ЗАДОВГО ДО ПЕКТОРАЛІ

Нещодавно у харківському видавництві “Федорко” у світ вийшла книга «Задовго до пекторалі» (Листування 1950-1956 рр. відомого археолога Бориса Мозолевського та літератора Михайла Сіренка). «А до чого тут пектораль?» — запитає читач і матиме рацію. Але лишень на перший погляд, бо знамениту пектораль Борис Мозолевський розкопав у Товстій Могилі в 70-х роках минулого століття, а в сучасній книжці йдеться про події 50-х років, часів сталінщини та тоталітарного режиму радянської влади… Публікуємо вступну статтю до цією надзвичайно цікавої книги.

Цю книжку я читав у рукописі, вона складалася з хаотичних листів двох сільських юнаків, учнів старших класів, котрі листувалися між собою і марили про славу відомих поетів.

Ці речі, на жаль, не були надруковані ні в журналах “Київ” та “Дніпро”, ні в інших виданнях. Ці цікаві та надзвичайно щирі листи читали Леонід Череватенко та Анатолій Погрібний, але нічого не змогли вдіяти, щоб вони побачили світ, не кажучи вже про окрему книжку.

І ось документи потрапили до рук відомого літературознавця, кінодраматурга, Шевченківського лауреата Миколи Архиповича Шудрі. Він захопився цими матеріалами, сумлінно опрацював листи, систематизував, розклав їх по поличках за роками і часом написання, написав передмову і книжка нещодавно побачила світ у харківському видавництві “Федорко” під рубрикою “Листування 1950—1956 рр. Бориса Мозолевського та Михайла Сіренка”.

— А до чого тут пектораль? — запитаєте ви і матимете рацію, але лишень на перший погляд, бо й справді, пектораль археолог Борис Мозолевський розкопав у Товстій Могилі десь у 70-х роках минулого століття, а в сучасній книжці йдеться про події 50-х років, часів сталінщини та тоталітарного режиму радянської влади.

Та не поспішаймо робити висновків, а зупинімося на книжці по порядку. У анотації зазначено: “Наше видання містить дивовижні листи двох поетів-початківців Борис Мозолевського та Михайла Сіренка. Вони обмінювалися своїми думками і літературними творами впродовж семи років (1950—1956). Разом із віршами юнаки вдосконалювали власну поетичну майстерність, виробляли погляди на життя, із мимовільних “сталіністів” виростали справжніми українськими патріотами та поетами.

Один став славетним археологом, кандидатом історичних наук, відкривачем знаменитої Пекторалі, а інший — кіноактором, режисером, артистом, журналістом та письменником. Їхнє щире листування — це правдива біографія цілого покоління”.

І це справді так. Книжка читається на одному подиху, як цікавий художній твір. Перед нами постають сільські юнаки, допитливі й уперті школярі, котрі ще в юному віці поставили перед собою велику мету — стати потрібними своєму суспільству, народу, країні і наполегливо долають труднощі, йдуть до своєї мети.

Ось як про це каже М. Шудря у своїй розлогій передмові: “Вони зі мною майже перевесники (обидва 1936 року народження), й читаючи їхні листи, мовби повертаюсь у свої далекі літа. Степовик Боря Мозолевський із села Миколаївки, що на півдні України, виростав із старою сестрою під крилом матері-вдови — санітарки сільської лікарні, бо батько загинув у перші місяці фашистської навали. Поліщук Михайло Сіренко із села Дружні, що за 56 кілометрів од Києва, виховувався одинаком у хліборобській родині колгоспного подружжя. Так сталося, що один був семикласником, а другий навчався у восьмому класі. Ходили до “чужих” шкіл, бо вдома могли отримати лишень початкову й семирічну освіту, тож і відвідували десятирічку у Веселиновому та в Загальцях. Боря та Миша були зразковими учнями, хоча й не круглими відмінниками, та ще й поетами-початківцями.

Земляк із Миколаївки Іван Ярошенко, трохи старший за віком од них, гостюючи в тітки-вчительки Марії Євдокимівни Коваль у селі Дружні на Бородянщині, довідався, що сусідою на вулиці за три хати, живе “дуже талановита дитина”, й за її порадою познайомився з тим юнаком. І справді, він захопив його не лише вродою і вдачею, а й умінням писати вірші, і співати та грати на сцені. Ваня, заприятелювавши з незвичайним хлопцем, попросив дозволу дати його адресу для листування своєму другові.

