i Мельником орнаментах маємо у сув’язi символи Сонця i Мiсяця. Мотиви парностi сонця й мiсяця або й триєдностi сонця, мiсяця, зiрок знаходимо у блоках трипiльських знакiв на посудi iз Майданецького, Тальянок, Раковиця та iн.

Нашi пращури неолiтичної доби надавали парностi символiв Сонця i Мiсяця якогось особливого значення – їх навiть зображували у виглядi валiв у своїх курганних сонцепоклонницьких святилищах. М. Чмихов та Ю. Шилов дослiдили усатiвськi кургани в Одеськiй областi i виявили на них втiлення парної символiки Сонця й Мiсяця у структурi насипiв, ровiв та кромлехiв.

Правдоподiбно, що трипiльськi символи парностi i триєдностi Небесних Свiтил знайшли свiй розвиток в українських обрядових пiснях сонцепоклонницького походження. Дослiдники таких наших пiсень витлумачують поєднання в них Небесних Свiтил як «космiчнi мiфоознаки шлюбного мотиву», чи, як висловився О. Потебня, «шлюб Сонця й Мiсяця». У пiснях з таким мотивом Сонце i Мiсяць оспiвуються то як небесна рiдня закоханої пари, а то i як шлюбна пара: «В мене батенько – ясний Мiсяць, В мене матiнка – ясне Сонечко, В мене сестриця – ясна Зiрниця»; «Ясний Мiсяць – сам господар, яснеє Сонце – господинонька».

Дослiдник Трипiльської культури Т. Мовша знаходить на посудi iз Сушкiвки та Жванця блоки знакiв, якi витлумачує як зображення Сонця i птахiв перед деревом життя. В. Даниленко у таблицях до своїх праць опублiкував кiлька пам’яток неолiту, на яких маємо блоки знакiв iз зображенням первовiчних вод, прадерева, трьох голубiв та Небесних Свiтил. На уламку трипiльської посудини, вiднайденої В. Хвойкою, бачимо знаки води, дерева i людини. Цiлком можливо, що цi блоки знакiв є прообразом праукраїнського мiфу про сотворення Свiту, у якому первовiчнi води, прадерево i птахи виступають свiтотворчими силами.

Той мiф знайшов свiй розвиток в українських колядках та щедрiвках, якi дослiдники називають обрядовими пiснями iз мотивом сотворення Свiту. У них саме й оспiвуються первовiчнi води, райське дерево, райськi птахи як свiтотворчi сили: «Ой як то було ще iз нащада Свiта... Ой як не було ще нi Землi, нi Неба, А що й було тiльки лиш синєє море... А посеред моря всесвятеє древо, А на тому древi три синiї птицi...Радоньку радять...як Свiт оснувати... Та й урнули птахи в Свiтовi глибини, та й винесли птахи золотий камiнчик, Став iз того каменю ясен Панич-Сонце... Та й винесли птахи свiтелрiбен камiнь, Стала з того каменю свiтла Панна-Мiсяць». Сюжет цiєї пiснi один до одного збiгається iз сюжетом неолiтичних пам’яток, оприлюднених В. Даниленком.

Загальновизнано, що люднiсть мезолiту-неолiту витворила своєю фантазiєю цiлий ряд тотемiв-тварин, тотемiв-рослин та iнше i вважала тих тотемiв своїми прародичами, друзями, опiкунами. Подiбне було притаманне, звiсно, i трипiльцям. У окремих групах трипiльських поселень, за Т. Ткачуком i Я. Мельником, знаки тварин становлять 14% вiд усiх вiдомих знакiв, а дерева – 16%. Серед зооморфної пластики трипiльцiв, за дослiдженнями В. Балабiної, така динамiка: тур-бик має 49,4 % втiлень, олень – 2,4 %, коза – 2,4 %, коза – 2,3 %, птахи – 1,4 % та iн.

