З історії Голованівщини

СЕЛА, ЩО НАЛЕЖАЛИ ДО КИЇВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ (Довідки підготовлені археографом ЦДІА України у м. Києві В. Миколенком).

ДАВИДІВКА. За старим адміністративно - територіальним по -ділом, село Давидівка входило до складу Умансько­го повіту Київської губернії і знаходилось на відс­тані 250 верст від Києва і в 40 верстах від Умані. Село розкинулось на пагористих берегах р. Ятрані. За 2 версти від Давидівки знаходилось с. Полонисте, за 5 верст — Лебединка, а південніше, на відстані 4 верст — с. Красне поле Подільської губернії. Назва села походить від ім'я першого поселенця— селянина Давида, За переказами, заселення Давидівки почалося приблизно з 1750 року.

1764 року жителі Давидівки вже мали свою церкву Покрова Божої Матері. У різні роки, поса­ду священика цієї церкви обіймали такі особи: Іван Заставський (1797 — 1804 рр.), Федір Шадурський (1804—05 рр.), Олексій Машкевич (1805— 30 рр.), Федір Чорба (1830—33 рр.), Степан Бутовський (1833—39 рр.), нагляд здійснювали священики церков сусідніх сіл Іван Ганькевич і Демян Коцюбинський (1839—44 рр.), Михайло Павло­вич (1844—45 рр.), священики Йосип Бутовський і Дем'ян Коцюбинський (1845—48 рр.), Григо­рій Сокальський (1848—49 рр.), Никифор Хмєлевський (1848 — 52 рр.), Іван Левицький (1852— 56 рр.), та Кіндрат Орловський (1856—59 рр.). Ця, перша, церква діяла 94 роки і була розібрана з огляду на її старезність. Місце на якому знаходилась церква, позначали пам'ятником. Неподалік, 1858 року, при підтримці парафіян., споруджено, а згодом і освячено благочинним священиком Олексієм Сливницьким, нову церкву.

Нову дерев'яну церкву хрестоподібної форми звели на кам'яному фундаменті. Вона мала довжи­ну 17 аршин, ширину 16 аршин і висоту 23 аршини. Внутрішні розміри церкви: від іконостасу до захід­них дверей — 13 аршин, від північних до південних дверей — 14,5 аршин. Вівтар мав два вікна: чоти­рикутне з південного боку і невелике напівкругле зі східного боку. Довжина вівтаря становила 6 ар­шин, а ширина — 4,5. В церкві знаходився деревин­ний престол і різьблений кіот з іконою Покрова Бо­жої Матері. Жертовник був зроблений у вигляді чо­тирикутної колони. Іконостас прямий, чотириярусний. Різьблення і позолоти на ньому мало, невідо­мо чиєї роботи, взятий із старої церкви. Ікони на дерев'яних дошках, невідомого автора, теж перене­сені із старої церкви. В церкві знаходились два мідні напрестольні хрести, два ручні хрести з білої шерсті, два шлюбні вінці у вигляді корон з рельєф­ним зображенням. Мідний ковчег для святих дарів і срібні посудини подарував церкві московський купець Іван Четверикові Церква мала три Євангелія. Перше, 1796 року видання, в жерстяній оправі з зображенням воскреслого Спасителя і чотирьох євангелістів. Друге, 1798 року видання, в такій же -оправі. Третє, 1852 року видання в оксамитовій оправі (дарунок І. Четверикова). У кінці 1860-х років у Покровській церкві зберігались метричні книги по­чинаючи з 1797 року, а сповідні розписи з 1799 року.

Поряд з церквою знаходилась чотиристовпна дзвіниця з навісом, під яким розміщувалися 4 не­великі звичайні дзвони, без написів і зображень.

У 1859—61 роках нагляд за парафією здійснюва­ли священики церков сусідніх сіл Семен Чижський та Федір Атеназевич. З січня до березня 1861 року священиком був Амос Радолицький, а з березня 1861 року став Федір Кожуховський.

Покровській церкві належало 33 десятини землі, наділеної за планом 1855 року на основі проекту 1852 року.

Церковно - парафіяльна школа почала діяти при Покровській церкві з 1862 року, ставши освітнім осередком села на багато десятиліть, 3 1862 до 1868 року в ній щорічно навчалось 10 хлопчиків та 4 дівчинки. За перші 6 років випускниками школи стали 15 хлопчиків і 8 дівчат.

Хресні ходи в селі відбувались: на другий день Світлої неділі (навколо храму), під час посухи (по полях і між посівів), для освячення криниць, в день храмового свята (навколо храму), а також 1 серпня і 6 січня (ЦДІАК України, ф. 127 он, 1023 спр, 247 арк. 6-7, ф. 127 оп. 699 сир, 338).

У червні - серпні 1889 року, Покровську церкву відремонтували і заново покрасили олійними фар­бами. На ці роботи затратили 650 крб. (там само, ф, 442 оп. 575 спр. 1 арк. 91).

