Земля моїх предків – живлюща земля – дарує безсмертному родові силу

Народився Петро Іларіонович Розвозчик 13 серпня 1957 р.  в с. Вербове. Середню освіту здобув у Голованівську Кіровоградської обласіт. Закінчив Київський держуніверситет ім. Т. Г. Шевченка. Працював у школі, начальником відділу довузівської підготовки Білоцерківського інституту економіки та управління Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”. Заслужений вчитель України. Автор книг “Коні волі”, „На долонях подорожника” та „Земля Світовида”. Член НСПУ. Лауреат премії ім. І. С. Нечуя-Левицького.



Петро Розвозчик


ХАТА


Підстеливши

під хворі коліна

споришеве рядно

запнута

темною хусткою

стріхи

молиться вікнами

хата

старечі очі

сльозяться в зажурі

чубаті сини

нестерпно довго

вибираються

з полону забуття

а сонце

сидячи на призьбі

згадує

хатині

молоді

співучі

русяві коси



ВУСТАМИ ВІКІВ


Земля моїх предків – живлюща земля –

дарує безсмертному родові силу.

Моя Україна, як мати до сина,

до мене вустами віків промовля.


Віки озиваються гулом степів

і сполохом дзвонів-курганів,

де предки мої в потойбіччі туманів,

звитяжно бліді, як в обітиицький піст.

Їх душі шукають життя береги,

їх пам’ять ще дихає світлом Ярила,

і поля - їх Бог - не згортає вітрила.

У вічність пливуть України боги.


Земля моїх предків – нетлінна глибіч –

вартує пракорені вічного роду,

бо древо Вкраїни вподобали орди:

уперті сокири сторіч.


Це древо рубали в зажерній злобі,

летіли по світу галузок комети.

- О праведний Боже, не дай нам померти, -

шептали вони в молитовній журбі.


Планета Земля їм притулок дала,

та ще – ностальгії барвінковий трунок.

І в буйно хрещатий, цупкий візерунок

діаспора роду мого розрослась.


Та крила просились до пращурних піль:

- Ти чуєш наш трепет, свята Україно!

З австралій далеких до Тебе уклінно

кермуємо душу, не прагнучи пільг...


Земля моїх предків – живлюща земля –

дарує безсмертному родові силу...

Моя Україна, як мати до сина,

до мене вустами віків промовля.



БАЛАДА ПРО ПАМ’ЯТЬ РОДУ


Не вернувся мій дід із голоду

і дружину не голосом – поглядом

погукав... та й пішли у віки,

калиновим прорісши спогадом...

Запручалося сонце від болю –

згас мій батько у вирищі бою.

На узгір’ї Карпат

невмирущою став травою...


Тінь чорнобильська, атомнокрила

мого сина живцем спалила...

Відродись, мій любистку,

України зеленим вітрилом!


...Не вернувся з походу мій прадід,

бо татарська стріла його смерті запрагла.

А він став джерелом...

Пий із нього, мій роде, пам’ять



***

Ой матусю, глянь: у вирій

відлітають журавлі,

увібравши в душу щиру

казку рідної землі.


Мамо, вечір барвінковий

землю на руках гойда.

Обрію довічне коло

не заступить зла біда.


Предки долю рятували

від принижень, глуму й зрад.

На небеснім п’єдесталі

душі їх тепер зорять.



МАНДРІВКА НА ОСТРІВ ДИТИНСТВА


Рушаю в далекі мандри,

і шлях мій такий бентежний.

Вглядаюсь, чи ще розпізнаю

тополі, чомусь постарілі

(я бачив колись їх стрункими),..


Моя довгождана Плането,

я знову ногами торкнувся

твого витривалого тіла,

закутого в панцир дороги.

Іду і розштовхую темінь лісисту,

яка обома руками

стискає простелений шлях,

аби тут всуцільнилось лісом.


Дорога прискорює нашу ходу,

і я вже торкаюсь очима осель,

де вікон бурштин мерехтить...


Ступаю у затишок, в спогад, у казку.

Тут Прадень, присівши у тишу крислату,

вербовим бальзамом пас всіх частував -

бешкетних, в’юнких школярів.

А ми крадькома з сухолисту

палили гіркі цигарки

і кашляли так, що аж Сонце

сміялось із вереснем чалим,

а потім нас ніжило в теплих долонях...


Підходжу до хати.

Подвір’я заснуло.