Так зійшлися, як зараз кажуть, дві зірки. Першим письмово відгукнувся Борис — 15 вересня 1950 року. Не забарився з відповіддю і Михайло: на його конверті стоїть дата — 19 вересня. І впродовж шести років (без півмісяця) вони щотижня обмінювалися новинами до 28 серпня 1956-го. Та не тільки переповідали один одному, що сталося в їхньому житті, а й ще обговорювали власні літературні твори, ділилися своїми успіхами й невдачами, сердечними таємницями й розчаруваннями.

Не соромлячись своїх поетичних спроб, незнайомці надсилали “на критику” зачаєно написані “поезії”. Вони перебували на тому творчому рівні, коли найлегше було “робити під когось”, і в них не гірше виходило, ніж у авторів районки — веселинівської газети “Сталінський шлях” та “Колгоспник Бородянщини”.

Боря, хоча й семикласник, але взявся за вірші з третього класу, був сількором, листувався з редакцією “зірки”. Він володів однаковою мірою “як російською, так і українською мовою”. Мишу, тільки-но став старшокласником, привабила літературна творчість десь за рік до закінчення семирічки. Ніде, крім районної газети, не друкувався і зрідка кому показував свої вірші. Щоправда, двічі побував у Спілці письменників у Києві і, звісно, прихваснув: “Розмовляв із Сосюрою, Тичиною, Рильським”; вони, мовляв, “порадили працювати далі”. Та щиро признався: “З малих літ любив народні пісні й музику, які навівали сум, а інколи — веселість”.

Несподівано на свій перший лист Борис отримав докладний звіт Михайла про себе та своє село “в кучерях лози й вільхи” — з річечкою Друж. До розповіді був доданий вірш-послання “Товариш юний і далекий…” “Друг Михайло Сіренко” уявив свого невеликого, середнього на зріст, однолітка, який чомусь лежить “на лузі серед квітів” і складає “пісні про весну”. А прикінцевий куплет уже був у стилі тієї сталінської епохи:

“ То пісні наші хай зіллються

Й летять до світлого Кремля.

Зір кремлівських хай торкнуться —

Хай зацвіте у них земля”.

На запитання, чи сподобався йому вірш, Мозолевський відзначив, що “зміст і тема хороші”, особливо вдалася Михайлові остання, наведена вище строфа, та все ж, мовляв, трапляються недоречні вирази: “про розвиток вишневих віт”, “золоту літню росу” й інше. проте Борис застеріг адресата, щоб їхня взаємокритика часом не скидалася на ту, як у байці, — “Зозуля хвалить пітуха за те, що хвалить він зозулю”.

У нього “поганеньке село” — “одна довга вуличка кілометра півтора й кілька на 15—20 хат. Посередині села тече річка Суха Балка. За сільською околицею тягнеться залізниця. Миколаївка десь за 100 кілометрів од Чорного моря та на відстані 125 км від Одеси”.

Отак грунтовно й фундаментально подає розбір листів упорядник Микола Шудря. Слід зауважити, що це листування не класиків літератури, не визначних письменників, а дітей війни, сільських хлопчаків, які на своїх плечах несли весь тягар тогочасного життя, бо батьки або ж працювали зрання до смеркання на колгоспних ланах, або ж були просто безбатченки, бо батьки полягли на полях війни. Тому доводилося рано дорослішати, не знати, що таке свято й дозвілля, покладатися на працю своїх рук, самим заробляти копійку на хліб насущний.

Отже, це книжка унікальна, це документ того часу, побачений незашореними очима підлітків, котрі згодом стали відомими людьми, один — поетом-артистом, другий — поетом-археологом, володарем скіфської Пекторалі. (Але це станеться потім, через 22 роки після їхнього школярського листування).