З Другої половини 18 століття і упродовж кіль­кох десятиліть Давидівка знаходилась у власності родини Потоцьких. 1795 року в селі нараховувалось 166 жителів (84 чоловіки і 82 жінки), які мешкали в 45 дворах (ф. 484 оп. 6 спр. 146 арк. 10). Опісля, власником села був Йосип Непокойчицький. У 20-х роках 19 століття село належало Станіславу Непокойчицькому. 1829 року за ним рахувалось 163 селян - Кріпаків чоловічої статі. Згодом, села Давидівка і Табанове залишились його спадкоємцям. Ці маєтності, що значились за неповнолітнім Станіславом Станіславовичем Непокойчицьким (1825 року народження), на початку 30-х років знаходи­лись під опікою поміщиків Гурковського, Знамировського та Яворського, а з 10 лютого 1834 року (за старим стилем) під опікунством графа Михайла Мощенського. Маєтності приносили щоріч­ний прибуток 2250 крб. сріблом. Ці гроші викорис­товувались для оплати за виховання і навчання спадкоємців та на сплату партикулярних боргів, су­ма яких 1838 року становила 9201 крб. 70 коп. сріблом. 13 червня 1843 року маєтності покійного Станіслава Непокойчицького розділили між його спадкоємцями. Давидівка перейшла у власність Єфросинії Непокойчицької, а Табанове дісталось Станіславу Непокойчицькому (ф. 486 оп. 1 спр. 9278 арк. 669).

Упродовж 40—60 років Давидівка знаходилась у власності Єфросинії Непокойчицької та чотирьох її синів. У селі нараховувалось 600 десятин придат­ної і 57 десятини не придатної для обробітку зем­лі. Додатковий прибуток давали 2 водяні млини — 800 крб. і питний продаж — 150 крб. Худоба та знаряддя праці оцінювались на суму 2 тис. крб. Оборотний капітал становив 1300 крб. Прибутки за рік, з розрахунку середнього показника за 10 ро­ків, становили 3 тис. крб. Всі маєтності оцінювались на суму близько 30 тис. крб. Поміщиця сплачувала державі щорічний податок з маєтку у розмірі 200 крб. (ф. 533 оп. 2 спр. 1209 арк. 112; ф. 488 оп. 1 спр. 7509 арк. 31 — 33; ф 442 оп. 435 (1849 р.) спр. 36 арк. 102—103; ф. 442 оп. 99 спр. 243 арк. 108. 147 — 148; Л. Похилевич. Сказання про на­селені місцевості Київської губернії — К., 1864— С. 375).

21 лютого 1872 року Єфросинія Станіславівна Непокойчицька продала с. Давидівку полковнику від артилерії Миколі Олексійовичу Янову. Купчу уклали в Київській палаті цивільного суду під № 37 (ф. 487 оп. 12 спр. 1839).

У кінці 19 століття Давидівка належала поміщи­ку полковнику Костянтину Миколайовичу Іваненку В 115 дворах мешкало 586 жителі (289 чоловік і 294 жінки), у селі нараховувалось 1038 десятин землі. Поміщик володів 664 десятинами, церква — 34 десятинами і селяни — 340 десятинами. Діяли 2 водяні млини, що належали Іваненку. Господарство в маєтку вів сам власник за трипільною системою. Селяни займались землеробством та посезонно відправлялись на заробітки до Херсонської і Подільської губерній. (Список населених місць Київської губернії — К., 1900—С. 1621).

СЕЛА ЛЕБЕДИНКА І ЛЯЩІВКА. В дорадянську добу с. Лебединка з присілком Лящівкою входили до складу Уманського повіту Київської губернії і розташовувались на річці Ятрані приблизно за 5 верст від с. Давидівки, біля кор­донів Подільської і Херсонської губерній. Перша письмова згадка про Лебединку належить до 1682 року. Крім того, на околицях села в кінці 19 століт­тя дослідники виявили і взяли на археологічний об­лік 13 курганів (ЦДІАК України, ф. 1392 оп. 1 спр. 9; В. Б. Антонович. Археологічна карта Київської губернії. — М.. 1895—С. 132).

Як свідчать архівні документа, лебединську церк­ву Різдва Богородиці, зведено 1764 року з матері­алу старої церкви сусіднього села Табанового, яку ще раніше перенесли в с. Табанове із с. Наливайки Подільської губернії. 1815 року, згідно розпоряд­ження Київського губернського правління, церкві Різдва Богородиці відвели 33-х десятинну пропорцію земельного наділу на задоволення потреб священно­служителів. Межування виконав липовецький пові­товий землемір Коропачинський 30 серпня 1815 року (всюди дати подаються за старим стилем). Церкву наділили орною землею в 3 місцях по 10 десятин. У північно - західній частині однієї з ділянок проходила дорога з Голованівська до Копенкуватої, а друга ділянка з південно - західного бо­ку межувала із землею с. Наливайки. Ділянка сіножаті з північно - східного боку межувала з землею с. Копенкуватої, а з південно-східного зі став­ком, яким розпоряджався священник. 4 березня 1844 року при лебединківській церкві відкрили па­рафіяльну школу (ф. 127 оп. 1030 спр 425; ф 707 оп. 13 спр. 557 арк. 25).

Оскільки церкву збудували із старого матеріалу, то через 82 роки вона потребувала ремонту. 1846 року піклуванням парафіян і при допомозі поміщи­ка Сенковського стіни церкви зміцнили дубовими колодами. Внутрішні розміри церкви становили: від іконостасу до західних дверей — 13 аршин і від північних до південних дверей — 8 аршин. Церква 6 класу, дерев'яна з кам'яною дзвіницею. 1869 ро­ку 437 чоловій - парафіян рахувались приписаними до неї (ф. 127 оп. 699 спр. 338).

