Віктор РАДІОНОВ, мовознавець
Умисли і наслідки
Я не раз зазначав, що роки незалежності мали б стати добою розквіту й утвердження нашої рідної мови. Проте з 1999 р. її лихоманить на правописній ниві. Точніше, постійно знаходилися ті, хто цю лихоманку повсякчас підживлював, не давав їй згаснути.
Усе почалося з появи в 1999-му оскомистого «Проекту найновішої редакції українського правопису». Це, по суті, був не стільки звід правил, скільки спроба зламу до основ і докорінної перебудови самої української мови. Ту відразливу дивовижу дуже довго намагалися нав’язати суспільству та державі.
На щастя, перша спроба всеосяжної перетряски, після якої про милозвучність нашого говору довелося б забути, з тріском провалилася. Проте застрільники недолугих перевтілень і не думали полишати намірів накинути громаді своє викривлене бачення як квітучої та солов’їної, так і її основного закону.
У 2015 р. вони домоглися від Уряду затвердження нового складу Української національної комісії з питань правопису, звісно ж, із проникненням до неї. Кінець кінцем робота тієї комісії й увінчалася небувалим постидовищем — мовними настановами 2019 р., прозваними в народі кривописом.
Що він собою являє, тепер загальновідомо — суцільне недбальство та плутанина, десятки грубих, основоположних помилок, купа огріхів і недоречностей. Закономірні й наслідки у вигляді заперечень, нарікань і несприйняття суспільством.
Підступні засоби, корислива мета...
Ні, срібняки в кишенях неспроста
Не завадить нагадати, як заварювалася каша, що після приготування виявилася кривописною. Тоді зрозуміліше стане, як і чому ми дійшли до життя такого.
Чи могло все скластись інакше? Дуже сумнівно.
Від самого початку затію з переінакшеннями правопису супроводжував підлий, багатогранний обман. А, як каже народна мудрість, «брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся».
На мій запит до Міністерства освіти і науки воно з посиланням на НАН України дало відповідь, що «правопис у попередній редакції в цілому задовольняв потреби суспільства і його не можна вважати застарілим загалом чи в певних частинах. Він потребував лише усунення окремих протиріч, упорядкування, уточнення та доповнення».
Та й здоровий глузд підказує: перед тим як замишляти якісь зміни, їх натхненникам спершу належало передусім для себе розібратися, що в правописі 1993 р. було не так і чому саме не так. Проте незаперечних, науково виважених доводів, які могли б слугувати засобом для переконання, просто не знайшлося.
Водночас було підкилимне, щедро проплачене замовлення відправити попередній правопис під ніж, аби розчистити дорогу для «найновіших» витребеньок, пронизаних духом 1928 р. А срібняки, як відомо, належить відпрацьовувати.
Ось тут уперше в хід і пішла безсоромна брехня про «сталінський», «комуністичний», «радянський» правопис. Тим, що ігри з впливом на свідомість громадян — речі негідні, особливо не переймалися. «Мета виправдовує засоби». Хіба ж не так наставляв засновник ордену єзуїтів Ігнасіо де Лойола?
Задум простий — здійняти хвилю обурення в суспільстві. Мовляв, зі спадщиною кривавого ката (Йосипа Сталіна) слід раз і назавжди розпрощатися.
І то вже справа десята — зʼясовувати, чи причетний він насправді. Головне — а що ж далі? Та просто іншого виходу немає, як повернутися до «витоків» — скрипниківського надбання та вищезгаданої «найновішої редакції» 1999 р.
Утім, виглядало те крутійство надто грубим і прямолінійним, тому й не спрацювало. Ну а згодом облудників остаточно обламали, вивівши на чисту воду.
Сьогодні багатьох із них уже немає серед живих, тому імен не називатиму. Як кажуть, Бог їм суддя.
Мінять правопис кожні 20 років:
невже немає іншої мороки?
Слідом за тими баламутами на кін вийшли інші, які говорили й діяли витонченіше. Утім, навіть витончений обман від того не перестає обманом бути.
