ЗАКОНСПІРОВАНИЙ РОМАН

Одна з книг мене особливо вразила. Якби вона колись потрапила до рук НКВД, то її власника, безумовно, звинуватили б в українському націоналізмі і зробили б належані висновки. Незважаючи навіть на те, що книга написана російським письменником і, звичайно, російською мовою...

Було це 1992 року. Я гостював у однієї колишньої голованівської вчительки. Говорили про старовину і дідизну. Раптом вона згадала, що у неї на горищі зберігається в'язка давніх книг... За кілька днів вона зателефонувала і запропонувала ознайомитися з ними. З трепетом взяв я цей скарб і почав вивчати.

Одна з книг мене особливо вразила. Якби вона колись потрапила до рук НКВД, то її власника, безумовно, звинуватили б в українському націоналізмі і зробили б належні висновки. Незважаючи навіть на те, що книга написана російським письменником і, звичайно, російською мовою...

Втім, може, й самі власники не знали чи не усвідомлювали, що то за книга. На обкладинці — цілком легітимна назва дозволеного автора : "Ежемесячное приложение илюстр. журнала "Родина"№2, февраль 1892 г. ПОЛНОЕ СОБРАНИЕ СОЧИНЕНИЙ АЛЕКСАНДРА СЕРГЕЕВИЧА ГРИБОЕДОВА. С портретами и рисунками. С.­Петербург. Издание книжного склада "Родина ".

Далі йдуть портрети Грибоєдова, ілюстрації до комедії «Горе з розуму» і твори письменника.

Після зібрання творів, як і годиться, зміст. Але на цьому книга не закінчується. Відлік сторінок починається заново і новий титульний лист, на якому читаємо назву нового твору: «КРОВЬЮ, ОГНЕМ И ЖЕЛЕЗОМ. Исторический роман. (Продолжение романа "За честь и свободу"А. А. Соколова.) С.-Петербург. 1889 г.» На звороті два рядочки: «Дозволено цензурою. Спб. З ноября 1889 г. Типография "Петерб. газет ы ». Владимирский пр.,12".

Зверніть увагу – тут вже інша друкарня, інший рік видання, хоча книга, безсумнівно, зшита одночасно з тією, що вказана першою. Це видно по чітко виконаній роботі, одному кольору ниток тощо. Друга частина книги віддрукована на 3 роки раніше, але побачити світ, очевидно, вона змогла лише таким чином – будучи заверстаною в іншу.

Твір привернув мою увагу саме ось такою конспіративністю. Бо ні назва, ні прізвище автора мені нічого не говорили.

Про що він? Читаю і поринаю в історію України, події періоду славного українського гетьмана Івана Виговського, який по смерті Богдана Хмельницького прагнув вирвати Україну із московського ярма.

Звідси стає зрозумілим, чому твір не міг вийти окремим виданням, а лише таким законспірованим чином. Незважаючи навіть на те, що вдалось отримати дозвіл у цензора.

Автор явно симпатизує українському народові, його одвічному прагненню до свободи. Він щиро вболіває за нього, чесно й об'єктивно характеризує тогочасне політичне становище в Україні.

Вражає розуміння автора тих складних реалій післябогданової України. Він демонструє велику обізнаність із характером, звичаями, побутом українців і особливо українського козацтва. Автор з любов'ю змальовує кожну дійову особу. Чимало місця відводить ролі української жінки, яку вона відігравала в історичній долі своєї Вітчизни.

Головного героя роману - Івана Виговського — письменник харак­теризує як розважливого, мудрого політика, що послідовно відстоює незалежність України. Натомість Мартина Пушкаря, його супротивника, який тягнув за Москвою, малює дещо в інших фарбах. Роман «Кров'ю, вогнем і залізом» - захоплюючий, глибоко патріотичний. Автор уміло розкриває всі протиріччя тієї епохи, хитросплетіння тогочасної дипломатії і боротьби за те, хто матиме вирішальний вплив на Україну - Польща, Московія чи Швеція. Досить жваво і хвилююче описані перипетії змагань за гетьманську булаву.

