Віктор Радіонов
Про мовні правила 1990 р., як і про їх закономірне продовження — правопис часів незалежності, який побачив світ у 1993-му, можу сміливо сказати, що то загалом пристойний, цілісний доробок. Він не позбавлений недоліків, але червоніти його творцям за своє дітище точно не доводилось.
Із-поміж них насамперед варто назвати голову редакційних колегій українського правопису Віталія Русанівського, керівника робочої групи з підготовки 3-го (1990 р.) і 4-го (1993 р.) видань зводу мовних законів Андрія Бурячка, а також членів цієї групи Сергія Головащука та Григорія Колесника. На плечі перелічених осіб якраз і ліг основний тягар опрацювання тих положень.
То були люди справи, самовіддані й відповідальні науковці високого рівня. Тому вони і впоралися з важливим дорученням.
Про хрещених батьків оскомистого правопису 2019 р. цього не скажеш. Їхні супутні прикмети — суцільне недбальство в роботі, незлагодженість, плутанина та прогалини в знаннях. Одне слово, самі діряві стріхи.
Це, так би мовити, образне порівняння, суголосне з прізвищем співголови Української національної комісії з питань правопису у 2015—2019 рр. Видно, Максим Стріха недарма тепер скромно замовчує відповідну сторінку свого життєпису.
На щастя, після прийняття урядової постанови «Про ліквідацію деяких консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, утворених Кабінетом Міністрів України» від 3 лютого 2021 р. № 81 вищезгадана установа наказала довго жити. Проте погано приготовану нею кашу розхльобуємо й досі.
Попрацювали горе-діячі на славу. І поспішили відзвітувати: «Завдання виконали, мети досягли — новий правопис готовий».
Дуже не заморочувалися: на галай-балай — і край; косо, криво, аби живо. Проте людей не обдуриш: де криво, там кривопис.
Саме таке влучне найменування дали нікудишнім мовним настановам. А народ скаже — як зав’яже.
Кривопис — це нетрі безглуздя та цілковите партацтво. «Накособочили» лжемовознавці — далі нікуди. Цього разу мова піде про відсутність порядку в приписах, які визначають уживання букв «и» та «і» в назвах місцевостей на земній кулі.
Для правопису звична
засада морфологічна
Як відомо, однією із чотирьох засад нашого правопису, другою за значущістю, є морфологічна, яка забезпечує, так би мовити, єдність між словами спільного походження. Полягає ця засада в тому, що, коли відсутнє чергування звуків, основи споріднених мовних одиниць (приростки, корінь, наростки) подаються однаково, хоча читатися можуть по-різному.
Саме приростків і наростків зазначений підхід стосується найчастіше. Завдяки цьому уможливлюється їх одноманітність.
Приміром, пишеться «журналістський», хоча вимовляється [журнал'іс'кий]. Таке відтворення зберігає непорушним наросток -іст в однокореневих словах «журналіст» і «журналістський».
Інший приклад: «пропагандист» і «пропагандистський» (говориться [пропагандис'кий]). Як наслідок, недоторканим залишається складник -ист.
Іменник «баронетство» [баронецтво] подбав про наросток -ет, успадкований від однокореневого слова «баронет». А трійки «декадент» — «декадентський» [декаденс'кий] — «декадентство» [декаденство] та «студент» — «студентський» [студенс'кий] — «студентство» [студенство] вказують на цілісність -ент.
Маємо четвірку «емігрант» — «емігрантський» [ем’ігранс'кий] — «емігрантство» [ем’ігранство] — «емігрантщина» [ем’іграншчина] та пару «фабрикант» — «фабрикантський» [фабриканс'кий]. В усіх наявна одна й та сама значуща частина -ант.
Тобто в наведених випадках відображення слів буквами підпорядковане не фонетичній («Пишемо так, як чуємо»), а морфологічній засаді. І так буває досить часто, у цьому виявляються особливості укладу українського письма.
Списати чи видозмінити
не означає суть глибинну зрозуміти
Безперечно, якраз морфологічним підходом і керувались упорядники правописів 1990 і 1993 рр., передбачивши однакове відтворення того самого наростка -ик у найменнях «Атлантика» (§ 90, п. 5, пп. 5, «в», 2) й «Атлантик-Сіті» (§ 114, п. 3, «г»). Відповідні правила були викладені таким чином:
«в) И пишеться <…> 2. У географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Атлантида, Флорида; Адріатика, Америка, Антарктика, Арктика, Атлантика, Африка, Балтика, Корсика, Мексика»;
«Через дефіс пишуться <…> г) Географічні назви (переважно населених пунктів) <…> із кінцевими назвотворчими частинами -ривер, -сіті <…> і похідні від них прикметники: Атлантик-Сіті <…> атлантик-сітинський та ін.».
А ось родоначальникам кривопису розуму не позичати, тому в них «Атлантика», але «Атлантік-Сіті» та «атлантік-сітинський». Судячи з усього, вони не засвоїли навіть основ тієї справи, якою займаються все життя. Тому й не помітили, що стали підточувати стрункі правила про написання іншомовних власних назв.
