Язичеський культ предків. “Дєди поминальні”

    Я сам написав чимало краєзнавчих книг, чимало передивився і прочитав, але такого ґрунтовного дослідження з історії рідного краю, як написав Миколай Брицун-Ходак про північну Житомирщину (2002 р.), я ще не зустрічав. Називається воно «Літописна земля древлян». 360 сторінок формату А4 – авторські редакція, впорядкування і фото. Титанічна робота. Вона заслуговує на докторську ступінь, але зазвичай наука не звертає уваги на дослідження периферійних дослідників – подумаєш якийсь там учитель історії чи журналіст щось там написав, він же не закінчував аспірантур, не звертався до світил-рецензентів, ні перед ким не кланявся, ні в кого нічого не просив...

    Для мене особисто ця книга як скарб, бо вона першоджерельна. Це не кабінетна, вихолощена і пристосована до догм наука, а народна, глибинна. Все в ній відтворено з великою непідробленою любов’ю до України, до рідного краю, з повагою до мови, якою розмовляють його земляки. Уклін автору і шана велика за неї!

                                                                                        Сергій Піддубний

Нижче про автора і уривок з його праці.     



МИКОЛА ІВАНОВИЧ БРИЦУН


Вчитель історії, 30 літ в школі селища Пашини під Коростенем (1971-2001), служба учительська 1962-2002=40 літ. Краєзнавчий пошук у Коростені “Історія Землі Дерев” 1981-2001=20 літ. Публікації в районній, обласній, республіканській пресі. Створення кращого в області народознавчого класу, кабінету історії. Фундатор шкільного музею “Селянська хата,” експонати з північних районів області. Висока оцінка зібрання директором облмузею Л. П. Грузькою. Оцінка музею завучем школи: “Нащо вам музей у школі? В Коростені ж є музей!” Один із організаторів Руху в Коростені — 1989. “Нагорода” від дирекції і завуча школи, міської освіти — “2” категорія за 1995-2000 роки. 2000-2001 — підготовка збірника розвідок по історії та культурі Великого Князівства Древлянського, одного з державо-творчих центрів Східних Словен.


Миколай Брицун-Ходак


Життєвий путь селянської дитини... Миколай, Йванов син, із Роду древлянських Бри-Конів Овруччини. Мати з Литвинів, батько з Словен. Народжений “білою дитиною арійської раси” літа 1938, рік Юпітера, сузір’я Лева, на Іллю-Пророка, Перуна- Громника. Побачив Білий Світ у високій селянській хаті, яку збудував батько Йван, заробляючи статки у економіях Терещенка, цукроварня у Ходоркові. Миколай, по батьку — Бриконь та Сологуб по матері Устині. Сільське наймення Роду Батька — Балаки, Материного — Салагуби. Бриконі — потомственні бортники, древолази, люди міцної статури, невтомні орачі, плотники, молотники. Салагуби — Сологуби — мисливці на диких вепрів-кабанів, салоїди, здорники, добувачі здору-сала, невтомні лісові ходаки, знавці лісу, доріг-путей, добрі плотники, ковалі, голосисті в розмовах і невтомні в роботі. Род Бриконів та Салагубів-Ратників, Оратаїв-один з пракореневих у Землі Дерев. Салогуби та Бриконі — нащадки прабалтів та “скитів-орачів” — праслов’ян, живуть у Пра-Лісах з “анту-анту,” з Пра-Віку.


...Голодне післявоєнне дитинство: двоє сиріт під покровом доброї Надеї. Божа заступниця, “мати-батько,” старша сестра Надія, сама каліка, виростила двох сирот: Марію та Миколая. Школа початкова, найлюбиміша, в маєтку поміщиці Водоп’янової у старому саду. Десятирічка у В’язовці: піший путь п’ять літ, п’ять верст з Липлянщини. Вільна російська література. Два роки в Чернівцях, університет, русистика. Схаменись, Божа дитино, не торуй чужих стежок! Шукай Свою Дорогу-Путь!


...Другий поклик Долі. У Кустанаї степовім Отча Земля покликала билиною Древлян літа 1963. Сюжет “Вольга и Микула,” екзамен в педінституті. (“У вас прекрасные знания, в какой школе вы учились?” “В обыкновенной сельской на Украине!”)


