Військова доблесть укрів-русів

 (Сергій Піддубний


Здається, ніхто більше не удостоювався таких епітетів, такого захоплення бойовими подвигами, як українці-руси. Зазвичай ворог намагається применшити геройства супротивника, всіляко це робили і ті, хто прагнув вивищитися над нами. Але  приховати чудеса справжнього героїзму було неможливо.


"Не дамо москалям господарювати в Чорному морі".

14 квітня 2022 р. українськими ЗС було потоплено

флагман російського флоту "Москва"


Відомий англійський історик Ф. Джейн у праці “Руський флот колись, тепер і в майбутньому” зізнався: “Руський флот, появу якого зазвичай відносять порівняно до пізнього часу – періоду правління Петра Великого, має в дійсності більше права претендувати на давність, ніж британський. За століття до того, як Альфред побудував перші британські кораблі, руські судна билися в жорстоких морських битвах; і тисячу літ тому кращими моряками того часу були вони, руські”.


Хто саме були ці “руські”, назвав у своїй монографії “Морская мощь государства” головнокомандувач МВФ, адмірал флоту Радянського Союзу, нащадок українських гончарів-горшечників, уродженець Кам’янця-Подільського, двічі Герой Радянського Союзу Сергій Горшков: племена слов’ян Північного Причорномор’я та Придніпров’я (тобто наші з вами прадіди), які в 269 р. н. е. численним флотом здійснили похід у Середземне море і розгромили Афіни, Спарту, Корінф, досягли Кіпру та Криту. Такий успішний похід свідчить, що наші давні флотоводці знали дорогу до берегів Південної Європи та Північної Африки ще раніше.


Оцінюючи бойові походи запорізьких козаків, італієць д’Асколі, який довгий час знаходився на службі в Порті, і який, до речі, називав українців россе, писав: “Козаки настільки відважні, що не лише за рівних сил, але і 20 чайок не побояться 30 галер падишаха, як видно це щорічно на ділі”.


Турецький історик-літописець Наїми з приводу морських походів козаків зізнавався: “Можна впевнено сказати, що не знайти в усьому світі людей відважніших, які менше за все думали про життя або боялися смерті”. Конкретне підтвердження цьому наводить єзуїт Фурньє, який наприкінці XVI ст. побував у Константинополі: “Тут мені розповідали істинно дивовижні історії про напади північних слов’ян на турецькі міста і фортеці. Вони з’являлися несподівано, піднімаючись прямо з дна моря і кидали в жах всіх берегових мешканців та воїнів. Мені й раніше розповідали, нібито українські воїни перепливають море під водою, але я вважав це вигадкою. А тепер я особисто говорив з тими людьми, які були свідками підводних набігів українців на турецькі береги”.


Видається справжньою фантастикою, що на той час могли бути якісь пристрої для підводного плавання. Але якщо в ІІ тис. до н. е. скити знайшли спосіб пересуватися повітрям на інші землі, будувати плавучі острови, то чому їхні нащадки не могли плавати під водою в ХVІ ст. н. е.? Про винахід українських козаків, зроблений і випробуваний задовго до голландця Ван Дреббля і описаний письменником-фантастом Жулем Верном, також свідчили француз Монжері (“О подводном мореплавании во время войны”, 1827, С.-Петербург) і поляк П. Адамович (“Подводные лодки, их устройство и история”, 1905, Петербург).


На жаль, якогось опису чи документально підтверджених відомостей про козацькі підводні човни (або інші засоби пересування під водою) не збереглося. Тогочасний рівень технологій не дозволяв зробити подібний апарат надійним та довговічним. Виготовлення його з деревини, що її використовували українські майстри, було доволі ризикованою справою. І, найвірогідніше, від подальшого використання подібних плавзасобів відмовилися самі козаки. Але те, що вони не боялися пірнати в море на таких конструкціях і йти в бій з турками, свідчить не лише про їхню інженерну думку, що випереджала час, а й неймовірно високий бойовий гарт, психологічну підготовку та готовність до самопожертви.