“Михайло на студентській лаві, у спілкуванні з видатними митцями сцени та справжніми поетами-спілчанами під час студійних занять при видавництві “Молодь” хутко зростав у виробленні свого самостійного поетичного письма й удосконаленні своєї особистості. Навчаючись у визначних майстрів театру, він думав, що поезія перешкоджає йому стати артистом; одного разу навіть вирішив, що поет і актор несумісні, і хтось із них має поступитися перед іншим. Тільки поетична “сверблячка” не вщухала; вона згодом переважила, і в одній і тій же особі, вже у театральному інституті, сумирно вживалися два різні таланти. Ще задовго до випуску студент злагодив дві рукописні збірки поезій, дещо з них побачило світ у періодиці, а 1959 року вийшло книжкою — “Від сонця жито половіє”.

У Бориса Мозолевського дещо сутужніше склалася поетична доля. Він, одірваний від національного грунту й українського читача, так і залишався в російській літературі. Йому здавалося, що зрусифікована радянська спільнота значніша за кількістю шанувальників його творчості, тому й опирався своєму походженню. Але на останньому курсі все-таки попрохав свого київського приятеля придбати для нього видання українських письменників і під час літніх канікулів заповзявся занотовувати в рідному селі народні пісні. Щось приховане українське, мабуть, прокинулося в його душі, хіба що заворушилося, але вихлюпнулося на папір рідною мовою далеко пізніше, після трьох російських зірок (“Начало марта”, 1963, “Шиповник”, 1967, “Зарево”, 1971).

Поезія для обох, М. Сіренка та Б. Мозолевського, була виміром їхнього світоглядного ставлення. Вона мовби замінила життєву кардіограму творчості поетів, які з перших кроків сприймали на віру сільську дійсність з її труднощами й радощами, хатніми негараздами й економічною убогістю держави, з шкільними клопотами й дитячими захопленнями. А основне — з гучною лозунгістикою повоєнної доби: зі Сталіним, комунізмом, боротьбою за мир і сподіванням на кращу майбутність.

Зустріч двох поетів-побратимів уперше, врешті-решт, майже через шестиліття їхнього листування, сталася в Києві. Борис був скривджений владою і державою. Його, сумлінного й талановитого курсанта, який підупав на здоров’ї (кілька разів лікувався у військовому шпиталі), за вказівкою згори, скоротили в останній рік навчання і послали дослужувати на флоті в Севастополі. Але й там дали відбій — і він опинився на демобілізації з армії. Попросився, щоб направили в столицю, проте його чомусь приписали до Львова. Та він і там довго не затримався — одержавши цивільний паспорт, завербувався на новобудови Києва. 28 серпня 1956 року Б. Мозолевський запросив свого друга на гостину до себе в гуртожиток…

Відтоді листування Бориса та Михайла уривається, вони обидва — кияни. Замість поштових послань — особисті зустрічі, дружні розмови, спільні задуми, чаркування, життєві пригоди й незлагоди. Починається справді нерозривна чоловіча сув’язь сердець і душ — археолога й актора, а за покликанням — поетів, можна сказати, унікального, виняткового спрямування”.

Тепер можна помандрувати сторінками книжки “Задовго до пекторалі”, щоб переконатися у справжній її цінності та унікальності. Починається вона листами 1950 року. От хоча б узяти для прикладу такий:

“З палким комсомольським привітом, Борю!

Я знаю, що ти, зразу прочитавши перший рядок, подумаєш: “Чи б, писав, що не комсомолець, а це пише “з комсомольським привітом”. Ні, я, Борю, вже комсомолець, недавно вступив до комсомолу.

Відповідь даю 20 грудня 1956 року, хоч твого листа отримав учора. Відписати не мав змоги, тому що був під хмільком. Тут у Загальцях справляли якийсь “Празник Миколая”, то, як кажуть, довелося “коцнути”. Вчора був лист і від товариша, що з ним закінчували сім класів. Пише, яка в нас була згуртованість у школі. Не клас, а “сім’я”. Було багато здібних учнів. Навіть “таланти”. Думаю, з них вийдуть люди, гідні епохи Комунізму. Тепер у Загальцях восьмий клас, зібраний із учнів різних шкіл; між ними нема тієї дружби, правда, є непогані хлопці й дівчата, але це одиниці, а дівчат гарних штук три, та розумом не такі, як би це хотілося.

Ти пишеш, Борю, що у вас контрольні роботи, та й у нас майже кожен день. Сьогодні ж із німецької мови. У класі її мало хто знає бодай на “четвірку”. Хтозна, чи добре напишу.