У 1890—91 роках на кошти парафіян церкву Різдва Богородиці пофарбували зокола, підлаштували і пофарбували металевий дах, а також звели на кам'яний фундамент. Але минали роки і давалась взнаки старезність церкви. Саме тому, священ­ник Лук'ян Радишевський звернувся до парафіян з пропозицією розпочати збір коштів на зведення но­вого храму. 13 червня 1904 року священник Лук'ян Радишевський, псаломщик Степан Левитський, цер­ковний староста Михайло Гребенюк і представники від селянської громади Вавило Дарчук та Гнат Мицюк звернулись від імені жителів села Лебединки і присілку Лящівки до члена Синоду Митрополита Ки­ївського і Галицького Флавіана з суплікою про до­помогу в зведенні нової церкви. Вони звернули ува­гу на той факт, що церква збудована ще 1764 року, нині стала вельми старезною і небезпечною під час богослужінь. Дошки підлоги прогинаються під нога­ми, стіни обвалюються, під час сильного вітру чути тріск маківки, необхідна заміна металевого покрит­тя даху — тому ремонт уже не допоможе, необхідно будувати нову церкву. За 10 років жителі села змог­ли зібрати 2584 крб. 71 коп. 1130 крб. зберігалось на рахунку сільського товариства. Якщо додати мир­ський капітал 2172 крб., то сума складала 5886 крб. Для будівництва нового більш просторого храму, враховуючи ціни на будівельні матеріали, суми за­мала. Парафія малочисельна: 1290 мешканців с. Лебединки та 198 жителів присілку Лящівки колиш­ніх однодвірців, які орендували поміщицьку землю. Беручи до уваги неспроможність самостійно зібра­ти необхідні для будівництва кошти, мешканці сіл звернулись а проханням виділити грошову допомогу з коштів асигнованих урядом на опорядження церкв та державний будівельний ліс з Полковничої дачі (обхід № 27) і Товстодубинської дачі (обхід № 23) Уманського лісництва. Відзив на супліку написав благочинний 3 округу Уманського повіту священник Василь Кудрицький. В ньому він підтвердив і обгрунтував необхідність виділення коштів на зведення нової церкви. Парафіяни на сільських зборах прийняли рішення виділити під будівництво ділянку на сільському вигоні, який знаходився в загальному користуванні селян і поміщиць. Поміщиці дали свою згоду на виділення частини вигону і підтвердили своє рішення письмовим засвідченням. Виділялась Ділянка землі розміром 2025 кв. сажень, що межу­вала з північного боку із цвинтарем, з західного — із садибами селян Миколи Задорожнього, Андрона Лободюка і Вавіли Дарчука, з південного і східного боків - із вигідною землею, за якою розташувались селянські садиби. Вести справи пов'язані з будівництвом церкви (піклування про складання будівель­ного плану, доставку матеріалу з державних лісових дач, пошук підрядчиків і витрачання зібраних коштів на будівельні роботи) сільський сход одностайно доручив селянам Олексі Лободюку, Якову Майбродському, Миколі Задорожньому та Івану Казакову. Згідно складеного кошторису будівництво нової церкви в с. Лебединці потребувало затрат у сумі 18957 крб. 89 коп. Спроектований план будови надіслали на розгляд у будівельне відділення Губернського правління. План затвердили, але висунули такі вимоги: церкву необхідно збудувати на відстані не менш як 20 сажень від сільських будов, будівництво вести під наглядом техніка, двері і вікна церкви повинні відчинятись назовні. У січні 1906 ро­ку Консисторія дозволила будівництво нової церкви, але не на спеціально виділеній жителями села ділян­ці, а поряд зі старою церквою. На прохання парафіян, благочинний 3 округ Уманського повіту священ­ник Іван Витвицький відвідав Лебединку, спеціально оглянувши нововиділену під будівництво церкви ділянку на вигоні і клопотав перед Консисторією про зведення церкви саме там. Нова ділянка знахо­дилась на рівнині в центрі села, що розкинулась на значній площі яристої місцевості, а попередня була замала для нової більшої церкви. Крім того, селянсь­кі садиби розташовувались занадто близько від діючої церкви, а перенесення навколишніх селянських будов у інше місце, спричинило б зрозуміле невдоволення їхніх господарів, а для деяких навіть стало б розоренням. Більше того, мешканців присілку Лящівки нове розташування церкви більше задовольня­ло, оскільки полегшувало дорогу до неї, особливо весною. Врахувавши ці аргументи, Консисторія дала дозвіл і 1908 року розпочалось будівництво. Управ­ління державних маєтностей видало безкоштовні лі­сорубні квитки і виділило ділянки під вирубку дубо­вого лісу, але селяни так і не змогли скористатись з цієї пільги. Адміністрація лісництва поставила досить суворі вимоги вирубки і вивезення лісу, а виді­лені ділянки виявились рідкозасадженими з малопридатною деревиною. Тоді поміщиця с. Лебединки Творковська запропонувала на продаж належний їй дубовий ліс за помірну ціну і селянська громада да­ла на те згоду. Ліс купили у поміщиці за 3055 крб., а самі селяни безкоштовно перевезли його на буді­вельний майдан. З цього матеріалу й збудували церкву. Крім того, від продажу гілля, деревних обрізків і обаполів, на користь будівництва церкви от­римали 2267 крб. Таким чином, будівельне дерево обійшлось вельми дешево. 1911 року, архітектор Микола Миколайович Гарденій оглянув будівництво і склав новий кошторис. За проведену роботу він отримав 40 крб. До 1912 року церкву будували на кошти зібрані парафіянами. Вони змогли зібрати близько 12 тис. крб. але кілька останніх неврожа­йних років не дали змоги продовжувати будівницт­во на свій кошт. У травні 1912 року управління ка­си взаємодопомоги товариства духівництва Київської єпархії виділили причету с. Лебединки позику 800 крб. з виплатою 6 відсотків річних на термін 10 років , але на закінчення будівництва потрібно було затратити близько 7 тис. крб. Нарешті, завдяки клопотанню священика с. Лебединки В. Клепатсько-го Київська Духовна Консерваторія планувала 1916 року виділити 5 тис. крб. А тим часом, церковні обряди і служба, проходили у старому храмі (ф. 127 оп. 1056 спр. 204 арк. І—ІІІ).