Третій поклик Долі... Жнивень 1971, 33 роки (Великомученик Христос!). Могутній Коростін-Град “притяг” Миколая- Микулу на Старі Городища, на Камінь-Славу Пра-Отців. Пашинська школа на Камені — “Бог дав тобі, Микуло, пахоту камінну.” Почалася Голгофа в тридцять і три роки — сходження на Круту Гору Історії Древлян по ледь примітних Ходах Поколінь. Радісно-гірко, щемно-боляче ходити Кривавими Путями Слави Предків. Тридцять Сварг уже спалахнули. Три прошу у Бога — завершити 33 Кола Ходу Земного. Для Журавлиного Лету над Отчим Краєм, з якого порину у Глибінь Вирію!


*Предсмертне видіння: мала дитинка в полотняниці присіла і завмерла від зелен-дива у садочку батька: уся земля у “сонечках” на зелен-трав’ї! Золотії Сонця в Небі світять! Небо-Земля у Сонцях! У Сонць-Світах купається пречиста дитина- квітка... Зелен-Маю, Сонячний Розмаю! ...Великий пружний Вирію!



Язичеський культ предків. “Дєди поминальні”


Пошанування Сонце-Бога, Місяця-Дідуха.


З глибин Старого Світу живе у Серці — Крові Лісового Люду Жага-Любов до Пресвятого Сонця. У Пралісах могутніх, серед Морок-Лісу людина блудить по Здвижах-Болотах, живе в борні постійній між Сонцем, Світом-Життям, і Марою-Смертю. Життя в Лісах Шатрових на Здвижах-Болотах, Топилах-Смертинях, де Мара Холодна ходить-бродить, Смерть втілена-Мара чигає на людське життя. Бажання Жити, бачити Сонце, буяти в ньому, купатись, плавати, пірнати в глибини Сонця, очищуватись, виринати, виходити на берег земного Буття з глибин Великої Купелі-Вогневиці, що гріє, світить, леліє своїх земних дітей. Душа безсмертна з глибин Сонця-Сур’я виринає, втілюється в плоть земну, а після смерті тіла вертається в глибини Священні Сонця-Світла.


Всяк любить Сонце Пресвятеє, всяк тягнеться до нього — яка то розкіш для земного люду купатися у Сонць-Світах годинами, літами, роками. Бачити Святеє Сонце — велика насолода, Рай земний. Святеє Сонце “меркне” для “темних” людей, вони живуть у пітьмі. Світ померк – то шифр вічного спокою душі чи тіла.


А в серці у людини горить-пломеніє святеє Сонце від Родин і до Смертин. І Смерть — то останній спалах Сонця і Темінь, Морок Космічної Ночі, коли не світить ні одна Зоря-Путівниця.


Сонячний Даж-Бог, утілення Тепла і Світла — найвища Святість лісового люду. Найвища Радість — побачити велике гарне кругле Сонце Зимою уранці, під обід, у полудень, після обіда, надвечір, провести Святеє Сонце до спочину. Людина живе по Сонцю. Незримо-зримо пов’язана з небесним світилом. Кров людини під Сонцем кипить, бурлить, спалахує, як сонячні протуберанці. Сама Людина — мале земнеє сонце, яке проходить свій вік земний від рання до полудня, від полудня до вічного покою-тиші в зоряних Світах.


Чотири рази в Рік людина Краю відмічає Свята-Пороги Сонця — осіннє Світовид, зим Корочун, веснянеє Ярило, літнє Даж-Бог. Обряд пошанування Сонця — Подателя Житі Місяця-Дідуха, володаря померлих душ, має наймення Свято Дідів. Діді — індоєвропейське — Великий, Велика, Велике, відповідно до особи Божества або Людини-Предка.


Святії Предки Роду прозвалися в добу Індо-Європи “Діді.” Пошанування вічних Душ прозвалося як свято “Діді” — Великі Предки, Діди, як Предки Роду. “Діди” донині старі люди в селах “справляють” як Свято Сонця-Бога, Родителя Людей, так і Місяця, Дідуха, володаря Царства Мертвих. Даж-Бог рождав Людей — Дідів-Бабів, Батьків-Матерів для Світла та Життя. Дідух-Місяць володів Душами Мертвих у вічному спокої. Християнство перейняло многі Святині Віри Предків і трактує їх, як свої Одкровення.


