Живої історії подих

Володимир Яремчук


Саме таке відчуття виникає при прочитанні книги групи авторів: Галини Смілянець, Валентини Кучер та Сергія Піддубного з короткою і промовистою назвою «Таужне», виданої на 225 сторінках 2020 року у видавництві Поліграф-сервіс (м. Кропивницький), коштом фермерів Івана та Володимира Кучерів. Як там сказано, книга про історію села.



Найперше, що маю сказати про неї, – на такі книги писати відгук хочеться.


Відразу ж впадає в очі, що за обсягом описаного матеріалу автори зробили просто таки  неймовірну роботу. Тут піддано аналізу та наведено повністю чи частково десятки різних  документів і зроблено посилання на десятки авторів, в тім числі і на всесвітньо відомих. Вона сама є всуціль документом. Тут і архівні матеріали, і спогади очевидців подій, і раніше публіковані матеріали інших авторів та численні інші документи.


А вже ілюстрацій – то їх понад двісті: карти і схеми, фото документів та ЗМІ, фотографії  портретні, колективні і пейзажні, малюнки. Як на мене – документальний скарб. Аж ніяк не применшуючи ролі інших авторів, зауважу, що чіпкий і скрупульозний стиль відомого краєзнавця та історика Сергія Піддубного вгадується відразу.


Ця книга – не для розважального чтива. Але прочитати її варто всім.


По-перше, з її сторінок на нас дивиться епоха.

Так, так. Без пафосу. Ми прослідковуємо свої витоки (кажу: «свої», бо виріс я за 15-20 кілометрів від Таужної)  з часів Брацлавського воєводства князівства Литовсько-Польського, а далі з часів Балтського повіту Подільської губернії. Ми майже бачимо того Потоцького, який, змушуючи жінок піднімати сорочки, «перевіряє» чи не ховаються в жіночих сорочках хлопці… Ми майже чуємо голос Сталіна, який каже про українців 33-го: «Нехай дохнуть». Ми, раптом, бачимо живого-живісінького, – не класичного і не канонізованого, – Василя Стуса, котрий розповідає хлопцеві-колезі про донецьких дівчат і дівчат-степовичок… Це не художня література, не вигадка. Це правда без прикрас чи гіпербол.


А відтак, за образом Таужної, ми пізнаємо цілу Україну того часу. Принаймні, моє рідне Надбужжя я бачу там ясно і чітко.


По-друге, ця книга – це ґенеза села.

Чого варта метрика церкви, починаючи з 1720 року! Там же і прізвища, і стиль мовлення, і заняття... Чого варті всі шкільні світлини, за якими покоління жителів села можуть в подальшому складати свої родоводи! Чого варті інвентарні переписи! Чого варті інші світлини! І хіба можна спокійно читати матеріал «Їх імен нема в жодній Книзі пам’яті»? А ще карти. А ще прізвища. Та й багато-багато іншого.  


Весь матеріал подано поважливо, з урахуванням часу, в якому жили люди. Тільки в окремих ремарках автори подають своє негативне ставлення до того чи іншого явища, ніяк при цьому не засуджуючи самих людей. (А дехто й міг би, з огляду на сьогоднішній «патріотизм», гнівно пройтися і по списках, і по прізвищах, і по посадах, і по подіях, бо ж то, бачиш, комсомольці, а то передовики…). Автори показують той час і людей в ньому з повагою до людей, не зажди поважаючи події того часу.

По-третє, книга є і пізнавальною, і виховуючою.


Пізнавальною, бо досить поглянути на розділи  та матеріали книги: і «Історія», і «Влада», і «Земля», і «Голодомор», і «Велика рідня», і «Особистості», і «Школа», і «Додатки», і.., і… Вона – багате джерело істинних документальних знань для учнів та вчителів, для істориків та краєзнавців, для  різного роду дослідників, науковців, політиків, релігієзнавців, усіх, небайдужих до долі рідного краю, людей.

Виховуючою вона є, бо спонукає до перегляду своїх дій.


От свого часу я читав «Дневник расстрелянного», Германа Занадворова, бо це про моє село Вільхове, ба, більше: про північну його частину – ґардову, де я виріс.  Але виписок я тоді не зробив. А жаль. Книга «Таужне» підтверджує ті тіні сумнівів, які я не раз чував  і від рідні, і від односельців про діяльність підпільної групи «Червона зірка», а найбільше – про ніби то світоглядні розбіжності між учасниками групи у поглядах на повоєнне майбутнє України, про те, що там зіштовхнулась ніби то радянська позиція уральського журналіста Германа Занадворова і чи не підпільників – прихильників УПА…


Так само свого часу я в Ульяновській школі №2 зібрав з допомогою дітей  спогади їх рідних про їхні сім’ї і побачив, раптом, що ті спогади – то історія краю! Бо там були учасники всіх-усіх значних історичних подій і навіть один – із… охорони Сталіна (тепер думаю, а часом, чи не той таужнянин, про якого йдеться в книзі? Бо вихідців із Таужного між нас було багато. Були вони і в тому класі). Але ж –  зміна місця роботи, переїзди – і спогади десь затерлися! Тепер жалкую і… самовиховуюсь…


Крім того, книга незаперечно каже: історія – це не хтось, десь і колись. Історія – це ми, тут і завжди. Бо люди з такими прізвищами, які й зараз побутують у селі, стали колись дотичними до десятків історичних подій, долучилися до власних визвольних змагань і визволення інших народів. Книга відкриває і не дуже відомі широкому загалу сторінки історії: про битву Ольгерда на Синіх Водах, про Дрижопільську битву Богдана Хмельницького, і практично невідомі етнографічні матеріали про «таусенні» пісні.