Є всі підстави гадати, що, працюючи над романом, О. Соколов користувався незаперечними фактами й документами, мав вельми обізнаних консультантів. Твір цінний багатим фактажем, зобра­женням відомих історичних діячів нашої Вітчизни. Він є досить повчальним і для сучасних політиків та високопосадовців України. Їм дуже було б корисно подивитися на історію України періоду Руїни очима російського письменника. Роман також дає відповіді на чисельні питання й нинішнім російським великодержавникам (як і тим, хто надто ідеалізує історію України) щодо місця і ролі України в історії загалом східної Європи того часу. Автор майже не вживає таких слів, як „Малоросія", „малороси ", „ хохли ", а натомість – „Україна", „українці". Майже відсутні в романі назви „Росія", „росіяни", замість цього вживаються „Московія", „москалі" (і це устами самого москаля!).

Хоча, звичайно, не був би Соколов росіянином, якби не давав деякі оцінки на користь Московії та самодержавства. Треба розуміти, в який час він творив, що вимагалося цензурою для того, щоб твір міг бути допущеним до друку. Зокрема, в ньому стверджується (як і зараз подекуди), що, мовляв, це лише українська верхівка хотіла незалежності, а народ прагнув бути навічно з Росією. Через весь твір Соколов проводить думку, що тільки старшини хотіли звільнення з-під московського впливу, а простолюд і козацтво стояли за Москву.

До речі, О. Соколов був першим із тих, хто написав про гетьмана Івана Виговського. Іван Нечуй-Левицький свого "Гетьмана Івана Виговського" написав 1895 року, і, як на мене, він не знав про існування твору Соколова.

Тепер про автора. Свого часу в пошуках його імені я використав усі доступні мені можливості, але ніде, в жодних енциклопедичних і літературних довідниках ра­дянського часу «А.А.Соколова» не знайшов. Навіть у найповнішому двотомнику, що вийшов у Москві 1990 року – «Русские писатели. Биографии и творчество». Я вже був подумав, що за прізвищем Соколова криється інша особа. Але, дякуючи щасливому випадку, мені потрапило до рук кілька десятків чисел журналу «Нива» за 1913 рік. Так от, у журналі №34 на 680-ій сторінці (рахунок сторінок журналу починався з першого номера) я натрапив на портрет сивого російського бороданя. Під ним був підпис «А. А. Соколов» і короткий некролог, який варто процитувати:

«В ніч на 30 липня ц.р. в Петербурзі несподівано помер відомий письменник і журналіст – Олександр Олексійович Соколов. Був час, коли покійний письменник користувався великою популярністю в літературних колах і серед читаючої публіки. Його романи і особливо «Театральні болота», читалися нарозхват і перекладалися іноземними мовами. Його комедії йшли в театрах, а критико-театральні статті вважались дуже авторитетними. Не менш популярним було ім'я О.О.Соколова як редактора газет «Петербурзький листок», «Петербурзька газета» і "Московський листок".

Як бачимо, серед представленої тут творчої спадщини Соколова ані роману «За честь і свободу», ані його продовження – «Кров'ю, вогнем і залізом» нема. Постає справедливе питання: на чому тоді можуть базуватися твердження про те, що саме цей Соколов написав знайдений роман?

Я наполягав на цьому, виходячи з того, що роман – друга частина згаданого видання творів Грибоєдова – був видрукований у друкарні «Петербузької газети» 1889 року. А редагував цю газету саме Соколов. До того ж у творі чітко проглядається почерк і, навіть, термінологія драматурга. Тут відсутні довгі відступи, художні описовості, так притаманні прозаїкам того часу. Взагалі в романі ніби нема автора, на передньому плані лише дійові особи та їх помисли.

Пізніше мені вдалося знайти підтвердження своїм здогадам. Автори дореволюційної російської енциклопедії Брокхауз і Єфрон у своїй статті, присвяченій творчості Олександра Олексійовича Соколова, не забули згадати серед інших його творів і романи «За честь і свободу», «Кров'ю, вогнем і залізом», «Зіновій-Богдан Хмельницький». Останній з них був, можливо, написаний дещо пізніше за попередні, адже в кінці того законспірованого видання є дуже важлива примітка: «Автор роману "За честь і свободу" та «Кров'ю, вогнем і залізом» задався думкою викласти послідовно всю історію Малоросії до знищення Січі Запорозької за Катерини II. Ред.»

Отож із вдячністю схилімо голову перед тим, що зробив та прагнув зробити чудовий російський письменник, журналіст і громадянин О. О. Соколов.