Як свідчать архівні документи, в кінці 18 століт­тя Лебединка знаходилась у власності родини Потоцьких. 1795 року село нараховувало 57 дворів, в яких мешкало 225 жителів (112 чоловіків і 113 жі­нок). На початку 19 століття Лебединка і Лящівка стали власністю Мар'яни Виташевської. 1815 року, після одруження ротмістра Діонісія Ришевського з Мар'яною Виташевською, села увійшли до спільних маєтностей родини Ришевських. Подружнє життя ро­дини було бездітним. 29 серпня 1826 року Д. Ришевський помер, залишивши по собі значні борги. Щоб розрахуватись з кредиторами чоловіка, Ришевська, у жовтні 1829 року продала Лебединку і Лящівку братам Людовіку Антоновичу і Францу Антоновичу Гурковським. В цей час у Лебединці нараховувалось 60 дворів, а у Лящівці — 20. Документи і акти на маєтності вона передала Гурковським згодом, оскільки вела судові справи з графинею Теклею По-тоцькою. Виплативши кредиторам чоловіка 15766 крб, 39 коп., М . Ришевська, залишок капіталу сумою 19500 крб. сріблом віддала під 6 відсотків річних на термін 3 роки братам Гурковським. 20 січня кожно­го року вони сплачували належні їй згідно позики гроші. Умова продовжувалась і мала чинність до дня смерті Мар'яни Ришевської (1 лютого 1839 року). Опісля смерті Людовіка Гурковського, Лебединка і Лящівка залишились у власності його брата Франца Гурковського (ф. 484 оп. 6 спр. 146 арк. 28; ф. 127 оп. 1030 спр. 425; ф. 442 оп. 157 спр. 825; ф. 533 оп. З спр. 285 арк. 83).

1847 року Фрапц Антонович Гурковський продав села шляхтичу Вікентію (Венантію) Івановичу Сенковському. В 60-х роках 19 століття ці маєтності пе­рейшли у власність дружини Сенковського Марії та їхніх неповнолітніх дітей. Села мали 2490 деся­тин придатної і 113 десятин не придатної для обро­бітку землі. Додатковий прибуток давали 2 млини— З тис. крб., питний продаж — 500 крб., рибальства - 50 крб., оброк з вільно проживаючих людей — 500 крб. Сума річного прибутку маєтків становила 1980 крб. Всі маєтності оцінювались сумою 10873 крб. Виходячи з цих даних, поміщиця Мар:ія Сенков-ська сплачувала щороку податок з маєтків у розмірі 782 крб. (ф. 486 оп. 1 спр. 10381 арк. 351 — 354; ф. 442 оп. 99 спр. 243 арк. 104, 129—130).

У кінці 19 століття Лебединкою і Лящі вкою спад­ково володіли Юзефа Вікентіївна Янишевська, Кароліна Вікентіївна Тварковська та Юліана Вікентіївна Добровольська. В селі нараховувалось 3213,5 деся­тин землі (разом з землями Лящівки), з яких помі­щики володіли 2462 десятинами, церква — 52,5 де­сятинами, селяни Лебединки — 699 десятинами, а селяни Лящівки — 198 десятинами. Частина земель, що належала поміщицям, знаходилась в оренді у мі­щанина Кирила Івановича Заболотського та у селян Карла Кравчука, Онисима Донця і Володимира Чернеги. Господарство в маєтках вели власники і орен­дарі. Землеробство у селах велось за трипільною системою. Лебединка нараховувала 137 дворів (770 чоловіків), а Лящівка - 110 дворів (593 чоловік). Жителі займались землеробством та відправлялись на заробітки до Подільської і Херсонської губерній. (Список населених місць Київської губернії - К., 1900 — С. 1622 — 1623).

с. ПЕРЕГОНІВКА. В дорадянську добу село Перегонівка належало до Уманського повіту Київської губернії і знаходилось на відстані 235 верст від Києва та в 32 верстах від Умані. Найближчими до Перегонівки були такі села: в 6 верстах на схід від неї - Копенкувате, в 2 версти на південь - Полонисте, в 5 верстах на захід — Крутеньке Подільської губернії і в 4 верс­тах на північ — Рогова.