Ти пишеш, що читаєш “Вибране” Василя Козаченка. Я й сам трохи з ним знайомий. Пам’ятаю його повість “Нові Потоки”. Річ начебто непогана, але й не дуже цікава.

В кіно, Борю, був давно, а це тому, що в Загальцях показують фільми серед тижня. В цю неділю, як буде, щось хороше, то побачу. Тобі сподобалась “Молода гвардія”. Вона мені до душі. Коли дивишся, то хочеться бути таким стійким і мужнім, як Олег Кошовий, Ваня Земнухов, Уля Громова та інші. Я переглянув тільки другу серію. Першої т не бачив. Як прийшов після перегляду додому, то не міг стримати сльози — розплакався. Мама так само, коли я їй розповів, довго схлипувала.

Я вже написав вірші “Юначе моєї країни” та розпочав ще один, величенький, до Нового року. Та ще маю два начерки віршів. Часу, як і в тебе, обмаль.

З фотографією вийшло кепське. У неділю пішов до фотографа, та він не зробив фото. 17-го не ходив, а передав квитанцію одній дівчині, щоб вона зайшла й забрала фотографії, як вийдуть схожі, в наступному листі неодмінно пришлю.

Своєю звісткою, що нам не випаде влітку зустрітися, ти мене дуже засмутив. Ти пишеш, що вступатимеш до училища. В Києві, чи де? Від столиці до мене 56 км. Можна б було й заїхати. Та це не добре, що залишаєш школу, у 8-му класі й далі вивчають літературу, може, і в технікумі поглиблюють знання, це для нас інтересно.

Коли, Борю, тобі не можна цим літом, то приїзди на зимові канікули. Розпитай про дорогу Вані Я. Тут, мабуть, їзди з добу.

Ти пишеш про мій вірш “Атлантичний пакт”. Це помилково. Я хотів сказати про “Маршалівський пакт”. А що ритм порушений, то ти правий і не правий. Там тільки у 3-й строфі я вжив “хочеш — белькоче”. Про “Перемоги салюти” я написав тому, що ми більше не хочемо “воєнних перемог”, а прагнемо трудівничих перемог і засуджуємо війну.

Передай, Борю, привіт усім твоїм товаришам, батькам, дівчатам, усім-усім. До побачення.

Критика й бібліографія.

Критикую за дрібнички. Ти пишеш, що це перший твій вірш п’ятирядковою строфою. Це зразу видно. Та хороша тема й форма непогана. Але чи справді стоять Ленін і Сталін, “притулившись друг до друга”?.. Леніна вже нема в живих, хоча його ідеї живуть і квітнуть. Треба було написати, що вони однодумці. Та й вислів “друг до друга” в українській мові не вживається. “Пісня, — пишеш, — лине в небо повз яруги” (хіба вони існують у небі?) Слово не “навкрýги”, а “навкругú”. А чому “слави день проходить тільки над полями?..” “Пурги” теж нема в українській мові. Хоча це, мабуть, і гостро, але пробач.

Твій друг М. Сіренко”.

20 грудня 1956 року.

Отакий лист. Коментарі, як кажуть, зайві. Він проливає Яскраве світло на той час і людські взаємини, але говорить сам за себе: сільські юнаки не просто розумні, а й талановиті. Такою ж щедрістю й задушевністю перейняті листи, датовані 1951, 1952, 1953, 1954, 1955 та 1956 роками минулого століття. І ось останній лист:

“Мишенько, здрастуй!

Голубе, змушений тобі написати, бо в понеділок переїжджаю на нове помешкання й боюся, що ти не встигнеш отримати цього листа. Тепер у мене адреса: Святошине, Земська, 12/19. Знайти можна так: сядеш на 23-й, 6-й або 14-ий трамвай, доїдеш до зупинки “Остання Нова”. Тут одразу за рухом трамваю йтиме така брудна вуличка. Пройдеш нею два квартали до будинку з великою вивіскою “Індпошив”, повернеш праворуч і через метрів 50 побачиш чотириповерхову споруду — “Гуртожиток БМУ тресту “Укрміськбуд” і тут моя кімната… Ну, а там спитаєш, як знайти Бориса, того, що в понеділок сюди поселився, в нього руді вуса (бачиш, як знадобилися вони). Ну й усе. Живу добре. Сьогодні гуляю, зате в неділю — працюю.