Гадаю, Україна мусить повернути собі цього забутого, викресленого з російської літератури через його прихильність до Украї­ни, письменника. Ми повинні дослідити історію видання цього незвичайного, схованого під іншою палітуркою твору, довідатись, хто взяв на себе таку сміливість та відповідальність і також віддати йому належне. Необхідно відшукати решту романів Олександра Соколова про Україну — і опублікувати їх. Це буде нашим пам 'ятником великому громадянину Росії, який кохався в нашій героїчній історії та визвольній боротьбі і щиросердно любив Україну. Адже з огляду на все це, сама Росія такого пам 'ятника йому ніколи не поставить.

Пропоную увазі читачів один із розділів роману «Кров'ю, вогнем і залізом». Заодно скажу, що здійснив його повний переклад, але чи знайдеться якесь видавництво, щоб взялося за видання книги, навіть і не знаю.

О. СОКОЛОВ

"Кров'ю, вогнем і залізом"

Розділ XX

В той час, як у східній Україні піднялось і набуло широкого розмаху заворушення Пушкаренка, в її західній частині пройшли вибори митрополита. На цей раз ще вдалося духовенству не підкоритись Москві і обрати свою людину.

Виговський і його партія обрали Діонісія Балабана, свого прихильника.

Першим ділом Балабана було написати листа Пушкаренку з вимогою скоритися і з погрозою відлучити його від церкви, якщо не послухається.

Пушкар не злякався. Він різко, по-козацьки, відповів Балабанові: «Хоч ваша святительська милість і поклала своє благословення на Івана Виговського, але запорожське військо не визнає його гетьманом. Коли буде повна рада, на якій вся чорнота українська — однодумно з чорнотою війська запорожського вибере його геть­маном, отоді і я визнаю його. А ваше архіпастирське неблагословення покладайте на кого-небудь такого, хто не бажає доб­ра його царській величності і шукає невірних царів; ми ж почитаємо царем одного царя — православного».

Така відповідь Пушкаренка новообраному митрополиту вразила багатьох.

Натяк на шукання Виговським невірних царів значив дуже багато.

Царські бояри, довідавшись про відповідь, погнали гінців на Москву з вимогою, щоб поквапили давно обіцяний приїзд боярина Хитрова в Київ із царським словом. «Час гарячий і підходящий, — писали на Москву, — зараз можна багато чого зробити».

Москва заспішила.

По Україні пустили чутки, що цар зважив на хвилювання і вимоги народні і вкаже тимчасовому гетьману зібрати ще більшу раду для остаточного свого зміцнення на тимчасовім гетьманстві, щоб за Юрія Хмельницького хитань і відкритих заворушень більше не було.

Повідомили про це і гетьмана.

Послали посланця від гетьмана до Пушкаренка, не від самого гетьмана, а від усієї старшини пояснити Пушкаренку, що загрожує всій Україні в разі втручання Москви.

Посланець приїхав до Пушкаренка.

Це був давній знайомий і добрий приятель полковник Петро Доро­шенко.

— Здоров будь, батьку! — сказав Дорошенко.

— Петре, це ти? — вигукнув радісно Пушкаренко.

— Я, Мартине, я... До тебе, від старшини.

Пушкаренко нахмурився.

— Та ти брови не насуплюй: слухатися треба.

— Кого?

— Всю старшину...

— Еге!

— Ось тобі й "еге".

— Що ж, вислухати можна, а от слухатися – то вже інша річ, — сказав Пушкаренко.

— Ти словами не грайся, діло велике.

— За чаркою, мабуть, лучче буде.

— Хліб-сіль діло хороше, чарка теж річ чудова.

— І я про те ж.

— Ну, що ж, за чаркою, так за чаркою.

Подали горілку; прийшла пані Ганна.

— Ну, не жіноче це діло, — сказав Мартин без церемонії.

— Чому так? — вигукнув Дорошенко. — Діло наше спільне. Пані Ганна розумна: хай вислухає, та й тобі пораду дасть.

— Що ж, нехай буде так, хай слухає, — погодився Мартин наливаючи по чарці горілки гостю і собі.

Дорошенко і Пушкаренко випили по чарці за Україну, за хазяйку за гостя і за хазяїна.

— Годі, вистачить, а то спотикатись будемо. У мене язик заплететься, а у тебе вухо засмітиться. Я не докажу, а ти не дочуєш.

— Правду кажеш.

Дорошенко поклав Мартинові руку на плече і приязно мовив:

— Мартине, тобі твоє діло кидати треба.

Мартин тільки чубом труснув і нічого не відповів.

— Справді, друже, кидати треба, — ще раз сказав Дорошенко. — Вся старшина так вважає.