«Оновителі» сумлінно списали в попередників настанову про кінцеві -ида, -ика (п. 2 розд. III § 129 кривопису). Перенесли й ті самі приклади, не спромігшись на додаткові, але надалі все одно стали заручниками свого невігластва та буквального прочитання правила.
У § 109 правопису 1993 р. є цікаве положення: «Географічні назви слов’янських та інших країн передаються в українській мові відповідно до вимог практичної транскрипції». Творці кривопису ту настанову трохи видозмінили: «Географічні назви інших країн передаємо в українській мові відповідно до вимог практичної транскрипції» (§ 149).
Проте списати чи видозмінити не означає збагнути зміст. Напевно, словосполучення «вимоги практичної транскрипції» для кривописних душ залишилося загадковим.
«Америка» і «Коста-Рика»…
А далі плутанина у кривописі велика:
писати «и» чи «і» — от заковика
Виникає закономірне запитання: чому в плутаників «Атлантік-Сіті»? Відповідь буде дуже проста: ну -ика й -ик (чи -ік) — це ж не одне й те саме, у другому ж немає «а».
Та й -ік зумовлює їхня ж непевна вказівка (п. 4 розд. І § 129), яка ніби висить над ними дамокловим мечем: «І пишемо <…> 4. У географічних назвах після приголосних, крім дж, ж, ч, ш, щ, ц і р, перед наступним приголосним, крім [j], і в кінці слова...»
Принагідно поясню, чому вказівка та непевна. Її такою робить уже хоча б недоречне відкидання [j] ([й]) — ота подиву гідна приписочка «крім [j]». Невже буква «і» не наявна в назвах Балтійськ (Московщина), Баян-Улгій (Монголія), Ванімійн (Австралія), Везувій (Італія); Вуолійокі (Фінляндія), Сервійон (Франція), Сійом (Індія); Гієстр [г’ійестр] (Франція), Сієна [с'ійена] (Італія); Поліїрос [пол'ійірос] (Греція), Ціїн [ц'ійін] (Китай); Андіюр [анд'ійур] (Індія), Ітіюра [іт'ійура] (Аргентина), Сіюні [с'ійуні] (Іран); Чикіян [чик’ійан] (Перу)?
Горе-діячі заплуталися до краю, адже вмістили ще одне «мудре» роз’яснення: «И пишемо <…> 3. У географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним» (п. 3 розд. ІІІ § 129). Відповідно до нього мало би бути нісенітне «и», а не «і» в найменуванні таких точок на земній поверхні: Ванджійський хребет (Таджикистан); Бодончійн-Гол (Монголія), Камчійська гора (Болгарія), Салчійле (Румунія); Акшій (Казахстан); Гура-Шуцій (Румунія).
Складається враження, що великі світила й самі до кінця не розібратися, не визначилися, в яких випадках у назвах поселень та інших місцевостей слід писати «и», а в яких — «і». Схоже, для них Божественним одкровенням виявиться заувага, що написання «Америка», «Африка», «Флорида» підпадає під дію відразу двох правил: про прикінцеві -ида, -ика та про «и» після «р» перед приголосним, крім [j].
Те саме можна сказати про назву «Коста-Рика». Проте і нею перелік найменувань, що мають завершальну частину -ика, аж ніяк не вичерпується.
Тоді просте запитаннячко до тих, хто виколихав потвору: є -ика з вищенаведеними прикладами, а чи допустиме -іка? Кривопис на це запитання однозначної відповіді не дає, що для нього закономірно.
Якщо тлумачити п. 2 розд. III § 129 слово в слово, то така можливість не відкидається, адже там не говориться, що дозволено тільки -ика й не інакше. Тим часом -іка заперечує здоровий глузд: подібні слова мають лягати у стрункий ряд, якщо можливі водночас і -ика, і -іка, то й згадувати про них не потрібно.
Як бачимо, закидів у бік творців недоправопису більше ніж досить. Як наслідок, немає твердого переконання, що бодай у простих речах вони не помиляться — з огляду на прикінцеве -ика напишуть з «и» такі найменування, як Альба-Адріатика (поселення в Італії), Асика (селище в Індії), Астика (поселення в Аргентині), Аттика (управлінська одиниця в Греції), Аттика (місто в США), Бартика (поселення в Гаяні), Восика та Вотсика (осередки життя людей в США), Гокітика (місто в Новій Зеландії), Каріасика (містечко в Бразилії), Кісика (осада в Японії), Опасатика (річка й озеро в Канаді), Осика (місто та півострів у Японії), Пактика (управлінська одиниця в Афганістані), Свостика (місто в Канаді), Устика (озеро в Італії), Чосика (містечко в Перу), Ютика (місто в США).
А що вже казати про наймення області в Чилі Магальянес-і-Антартика-Чилена й назв поселень Осика-де-Сус і Сан-Дієго-де-Кабрутика в Румунії та Венесуелі відповідно? Тут можуть проморгати не лише «и», а й рисочки.
