Згідно з генеральною лінією партії

Справді, після недавнього мору, після того, як відбирали останнє, отримати по 160 і навіть 400 пудів хліба на сім’ю, це було щось небачене. Але найцікавіше те, що в газеті ми знаходимо показники врожайності в порівнянні з минулим 1932 роком. Вони мало чим різняться між собою. Судіть самі: пшениці в 32-му зібрано по 12 центнерів з гектара, у 33-му – 14; жита відповідно 7 і 16, ячменю – 7 і 15, цукрових буряків – 120 і 200 центнерів. Тим не менше, у 32-му, свідчить далі газета, у тому ж колгоспі «Шевченка» на трудодень припадало по 1 кг . 800 гр. хліба, а в 33-му – по 7 кілограмів.

Захопивши владу, більшовики запроваджували нову релігію – ленінсько-комуністичну, спрямовуючи головний удар проти українського села, яке зберігало древню культуру і мову, продовжувало вірити в Бога. Великі міста України на той час вже були знівельовані. У них розмовляли „інтернаціональною” російською мовою, у них вдалося посіяти відразу до всього сільського і особливо до української мови. Міська інтелігенція переважно працювала на російську імперську культуру.

Лише село народжувало геніїв людського духу, національних пророків та апостолів: Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, які раз ураз нагадували:

Ти в руїнах тепера, єдиний наш Храм:

Вороги найсвятіше сплямили!

На твоїм вівтарі неправдивим богам

Чужинці вогонь запалили!

(Леся Українка)

Починали з найзаможнішого селянина. Зі справжнього господаря. Ось який висновок робила одна із книг радянського часу:  “Ярким выражением классовой направлености всей политики партии и государства была налоговая политика, переносившая тяжесть обложения на зажиточные слои крестьян. В  1923 г  . в Одесской губернии на одну десятину обложения приходилось налога (в пудах ржи) в бедняцких хозяйствах 3,6 пуда, середняцких 8,2 и кулацких 11,4 пуда. В  1925 г  . в среднем по Украине на одну десятину земли приходилось налога в бедняцких хозяйствах 80 коп., середняцких – до 2 руб. и кулацких – 7 руб.»   (А. Чмига «Колхозное движение на Украине (1917-1929 гг.», видання Московського університету, 1974 р.).

Колишній активіст, полковник запасу Радянської Армії, виходець із приятранського села Полонистого Андрій Пастушенко згадував: «Я тоді, дев’ятнадцятирічний парубок, щойно вступив до Ленінського комсомолу й не прислуховувався до наклепів, які зводилися на партію, на Сталіна... Назад ми не оглядалися: ми тільки прагнули якомога краще і швидше провести в життя генеральну лінію партії, її курс на колективізацію...».

Яким чином це робилося, збереглося чимало споминів. Нині покійна мешканка села Крутенького Клавдія Чепіль:  «Нас четверо малих сиділо на печі. Прийшло троє, двоє із них сільські. Перед цим у нас вже все витрусили. Але вони знову почали шукати, що ще забрати. Шпигали в долівку залізною шпичкою, заглядали у всі закутки. У горняті Іван Чернієнко знайшов пригорщу квасолі. Мати в сльози:

— Іване, пожалій. Не забирай останнє у дітей, ти ж наш, сільський, не цей зайда, — вказала на чужого.

— Ти, тьотка, потіше, а то ми і тібя конфіскуєм, как несознатєльного елємєнта, врєдітєля госзаготовкі, — не дивлячись в її бік, сказав чужак.

— А що ж я дітям даватиму, що сама їстиму? — залементіла мама.

— Ги-ги-ги, — заіржав Іван, — ріж дітей та їж”...

Ось такою була генеральна лінія партії – “ріж дітей...”

Наслідки цієї “лінії” були жахливими. Про це свідчить лист до Сталіна за підписом Пастушенка (не того, що згадувався вище), виявлений у 1989 р. в архівах ЦК КПУ. Зареєстрований він у секретному відділі комітету Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків) від  10 лютого 19  32 р. (скорочено):

«Добрий день, шановний секретар ВКП(б) товаришу Сталін.