Ошуканці другої хвилі ще топчуть ряст, тож ніщо не заважає назвати їх поіменно й нагадати про відповідальність перед минулим і майбутнім. Насамперед зверну увагу на Максима Стріху.
У 2018 р., будучи заступником міністра освіти і науки України та співголовою правописної комісії, у висмоктаній з пальця необхідності перегляду зводу правил він переконував таким чином: «Кожна нормальна, жива мова оновлюється, і час від часу виникає потреба в оновленні правопису, бо виникають нові явища, які треба кодифікувати, а щось відмирає. Через те правопис кожної живої, активної мови переглядають приблизно щодвадцять років. Остання редакція українського правопису, як відомо, вийшла в 1990 р., себто ми вже проґавили той час, коли мусили здійснити чергове оновлення».
Бідні американці, англійці, італійці, португальці, французи, чехи, шведи... Навіть не підозрюють сердешні, що їхні мови давно вже мертві. Хто ж, як не ми, укаже їм на це?
1. Англійська мова: останні істотні зміни правопису відбулися ще на початку XX ст.
2. Американська англійська: основні зміни здійснено аж у XIX ст.
3. Шведська: оновлення проведено в далекому 1906 р.
4. Італійська: останні зрушення повʼязані з правлінням Беніто Муссоліні, коли в 1929 р. уряд заборонив використання п’яти букв — «J», «K», «W», «X», «Y».
5. Французька: 1990 р., і зміни впроваджувалися поступово, до 2016-го діяли водночас старі та нові правила.
6. Португальська: 1990 р., остаточний перехід відбувся у 2015-му, до настання якого дозволялося використовувати як старі, так і нові приписи.
7. Чеська: 1993 р.
8. Німецька: 1996 р., і нововведення зустріли значний суспільний опір, відомі та впливові особистості виступили проти них і навіть відмовилися ними керуватись; у 2004—2006 рр. до правил внесли суттєві правки, повернувши дію частини попередніх положень.
Промовисті дані, чи не так? Чого після них варті словеса про «нормальні, живі мови», правописи яких приречені кожні 20 років переосмислюватися?
Усе з точністю до навпаки: нації, які шанують свою мову, до надуманих «покращень» або нескінченних «оновлень» мовних засад не вдаються. «Покращення» зазвичай виявляються примарними, а «оновлення» — безплідними. А ще можуть зʼявитись і побічні наслідки у вигляді плутанини та розладу.
Тому більшість розвинених країн визначається прихильністю до узвичаєних, не змінюваних протягом тривалого часу правил письма. І це цілком виправдано: передбачуваність, вірність собі, стійкість перед зовнішніми викликами...
Таким самим підходом мали б керуватися й українці. Нам не потрібні сумнівні на надумані зміни в правописі, та ще й на догоду нездалим і криводушним нібито науковцям.
Як бачимо з вищенаведених даних, у питанні усталеності правопису Україна йшла врівень з Францією, Португалією та Чехією. Спочатку в 1990 р. у нас було затверджено новий основний мовний закон, а невдовзі після проголошення незалежності, у 1993-му, побачило світ 4-те (за усталеним позначенням) видання «Українського правопису».
Саме воно поклало край написанню з великої букви словосполучень «ленінський стипендіат», «радянська влада», «радянська Україна», «соціалістична батьківщина», «червона Москва», «червона столиця» та іменника «рада» в усіх випадках, коли йшлося про місцеве самоврядування та владні осередки на місцях. Ось так і споостовуються вигадки про «сталінський», «радянський» правопис.
Натомість з’явилися положення, згідно з якими в найменуваннях найвищих державних установ і посад України (таких як Верховна Рада, Конституційний Суд, Кабінет Міністрів; Президент, Голова Верховної Ради) із заголовної подаються всі слова. Зʼявились і настанови щодо державних свят України та деякі інші.
Це був докладний, пристойного рівня збірник правил для самостійної держави. То навіщо було ламати налагоджене знаряддя, яке роками непогано працювало? Кому знадобилася морока з безпідставними змінами заради самих змін?
