Війна на сльози не вдаряє

"Війна на сльози не вдаряє, методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Большевики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не зазнавали люди на білому світі. Або, або... Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів дощенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, наколи вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров'ю".

"Мы знаем о свирепых погромах эпохи Хмельницкого XVII века, о страшной Гайдамаччине средней трети XVIII века. Многие из нас пережили погромы 1881-2 го­дов. Отлично помним мы октябрьские деяния черносотенцев в 1905 году..."— так починає передмову до "Книги о еврейских погромах на Украине в 1919 г." Сергій Гусєв-Оренбургський.

"В революционные эпохи 1881 и 1905 годов еврейские погромы были кратко-временны,— продовжує він,— они налетали как мгновенный шквал в пустыне, как самум в Сахаре. Теперь — это сплошное, непрерывное бедствие. Теперь по евреям, распластанным на украинской наковальне, ударяет не один молот, не два, а все молоты, какие только работают на этой дикой и злой почве. Они бьют без устали, днем и ночью, летом и зимою"1.

Те, що Гусєв-Оренбургський назвав нашу землю, нашу Батьківщину "дикой и злой почвой", демонструє його вкрай негативне ставлення до України, а отже, небезсто­ронність, тенденційність. Таким чином, до його свідчень треба ставитися обережно, не як до наукової праці.

Перші погроми, пише Гусєв-Оренбургський, сталися напередодні 1919 р. в м. Овручі Волинської губернії і навколишніх селах. Отже, східна частина Волинської губернії, зазначає він, стала "исходным пунктом для гайдамаччины XX века"2.

Не забув Гусєв-Оренбургський і лютневі події у Проскурові, які він назвав "кровавой Проскуровской баней"3. Ось його розповідь: "Проскуров является самым оживленным городом Подольской губернии. Население его простирается до пятидесяти тысяч человек, из них до двадцати пяти [тысяч] — евреи. (...) Недели за три до событий, о которых повествует эта история, случилось нечто, оказавшееся для Проскурова роковым, а именно — в Виннице состоялся съезд большевиков. Он вынес резолюцию о необходимости большевицкого восстания в Подольской губернии, днем восстания было назначено 15-е февраля. (...) В начале февраля приехал атаман Семесенко во главе запорожской казацкой бригады, а вместе с ней явился и третий гайдамацкий полк. (...) Атаман Семесенко держался очень коректно". Пообіцяв товаришеві голови центрального бюро єврейської квартальної охорони Шенкману зброю (для охорони громадського порядку) і надати всіляку допомогу в "к предотвращению погромов" 4 . Водночас як начальник залоги видав наказ, у якому застеріг, що будь-яка агітація проти української влади каратиметься за законами воєнного часу...

У п'ятницю ввечері, 14 лютого, у бюро квартальної охорони прибули два більшо­вики й оголосили, що "в ыступление" проти УНР призначене опівночі. Шенкман був проти, попередив більшовиків, що повстання "обов'язково призведе до єврейського погрому"5. Попри попередження, проти ночі 15 лютого більшовики, серед яких пе­реважали євреї, захопили пошту і телеграф, заарештували коменданта міста Юрія Ківерчука, організували штаб... Євреї-більшовики стріляли в козаків. У Проскурові мала встановитися "більшовицька влада з Йоффе на чолі"6. Начальник гарнізону м. Проскурова Іван Семесенко діяв рішуче — як і попереджав...

"По роковому стечению обстоятельств местные революционные элементы, опи­рающиеся на большевистски настроенные части местного гарнизона — 15-й Белго­родский и 8-й Подольский полки, задумали поднять восстание против власти "Ди­ректории", — зазначав ще один "дослідник" Залман Островський.— Это и послужило удобным предлогом к резне (...)"7.

Ось бачите: намагання повалити українську владу, виявляється, не злочин, а "удобн ый предлог". Ось така об'єктивність єврейських "дослідників"! Безчесна людина цей Залман Соломонович! Повстання в будь-якій державі проти законної влади – це злочин, за який заколотники і ті, хто їх підтримував, мають бути жорстоко покарані.