Пишу листа з України — з глухого закутка села. Візьміть військову карту і знайдіть село на річці Ятрань, зветься Полонисте, на Уманщині, Бабанського району (тепер Голованівського району Кіровоградської області).

...Зараз буксир над буксиром — бригада 86 осіб ходить три місяці, нічого не роблять, день у день ходять під кожну хату. Від початку кампанії уже перенишпорили разів 60 кожну хату. Забрали до фунта всі городні в колгоспі, у колгоспників на душу два пуди картоплі, а всю до фунта — в заготівлю.

Ніякого передбачення на весняний посів насіння, ні фунта ніякої культури, ні картоплі, ні квасолі, ні віки, ні сочевиці, ні гороху, ні гречки, ні проса, ні ячменю, ні вівса, ні сої. Все до фунта — і буряки, і капусту квашену, і забирають курей. І здають селяни, бо нічим годувати, йде забій кролів. Оце таке, товаришу Сталін! Трудодень обійшовся 37 копійок, пара чобіт — 36 карбованців, пара черевиків — 26-22, костюм — 80 карбованців, який був торік 25.

Розумієте, тов. Сталін, сто днів на одну пару чобіт. Зрівняйлівка. Довела влада Рад, керують робітники й селяни (поміщики і буржуї), тому, що робітник не буде висмоктувати останньої крові із серця, тому, що він розуміє голод і холод.

Фунта-соломи не дають, у хатах холод, розкуркулюють бідняків, колгоспників викидають із колгоспу за те, що хліба не здають. Зажим, не дають селянинові балакати на зборах, садя-ть у бупр. «Ми тюрем не будуєм, а руйнуєм»; а в нашім районі уже 9 кулацьких хат нових. Три будинки збудували нових — і садять, судять ні за що. Що захотіли активісти, то й зроблять…”

Чи було вжито хоч якихось заходів для поліпшення становища селян після цього сигналу? Ні. Жителі Полонистого згадували, Аркадій Люльченко: «Скільки, питаєте, померло в голодовку? Ми тут прикинули: не менше чотирьохсот»... Микола Шкіндер: «Траплялось, за один день – сімдесят мерців»...

Один із літописців цього села Володимир Пастушенко (помер у 1982 р.) не називав у своїй рукописній праці кількості жертв – побоявся, але записав, що в 1935 році «в хаті Сили Ковальчука розмістили дитячий патронат, в якому жили діти, котрі залишилися без батьків в 1932-1933 роках. Він нараховував біля 20 дітей»...

Здається, українське село, український селянин зовсім не існували для влади. Впроваджувався в життя ленінський заповіт:  “пусть они исчезнут с лица земли, как рудимент”.

Із споминів Ганни Тищенко:  «Наша родина жила в с. Станіславчик, нині Ульянівського району. Ми точно всі видохли б з голоду, якби не ліс. У селі все вимели, в колгоспі заробляли лише «палички», а в лісі наймали на заготівлю бересклету і давали трохи крупи, хліба...»

Совєти готувалися до війни  («Наша революция только начало, она приведёт к победоносному концу только тогда, когда мы весь мир зажжем таким же огнем революции»   /Ленін, т.40 ст.169)  і тим, хто працював на забезпечення армії, не давали вмерти з голоду. З бересклету ж (інша назва бруслина) добували гутаперчу (щось на зразок каучуку) та дерев’яні гвіздки для підбиття чобіт. Село ж не постачалося навіть зерновими відходами, щонайменшим набором необхідних товарів.

У тюрмах і таборах жилося краще.