Згідно переказів, спершу село Перегонівка носило назву Ісайки, утворену від імені першого тутешньо­го поселенця козака Ісая. Існують письмові свідчен­ня, що ще в 20 роках 19 століття на правому березі річки Ятрані на могилі козака Ісая стояв дубовий хрест і частина села, яка розташовувалась на цьому боці річки, називалась Ісайки або Старе село. Назва Перегонівка з'явилась пізніше, коли власник села граф Потоцький дав розпорядження про заселен­ня лівого берега Ятрані і панські урядники приму­сово переганяли туди селян, оскільки правий берег річки, горбистий і скелястий, не був досить зручним для подальшого заселення. Таким чином, село вклю­чило в свій склад землі по обох берегах р. Ятрані, яка утворювала в цьому місці межу між Київською і Подільською губерніями.

Поява в Перегонівці Хрестовоздвиженської церк­ви згадується в архівних документах під 1760 р. За переказом, ця церква була куплена в 1760 р. вже зладнаною за 100 крб. асигнаціями двома перегонівськими жителями П. Кузьменком і Л. Суком в с. Тал'янках, а за іншими свідченнями в с. Дмитрушках Уманського повіту. На той час, церква була трьохглава з дубового дерева, квадратна, па кам'я­ному фундаменті. В 1846 році її площу збільшили двома боковими примурками, які надали їй хресто­подібну форму. Одночасно, з трьохкупольної, церква перебудована на однокупольну, розміром 20 на 18 аршин і висотою 22 аршини (1 аршин — 71,12 см). В церковній бібліотеці в середині 19 століття нараховувалось 116 книг духовного змісту. В архіві церкви, на той час зберігались метричні книги по­чинаючи з 1798 року і сповідальні розписи з 1802 р.. В 1864 р. церква ще збільшена шляхом прибу­дови дзвіниці, розміром 8 на 10 аршин і висотою 2,7 аршин. На ній встановили 5 дзвонів, найбільший з яких важив 13 пудів. Рельєфних зображень і написів дзвони не мали. В 1857 р. церкву обновили: по­фарбували всередині та зокола. В 1868 р. влаштова­но новий іконостас (ф. 127 оп. 699 спр. 338). Піз­ніше, а 22 травня 1887 р. до жовтня 1889 р. (за старим стилем) проводились роботи по зведенню нової дерев'яної дзвіниці. На дане будівництво зат­ратили 1000 крб. пожертвуваних парафіянами (ф. 442 оп. 575 спр 1). Для потреб церковного гос­подарства, згідно постанови Київського губернсько­го правління, в 1815 році, Хрестовоздвиженській церкві відмежовано земельний наділ розміром 33 десятини, а саме: в трьох місцях по 10 десятин ор­ної землі і окремо 3 десятини сіножаті (ф. 127 оп. 1030 спр. 439).

Першим священиком перегонівської церкви був уніат Антоній Подгурський. Після нього, теж уніат, Дем'ян Булдей, який у 1794 р. поступився своїм місцем православному священику Івану Кулековському. Збереглися відомості, що впродовж 19 століт­тя священиками Хрестовоздвиженської церкви були: Федір Заставський, Євменій Вишневський, Григорій Кринецький, Іван Савченко, Іван Гирич, Антон Папасевич (ф. 127 оп. 699 спр. 338; Адрес-календар особистого складу Київської єпархії на 1894 р. с. 143).

Згідно архівних даних, в 1869 р. до церкви було приписано 819 парафіян чоловічої статі, а в 1894 р. вже 1243 парафіян чоловічої статі. Жителі села хо­дили на богомілля та розговіння до київських церковних святинь і в Лебединський жіночий монастир, що знаходився в Чигиринському повіті, а на храм – в сусідні села. Хресні ходи відбувались: на другий день Світлої неділі (навколо храму), під час посухи (по полях і між посівів), для освячення кри­ниць, під час епідемій та масового захворювання ху­доби, в день храмового свята 14 вересня, в Фомів понеділок (на цвинтар), а також 1 серпня і 6 січ­ня (ф. 127 оп. 699 спр. 338).

В 1800 р. с. Перегонівку, в складі Підвисочанського ключа, який утворювали 8 сіл, спадково отри­мав Володимир Потоцький від свого батька графа Станіслава Потоцького. В 1812 р., після смерті графа Володимира Потоцького, всі його маєтності перейшли до дружини графа Теклі Геронімівни Потоцької, уродженої княгині Сангушко, оскільки їхні діти, Станіслав і Володимир, на той час ще не досягли повноліття. З часом, а саме 21 вересня 1829 р. (за старим стилем), села Підвисоке, Перегонівка, Копенкувате і Рогова, за спадковим договором, пе­рейшли у власність старшого сина Потоцьких, Ста­ніслава (ф. 442 оп. 796 спр. 62 б).