Витоки сакральних знакiв-символiв трипiльцiв, без сумнiву, десь у добi тотемiзму. А те, що нашi предки-сонцепоклонники вважали свої тотеми своїми прародичами пiдказують приклади iз української обрядової поезiї сонцепоклонницької доби, у якiй, скажiмо, дуб є «дiдом любим», а ластiвка i райдерево народжують весiльних героїв: «Гей дубе, дубе, Наш дiду любий! Ходи в господу до нашого роду, На наших мужiв дай свої сили»; «На макiвоньцi ластiвочка...дiтоньки вивела...Перше дитятко – сваненька»; «Райське деревце над Раєм стояло...Немного зродило як двi ягiдочки – молодий N, молода N».

Чимало дослiдникiв Трипiлля пишуть про вiру трипiльцiв у магiю замовлянь, закликань, чаклувань. Б. Рибаков, наприклад, розглядає знаки оленя, собаки, кози й гусеницi на трипiльськiй посудинi iз Крутобородинець як символ замовляння добробуту у землеробствi, скотарствi, полюваннi. Так само i В. Маркевич вважає, що зображення собак та деяких iнших тварин у трипiльських орнаментах вiдiгравали магiчну роль у замовляннях про успiхи у полюваннi. В українських обрядових пiснях сонцепоклонницького походження є таке предивне явище, як розмови людей iз силами природи, тваринами, рослинами. Правдоподiбно, то саме i є вiдлуння магiчних звернень людей трипiльської доби до своїх тотемiв. Тим бiльше, що герої української обрядової пiсенностi ведуть розмови iз тими силами природи, якi були у трипiльцiв найчастiшими, найпошанованiшими символами-тотемами. Наприклад: «Сонечко, чи було ти в Бога в наймах, Чи думаєш ти об менi, що так раненько сходиш, А пiзненько заходиш?»; «Мiй Мiсяченьку, мiй батеньку! Скажи ж менi всю правдоньку! Чи я пойду за милого?»; «Соколе, соколоньку, Вилети на свiтлоньку. Подивися в чисте поленько. Чи їдуть боярове? Їдуть боярове, їдуть, поперед старостенько».

Найпошанованiшим тотемом-твариною у трипiльцiв був тур-бик. Ученi пов’язують символи бика iз сонячними культами i культом плодючостi, родючостi. Хв. Вовк, наприклад, звертає увагу на те, що у Ведах бик символiзував Небо, а корова – Землю, тобто чоловiче i жiноче начало. Оцей символ продовження життя, на думку Хв. Вовка чiтко простежується в українських сватаннях, коли свати вживають ось такi найархаїчнi вирази: «Ваша телиця звикла до нашого бичка», або «Наш бичок хоче до вашої телицi». Таке ж архаїчне, очевидно ще трипiльське походження, мають i порiвняння весiльних молодят до бика i телицi в українських весiльних пiснях: «Ой на горi часник, часник – Стоїть Грицько, як бик, як бик... А коло його печериця – Стоїть Маруся, як телиця»; «Ведуть тура з луга. Чи тур чи турица... Не пiзнає мати своєго дитяти».

Символ тура-бика, а ще жiнки i змiї дехто iз дослiдникiв Трипiлля, як от Л. Макаревич i Т. Мовша, вiдносять до найдавнiших у трипiльськiй релiгiї. Щодо символу змiї, то вiн є доволi частим у орнаментицi трипiльської керамiки: у окремих групах поселень вiн становить до 45% вiд усiх вiдомих знакiв. Чимало дослiдникiв витлумачують трипiльськi знаки змiї як символ доброго змiя, охоронця хатнього добра, домовика. Бiльше того В. Даниленко, скажiмо, iнтерпретує знаки змiї на трипiльськiй керамiцi як символ сонячно-водяного дракона, який уособлював космiчне подружжя Неба i Землi. А Б. Рибаков розглядав трипiльський знак змiї як символ Бога нижнього Свiту, який розпоряджався навiть ходом Сонця.