Восьмирічний Іван і одинадцятирічний Федір Задорожні з села Олександрівки Голованівського району рятувалися від голодної смерті аж... на Біломорканалі, куди в 1931 році за приховування хліба від реквізиції заслали їх матір. Батькові вдалося доставити в 32-му році синів у зону до матері, де вона відбувала термін. Вона працювала прачкою. Прала за день не 75 пар білизни, як належало, а вдвічі більше і отримувала подвійну норму хліба. Слава Богу, начальник табору єврей Графман дозволив залишитися хлопцям у зоні, записавши їх безбатченками. Так і вижили. Батько ж повернувся в Україну. Він дуже любив своїх дітей та дружину і, недоїдаючи, важко працював у колгоспі, щоб відкласти трохи грошей, припасти два пуди борошна, купити пару чобіт припасти продуктів до їх повернення із заслання. Але одного разу він не стримався і похвалився своїм надбанням приятелям. Ті підпоїли його і вбили, щоб заволодіти “багатством” свого бідного односельця — їм теж треба було виживати і рятувати свої сім’ї.

Ось така трагедія української родини Задорожніх. А скільки подібних трагедій було по всій Україні? „Фашисти такого не робили, як ці, - згадувала нині покійна мешканка Голованівська Тодоска Гончарук. - Бувало зайде німець у хату, побачить четверо дітей і голі стіни: поведе очима, вилається і піде геть. А активісти не зважали ні на убогість, ні на голодних дітей. Прийшли до моєї братової забирати корову, а в неї діти та ще носила в собі. Коли вивели з хліва годувальницю, вона схопила її за хвіст і криком кричить: „Побійтеся Бога, ми ж всі з голоду помремо!” Корова якраз оправилася, то активісти одірвали бідну жінку від неї і посадили у гній: „Ото твоє, а корова – наша.” Насміялися і пішли. Народила моя братова двійнят та померли з голоду вони...”

Тим часом більшовицькі ідеологи дурили народ різноманітними співомовками, видаючи їх за народну мудрість:  “Ленинским курсом народы пошли – счастье и волю свою обрели.”, або: “Советская власть — колхозникам всласть” (із книги   «Социалистическая обрядность», Киев, 1985).

Відома письменниця, історик Раїса Іванченко, писала:  «Українське селянство було піддане терору не за те, що продукувало і мало хліб, а за те, що було носієм і підґрунтям відродження української національної самосвідомості» (   «Історія без міфів»).

Україна і народ були пограбовані до нитки. В ярках, на цвинтарях, в погрібах поховано мільйони людей, винних лише в тому, що вони мали нещастя народитися українцями на найбагатшій у світі землі. Дух селян був зломлений, мало хто з них усвідомлював себе не те що українцем, а й взагалі людиною.

Втім, навіть сьогодні, коли вже доведено факт штучного голодомору, певні політичні сили – і найперше комуністи, намагаються виправдати своїх колишніх вождів неврожаєм. Проте Голованівський район, наприклад, не весь голодував. Жодного випадку голодної смерті не було зафіксовано в селах Березівка та Липовеньке. Березівці ставлять це в заслугу керівнику колгоспу Івану Радивуцькому, а липовеньківці голові комнезаму Пилипу Сербулу, які зуміли правдами й неправдами захистити своїх односельців від наїзду буксирних бригад. Отже, там, де не було виметено всього хліба, там люди пережили страшне лихоліття. Хоча у випадку з Липовеньким, найвірогідніше, спрацював інший фактор – поблизу села на хуторі Липняги знаходилася філія Одеської трудової колонії імені Урицького. Тут відбували покарання сотні куркулів, обов’язком яких було виробляти і постачати сільськогосподарську продукцію в обласний центр Одеським чекістам. А чекісти добре знають вовчі закони – біля свого лігва не полювати...

