Інна Немирована
(плагіат із Г. Велса)
– Привіт, дівчатка!
Віра підвела голову й посміхнутися Жені, що саме знімав її куртку з вішака біля дверей, а тоді знову нахилилася над журналом, аби швиденько дореєструвати документ. Із Женею вони зустрічалися геть недавно, проте обідній похід до кафешки вже перетворився на справжнісінький ритуал. Женя щодня спускався зі свого третього поверху до Віри в загальний відділ, вуркотів незмінне «Привіт, дівчатка», під зливою замріяних усмішок знімав із вішака її верхній одяг, доки вона закінчувала поточну справу. Потім пара ішла до кафе — найчастіше до «Камелії» за рогом сусіднього з офісом будинку, або через дорогу до «Секрета». Зрідка, за гарної погоди та за настрою до піших походів, прогулювалися через парк до «Шаленого окуня».
Вірі подобалася така розміреність, у ній відчувалося щось магічне, як у повтореній кількадесят разів молитві. Якщо «їхній» столик у «Камелії», другий від виходу, біля вікна, був не зайнятий, вона незмінно сідала обличчям до стійки. Дивлячись на вихиляси героїні звично безгучного кліпу, думала, що «Камелія» точно стане «їхнім місцем». І посміхалася про себе на такі міркування трішки знущально та трішечки поблажливо.
Намалювавши останню циферку, Віра підвелася та знову всміхнулася до Жені, який уже стояв біля її столу, завбачливо приготувавши куртку. Женя теж усміхався, допомагаючи їй просувати руки в рукави. Віра начепила на плече сумочку й узяла свого хлопця за лікоть, показуючи, що готова йти. Женя відчинив двері, пропустив її трішечки вперед, а сам озирнувся, аби попрощатися:
– Бувайте, дівчатка, гарного вам дня!
– До «Камелії»? – спитав, виводячи Віру під пронизливий квітневий вітер, уже не крижаний, але ще аж ніяк не лагідний.
– Давай, — погодилася. — Як твої справи?
– Нормально.
Це теж був ритуал: Віра питала, як справи, Женя лаконічно буркав, що нормально. Відтак вона брала бика за роги та казала щось на кшталт «А ваш Онишківський сьогодні зареєстрував нового листа», або, якщо нічого такого за день не траплялося, просто розповідала, як минув робочий ранок у неї. Женя жвавішав і починав коментувати її розповідь, ниточка розмови міцнішала, розкручувалася, й до кафе вони заходили вже жваво перемовляючись або й регочучи на всі тридцять два. Так було й сьогодні: Віра розповіла про ранкові відвідини новенької з Жениного відділу, Катьки, яка затиналася та не знала, чого їй, власне, треба, тож Даші довелося мало не тортурами вибивати з неї мінімум інформації, необхідний для пошуку. Женя на те засміявся та зауважив: коли Катьку відсилали з тим дорученням, вона так перелякалася, що на виході перечепилася через шнур електрочайника та ледь устигла перехопити крихкий китайський агрегат за кілька сантиметрів до підлоги.
Заходячи до кафе, Женя з Вірою вже реготали. Женя з порога помахав рукою знайомій офіціантці Карині, Віра швиденько кинула оком у бік «їхнього столика», задоволено переконавшись, що той вільний. І раптом Женя закляк. Без перебільшень — спинився так несподівано, мовби вдарившись об невидиму стіну, обличчя стало наче гумове, брови зійшлися на переніссі в суцільну хижу лінію. Віра ніколи його таким не бачила. Жодного разу. Її серце, як у справдешньої героїні жіночого роману, тенькнуло від недоброго передчуття й забилося швидко-швидко, аж у горлі запершило. Вона кинула на відвідувачів професійний погляд працівниці загального відділу й від серця трохи відлягло: молодих дівчат у залі не було. Хай там як, але несподіванка, принаймні, не пов’язана з «першим незабутнім коханням».
– Женю? — Віра обережно поторсала хлопця за руку. — Щось сталося?
Женя озирнувся й Вірі здалося, що її не бачать, проте Женин погляд майже одразу став осмисленим. Тільки тепер він був геть не схожим на той, до якого Віра звикла: зіниця розширилася, відігнавши синь ген на край райдужки, та й самі очі стали якимись колючими та холодними, геть чужими.
– Можна я сьогодні сяду на твоє місце?