Образ доброго змiя-тотема, розвиваючись iз трипiльських часiв на українських землях, правдоподiбно, потрапив до українського фольклору. Серед українських казок про тварин є й такi, у яких головними персонажами виступають чарiвнi, добрi гадюки-тотеми i вужi-тотеми. Їхнє проживання на обiйстi господаря приносить господарю благополуччя: «i худоба велася, i в полi родило... i все через цю чарiвну гадюку; це через неї все велося». А в деяких українських обрядових пiснях молодiжного циклу поява змiї перед дiвчиною подається як добра прикметапровiсниця скорого шлюбу: «Ой пiду ж я в лiс по калину... Ой я за квiточку, змiя за ручочку... Ходи батеньку (матенько),.. з мене змiя здiйми. Нех той тобi здiйме, хто тебе пiйме... Миленький прийшов, з мене змiя зняв». Тут дiї батькiв дiвчини алогiчнi, отже вони знають, що змiя – то добра прикмета для їхньої дочки i в тому є вiдлуння прадавнього, ще трипiльського, уявлення про змiя як доброго тотема. Прикметно, поєднання символiв жiнки i змiї, як у цитованiй обрядовiй пiснi, було поширеним у трипiльцiв: на трипiльських жiночих статуетках часто зустрiчається малюнок змiї.

Що стосується iнтерпретацiї трипiльського знаку-символу змiї В. Даниленком та Б. Рибаковим як символу сонячно-водяного дракона i Бога-розпорядника ходом Сонця, то заслуговують щонайпильнiшої уваги дослiдження М. Чмихова та Ю. Шилова орiйських змiєподiбних святилищ ІV-ІІІ тис. до н. е. на теренах України. У системi валiв, ровiв i кромлехiв цi ученi простежують зображення змiя з яйцем бiля хвоста. Уламки корчаг рядом iз головою змiя пiдказують, що змiю поклонялися, його задобрювали жертвами. Пiд час ритуалiв на основi кургану установлювалась пара людиноподiбних статуеток, якi пiсля певного перiоду скидали у рiв i закопували вниз головами, а на їхнє мiсце виставлялася нова пара статуеток.

Приносячи дари сонячно-водяному дракону у комплексах-святилищах, подiбних дослiдженим Чмиховим i Шиловим, нашi пращуритрипiльцi, без сумнiву, спiвали ритуальнi пiснi, у яких iшлося про плиннiсть часу, уособлюваного драконом. Та й задобрювання того дракона даруванням красунь, символами яких були антропоморфнi статуетки, звичайно ж супроводжувалося обрядовими пiснями. Можливо, вiдлуння тих пiсень трипiльцiв маємо у цих ось українських обрядових пiснях сонцепоклонницького походження: «Сиди, сиди, Ящiр, Ладо! Ладо! На золотiм стiльцi. Грези, грези, Ящiр, горiхове зерня»; «Ой не сиди, Ящуре, в гороховiм мiстi. Май собi дiвку, як перепiлку. Котрую маєш – собi забираєш». Спiввiднесення Ящера iз Ладом – Богом порядку й ладу, утверджує нас у думцi, що той Ящiр – то символ весняного Сонця, що спалює, пожирає рiчний календар-зерня, чи то Коло Свароже за термiнологiєю вiрникiв сонцепоклонницької релiгiї. Отже усе, пов’язане iз пiсенним Ящером, повнiстю збiгається iз символом змiї трипiльської орнаментики, як його витлумачують ученi.