Читаємо далі інтерпретації ворогів Української Народної Республіки: "Вступление своє он (Іван Семесенко.— Ред. ) ознаменовал пышным обедом, обильно угостив гайдамаков водкой и коньяком (?! — Ред.). А потом обратился к ним с речью, в ко­торой обрисовал тяжелое положение Украины, а также понесенные ими труды на поле сражения, и отметил, что самый опасный враг украинского народа и казаков – жиды. (...) Он потребовал от казаков клятвенного обещания в том, что они выполнят эту священную обязанность — вырежут евреев, но они также должны поклясться, что жидовского добра грабить не будут, так как грабеж недостоин казака. Казаки были приведены к знамени и присягнули, что будут только резать, но не грабить..."8

"Присягнули, что будут только резать..." — це мова правди чи брехні? Це мова не­нависті до українців. Вояки присягають на вірність Батьківщині, своїй державі, а не "присягають різати". Зоологічна ненависть комуністів-євреїв до народу, який хоче на рідній землі здобути свою державність, призводить до необ'єктивності у висвітленні конфлікту.

Звичайно ж, оці горе-дослідники, щоб згустити фарби, приплели сюди горілку і навіть коньяк. Коньяк у 1919 році!.. І де таке було, щоб командир наказував при­сягнути на прапорі частини після вживання горілки? Після таких пересмикувань подальша розповідь уже не викликає довіри. Не знаєш, де правда, де перебільшення, а де брехня...

"Затем казаки выстроились в походном порядке и с музыкой впереди и санитарным отрядом отправились в город,— продовжив оповідь Гусев-Оренбургський.— Прош­ли по главной улице, в конце ее разбились на отдельные группы и рассыпались по боковым улицам, сплошь населенным евреями... Ангел смерти стучал в их двери.

Рассыпавшись по еврейским улицам, казаки, группами от 5 до 15 человек, совер­шенно спокойно входили в дома с обнаженными шашками в руках. (...) К огнестрель­ному оружию они прибегали лишь в том случае, если отдельным лицам удавалось вырваться на улицу,— тогда в догонку посылалась пуля. (...)

В доме Зозули убита дочь. (...) Мать предлагала убийцам деньги, но они ответи­ли: "Мы только за душой пришли". (...) В квартире Глузмана спряталось 16 евреев. Походным порядком подошли к дому гайдамаки. (...) К дому Зельмана гайдамаки подошли стройными рядами с двумя пулеметами. С ними была сестра милосердия и человек с повязкой Красного Креста, доктор Скорник. Вместе с сестрой милосердия и двумя санитарами он принимал самое активное участие. (...) Жуткие тени метались в надвигающемся сумраке, некуда было прятаться,— некуда бежать. Повсюду слы­шался зловещий топот отрядов (...) краткие слова команд. (...) Было уже пять часов вечера. (...) Киверчук разослал по всему уезду телеграммы: "Всех агитаторов и евреев расстреливать на месте или препроводить для расстрела в Проскуров". По деревням, по селам, по глухим местечкам, по полям, по дорогам началось истребление евреев. Местечко Фельштин (тут теж вибухнуло більшовицьке повстання,— Ред.) окружили кольцом вооруженные крестьянские парни ближайших деревень — вспомогательная охрана, которую набрал начальник милиции. Сам он направился в Проскуров и вернулся оттуда в сопровождении казаков "с красными шлыками" — гайдамаков. Евреи поняли, что обречены на смерть. (...) Раздался звук рожка, гайдамаки выстроились в ряды. (...) Убито было 485 человек, ранено 180"9.

Тим часом у Проскурові спокій ще не настав... Врешті Іван Семесенко наказав зупинитися. "Прозвучал рожок. Гайдамаки собрались на заранее назначенное ме­сто и оттуда в походном порядке с песнями отправились к месту своей стоянки за вокзалом"10.

