Сергій Піддубний
Бубнище
Дуже важливою сторінкою життя наших предків були Карпати. Коли Отець Орій відділив отари свої та людей своїх і заклав Голунь (д. 35А), сини Щек і Хорив пішли за захід. Куди пішов Кий, про це не згадується.
Одійшли Хорив і Щек од інших
і переселилися до Карпатських гір.
Там інші городи заснували та торгували
з племенами іншими, і багатства мали великі.
д. 36Б
Сталося це за тисячу п’ятсот літ до князя Діра (Діроса), а Дір князював у середині ІХ ст. н. е. Якщо відняти від них 15 століть, то прихід русів у Карпати припадає на VІІ ст. до н. е. Якраз, за свідченням Геродота, в цей час у Скитії і Мідії55 царював Кіаксар (Кияцар), або Кий, – брат Хорива і Щека.
З подробиць це зачати неможливо,
приблизно розкажемо із пережитого,
що було за тисячу п’ятсот літ до Діра.
Пішли прадіди до гір Карпатських
і там оселилися і жили в ладу,
бо родами правили отці рідні,
а старійшиною роду був Щек – од оріян.
Перун благоволів нам та утішав.
І таким життя було п’ятсот літ.
А тоді пішли на схід сонця і прийшли до Ніпра
(то бо ріка є, що до моря тече),
і там, на півночі, оселилися на ній.
Називали те місце Ніпра Препенте56,
як і Отці називали.
І там осіли на п’ятсот літ.
Віче нами правило,
і Богами хранимі були од ворогів многих...
д. 5А
Цілком ймовірно, що деякі Карпатські кола (городи-міста), або принаймні їхні укріплення, збереглися до сьогодні. А було їх щонайменше п’ять.
Ця перша Права, заповідана Отцям нашим Праотцями,
допомагає в битві великій і сили дає відбити ворогів,
як ми йшли з боями до гір Карпатських
і впорядкували там з п’ятьма князями на чолі
міста, села огнищанські57 і торги великі.
д. 15А
Одне з них – Бубнище Болехівського району Івано-Франківської області. Це унікальна фортеця сивої давнини, яку називають Скелями Довбуша58. Втім дуже сумнівно, що знаменитий опришок має якесь відношення до будівництва фортеці. Видовбувати в скелях чималі печери повстанцю, що був під постійним переслідуванням влади, не було ані змоги, ані часу.
Все у фортеці і навколо неї говорить про те, що до облаштування фортеці причетні ті, хто поклонявся Сонцю. Отже, це було за десятки віків до Олекси Довбуша.
До могутніх монолітних утворень фортеці, які не піднімається язик назвати скелями, додала своїх рук і таланту людина. Над головною (першою) частиною височить фігура на зразок скульптури птиці. Вона повернута не на північ, не на захід, а на зустріч Сонцю – на схід. Чи не та це Мати-Слава Птиця Небесна, що не один раз згадується у Велесовій Книзі?
Із трьох сторін моноліти прикривають собою майдан (з північної сторони його захищав вал). У монолітах видовбано три печери, причому одна (середня) більше нагадує сцену. Всі вони дивляться на майдан. І тут зринає ще один фрагмент із Книги:
Потім була велика війна за посіви –
лютувала вона по обох берегах Дунаю на горе русичам,
і відійшли ми до схилів Карпатських.
І там сказали: утворимо коло. І були захищені ним.
Там ворогам опір чинили,
розбили їх і відкинули від себе.
Звернулися до всіх родів,
Віче скликали єдине, утворивши Землю нашу.
І так стояла та Земля п’ятсот літ.
д. 17А
Цей фрагмент ніби списаний із Бубниського кола (міста), що, здається, спеціально було створене для проведення Віча. На порозі першої печери в кріслі, мабуть, сидів господар міста (князь), сцена (друга печера), певно, призначалася для старійшин, третя печера, можливо, належала духівникові.
А так як на Віче “судити всякі відносини належало чесно – всяк міг сказати слово, і те було благом” (д. 3Б), для бажаючих висловитися, між першою печерою і сценою й нині лежить плаский камінь, який, мабуть, використовувався як трибуна…
Найзахіднішим станом Карпатської Землі, схоже, була Тустань. До нього від Бубниської фортеці по прямій якихось кілометрів тридцять. Якщо в Бубнищі знакові скелі і зображення зорієнтовані на схід і південь, то тут переважно на південь і захід.
Відповідно оброблені камені та символи вказують, що це не тільки фортеця – це святилище, гора Роду. Назви найближчих сіл до нього – Урич, Орів, можливо, названі на честь когось із синів Орія – Щека чи Хорива Орійовичів.
Треба сказати, що в Галичині, до якої відносяться Тернопільська, Івано-Франківська та Львівська області, дуже бережно ставляться до пам’яті своїх предків. Їхні імена та божества збережені в багатьох назвах сіл, міст, рік, гір: як от річка Велесниця, гора Магура, місто Хорив (під впливом поляків, коли вони тут панували, було змінено на Хирів) тощо.
Галичани також вірно притримувалися свого імені – руси, русини, хоч у залежності від місця помешкання називали себе по-різному:
Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви,
як то у варягів, які завжди приносили її Перуну,
іменуючи його Паркуною.
Ми ж йому польову жертву даємо
від трудів наших – просо, молоко,
а також тук, підкріпивши те ягням на Коляду59
і на Русалію, в день Яра і на Красну Гору60.
Даємо її на спомин про гори Карпатські,
коли рід наш називався карпени.
Як стали жити в лісах, то мали назву древичі,
а в полі були – звалися полянами,
по-різному було.
д. 7А
Уривок з "Велесова Книга для юнацтва", замовити можна через наш та в автора за тел. 068 994 63 63