Космічний день для Сонця мав чотири фази, по віруваннях Краю — Осінь — згасання Бога, Сонце готується до сну, воно вже “спати хоче,” в найменні Свято-Бога ключ-шифр “сон.” Смерть людини — сон тіла, не душі, Душа виходить на Вир-Сонце. Холодне передзим’я коли Сонця не видно — “воно вже спати вклалось”, зимній сон “воно вже спить.” Пробудження Даж-Бога серед морозів лютих. “Воно вже пробудилось!”


Поглядання людини в Землі Дерев в надвечір’я на Зорю-Провісницю Рожества Сонця. Зоря віщує “кінець зимнього темінь-сну,” Родини Сонця-Світла. А потім сонячні потоки тепла і світла. Березневі дні древнього Великодня, Велик-Сонця, що Світ заполоняє теплом і світлом. Так звані “Березневі Хресті” випікались на ознаку “Великого Сонця.”


Хресті березневі — знак Сонця Ярила, пророкування хлібного врожаю яровини на ниві – ламання хрестя хлібного, годування воликів на першім виїзді на поле, оранка-пахота на яровину. Споживання хрестя орачем як звичай шанування могутнього Сонця-Ярила. В найменні “врожай” скрито жіноче божество Рожа-Рожаниця, подателька, захисниця Роду Людського від смертей, хвороб, моровиць, пошестей. Добування врожаю-покорму людині на полі-пахоті, сівба “жита-пашниці”, “щоби були великі паляниці.” В найменні “пашниця” ранні словени Краю шифрували усяке хлібне зело — хлібну поживу. Даж-Бог ростив збіжжя, в найменні “Біж-Бож” скритий Даж-Бог, Золоте божество Хлібної Ниви. Така висока Святість Предків до Хліба і Ниви-Пашаниці, тобто Пахоти, чарує, звеличує наш духовний Світ.


Та і сама Паляниця була знаком золотого Сонця. Донині мовлять святі українці- “хліб золотий,” цілуючи свіжоспечену домашню хлібину, кажуть “випікся хліб, як золото.” В найменні “золото» скрита звичайна “зола,” сивий попілець, яким удобрювали ниву-пахоту Праотці, корчуючи обрану “Ляду-Лядину.” Золу добували святим вогневищем, щедро — даром Великого Сонця. Тому знак сонцевої сили домінує на тканих Божницях-священних рушниках як святиня Роду-Племені.


Старі люди відзначають Трійні Діди, найголовніші, по Ходу Сонця. Діди Четверті святкують літом на Спаса. Єдиного Обряд-Звичаю в селах нема, він добряче стерся на протязі віків. Зберігся як Родинний Звичай у сімейному колі. Є певні варіанти, частини Обряду, більш-менш збережені донині в селах людьми старими. В часи дохристиянські Обряд справлявся як Велике Свято Роду-Племені. Жерці-волхви провадили Обряд як велелюдне дійство, як засіб гуртування соплемінників.


Годилося справляти Діди Четверті по Кругу Сонця. То було древнє календарне свято. Основа Обряду, не християнізована, зберегла риси первісної Віри Предків.


Почнемо з осені. Осінні Діди у Жереві народицькому “справляють” на Дмитра, з 7 на 8 листопада, кажуть Змитра, або на Михайла під 21 листопада. Це Перші Осінні Діди, відзначаються — “хто коли хоче” — в діапазоні чисел 7-21, з п’ятниці на суботу. Другі Діди в Жереві справляли під 20 числа березня – святкували древній язичеський Великдень, День Сонця Ярого, Весняного. Треті Поминальні Діди робили перед Троїцею.


Культ Даж-Бога вимагав трійного Свята осінню, весною, літом. Трійний Обряд Даж-Бога. Звичай церковний хліб поминальний, гроші пожертва за помин Душ померлих Предків. Готують страву поминальну. Справляють Діди з П’ятниці на суботу. Відома Поминальна Субота, за тиждень до Дмитра в перших числах Листопада. Поминки справляють увечері, як кажуть “на ніч.” Душі померлих мають прийти на вечерю поминальну. Звичай преміцно збережений в так званих мужицьких селах Народиччини, Овруччини, Коростенщини, як і інших поселеннях Літописної Древлянщини. Вивчення звичаю може дати матеріал про Племінні особливості жителів Краю і вияснити генезу протистояння “мужицьких та шляхетних сіл.” В так званих шляхетних селах звичай-обряд не завжди проглядається так глибоко, як у мужицьких селах. Вони в Обряді глибші, більш кореневі, ніж так звана “шляхта.”