Ще комуністи люблять говорити про те, що “Велікая Октябрьская революція” звільнила народ від справжнього рабства. Мовляв, за поміщиків селянин світа божого не бачив, так вже важко працював на них. Але відкрийте «Історію міст і сіл України. Кіровоградська область”, видану в 1972 р. за радянського часу під пильним оком партійної цензури. Ось що пишеться на стор. 747, де йдеться про село Данилову Балку Ульянівського району:  “Чоловіки віком від 17 до 55 років, а жінки від 15 до 50 років відбували тяжку панщину, працюючи на нього весь світловий день. Протягом року т. зв. тяглові кріпаки повинні були відробити по 198, а піші – по 88 днів... Панщина доповнювалася численними повинностями, зокрема шарварками – по 6 днів з двору, а також згонами – по 8 днів на рік. При потребі залучали до роботи в поміщицькому маєтку і за плату. Чоловік за день заробляв  10-20  коп., а жінка – наполовину менше.”

У ті самі 70-ті роки, коли вийшла ця “Історія…”, в радянських колгоспах, на тій же Ульянівщині, жінки мали відробити мінімум 200, а чоловіки – 250 днів, відповідно до 55 і 60 років. Причому тоді вже всі були пішими. От і порівняйте рівень панського кріпацтва та московсько-більшовицького.

Про те, що цей голод був штучно організований, а не став наслідком недороду 1932 року, як дехто хоче переконати світову громадськість, свідчить газета «Трактор», орган Політвідділу Грушківської МТС.  8 жовтня 1933 року тисячним тиражем у Гайворонській друкарні «Шлях комуни» вийшов, як зазначається на видному місці, «спеціальний нумер» цієї газети «присвячений святкуванню в розподілі наслідків», тобто розподілу результатів збирання врожаю колгоспами села Грушки. Так от, у газеті було вміщено кілька цікавих заміток, в яких колгоспники Грушки Тодон Руденко, Тодир Рябоконь, Тит Кравець, Ларіон Кравець і Семен Міщенко не можуть нарадітися та нахвалитися тим, яке щастя вони мають від колгоспного життя.

Справді, після недавнього мору, після того, як відбирали останнє, отримати по 160 і навіть 400 пудів хліба на сім’ю, це було щось небачене. Але найцікавіше те, що в газеті ми знаходимо показники врожайності в порівнянні з минулим 1932 роком. Вони мало чим різняться між собою. Судіть самі: пшениці в 32-му зібрано по 12 центнерів з гектара, у 33-му – 14; жита відповідно 7 і 16, ячменю – 7 і 15, цукрових буряків – 120 і 200 центнерів. Тим не менше, у 32-му, свідчить далі газета, у тому ж колгоспі «Шевченка» на трудодень припадало по  1 кг  . 800 гр. хліба, а в 33-му – по 7 кілограмів.

В кінці 1933-го року особистий представник Й. Сталіна, який займався колективізацією в Україні, другий секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич мав повне право заявити:  «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Зверніть увагу на початок цитати: «боротьба точиться», а не закінчилася. Війну виграно, але не закінчено.

В Кіровоградському обласному архіві зберігається „діло” на члена ВКП(б) Килинича Павла Івановича, 1891 р.н., с. Ємилівка. 27 лютого 1938 р. він був заарештований Голованівським РВ НКВС за те, що “працюючи головою колгоспу “По шляху Леніна” в 1934 році в період обмолоту видав колгоспникам по 13% хліба, а не 10%, як належало, через що був невиконаний план хлібозаготівлі на 680 центнерів; в колгоспі загинуло 23 коні, виявлено перевитрату грошей на суму 380 рублів”. І хоч П. Килинич вже давно не працював головою і жив в іншому селі, каральні органи не забули його милосердя до голодних селян і засудили його до 6 років тюрми. Однак обласному суду цей вирок показався занадто м’яким. Він скасував попередній присуд і 20.04.1938 трійкою УНКВС Одеської області, Килинича, вже як “активного члена контрреволюційної організації” було засуджено до розстрілу. Вирок виконано 29.04.1938.

Війна тривала. Попереду були Велика Вітчизняна і голод 47-го. Попереду були нові жертви і знову переважно серед українських селян. Така була генеральна лінія партії.