В одній із справ фонду Київської палати цивіль­ного суду збереглись відомості про переведення ро­диною Потоцьких своїх кріпаків протягом 1850—60 років, з панщини на оброк. Про постійний розмір оброка Потоцькі домовлялись з селянами на термін в 14 років, оскільки за такий проміжок часу ціни на жито і пшеницю мали залишатись більш-менш стали­ми. Розміри оброку з кожного селянського господарства визначались сільським товариством з ура­хуванням розміру земельного наділу та сіножаті, сі­мейного стану та кількості працездатних осіб в сім'ї. Працездатними вважались чоловіки віком від 17 до 55 років і жінки віком від 16 до 50 років. Одно­часно селяни звільнялись від натуральних повинностей і приватних робіт на панську користь, але зобов'язувались утримувати в належному стані церкву, хлібний магазин сільського товариства, мости, доро­ги та чергувати подвірно по охороні сільських будов економічного характеру (ф. 486 оп. 1 спр. 133І9).

Церковно – парафіяльне училище відкрито в Перегонівці у 1861 р. В ньому навчались у 1861—62 навчальному році 27 хлопчиків і 4 дівчинки, у 1863—64 році — 47 хлопчиків і 7 дівчат, у 1865 — 66 році — 50 хлопчиків і 10 дівчат, у 1867—68 ро­ці — 50 хлопчиків і 12 дівчат (ф. 127 оп. 699 спр. 338). Таким чином, училище почало готувати необ­хідний для села інтелектуальний потенціал.

Статистичні матеріали вказують на швидке зрос­тання чисельності населення села. Так, якщо в 1795 р. в Перегонівці нараховувалось 122 двори (550 чоловік), то в 1899 р. — 526 дворів (2817 чо­ловік). В цей час, село належало княгині Марії Во­лодимирівна Святополк-Четвертинській, але перебу­вало в оренді у Миколи і Федота Бездідовичів та шляхтича Вікентія Манецького. В Перегонівці на­раховувалось 4155 десятин землі, з яких 1897 де­сятин належало поміщикам, 2223 десятини — селя­нам і 35 десятин — церкві. Господарство селяни ве­ли по трьохпільній системі, а орендарі по чотирьохпільній. Крім того, селяни відправлялись на заробіт­ки в Херсонську та Подільську губернії. В кожний понеділок в селі збирались базари. Мирський капі­тал становив на 1 січня 1890 р. 1881 крб., а запасний продовольчий -- 7141 крб. (ф. 484 оп. 6 спр. 146; Список населених місць Київської губернії — К., 1900 — С. 1624).

В 1902 р. в Перегонівці збудовано цукровий за­вод «Святополк», що дав нові робочі місця для жи­телів села. В період виробництва число робітників зайнятих на заводі зростало з 40—70 (постійних) до 375. Річне виробництво цукру становило на пер­ше десятиліття 20 століття 678 тисяч пудів (ф. 575 оп 1 спр. 71; Весь Південно - Західний край — К. — С. 622—623).

с. ПОЛОНИСТЕ . За старим адміністративно-територіальним по­ділом періоду входження українських земель до складу Російської імперії, с. Полонисте належало до Уманського повіту Київської губернії. Розташо­вувалось на березі річки Ятрані за 3 версти нижче села Перегонівки (1 верста дорівнює 1067 м) і при­близно за 40 верст від м. Умані, яке отримало ранг повітового міста 1797 року. Волосне правління зна­ходилось у с. Підвисоке. До складу волості, крім с. Полонистого, входили 2 містечка, 7 сіл, 3 селища і хутір. Волосний староста отримував платню в розмі­рі 150 крб. на рік, а писар — 450 крб. на рік. Во­лость входила в райони мирового посередництва 1 дільниці, мирового судді 4 дільниці, судового слід­чого 2 дільниці, сільського лікаря 1 дільниці та ста­нового пристава 2 стану. Для несення військової по­винності волость приписувалась до 4 призовної діль­ниці, що знаходилась у селі Оксанині, а для несен­ня військово - кінних повинностей — до 5 дільниці з центром у селі Підвисоке. Населені пункти волості мали 2 школи грамоти і 10 церковно - парафіяль­них шкіл, одна з яких існувала при Успенській церкві в с. Полонистому (Список населених місць Київської губернії — К., 1900 — С. 1551, 1620).

Достовірно невідомо, в якому саме році в селі збу­довано церкву Успіння Пресвятої Богородиці, але відомо, що була вона дерев'яна, 7 класу. Згідно роз­порядження Київського губернського правління від 3 вересня 1815 року (за старим стилем), Успенську церкву наділено указною 33 десятинною пропорцією землі, а саме: в 3 місцях по 10 десятин орної землі та ділянку сіножаті розміром 3 десятини і 700 квадратних сажень (1 десятина дорівнює 1093 га; 1 кв. сажень — 4,093 кв. м), з яких 500 зараховано як компенсацію за незручності землі (зайняті під дороги і скелястий косогір на ділянці сіножаті), а інші 200 сажень віддані церкві поміщиком Михайлом Яворським (ф. 127 оп. 1030 спр. 444; Л. Похилевич. Сказання про населені місцевості Київської губернії — К., 1864 — С. 375).