— А плювати мені на всю старшину, — сказав Пушкаренко.

— Ой, Мартине, слини не вистачить. Старшини багато, ти всіх не обплюєш; а ось як вся старшина на тебе плювати стане, то дивись — не втопись у слині.

Мартин зиркнув на Дорошенка.

— Так що ж, всі старшини за Виговського?

— Всі.

— Щиро?

— Чужа душа — сутінки, Мартине, але діло таке, що за Виговським йти треба, якщо хочеш від Москви животи свої вберегти.

— Що ви вчепилися в цю Москву! — вигукнув Мартин.

— Це ти вчепився в неї, Мартине, ти за Москву...

— А ви за кого?

— Та поки-що самі за себе, за свої голови, за свої вольності, за свої гроші, за свої сім'ї, за свою свободу...

— А потім — за Варшаву?

— А потім видко буде. Може бути, що й за Варшаву.

Мартин відсунувся і втупився в Дорошенка.

— І це ти, Петре?

— Ой, не глумись, Мартине: сам ти за Москву щиро чи як?

— Щиро! — вигукнув Мартин, входячи в роль патріота.

— Ой, брешеш!

— Не брешу.

— Ану випий чарку горілки одним духом.

— Для чого?

— Випий.

Мартин випив і закашлявся.

— Знав, що поперхнешся, — сказав Дорошенко, сміючись.

— Ти що, дурня клеїти приїхав? — запитав сконфужено Мартин.

— Це ти дурня клеїш... Чому бунт затіваєш? Голоту з налигачів спустив. Кров полилась, вогонь усюди палає, залізо в хід пішло...

— Ми своє завжди відвойовуємо кров'ю, вогнем і залізом.

— Що своє?... Гетьманом тобі, Мартине, бути захотілось, та хіба гетьманство так здобувають? Ми, старшини, нізащо тобі булави не дамо.

— Народ дасть.

— І народ не дасть...

— Цар вручить, — вигукнув Мартин.

Дорошенко підхопився:

— Ну, дякуй Господу, що я у тебе вдома, а то б твоя шия моєї шаблюки спробувала.

— Негоже слово сказав, Мартине, — втрутилася і Ганна.

Мартин отямився.

— З язика зірвалось...

Дорошенко різко мовив:

— Після п'ятої чарки!.. Видно, правду каже прислів'я: що у тве­резого на умі, те у п'яного на язиці. Негоже діло, Мартине, затіваєш... Досі ми самі гетьманів над собою ставили, кращих людей обирали...

— Виговського, наприклад!..

— Та ти не кричи!.. Ти зі своїм спочатку розберися... Виговський гетьман тимчасовий... Виговський братньої крові не проллє, а Пушкаренко — вже ллє. Виговський правами козацькими не поступається, а Пушкаренко їх за чечевичну юшку продає. Ти розумом булаву заслужи, а не підлабузництвом. Ти ось і кричиш, і пишеш, що Виговський булавою не заслужено володіє, бо обраний неповною радою... А тебе хто бунтувати уповноважував?... Повна рада чи як?...

— Я не бунтую, а прав добиваюся.

— Яких прав?

— Щоб гетьман був повною радою обраний.

—Дурень ти, справжнісінький дурень! Яку раду не збирай, її завжди можна буде неповною назвати. І так без кінця.

— Нехай!

— Нехай! — передражнив Дорошенко. — Ось і не "нехай", бо без кінця один тільки Бог. Ти гадаєш, що втрутиться Москва, і все зробить по-твоєму? Вона візьме свого бороданя та й в гетьмани посадить, а щоб ми і не писнули, московське військо приведе і з козацтвом покінчить.

— Не бувати такому, щоб бороданя посадили...

— А який чорт з того, якщо нам тебе, поголеного, нав'яжуть, коли ми тебе не хочемо.

— Захочете! — крикнув зарозуміло Мартин.

Ганна встала.

— Пане Дорошенку, залиште на сьогодні Мартина; йому прос­патися треба. Від п'яти чарок розум йому помутився: завтра на свіжу голову все буде видніше. Йдіть до вашої світлиці, відпочиньте.

Дорошенко докірливо похитав головою і пішов за Ганною. Мартин налив собі ще чарку горілки і, хильнувши залпом, знов поперхнувся.

— Чи й правда, Москва в горлі стала?

Мартин випив ще:

— Ні, здається, пройшло!..

Він упав на руки головою і заснув.

(Переклад з російської С. Піддубного)