Пам’ять про того трипiльського сонячного змiя-дракона i змiєвиднi сонцепоклонницькi святилища, правдоподiбно, збереглася в українськiй назвi легендарної Савур-Могили. Інша її назва Саура-Могила, що засвiдчує найдавнiший, 1805 року, запис думи «Про втечу трьох братiв iз города Азова, iз турецької неволi»: «Сам собi козак думає-гадає... До Саури-Могили прибуває, Там на Сауру-Могилу снисхожає». У ведiйськiй лiтературi термiн саура означає славенi Сонцю, сонцепоклонник. Однокореневим iз тим «саура» є iм’я українського Божества Урай/Уран, оспiваного в наших обрядових пiснях як володаря Неба. Згадана Саура-Могила, припускає Ю. Шилов на основi своїх дослiджень курганних орiйських святилищ, була сонцепоклонницьким храмом-комплексом. Тож цiлком вiрогiдно, свою назву Саура Могила приберегла ще iз трипiльських часiв. Тодi вже ми стикаємось iз українськими мовними запозиченнями iз трипiльського мовно-культурного свiту, якi ще й маємо в українських географiчних назвах Саурiвка, Саур-Боярак – село i рiчка на Донеччинi, Саурва – струмок у Криму, Сауртенка – рiчка у Приазов’ї. Визнано, що домiнантною в iдеологiї землеробiв-трипiльцiв була iдея родючостi. Гадають, iз тiєю iдеєю у Трипiллi була пов’язана цiла система релiгiйно-магiчних обрядiв. Свiдченням того є вiднайдена бiля села Сабатинiвка культова споруда для випiкання хлiба, в якiй були зернотерка, ритуальний посуд i жiночi статуетки. А серед орнаментальних композицiй трипiльського посуду дослiдники видiляють знаки заскородженого поля, висiяного зерна, сходiв зерна, колосся, самого зерна тощо. В українських обрядових пiснях поєднання таких символiв у єдиному сюжетному вузлi розглядається як «мотив золотого плуга». У пiснях iз тим мотивом поетизуються святковоритуальна весняна оранка, золотi плуги, золотi сохи, золоторогi воли, золотi серпи, золоте зерно: «На оной горi,оной високiй Звенiли, звенiли Чотири воли, в золотi горiли. Там же ми оре золотий плужок»; «Орiте, синки, довгiї нивки... Ой уродиться срiблоє срiбло, Жемчужни колос, золоте зерно»; «Ой чиє ж то поле зажовтiло стоя? Женцi молодiї, серпи золотiї»: «Сiто, сiто На новеє лiто! Роди, Боже, жито й пшеницю У полi ядром, А в дворi добром».

Надзвичайнi, «золотi» воли, плуги, зерно-ядро – то, може, як пам’ять про «золотий вiк», трипiльський вiк в українському Поднiпров’ї. А остання пiсня навiть в’яже нас мовно iз трипiльським мовно-культурним свiтом своїм словом «сiто». З. Доленго-Ходакiвський, який записав ту пiсню десь у кiнцi ХVІІІ – на початку ХІХ ст. пояснює слово сiто як «посєянноє озiмоє», тобто озимина. Це слово уже не вживається в активному словнику українцiв, але воно висiялося колись давно-давно на Грецьких островах, куди його винесли iз Подiпров’я лелеги-пелазги. Дехто, як от О. Соболевський, М. Суслопаров, припускають, що пелазги були трипiльцями. Наше сiто, за Ю. Мосенкiсом, є трипiльським i потрапило до грецької мови, у якiй ним позначене слово хлiб. Українцi теж часто називають засiянi ниви хлiбними.

Отже, на тих самих землях, де майже три тисячi лiт поспiль пишно процвiтала космогонiчна солярно-люнарна, тотемiстична символiка у прикладному мистецтвi, тобто у орнаментицi трипiльцiв, так же пишно розквiтла та сама символiка у словесностi, тобто в українських обрядових пiснях сонцепоклонницького походження. Чи випадково це? Напрошується висновок про спадкоємний зв’язок мiж мовно-культурним свiтом творцiв Трипiльської цивiлiзацiї та мовно-культурним свiтом українцiв.

(Виступ на науково-практичній конференції „Буття українців”)