Найкраще зберігся звичай серед “шляхетних” сіл у Дідковичах, селі високої звичаєвої культури. Оповідачі Дідкович твердять про відзначення Дідів-Померлих Душ Предків до семи разів на Круг-Рік. У Листопаді Перші Діди в межах 8-21 числа, Другі у Сечені під Рожество, з  6 на 7 число. Треті під Старий Новий Рік, з 13 на 14 сеченя, Четверті у Березні, під 20-ті числа, П’яті у Квітні — на Проводи, Шості на Троїцю, Сьомі — на Спасовку.


По оповідачу, головні трійні Діди — осінні Перші — “щоб Сонце не згасло,” Другі березневі на Велик-День, “що Сонце яриться,” свято Ярила, треті під Троїцю — коли Свята Троїця — Сонце, Земля і Вода входять у велику силу, творять Живий Світ. Друга Троїця Дідів — під Рожество, під Новий Рік Старий, на Спасовку підкріплюють першу Троїцю.



Великі Проводи, Навський Велик-День посідають особливе місце у Великому Семику. Після Нави буяє Троїця, за нею іде Спас-жнивний, яблучний, маковий — вершина хліборобського, садового, городнього добутку-врожаю.



Святе Літо звершило свої труди. Святе Сонце потрудилося на славу. Пора і на спочинок Золотому Серпу, Золотому Сонячному Дай-Богу, бо Хліб Святий, Дар Бога-Сонця вже на із святковому столі. Весь час протягом Круга-Року Словени жертвують Дідам — Заступникам Святим — плоди свого труда, свідкують перед Ними про своє Життя у кожнім ділі, багато і важко роблять, дбаючи про Живих, не забуваючи про Душі Предків, які єднає Величний Золотий Даж-Бог Пресвітлий.



В Обряді “Дідів” Семицю Божу Старого Світу “почитують” старі дідковчани. Перші Діди «роблять» у Дідковичах під 20 листопада. Діди — поминання Померлих Предків. Коливо медове готували на поминальну Вечерю. Три мисочки з стравами “посними.” Ложки кладуть денцем уверх на край мисочок. Хліб Святий скибочками ріжуть. До ранку мисочки мають стояти для Вечері Святих Душ Роду. В хаті святкова тиша. Загадують пророчі сни на сон грядущий. Кожен думає про Високі Світи Предків. Висока Молитва сходить до Великого Неба від кожної Хати в старих Селищах Дідковичах – Верх, Низ, Парня, Мутвиця.



Діди Другі відмічають у Ходаках на Святий Вечір з 6 на 7 сеченя. Готують ситу медову, кашу ячмінну, мисочку глиняну оставляють посеред столу, кладуть ложки на краї мисочки по числу душ у сім’ї. Померлим теж клали ложки. Уранці дивилися — чи були Святі Душі уночі на трапезі.


Діди Другі справляють на Посну Кутю з 6 на 7 сеченя у селах Вигов, Боровиця, Бехи (свідчення — Максимчук Марія Антонівна, Боровиця, Никончук Микола Гаввич з Бехів). У Бехах варять посну Кутю ячмінну, заправляють медом-ситою, самі їдять увечері, оставляють Душам Святим на Вечерю. “Мертві душі прийдуть їсти кутю з ситою-медом”. Мед виступає як втілене Сонце. Вечеря, вечір-як втілений Місяць-Дідух.


Дідам варять Посну Кутю у Мединовці, оставляють на ніч на столі. Діди-померлі — уночі їсти приходять до свого Роду.


Про усталені трійні Поминальні Діди свідчать у Каленському — Зимні під Різдво, Весняні на Проводи, літні на Троїцю. Страви посні — грибна юшка, рибна, вареники з сухими грушами, узвар грушевий. Звичай традиційний — на ніч страви на столі ждуть Душі Померлих Предків. (Обряд неповний).


Трійні Діди знають у Невгадах Овруччини. Відзначають у грудні перед Пилипівкою Перші, Березневі — Другі, Треті — у Спасовку. Обряд записано неповний.


Обряд Дідів у Гошеві Овруччини має трійну основу — Перші Діди треба відбути до 21 листопада. Другі до 21 березня. Другі відзначають від Рожества через 10 тижнів і два дні. Другі Діди найважливіші. Древній язичеський Велик-день. Справляють Треті Діди у Гошеві. Чітко не виявлено датування Третіх Дідів, Троїця чи Спасівка Обряду. В гошівських Дідах, як і в Обряді Дєдов інших сіл, прослідковується Сонячний Календар, приурочений до згасання і розгоряння Сонця-Даж- Бога. (Барановська Степа Лукашівна, 1901 р.н. Гошев під Овручем).