Книга свідчить, що адміністративно-територіальні, формаційно-економічні, станово-соціальні зміни на цій землі проводилися і проводяться без ліку – і все те з благими намірами, і все те гірко позначається на звичайних людях, якими ми з вами і є.


Окремого обговорення, а ще більше – вивчення,  потребує питання походження назви села. Як не дивно, але з малих років, я у моїй Вільховій, дуже мало знаючи про власне село, уже знав, що «Тавіжна» (так у нас називали це село) має стосунок до «таузенд»… А перекази – річ доволі специфічна і вперта…


Жодне із сіл довкола мене не мало загальносільського  прізвиська, а от про таужнян – з дитинства – уже знав, що то – «булавки»… Чого? Певно село і справді якось долучилося до творення історії цього краю. Гадаю, етимологію назви села треба шукати спочатку через етимологію назви річечки, бо ніколи річки не називалися за назвою села, а, якраз,  навпаки… (Принаймні, я таких прикладів не зустрічав).

Уважний читач знайде в книзі чимало перлів: політичних, мовних, побутових.


Із політичних – перепис населення, а в ньому: «россиянъ 554, 447 (чол., жін., В.Я.)» – і це про українців, на що так само обурено вказують і автори! (Хоча… Воно ж тоді – Росія…)


Із мовних – інвентаризація. А в ній, поміж російського мовлення: «цап старый – один», «кофейный млынок», «подсвечников красной миди», «хлиба в зерни»…  Чи й не росіяни! Про цей перепис майна Потоцького в Таужні, поданий в оригіналі на сторінках 190-199, можна написати не одну роботу: мовознавчого, соціального, господарського і якого хочете характеру. Вчитайтеся в деталізацію інвентаризції: до снопа! До дишля! До «кукол прядива…». Хто знає, що ото, останнє? А в моєму селі і живі коноплі, і вже потіпані (себто, побиті на бительні..,  хм.., а бительня – то що? – спитаєте) називали «прадіво». А кукли – то були такі собі пучки, закручені в подобу голівок, вичесаного волокна конопель. От би нашим господарникам такий облік.

Із побутових – фото хатини – майже Шевченківської. А це ж, порівняно, недавно…


А ще в ній – нестримна ностальгія, бо зі світлин на вас дивляться такі до болю рідні обличчя зовсім недавніх земляків наших: з їх національними костюмами і рушниками, з їх духовими оркестрами і футбольними командами, з їх щирими безхитрісними обличчями, з їх грамотами і обжинковими вінками на головах та снопом-Дідухом, котрий зберігся всупереч всьому. (Боюся, що й увінчані на світлині не знали, що то прадавній обжинковий Дідух…). А ще весільні, а ще похоронні фото. А хори, ансамблі, оркестри, вистави…

… «Як було це недавно. Як було це давно…».


А ще при її читанні – постійно вологі очі. І від світлин. І від документів. І  від того, як підло розправилися із Василем Стусом, котрий «витеплів душею» саме у нас, в Таужні. І від того, як так само підло знищили 29-річного Ярослава Гайду, нинішнього захисника України. (Як дивно! І як символічно! Цим прізвищем – Гайда – починається список тих учасників Першої світової, кого… нема в жодній Книзі пам’яті…). Ось він, зв'язок часів і поколінь! Не надуманий! Справжнісінький!


А ще з неї кричить постійна безправність людини праці. А ми знову на порозі такої ж безправності… (Як же я хочу помилятися! Як я хочу, щоб мене з повним правом лаяли уже через 5-10 років за недалекоглядність і тенденційність!)


А ще… А ще… А ще…


Почав би писати спочатку – написав би зовсім інший відгук. Хоч би тому, що теж закінчив… «Головердову школу», тільки не в такому негативному контексті, який згадується в книзі. Наш директор Головерда  Г. Д. створив таку атмосферу в школі,  що чогось не знати там просто було неможливо.


Чи хоч би тому, що… виріс я на таужнянських меблях: мої батьки були круглими сиротами і наші меблі від прадіда були геть спорохнявілі. А тут до нас із Таужної  приїжджає доживати важко хвора самотня мамина рідна сестра, тітка Ксеня, що колись з Вільхової пішла туди в невістки, і привозить із собою лавки, стіл, мисник, «полик» добротної роботи, під стать своєму двометровому (на той час уже покійному) чоловікові з Таужної, чийого імені, на жаль, не знаю. Чи й не половина жителів ґардової 60-х років на весіллях гуляли за цим, позиченим у нас, таужнянським столом висотою понад метр! 


Його, цей відгук, можна писати без кінця, бо безконечні асоціації під час читання книги: історичні, політичні, мовленнєво-етимологічні, соціальні, побутові, ціннісні…


Книга варта пошанування преміями і нагородами.


Книга варта вдячності сучасників і нащадків.


Книга варта наслідування іншими краєзнавцями, аби такі спогади мало кожне село.

Індивідуальна людська пам'ять нетривка. Колективна – тривкіша, але теж минає. Світлини стираються і губляться. А друковане слово збереже нас. Збереже для нас же самих.  І для нащадків. Щоб не повторили наших помилок.


Володимир Яремчук,

лауреат літературної премії імені Є. Маланюка.

м. Долинська, Кіровоградська обл.