І як після цього не повірити в силу та стійкість наших пращурів, які описує Ілар Хоругин у Велесовій книзі. Йдучи на русів, готи для захисту одягали на тіло волові шкури й для залякування напинали на голови коров’ячі роги, а руси, стаючи до битви, навіть сорочки з себе знімали. Цим вони підкреслювали свою відкритість, сміливість і готовність полягти за святу справу. Ось яка сила духу була їм притаманна. Їхня зброя – любов та віра до своїх богів і до своєї землі. “І силою Божеською вразимо ворогів наших”, “Самі маємо помирати, а Русь визволяти”, – наказували самі собі наші предки і мали славу переможців.


Не можу погодитися з істориком Д. Яворницьким, який писав, що “козак і убогість, козак і злидні – ці поняття були завжди спорідненими”, і на підтвердження цього наводить поширений в Україні вислів: “Козак – душа правдивая, сорочки не має”. Тут, радше, йдеться про готовність козака зняти сорочку і стати назустріч ворогу з відкритим тілом, демонструючи, що йому не страшні ні стріли, ні мечі, ні шрапнель. Звідси, мабуть, і така назва козаків – “голь, голота”.   


Увесь світ визнавав, що сміливіших у боях за укрів-росів (козаків) не було. Невеликою кількістю вони переважали набагато чисельніші загони. Чимало прикладів цього, смакуючи козацькими подвигами, наводить польський хроніст, італієць О. Гваньїні. Ось один із них. 1569 року 17 січня низовий козак Боруля із десятком свого товариства невідомо звідки “вдарив на московський полк, під прапором якого була сотня вояків, і гнали московитів аж до самої Білої, рубаючи, б’ючи, хапаючи і в’яжучи. Боруля взяв велику здобич і прибув до Вітебська з полоненими”. Як тут не погодитися з тими, хто стверджує, що саме українське козацтво стало прообразом нинішніх спецназів? Справді, в основі багатьох військових мистецтв лежить саме козацьке ратне діло.


Україна має багаті традиції воєнного мистецтва. Навіть сьогодні, попри небачений прогрес порівняно з доісторичною епохою, нам є чому повчитися у наших предків. Ось приклад, як вони організовували свої збройні сили. Загальне керівництво здійснювали отці, в походи водили князі. Знать і багаті люди були зобов’язані забезпечувати військо кіньми та обладунками, простий люд мав надавати від кожної родини воїна і забезпечувати його їжею та водою: ”А Сварожичі в небі плачуть за тим містом і сили збирають на кінноту свою, щоб повернути Русі угіддя. Знать по коню на військо дає, а огнищани дають данину особливу: хай беруть їжу і питво сини їхні та йдуть служити” [54, д. 24А], “од родини мали давати нащадків своїх, щоб князі правили ними у війську” [54, д. 10].


Військо поділялося на старшу (досвідченішу) дружину і молодшу: “Сини були хоробрі водчі дружинам своїм. Отож, сіли на коней та й рушили. За ними їхали молодші дружини” [54, д. 4Г]. Звісно, більш бувалі приймали на себе основний удар у боях, а молодші спочатку гартували свою силу в захисті старих, жінок та дітей.


Найславетніші князі-воєводи отримували чин Перуня. Найдостойніші та бувалі дружини мали честь носити звання Хороброго Гординства, окремим воїнам за особисту відвагу присвоювали звання Гордина, гордого, гідного і свідомого мужа, сина свого народу. “І не забудемо ніколи те Хоробре Гординство, оскільки ми сини Отців наших і маємо любов до пам’яті їхньої. Скажемо про них, що вони були силою нашою, а сила та йде до нас од їхніх жнив” [54, д. 18А].


Уривок з книги "Великий код України-Русі" (Книжку можна замовити в автора чкерпез ФБ, за адресою yatran@gmail.com та за тел. 068 994 63 63)