З плином часу, дерев'яна Успенська церква стала маловмістною і не достатньо міцною, а тому, не зов­сім безпечною для парафіян під час богослужінь Єпархіальне управління мало намір приписати парафіян Успенської церкви до церкви одного з навко­лишніх сіл. Але мешканці Полонистого бажали збе­регти свою церкву в селі і тому, зимою 1869 року, дали письмове зобов'язання, що з весни, як стане на погоді, розпочати будів­ництво нової церкви (ф. 127 оп. 699 спр. 338 арк. 11 —12). Незабаром почались підготовчі ро­боти, а з 1872 року — будівництво нової церкви. 28 серпня 1877 року архітектор Федоров оглянув зведену будівлю і склав кошторис. Сума затрачених на будівництво коштів становила 3251 крб. 7 коп. Цікавим є той факт, що в черні нова церква збудо­вана господарським робом на кошти пожертвувані парафіянами, ще до отримання державної грошової допомоги. 1880 року будівництво, а незабаром і внутрішнє оздоблення нової церкви закінчили і По­лонисте прикрасилось архітектурно - чудовою куль­товою спорудою (ф. 442 оп. 111 спр. 76 арк. 38— 39; оп 567 спр. 12 арк. 21—22; оп. 569 спр. 31 арк. 1І — 12).

Як свідчать архівні документи, з останніх років 18 століття до першої чверті 19 століття священи­ком Успенської церкви був Василь Холодкевич, на початку 40-х років 19 століття — Федір Андрійович Чорба, упродовж 50—60 років — Дем'ян Маркович Коцюбинський, Никифор Хмелевський і Василь Ко­цюбинський, а в останні роки 19 століття та на по­чатку 20 століття — Іван Чижський і Михайло Кли-мович Світлінський (ф. 127 оп. 1014 спр. 143. 172, 205, 231 236, 243; Адрес календар особистого скла­ду Київської єпархії за 1894 р. — С. 143).

Жителі — католики с. Полонистого, а 1890 року їх нараховувалось 7 чоловік, приписувались до кап­лиці села Рижавки. Службу в каплиці правив насто­ятель уманського костелу 2—3 рази на місяць. З цією метою ксендз приїздив до Рижівки, що знахо­дилась на відстані 25 верст від Умані (ф. 442 сп. 528 спр. 499 арк. 26—27).

В архіві збереглись відомості, що в 1795 році Полонистим володів граф Володимир Потоцький. В 53 дворах нараховувалось 379 мешканців. Були та­кож церква і млин (ф. 484 оп. 6 спр. 146 арк. 39). На початку 19 століття власником Полонистого став поміщик Михайло Яворський, а в 30-х роках село перейшло у спадок до його синів Казимира і Томаша Яворських. У цей час у селі нараховувалось 72 дво­ри і 283 душі чоловічої статі (ф. 533 оп. З спр. 285 арк. 83; ф. 533 оп. 2 спр. 1209 арк. 112). У липні 1832 року частину с. Полонистого, що належала Ка­зимиру Михайловичу Яворському з 125 кріпаками, взято під державну опіку. Підставою для даних дій адміністративного керівництва послужили скарги селян-кріпаків на жорстоке ставлення до них з боку поміщика, (ф. 442 оп. 457 спр. 108 арк. 9). А жит­тя Казимира Яворського закінчилось трагічно. Він багато років був розбитий паралічем і безвиїздно мешкав у своєму маєтку. У березні 1843 року в бу­динку поміщика виникла пожежа. Будинок згорів, а Казимир Яворський помер від опіків. Починаючи з травня 1843 року і доки розглядався спір про роз­діл спадщини, його маєтності знов перебували у віданні опіки. Опікуном призначили поміщика цього-ж повіту Франца Гурковського. Водночас, Томаш Яворський був обтяжений боргами, які перевищували вартість його маєтку, що частенько перебував під державною опікою. В такий спосіб скасовувалась заборгованість. Так, наприклад, за несплату держав­них і партикулярних боргів, належна Томашу Явор­ському частина с. Полонистого, з липня 1842 року віддана під державну опіку. Опікуном призначили поміщика Уманського повіту Франца Метелицького (ф. 442 оп. 793 спр. 100; ф. 486 оп. 1 спр. 9473 арк. 8).

З кінця 50-х років 19 століття Полонисте перехо­дить у власність до Богумила Капловича Іокиша. У ці роки в селі нараховується 1569 десятин землі і 576 жителів (ф. 442 ош 435 (1849 р ) спр. 36 арк. 102).

1899 року Полонисте вже мало 188 дворів і 1012 жителів (510 чоловік та 502 жінки). Село належало синам Богумила Іокиша Станіславу 1 Карлу та зна­ходилось в оренді у міщанина Пимона Петровича Кожевникова і селянина Йосипа Васильовича Кропивницького. Господарство орендарі вели за трипільною системою. У Полонистому нараховувалось 1826 деся­тин землі, з яких 1282 належали поміщикам, церкві — близько 34 і селянам — 510. Жителі, в основно­му, займались хліборобством. Крім того, відправля­лись на заробітки у Херсонську і Подільську губер­нії. У селі діяли 2 млини, крупорушка та 3 кузні. Один з млинів, який належав Гуляницькій Ю. Ю. і орендувався Селивановим Я. Р.. перемелював за добу майже 800 пудів борошна (1 пуд — 16,38 кг). Річне виробництво становило близько 80 тисяч пудів. Мирський капітал с. Полонистого у кінці 1899 року досяг суми 1820 крб., а продовольчий становив 2475 крб. (Список населених місць Київської губер­нії — К., 1900 — С. 1626; Весь Південно - Західний край — К. — С. 623).