Віра, не одразу зрозумівши, про що йдеться, запитально підняла брову, Женя ж замість пояснень просто потягнув її до «їхнього столика», де відставив для неї не звичний стілець, що забезпечував огляд барної стійки з телевізором, а протилежний. «Он воно що!» — Віра подумки полегшено перевела дух і запізніло бовкнула:
– Так, звичайно. — Це було так безглуздо, що вона мусила піти ва-банк, аби не зашарітися від сорому: — Що з тобою трапилося, ти мені поясниш, чи ні?
Але тут саме нагодилася Карина. Женя замовив каву й зиркнув на Віру так байдуже, що та аж розізлилася.
– Мені теж — тільки каву!
– Я б радив тобі нормально поїсти. До вечора ще далеко.
Сказав це таким безбарвним голосом, що Віра подумала — а чи не на неї він сердиться? Швиденько прокрутила варіанти, проте ніякої крамоли у своїй поведінці останнім часом не відшукала. Якщо Женя справді має на неї серце, то тільки через якусь тупу брехню. Та ні, маячня: доки не зайшли до кафе, він був таким, як завжди, значить, причина — тут.
– У мене саме щойно пропав апетит!
– Гаразд, тоді дві кави.
– Розказуй уже, що сталося, не тягни! — напосілася Віра, щойно офіціантка відійшла. Женя знову раптово змінився з лиця: гумову похмурість заступила іскриста, майже шалена радість, схильності до якої Віра за ним теж зроду не помічала. Їй стало страшно. Ну, не так, щоб дуже — холодочок прокотився хребтом і затенькало в п’ятах.
– Я хочу розказати тобі історію, — Женя оперся ліктями на стіл і трішки нахилився до Віри, аби очі опинилися на одному рівні. Зіниці — геть крихітні, майже невидимі за іскристою, мов аж несправжньою синявою. Віра чомусь захотілося опинитися від цієї синяви якнайдалі. Щоб ці очі були не так близько та дивилися не так пильно. Їй усе ще було страшно. А ще звідкись із глибини свідомості виплило відчуття, що світ невідь чому перевернувся з ніг на голову й тепер ніколи нічого не буде «як раніше».
– Історію? — ледь вичавила з себе.
– Так, — весело погодився хлопець, кивком дякуючи Карині за прибулу каву, але навіть не посунувши ліктя. — Про двері. Вузенькі двері метрової висоти, їдкого, аж очі болять, зеленого кольору з яскравою золотавою ручкою. Вони трішечки розпливаються, мов степ у спеку. Мріють. І манять. Кличуть. Мовби аж співають десь у глибині, на денці душі. І якоїсь миті починає здаватися, що ці двері розрослися на всю твою душу, та так, що інше — почуття, прагнення, сподівання та страхи — зненацька опинилося десь у темному, важкодоступному куточку, де зазвичай збираються пил і павутина. Все на світі мілішає та мізернішає перед покликом цих дверей, потужним, солодким і моторошним.
– Женю, ти здоровий? — Віра хотіла було доторкнутися до його до чола, аби перевірити на жар. Проте навіть не підняла руки, бо зненацька зрозуміла, що їй страшно не те що торкатися — навіть сидіти поряд із хлопцем, з яким менше десяти хвилин тому подумки тісно пов’язувала своє майбутнє.
– Саме такими ці двері побачив мій дід Сашко, коли мав чотири рочки. Він навіть дату пам’ятає, хоч із тих пір води спливло — о-го-го. Вони з сусідською дівчинкою Наталкою гралися в хованки на Наталчинім обійсті. Ховаючись у сінях, дід мимохідь поглянув на стелю й побачив зелені двері. Це було дивовижне видовище, дідові здалося, що його закинуло в казку, йому захотілося торкнутися цих дверей, відчинити їх, дізнатися, що за ними. Але, коли дід доліз десь до середини піддверної драбини, нагодилася Наталчина мати, побачила це неподобство й негайно зняла дитя з висоти, аби не впало та не покалічилося. Коли дід потрапив до сусідських сіней наступного разу, ніякими зеленими дверима там уже й не пахло, а на стелі непривабливо бовваніли тільки крихітні дверцята на горище — дерев’яні й нефарбовані.