Повторювали з вечора до ра́ння
одне і те ж нещире виправдання
Правда проста й очевидна, вона, на відміну від виверткого затуманювання свідомості громадян і блюзнірського викривлення істини, безкорислива. А ось тим, хто виконував замовлення та відпрацьовував срібняки, знову довелося кривити душею та повторювати, мов заклинання, один-єдиний притягнутий за вуха довід.
Зокрема, М. Стріха виправдовувався так: «Попередню редакцію правопису готували в 89 році. Тоді великої кількості слів і понять, якими ми оперуємо сьогодні: інтернет, айфон, стартап, булінг, — просто не існувало. Відтак, в чинному правописі ви не знайдете рекомендацій, як це писати. З цих міркувань будь-яка жива мова раз на 15—20 років оновлює свій правопис».
Не відставала в підспівуванні й Катерина Городенська, також член тієї горезвісної комісії: «Відкладати нову редакцію українського правопису не можна було, оскільки за останні 20 років до мови потрапило багато новітніх запозичень. Під впливом цих запозичень на ґрунті вже української мови поставали нові слова. Мовна практика засвідчила хитання у правописі цих слів, непослідовність їх вживання і просто плутанину. Очікувати і далі заводити у глухий кут правопис вже не можна було. Потрібно було ці питання грамотно, фахово розв’язувати...»
Проте як М. Стріха, так і К. Городенська свідомо обманювали громадян. Обоє чудово знали: зовсім не така мета ставилася, аж ніяк не для вказівок щодо написання новоявленого чужослівʼя затівалася метушня довкола правопису.
Самі подумайте: хіба для того, щоб розібратися з новітніми запозиченнями, правописній комісії знадобилося б засідати аж чотири роки? І невже в когось виникали труднощі з написанням одиниць «інтернет», «айфон, «стартап», «булінг»?
А чи бодай комусь удалося знайти в кривописі розʼяснення: велика чи мала початкова буква повинна бути, якщо йдеться про той-таки «інтернет»? Тобто навіть озвучених про людське око обіцянок не виконано.
Наприклад, як належить писати «зіц-голова»? З огляду на запроваджену кривописом бездумну боротьбу з розділкою виникають сумніви. Може, тепер — «зіцголова»?
А як щодо англійського Halloween? «Х» чи «г»? З великої чи малої? З подвоєнням «л» чи без?
Подібних прикладів дуже багато. Тобто хрещені батьки кривопису полізли туди, куди не просили, а от на нерозвʼязані питання відповідей так і не дали.
До справи бралися володарі учених звань,
та не було у них потрібних навичок і знань
Якщо навіть добрими намірами вимощується дорога до пекла, то що вже казати про наміри лихі? Дуже прикро, але в нашому випадку хід справи визначали корисливість, ошуканство, гординя й затятість.
Згадайте заяву одного з пихатих членів комісії: «Широкі маси не повинні це обговорювати. Нехай дивляться у словники!»
Видно, ті горе-діячі вирішили, що мова — то їхня неподільна вотчина, в якій вони можуть коїти все, що тільки заманеться. Якось невтямки їм, що давно минули ті часи, коли суспільству можна було ось так просто щось нав’язати, заткнути рот.
І якби ж хоч ті володарі наукових ступенів і вчених звань були володарями глибоких знань, мали навички в правилотворенні. Життя показало, що їхня вченість, вишкіл — дуті. Взялися до справи, до якої виявилися вочевидь неготовими.
Отже, вони в жодному разі не мовознавці й поготів не видатні. Провідні та видатні так грубо й часто не помиляться, не бувають настільки недбалими. Тож книжники лише зганьбили високе звання «науковець».
Усе перелічене вилилось у досі не бачене партацтво й недолугість. Усталений, опрацьований на пристойному рівні попередній правопис підмінили непридатним для впорядкування української мови кривописом.
Цю пересолену та пригорілу кашу всім нам доведеться розхльобувати десятиліттями. А почалося все з манливого блиску срібняків, нечистих помислів і багатогранного обману.