 У Липлянщині Народицькій свідчать про трійні Діди, з яких найголовніші у листопаді — перед Дмитром-Змитром, з 7 на 8 листопада. Час справляння Дідів у селі коливається від свята Дмитра Кузьми-Дем’яна під 14 листопада.


Обряд Дідів звершається в старих селах семизначному численні, оповідачі затрудняються чітко викласти Обряд, який виступає життєва основа їх побуту. Коли приходить час, Обряд виконується ніби сам собою. Згадується звичай вже покійних Отців-Матерів, готуються поминальні страви. Кожна господиня готує пожертву, виконує Обряд Поминання Предків.


У Народному Календарі Овруччини, записаному Михайлом Пйотровським у середині ХІX стол., знаходимо Обряд Дідів у Чотири Свята. Перші Поминальні Діди на Проводи, після Великодня. Поминальний тиждень-семиця. Другі Діди перед Троїцею — за тиждень до Свята. Це Літні Діди. Осінні Треті Діди справляють з п’ятниці на суботу, в останній тиждень перед Пилипівкою в так звані Запуски. Четверті Діди “роблять” зимою в лютому, на третій тиждень місяця у 20 числах. У Невгадах нам твердили про Діди перед Пилипівкою. Обряд зберігся непорушно на протязі 150 літ.


Поминальні Діди на Проводи називалися Радуниця. Могили прибираються і посипають червоною глиною. Древній обряд посипання Померлого червоною вохрою, збережений з неоліту. Наймення Радуниця добре збереглося на Народиччині, як і в усьому Краї.


Сонячний Рад-Радун сходить на Землю Предків. Радуниця — звичай кругового Об’єду — Поминків на честь Рада, яким завершалися Проводи Померлих у далекий Вирій, звідки вони прибували на короткий час провідати землю. Всі Родичі Померлих сідали Великі Колом, творили Радуницю — символічне Коло-Сонце, Радуницю-Сонцевицю навколо Святих Могил-Могалок. Донині в Липлянщині (2001) зберігся Обряд Радуниці, коли твориться частина Кола Родами-Родичами. Застилаються на траві скатертини в лінію суцільну уздовж краю Могил і чоловіки, стоячи на колінах по зовнішньому краю Кола, проводять прощальні Поминання Святих Душ Роду. Жінки мають право перебувати у внутрішньому краю Кола. Обряд Кола-Круга був усталеним і виконувався старшими Поколіннями у 1900-1920 роки як Заповіт Предків. Це був сонячний Культ.


Відмітимо риси місячного культу в Обряді Дідів осінніх і зимніх. Обряд Поминання проводиться увечері, після заходу Сонця, коли в силу вступає Місяць-Дідух, володар зоряної Неба. В архаїчних віруваннях Краю він “Дід, Пастух небесний, який пасе небесну зоряну отару”. Дідух — володар Душ померлих Предків. Святі душі прибувають на землю на великі “годові” свята. Кожна Душа — втілена Зоря. Небесні Зорі — Святі Душі померлих Дідів Батьків, Матерів Роду.


Варена Кутя ячмінна — обряд ранніх землеробських Племен Шумеру, Трипілля, які не знали споживання хліба. Шумери — шанувальники Місяця, вирощували ячмінь для харчування та пошанування Предків. Сніп — Дідух ячмінний — освячував Покуть житла як Місяць-Дідух Неба, так і Дідух-Предко Роду земного. Відомий Дідух Житній, Пшеничний в Землі Словен. Але найдревніший звичаєвий сніп — то ячмінний Місяць-Дідо, він же Дід Дідух-Місяць як божество Роду, покровитель закоханих, володар душ померлих. Місячний культ Шумерії вміщав дві іпостасі — Життя та Смерть. В сусіднім Вавілоні панував культ Сонця. В Старих Словенах Краю переплелися два культи — Місяця та Сонця. Тому Поминання Дідів — Предків Роду мало риси як місячного культу-каша “посна ячмінна” старошумерська, так і медове коливо-втілене жовтогаряче Сонце вавілонське.


Миколай БРИЦУН-ХОДАК

(уривок з книжки «Літописна земля древлян»)