Зелені двері чогось дуже глибоко запали в дідову пам’ять. Сказати, що він шукав їх, видивлявся скрізь, мов одержимий, було б перебільшенням. Ні, він просто пам’ятав про них. Пам’ятав — і й по всьому.
А побачив удруге, вже аж ідучи свататися: замість дверей курника на дворищі батьків нареченої. Вони були такі самі їдко-зелені та знадливі, проте дід мав при собі старостів, його зустрічали хлібом-сіллю і двері сталися геть не на часі. Звісно, він міг якось викрутитися, відбрехатися, просто втекти чи утнути ще щось подібне, та тільки світ уже не був таким простим, як у дитинстві. На діда чекала наречена, а двері вели в нікуди. Хто міг сказати напевне, що причаїлося за ними та наскільки це затягнеться? А головне — чим закінчиться? Чотирирічний пацан ладен на все в погоні за дивом, а дорослий чоловік мусить думати головою. Тому, кинувши на зелені двері останній замріяний погляд, дід повернувся до них спиною й пішов до хати сватати мою бабцю.
Утретє двері явилися йому тільки минулого року. Дід саме гостював у тата, ми вдвох гуляли парком, аж раптом він схопив мене за руку й сів на найближчу лавку, невідривно дивлячись на вхід до громадської вбиральні. Я спитав, що з ним, і дід розповів мені історію, яку я щойно переповів тобі. Не відриваючи погляду від дверей туалету. Він сказав, що вже давно змирився з тим, що диво пройшло повз нього, ледь зачепивши невагомим крилом, казав, що й думати забув про зелені двері, що навіть не згадував про них казна скільки років. А сам дивився на двері вбиральні, невідривно, мов заворожений. Я чомусь одразу повірив у зелені двері, хоч сам, звісно, їх не бачив. Але це було так красиво, і я відчував, що через діда й сам доторкаюся до таємниці. До краєчка її сукні.
«Що робитимеш далі?» — спитав я діда. Знаєш, що він відповів?: «Зараз підемо додому, Женько, тільки помилуюся ще трішки, я ж, мабуть, ніколи їх більше не побачу». «Як же так?» — обурився я. — «Невже ти туди не підеш?». «Я прожив непогане життя. У мене є твоя бабуся, гарні діти й онуки, достойний дім. А що мене чекає там, за дверима? Не знаєш? От і я не знаю». Ми десь із годину просиділи отак, милуючись громадським туалетом, а потім пішли додому вечеряти.
– І що? — Віра спробувала відпити ковток кави й із подивом зауважила, що в неї дрижать руки. — Який висновок? Про що притча? Про те, як люди часом дуже по-дурному розбазарюють себе та втрачають дорогоцінні шанси?
Женя засміявся — голосно, відкрито, безшабашно та весело, просто весело, без жодних «лівих» ноток. Зроду-віку Віра не чула, щоб він так сміявся. «Ми в кафе, — сказала вона собі, — тут повно людей, нічого тобі не буде…»
– Ти не зрозуміла? Вони тут!
Віра не могла б пояснити, чому саме їй так страшно. Мабуть, вона просто звикла бачити Женю спокійним, урівноваженим і стриманим. А тут — такий вибух емоцій і ця божевільна історія про зелені двері… Це не вкладалося в голові. Просто не вірилося, що це Женя сидить навпроти неї з палаючим поглядом і верзе якусь маячню!
– Зелені двері? — перепитала, відчуваючи, що от-от заплаче від шоку й безсилля.
– Зелені двері. Там, де зазвичай двері туалету.
Віра швидко озирнулася, проте, звісно ж, ніяких «зелених дверей» не побачила. Просто зроблені «під дерево» двері чоловічої вбиральні з безсило обвислою ручкою, яка, до слова, висить отак, не ремонтована, вже кілька днів.
– Немає там ніяких зелених дверей, Женю! — зашипіла у відчаї, розуміючи, що дарма старається. — Немає, чуєш?
– Пам’ятаєш, як я описував їх? Про шалений потяг, що перекроює душу? Хіба таке можна розказати з чужих слів?
– Женю, мені страшно, — вирішила зізнатися Віра. — Я тебе боюся!
– Знаю, — Жениних вуст нарешті торкнулася знайома посмішка — ніжна і трішечки співчутлива. — Ти не переймайся, все буде добре. Це ж мої двері. Ти тут ні до чого.
Він підвівся та випнув спину, потягуючись, мов ледачий кіт. А Віра відчула, як обома щоками ковзає по тоненькому потічку.