А хвіртка впізнала,

до рук приторкнулася смирно.

По хвилі озвалася й шибка.


Світлиця мені простелила ряденце:

ступнув - і забув про літа.

Матуся моя сивокоса

щось каже й цілує, і знову

відрадну розмову веде.

Усе - рушники, образи,

і засклені рамки, і стіл,

і ліжка, і скриня столітня -

немов оживає і в материн голос

вплітає невидимі струни свої...


І тепло, і терпко стає на душі.

Уже на гутірку не прийдуть

ні батько, ні брат мій Василь...

Хіба лиш їх погляд під склом затремтить...


- Зморився, синочку,

лягай спочивай.

І я поринаю у сон.

І батьківська хата гойдає

мене і нашіптує сни,

далекі, забуті, дитячі....



ЛЮБИ


Ведуть дерева негучну розмову

про довгу зиму і про весну пізню.

Мабуть, тепла їм хочеться, щоб знову

нести у світ свою зелену пісню.


А поряд з нею пісня ніжно-біла

чекатиме своїх маестро-бджілок.

Та ще й джмелиний контрабас густиме

над травами пахучими й густими.

Розквітнуть знов небес блакитні луки.

Я донечку малу візьму на руки.

Зростай між праці та пісень, дитино,

люби найкращу в світі Україну.



СИНИ СВІТОВИДА


Солом’яні

свити

синів

Світовида

славлять

слов’янський

світ...

Струн

староруський

санскрит*

сіють

скрипки

сонцеокі.

Слухає

сповідь

століть

свідок

суворий -

спокій...

*санскрит – літературна давньоарійська мова



СКРИПКА СОВІСТІ


Струни

холодних

дощів,

до

горіхових

дек

припасовані,

повагом

увертюрою

мжички

починають

осінній день -

і не десь,

а отут,

поміж тихих

осель,

що в долонях

своїх

зашкарублих

ой як рідко

тримають

тепер

скрипку

радощів...

Все частіше

в обіймах

дощів

зубожілі

оселі

чують чорні

акорди

громів!

Господи

Мій!..

Лячно людям

на рани-мозолики

класти скрипку

своєї

совісті...


Плачуть,

плачуть

струни

осінніх

дощів...




МУСИМО ВИЖИТИ!


Немає рятунку народові,

Спасіння і долі нема ...

Немов золотий самородок він,

Що крадений був багатьма ...


Розбитий, розтоптаний, вчавлений

В розплавлений вічністю шлях ...

Чужинськими вбитий він чарами

Стамбула, Варшави, Кремля ...


І ниви вкраїнські всі вижато,

І гаснуть зірки наших душ.

Та мусимо вижити! Вижити –

Усім ворогам на біду!



У СКИТСЬКІМ* СТЕПУ


Очі

сповиті

страхом,

стиснуті

сутінню

скроні.

Степом,

старезним

степом

мчаться

шалені

коні!...

Шатра

темніють!

Ще трохи!

Вершник

так хоче

жити!

Жалем

жалоби

стогне

тиша,

стрілою

прошита...

Мій смаглочолий

ските,

ну ж бо,

рвонися щосили!

Скручує

сонця сувої

доля твоя

скам’яніла.

*Скит – скіф



ОТЧЕ НАШ


Всім дано говорити, і хай всі народи звеличують славу творця своєю мовою.

           Повість минулих літ


Казав Господь:

- Звертайтеся

до мене

словами

мови рідної,

тоді

почую вас...

Та ми

пророків

слухали

несправжніх

і завчено

кричали

чужі слова

до ідолів чужих.

Усім здавалося,

що йшли

на землю обітовану,

казкову,

що нам воздасться

раєм

за всі муки,

за сльози, кров

і за німу покору ...

Пекельні слалися шляхи -

вели нас ними

не свої,

а кимось прислані

«мойсеї» ...

І вдруге нагадав Господь:

- Звертайтеся до мене

словами

мови рідної...

Ми кинулись, було,

та знову зло

чужого слова

нам заступило

істину і Бога...


У вирі волі,

що впала

несподівано

на нас,

натхненно почали

молитись ми

чужим богам...

І пращури

богів багато мали,

та

всі свої були.

Народе мій,

якщо Господь утретє

захоче нас порятувати,

послухаймося

Божих слів,

і рідною, святою мовою

молитву

прокажімо:

- Отче наш!..