Бувай здоров!

З палким привітом — Б. Мозолевський.

28 серпня 1958 року. Місто Київ”.

Як уже було сказано раніше, на цьому листування обривається, але дружба тривала до останнього подиху Бориса Мозолевського. Помер він 13 вересня 1993 року ще молодим, у розквіті творчих сил, не досягнувши свого шістдесятиліття. Золота скіфська пектораль увінчала його бентежне, сповнене борінь, неспокою і роздумів, життя. На велелюдних похоронах його друг і ровесник поет Михайло Сіренко прочитав свого вірша, присвяченого Борису Мозолевському.

Ну от і все! Тепер не буде.

І не впросить, і не вмолить.

Пливуть у вічність рідні люди,

А серце раною болить.

— Борисе мій! Борисе вірний!

Куди ж так раптом — рано ще.

— У вирій, друже мій, у вирій!..

… А серце раною пече.

Та і твоя ж бо Україна

На роздоріжжі ще одна

Стоїть під небом на колінах,

Неначе покритка смутна.

І на руках тримає волю —

Єдину донечку свою.

Ой, Борю, друже мій, від болю

Уже я каменем стаю.

Ми всі — усі закам’яніли,

Кремінні баби по степах,

Ховають в ковилу могили,

А ти над ними, наче птах.

P.S.

Завдяки старанням і наполегливості М.П. Сіренка ця унікальна книжка побачила світ. Вона стала світлим пам’ятником його незабутньому побратиму і ровеснику Борису Мозолевському. Особлива дяка за видання книжки М. Шудрі та харківському прозаїку В. Полянецькому. На останній сторінці обкладинки видання три фотографії: Б. Мозолевського, М. Сіренка та М. Шудрі. Подано короткі біографічні нотатки авторів.

Мозолевський Борис Миколайович. (1936р. с. Миколаївка Миколаївської області — 1993р. м. Київ). Археолог, кандидат історичних наук (1969р.), відкривач скіфської золотої пекторалі, автор поетичних збірок “Начало марта”, “Шиповник”, “Зарево”, “Червоне вітрило”, “Веретено”, “Дорогою стріли”, “Поезії” та ін., прозових і наукових книг “Дума про степ”, “Товста могила”, “Скіфський степ” і багатьох інших.

Сіренко Михайло Петрович. (1936р. с. Дружня Київської області). Заслужений працівник культури України, кіноактор, кінорежисер (фільми “На Трубежі”, “Село на нашій Верховині”, “Здрастуй, Угорщино!” та сотень кіножурналів), викладач, журналіст, поет (“Від сонця жито половіє”, “Переджнив’я”, “Живиця”, “Черемховий сніг”, “Роса із літньої трави”), прозаїк. Лауреат літературних премій імені Андрія Малишка та Володимира Сосюри.

Шудря Микола Архипович. (1935р. с. Веселий Поділ Полтавської області). Заслужений діяч мистецтв України, прозаїк, літературознавець, кінодраматург, автор книжок нарисів, повістей та романів (“Ти зі мною, мадонно”, “Верховіть черещатого дуба”, “Геній найвищої проби”, “Січ-мати”, “В рокотанні-риданні бандур”, “Чолом сягнув зірок” та ін.). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Книжка багатоілюстрована, тут можна побачити на фотографіях М. Сіренка з поетом В.М. Сосюрою, М. Сіренко у фільмі “Народжені літати”, Ф. Камінський, Б. Мозолевський та М. Сіренко під час заняття на літстудії при видавництві “Молодь”, М. Сіренко з дівчатами села Дружня. Борис Мозолевський та директор гірничо-збагачувального комбінату Герой Соціалістичної Праці Г.Л. Середа під час розкопок кургану Товста Могила, Б. Мозолевський курсант військово-морського училища, Б. Мозолевський тримає в руках знамениту скіфську пектораль, Б. Мозолевський з матір’ю Домною Миколаївною, кам’яна стела у скіфському степу, поставлена на пошану Борисові Мозолевському, яку часто відвідують подорожні.

м. Київ.