с. ТАБАНОВЕ. Селище Табанове, розміщене на півострові, утво­реному закрутом річки Ятрані, у двох верстах нижче села Давидівки, за адміністративно - територіальним поділом Російської імперії входило до складу Уман­ського повіту Київської губернії. Відстань від сели­ща до повітового міста Умані становила приблизно 44 версти. Найближча залізнична станція знаходи­лась у м. Умані, а поштове відділення у с. Дубовій, на відстані 18 верст від Табанового. У кінці 19 сто­ліття найближчою залізничною станцією стала —

Голованівськ (17 верст), а поштово - телеграфна і поштова (земська) станції знаходились у м. Голованівську, за 12 верст від Табанового.

За народними переказами, заселення Табанового почалося значно раніше Давидівки. На околицях се­лища в 19 столітті дослідники виявили 5 курганів. Жителі селища спілкувались між собою українською мовою, носили українське вбрання та дотри­мувались українських звичаїв (ф. 127 оп. 1023 спр. 247 арк. 6; Л. Похилевич. Сказання про населені місцевості Київської губернії — К., 1864 — С. 375; Список населених місць Київської губернії — К.. 1896 — С. 290; В. Б. Антонович Археологічна кар­та Київської губернії — М., 1895 — С. 132).

Спершу Табанове мало свою самостійну церкву, перенесену із с. Наливайки. За одними даними її перенесли в с. Лебединку 1864 року. За іншими да­ними — 1871 року, на прохання лебединківського селянина Осадчого з дозволу поміщика графа Потоцького. У Табановому збудували нову церкву. Ус­пенська церква діяла кілька десятиліть, а 1828 ро­ку (за іншими відомостями 1840 року) була вщент знищена внаслідок пожежі. В архіві збереглась мет­рична книга Успенської церкви за 1832 рік. Цього року, наприклад, в селі народилось 8 немовлят, взя­то 2 шлюби та померли і були поховані 4 мешканці. 1838 року, жителів Табанового приписали до Покровської церкви с. Давидівки. Декілька років, починаючи з 1851, проводився судовий розгляд про приєднання земельного наділу згорілої Успенської церкви, який посіяла Поміщиця Ржонжевська, до земель Покровської церкви (ф. 127: оп. 1056 спр. 204; оп. 1023, спр. 247 арк. 6—7; оп. 1014 спр. 172).

У 1890 році в селі проживало 6 католиків. Вони приписувались до каплиці с. Рижавки.

Спочатку Табанове входило до складу маєтностей родини Потоцьких. 1795 року селище, що нале­жало графу Станіславу Потоцькому, складалось з 66 дворів, в яких мешкав 221 житель (111 чоловік і 110 жінок), мало церкву і два водяні млини. Під 1818 роком, в архівних документах, згадується про належність селища поміщику Йосипу Нопокойчицькому. Згодом, Табанове належало Станіславу Непокойчицькому, який 21 липня 1830 року (за ст. сти­лем) продає маєток своєму брату Альбіну за 10 тис. крб. асигнаціями.

Упродовж 30-х років маєток знаходився у власності спадкоємців родини Непокойчицькнх Під опі­кунством поміщиків Гурковського, Знамировського, Яворського та Мощенського. 13 червня 1843 року маєтності розділили між спадкоємцями: Давидівка перейшла у власність Єфросинії Станіславівни Непокойчицької, а Табанове залишилось за Станіславом Станіславовичем Непокойчицьким (ф. 484: оп. 6 спр. 146 арк. 50; оп. 5 спр. 221 арк. 15; оп. 5 спр. 839 арк. 37; ф. 486; оп. 1 спр. 7509 арк. 31—33; оп. 1 спр. 9278 арк. 669).

У 1850-х роках селищем володіла поміщиця Ржонжевська, а з 1860-х років Антон Ржонжевський. 1866 року в селищі нараховувалось 600 десятин придатної і 120 десятин не придатної для обро­бітку землі. Окремі прибутки давали: млин — 50 крб. і питний продаж — 100 крб. Маєток давав що­річний прибуток 2 тис. крб. (з розрахунку середньо­го показника за 10 років). Всі маєтності оцінюва­лись на суму близької 20 тис. крб. Поміщик сплачу­вав державі щорічний податок з маєтку у розмірі 133 крб.

З 90-х років 19 століття власницею Табанового стала Люція Антонівна Хайновська. Із 998 десятин загальної землі, їй належала 731 десятина, а селя­нам — 267 десятин. Господарство в маєтку вела са­ма Хайновська, по трипільній системі. На кінець 19 століття Табанове нараховувало 72 двори з 417 жи­телями (208 чоловік та 209 жінок). Жителі займа­лись хліборобством і відправлялись на заробітки до-Херсонської та Подільської губерній. В селищі діяла школа грамоти. Мирський капітал на 1 січня 1900 року досягав суми 282 крб., а запасний продоволь­чий 900 крб. (ф 442: оп. 290 спр. 101 арк. 23; оп. 99 спр. 243 арк. 130—131; оп. 657 спр. 25 арк. 29 —30; Список населених місць Київської губернії— К., 1900 — С. 1627).