"Всех агитаторов и евреев расстреливать на месте..." — такі слова приписують вороги комендантові міста Юрію Ківерчуку, звичайно не наводячи джерел. Знову вільний, очевидно художній, виклад трагедії єврейського населення!

Залман Островський визнав, що "ни в одном доме палачи (тобто військові, які придушили повстання проти УНР,— Ред.) ничего не тронули"11.

Який вигляд мав Іван Семесенко? Гусєв-Оренбургський ніколи його не бачив, все ж описав отамана: "Этот Семесенко, заливший еврейской кровью дома и улицы Проскурова, был тщедушным молодым человеком... Он на всех производил впечатление человека полуинтеллигентного, нервного и неуравновешенного. Судя по некоторым его резолюциям на докладах, надо признать, что он был человек большой сообрази­тельности и крайне решительный... С большой помпой, в сопровождении санитаров и сестры милосердия, Семесенко наконец покинул Проскуров. Было убито в Проскурове 1200 человек. Ранено — 600. Из них умерло свыше трехсот"12.

Якби Гусєв-Оренбургський, Залман Островський та інші "свідки" були хоч трохи об'єктив­ні, вони б частину вини за трагедію єврейського населення поклали б на більшовиків, які своїм повстанням проти УНР спровокували цей погром. Та де там! Винні тільки українці!

І все ж скільки смертей було задокументова­но? Чи існують списки жертв? Чи знову довільне використанні цифр?..

Ось погляд на події у Проскурові Івана Семесенка (у викладі сотника Михайла Середи): "Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом на ви­падок відступу штабу Армії і Директорії з Винниці і Жмеринки. На моє здивування, місцева влада складалася з людей, які не відповідали свойому призначенню і серйозності менту. їх легковажність дала місцевим большевикам широкі можливості агітувати навіть у військових части­нах. (...) Місцева влада свого дочекалася: 14 лютого большевики збройно виступили проти Директорії. (...) Не довіряючи місцевій команді, всю ініціативу подавлення цього повстання я взяв на себе. (...) Війна на сльози не вдаряє, методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Большевики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не зазнавали люди на білому світі. Або, або... Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів дощенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, наколи вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів. Цим актом я мав вплину­ти і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров'ю. Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дурниця! (...) Додаю, погроми — мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене як бандита. Населення Проскурова ствер­дить: ні один Жид не поскаржиться, що його ограбували мої люди. Преса навіть не уявляє собі, що наколи б я був дійсно бандитом, то, награбувавши грошей, певно давно кудись зник би і жив би як у Бога за пазухою. Така моя правда: в Проскурові я визволив Директорію і Армію від трагічної несподіванки. І що було мені в подяку? На другий день представники Міської Думи закинули мені, як я посмів пролляти на вулицях кров. І смішно мені, і гірко! Жалкую тепер, що тоді я обмежився лише слідством, а не розстріляв їх на місці. А була така думка. Хіба розуміли ці шпаки, що то є війна і де кінчаються її межі. З Проскурова я мав виїхати в запілля ворога, аби глушити його ззаду. У Кам'янці, де я мав підготовитись до цієї подорожі, я несподі­вано був заарештований з наказу Петлюри"13.

Наголошую, що це не пряма мова Семесенка, а переказ Михайла Середи, який, до слова, не раз допускав неточності у висвітленні подій і оцінках діячів Визвольного руху. Штаб Дієвої армії мав два вагони для арештантів. Для Семесенка, якого арешту­вали 1 травня 1919 р., місця тут не вистачило. Його помістили в товарний вагон — о глузлива посмішка долі! — до євреїв-комуністів Мойсея Шустера, Ісаака Вайсберга та росіянина-більшовика Володимира Булгакова.