– І що далі? — стиха спитала вона.
– Далі? Далі… Я маю квартиру в столиці, престижний диплом, смертельно нудну, але добре оплачувану роботу, гарну дівчину. Джентльменський набір! А знаєш, що чекає на мене там, за дверима?
– Що?
– Щось інше.
– Ти ж не підеш туди? — Віра сама не знала, навіщо це каже, просто їй чомусь здалося, що Женя й справді зараз зникне назавжди, в невідомість, міцно вхопивши в обійми оту таємницю, за краєчок сукні якої нещодавно так палко мріяв потриматися. Мабуть, таки буває заразне божевілля. Або миті, коли божевілля заразне.
Женя на хвильку приклався гарячими вустами до її чола, а тоді поклав на стіл гаманця.
– Заплатиш за каву. Сподіваюся, що за дверима стану вільним від цієї штуки.
– І від мене? — знов-таки бовкнула не знати нащо, адже все й так було ясно. Двері чи не двері, а Жені в її житті точно вже ніколи не буде.
– Прощавай, Віро. Хай щастить!
Це звучало так само, як звучало його звичне прощання з дівчатами з її кабінету —байдуже-ввічливо. Світ перед Вірою трохи плив від сліз, але вона не мала сили втертися. Так, немов через запітніле скло, й дивилася, як Женя впевненим кроком підходить до дверей туалету, як нахиляється низько-низько, хапається за уявну ручку десь на рівні колін і смикає її вниз, нагинається в три погибелі й, навіть не озирнувшись на прощання, пірнає в невідомість сторч головою. Віра чекала удару чолом об зачинені двері, проте ніякого удару не було. Женя пройшов крізь фарбований «під дерево» пластик, мов крізь повітря, і зник.
Це було неймовірно, неможливо, немислимо! Проте вона бачила це на власні очі!
Віру охопив страх, безмежний, мов світовий океан. Ледь тямлячи, що робить, вона кинула на стіл номінального папірця, якого мало б вистачити на два їхніх замовлення, вхопила сумочку та куртку і прожогом кинулася на вулицю, геть, подалі від «Камелії» та її невидимих дверей. Надворі, щойно вітер холодним подихом ударив по залишках сліз, Віру трішки відпустило й вона пірнула у знайомий двір сусіднього з офісом будинку, аби вдягнутися та прийти до тями. Там, присівши на лавку, закрила обличчя руками, аби заспокоїтися. Якщо Женя справді зник, треба придумати, як їй із цим бути. Не розказуватиме ж вона в поліції історію про «таємничі зелені двері, що переплавляють душу»!
Так, ми посварилися, він пішов до туалету, я пішла геть, нічого не знаю, не відаю, не чула й не бачила…
Віра підвела голову й ледь не заверещала від жаху, угледівши просто перед себе зелені двері. Але це були тільки пофарбовані назелено двері під’їзду. Не їдко-зелені, а брудно-пляшкові, фарба вже трішки полущилася, а ручка була звичайнісінька, металева, під’їдена іржею та, певно, пахла кислим залізом. Віра полегшено перевела подих, та однаково схопила сумку й заспішила геть.
Через Женине зникнення її, звісно, помучили, проте не так, щоб дуже, тим паче, що й Карина, й бармен, і кілька відвідувачів підтвердили її легенду про те, що вона, посварившись із хлопцем, пішла геть, не чекаючи його повернення з туалету. Всі навколо жаліли її та розуміли. І, вирішивши шукати іншу роботу, Віра отримала чудові рекомендації. Першого ж дня на новому робочому місці вона познайомилася з веселуном Дімою, з яким дуже скоро почала зустрічатися. Життя поволі налагоджувалося, входило в русло, прояснювалося.
Про Женю Віра майже не згадувала, майже не силуючи себе до цього. От тільки час від часу прокидалася серед ночі від холодної думки: а що буде, як раптом одного чудового дня вона побачить зелені двері? Низенькі їдко-зелені двері із золотавою ручкою, які розростаються на всю душу та перекроюють її наново, кличуть до себе солодко й моторошно. Що вона зробить, опинившись віч-на-віч із цими дверима, за якими на неї чекатиме «щось інше»?
2012 р.
Взято з альманаху "Голованівщина від Бога до Синюхи" - 2021.
.