Де правила чіткі, а не розмиті,
там «Атлантика» й «Атлантик-Сіті»
Тепер повернемося до зіставлення назв «Атлантика» й «Атлантик-Сіті». Для будь-кого очевидно, що -ика й -ик не одне й те саме, але навіть школярі знають, що «а» в -ика — це закінчення.
А воно не є та не може бути визначальним. Істотною для передання на письмі є основа або її частина, у даному випадку — наросток -ик.
При цьому не зайвим буде зауважити, що, крім Атлантик-Сіті, з Атлантикою перегукуються ще й наймення інших міст у США: Атлантик, Атлантик-Пік. Для унеможливлення різнобіжності їх теж потрібно писати з -ик.
Та й саме правило для уникнення різночитання варто було б викласти десь так: «Наприкінці географічних назв пишемо -ида, -ика, а не -іда, -іка. Крім того, -ик пишемо в географічних назвах, споріднених із тими, які закінчуються на -ика».
Опріч однокореневих Атлантика — Атлантик, Атлантик-Пік і Атлантик-Сіті, серед найменувань різноманітних куточків на Землі є немало «родичів» з наявністю -ик як наростка чи частини кореня. Наприклад:
1) Америка — Американа (поселення в Бразилії), Американ-Фоллс (водосховище та місто в США), Американ-Форк і Америкус (містечка в США);
2) Арктика — Арктик-Бей (селище в Канаді), Арктик-Ред (річка в Канаді), Гейтс-оф-те-Арктик (природно-заповідна місцина в США);
3) Аттика — Аттикамаген (озеро в Канаді);
4) Африка — Сент-Африк (громада та одиниця місцевого управління у Франції);
5) Корсика — Корсикана (містечко у США);
6) Мексика — Мексикан-Вотер, Мексикан-Гат, Мексико (поселення в США), Нью-Мексико (штат у США).
Тут в усіх випадках завершальне -ика в перших назвах знаходить своє продовження в -ик у йменнях похідних. Таким чином творяться злагоджені ряди співзвучних, однорідних понять.
Тобто, якщо ми хочемо, щоб наше письмо було впорядкованим, а правила чіткими й несуперечливими, єдиний вихід — брати на озброєння морфологічну засаду, бути послідовними в її застосуванні. Це, крім усього іншого, забезпечить ще й внутрішню єдність словникового запасу, його нерозривний зв’язок.
Відкинути кривóпису колóверть нездорову —
найкращий спосіб захистити рідну мову
Здавалося б, означені речі самоочевидні, лежать на поверхні. Проте творці недоправопису 2019 р. — люди неглибокі й недалекі, тому виявилися неспроможними навіть їх побачити, а не те, щоб залагодити.
Ба більше, як показано вище, кривопис у багатьох випадках породив не лише різнобій, а і явну плутанину. Куди тут до одноманітності в написанні якихось -ика та -ик? То вже сущі дрібниці.
Напевно, маємо справу з обставинами, коли щось виявилося надто складним для чийогось розуміння або просто залишилося поза увагою. То звичайне для кривописних душ явище, дивуватися вже й не доводиться.
Що з них узяти? Вони нахомутали до такої міри, що веліли й «Везувій» подавати не з «і».
А Везувій у середні віки тісно пов’язувався з пеклом, уважався мало не воротами до нього. Сподіваюся, натяк усі зрозуміли.
Як бачимо, задаваки взялися за справу, до якої виявилися вочевидь неготовими. Значна за розмахом перетряска правил, яку затіяли безвідповідальні володарі наукових ступенів, призвела лише до небажаних наслідків.
Добірне товариство мало того, що наповнило свої приписи хибним змістом, так ще й привнесло в них повний безлад. Тому їхнє творіння просто непридатне для того, щоб іменуватися основним законом мови, який чітко встановлює правила, недвозначно розкриває їх суть.
Переінакшення правописних положень виправдані тільки тоді, коли відбувається спрощення останніх, коли відкидаються зайві, непотрібні винятки й обмеження. Зміни повинні вести до посилення стрункості внутрішніх чинників мови, увиразнення взаємопов’язаності її складників, усунення суперечностей в написанні.
Тоді мова звільнятиметься від пут, ставатиме відточеною та розвиватиметься, переходитиме на вищий рівень. Тоді в ній не буде застійних явищ і каменів спотикання.
Натомість кривописні небожителі зробили все з точністю до навпаки — утруднили настанови, послабили єдність, породили безлад, порушили й без того хитку рівновагу. Це шлях до занепаду, виродження та зрештою зникнення мови.
Із цим у жодному разі не можна миритись. Завдання всіх свідомих громадян, борців за рідну мову та й просто її любителів зупинити нездорову, руйнівну кривописну коловерть.
Уже вкотре повторю: місце кривопису — на смітнику. Це не вартий наслідування приклад того, як не треба робити.
.