Коли Шустер висловився про козацький одяг як про "маскарад", Семесенко запитав: "Прошу з'ясувати мені, чому незалежна Україна застрянула Жидам поперек горла? Чому більшість чекістів з Жидів? [Чому] всі комуністичні організації в жидівських руках? [Чому] політкомами в совєтських військах — в більшості Жиди? Я маю дока­зи, що жорстока лють, знущання, глузування, які учинено над моїми полоненими [більшовиками], були жидівського походження"14.

Сотник Михайло Середа мав дозвіл заходити до арештантських вагонів. В одному з них сидів Іван Семесенко. Ось як Середа описав отамана: "Своїм зовнішнім виглядом отаман Семесенко складав вражіння спокійного, урівноваженого і поміркованого чоловіка. Середнього зросту, бльондин, з холодними сіро-блакитними очима, з чес­ними рисами обличчя, стрункий, чемний в розмові — він певно користувався серед жіноцтва широким кредітом. Були на ньому вишивана шовкова сорочка, підперезана осетинським ремінцем, сині галіфе з генеральськими лямпасами, лякєрові чоботи, на голові – чорна смушева шапка... Він мав незвичайну енергію і рішучість, не визнавав ніяких авторитетів, включаючи сюди і авторитет С. Петлюри, не вважав себе зобов'я­заним ким-небудь здавати звіт за свої вчинки, мав природній дар воєнної гіпнози, що підпорядковував йому козаків, як німих рабів, які готові були на його заклик кинутись за нього в огонь і воду"15.

Що можна додати до портрета цього гайдамацько­го ватажка XX століття? Михайло Середа стверджує, що прапорщик Семесенко за часів Центральної Ради, у 1917 р., служив у полку ім. гетьмана Павла Полубот­ка. Згодом бився проти червоних на Полтавщині й Поділлі на чолі повстанських загонів...

Петлюра наказав провести слідство якомога швид­ше і суворо покарати винних.

Семесенка перевезли до Кам'янецької в'язниці. "На наше безголов'я,— казав він,— провід над військом забрала людина, яка намагається догодити і соціаліс­там, і правиці, селянам і поміщикам, Жидам і Євро­пі. Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби — карта його на таку величну ставку, як визволення Нації, напевно буде бита. Коли Бог допоможе мені позбутися оціх кайданів і вийти на волю, я знайду сили перебрати на себе верховну владу і щасливо закінчити боротьбу. Я навіть у своїй думці не можу припустити, що Петлюра мене розстріляє. Уявіть собі, померти так безславно, чорт знає де..."16

У липні — серпні 1919 р. Іван Семесенко неодноразово звертався з листами до Ради Міністрів УНР та до Головного отамана Симона Петлюри, в яких вимагав звільнення, покликаючись "на заслуги перед Україною і незадовільний стан здоров'я (17 поранень, хвороба нирок тощо)"17.

Слідство добігало кінця. Раптом Кам'янець захопили денікінці. Слідча комісія розбіглася, Семесенко опинився на волі. З вірними йому козаками прибув до Гали­чини, одружився, перебув у родинному колі зиму 1919-1920 років.

Навесні 1920 р., почувши, що полковник Олександр Удовиченко формує 3-тю Залізну дивізію, зголосився до неї. Дізнавшись про це, штаб армії наказав заарештувати отамана.

Семесенко змушений був розпустити свій загін. Він мав якийсь фантастичний план роздобути за кордо­ном гроші, спорядити армію, на чолі якої повернутися в Україну... На чеському кордоні Семесенка заарешто­вують. Привозять до Чортківської в'язниці. Польовий суд постановив розстріляти його. Охорона штабу Дієвої армії вивезла його в поле за Чортковом.

Семесенко боровся до кінця. Коли його поставили до скелі, він кинувся на сторожу, стискаючи то одного, то другого в залізних обіймах. До світанку сторожа не могла з ним упоратися. Нарешті повалили на землю і вже лежачого забили.

"Можливо,— завершує оповідь Михайло Середа,— що при інших революційних обставинах Україна мала б свого Муссоліні в постаті цього залізного диктатора"18.