ВОНИ НЕ МОВЧАЛИ або Будуть щей обеліски Слави тим, хто боровся з мучителями

Не так давно один відомий український політик писав, що українці під час голодомору „подихалі по-скотскі тупо”, не чинячи жодного спротиву. Але факти говорять зовсім про інше.

В результаті збройного повстання 1917 року в Росії до влади прийшли авантюристи, терористи і злодії. Навіть „великий” Сталін побував у тюрмі за терор і бандитизм. Звісно, з таким багажем більшовицькі політики не могли і не вміли інакше вирішувати державні питання, окрім як силою та терором. Відчуваючи свою неповноцінність, вони постійно мусили чимось утверджуватися. І оті часті війни, голодомори, репресії, які регулярно розв’язувала (або провокувала) радвлада, то єдиний спосіб, яким могли заявити про свою значимість бузувіри.

Голодомор українських селян 1932-33 років мав ще одну мету – показати готовність всіх гілок влади зверху донизу здійснювати генеральну лінію більшовицької партії по будівництву нового суспільства за будь-яку ціну, і одночасно виявити, чи нема слабких ланок. Опиралися на подібних до себе – на темні і недосвідчені прошарки населення, які б безоглядно виконували вказівки зверху. Колишній активіст, полковник запасу Радянської Армії, виходець із села Полонистого (нині Голованівського району) Андрій Пастушенко згадував: „Я тоді, дев’ятнадцятирічний парубок, щойно вступив до Ленінського комсомолу й не прислуховувався до наклепів, які зводилися на партію, на Сталіна... Назад ми не оглядалися: ми тільки прагнули якомога краще і швидше провести в життя генеральну лінію партії, її курс на колективізацію”.

Яким чином це робилося, відомо: перетворити людину в робочу скотину, в раба. Засобу, який був для цього обраний, позаздрили б найбільші тирану світу – голодомор. Коли з комор і зі сховок були виметені останні припаси, села охопив страшний мор. Люди втрачали в собі все людське. В багатьох селах було зафіксовано факти канібалізму. Зокрема, Ксеня Довга в газеті „Сходи” від 22 квітня 1994 р. згадувала про своє дитинство в селі Межирічці: „В одному класі зі мною вчилась дівчина – Анасія Собко. Ми її називали „мамою”, бо вона була найвищою серед нас. Бать­ко її Петро помер з го­лоду, залишилась мама, вона, братик Ваня, сестричка Оля і найменшенький Коля. Одного дня прийшли в школу якісь чоловіки і забрали нашу однокласницю. Ви­явилося, менша сестричка Анасії Оля, яка ходила в колгоспні ясла, коли давали снідати, відмовилась від їжі. Няні запитали її – чого не їсиш? А вона каже я вдома їла. – А що ж ти їла? – Мама давала холодець, м'ясо. – А де ж ви взяли? – Мама-зарізала Колю, а Ваня злякався і втік – боявся, щоб і його не зарізали, – виклала все як було мала. Дали знати в сільраду. Прийшла комісія. В миснику знайшли того хлопчика – на купках складене м'ясо. Отож їхню маму і старшу дочку було забрано невідомо куди”.

В тій же газеті роком раніше С. Мар’ян описував трагедію свого села Мар’янівки: „Довго чинила опір смерті сім'я Масельського Явдокима. Найбільше голод му­чив дружину Хіврону. Опухла вона і померла. Щоб врятувати єдину дочку і себе, Євдоким спочатку відрізав у мертвої дружини гру­ди, зварив і з'їв разом зі своєю Дунею, потім лит­ки повідрізав... Та і цей нелюдський раціон не врятував їх. Один за одним померли і Дуня, і Євдоким. Майже кожен двір у Мар'янівці зачепила трагедія, зазначав автор, а дворів було лише 150”...

На хуторі Петрівка, який відносився до Новосільської сільської ради, сім’я Мотрони та Якова Поліщуків мала 30 гектарів землі. У них було шестеро дітей: сини Костянтин, Афанасій, Порфирій, Іван та доньки Ніна, Марія. На цьому знімку ви бачите трьох із них – сидять Іван та Марія, стоїть перша Ніна. Ніна в 1930 році вже мала 6 дітей – всі вони разом з батьками були вислані до Сибіру, Іван висланий разом з 4 дітьми, їхнього старшого брата Афанасія на знімку немає, але є його майбутня дружина Хоруша стоїть за Іваном та Марією) – його також було вислано із 6 дітьми. Із 16-ох вдалося вижити лише найстаршій дочці Афанасія Марусі, і то тільки завдяки тому, що сподобалася одному начальничку, який взяв її за дружину.

Україна і український народ були пограбовані до нитки, в ярках, на цвинтарях, в погребах поховано мільйони людей, ще мільйони перебували на висилках і концтаборах, блудили по чужих краях в пошуках рятунку.

Втім, навіть сьогодні, коли вже доведено факт штучного голодомору, певні політичні сили, найперше комуністи, намагаються виправдати своїх колишніх вождів неврожаєм хліба. Проте нині достовірно доведено, що недороду в 1932-му, після якого найбільше пропало людей від голоду, не було. Навіть у справі мешканця Полонистого Степана Данчука, який за звинуваченням у буржуазному націоналізмі був заарештований 15.02.1938 Уманським РВ НКВС, занотовано зізнання, що він писав своєму батькові на Тернопільщину в листах про великий недорід в Україні в 31-му, а не 32-му. Про те, що голод був штучно організований говорить і той факт, що Голованівський район не весь голодував. Не було випадків голодної смерті в селах Березівка та Липовеньке. Березівці ставлять це в заслугу керівнику колгоспу Івану Радиуцькому, а липовеньківці – голові комнезаму Пилипу Сербулу, які зуміли правдами й неправдами захистити своїх односельців від наїзду буксирних бригад. Отже, там, де не було виметено всього хліба, люди пережили страшне лихоліття.

Влада ретельно приховувала факти голоду. Сільським радам було заказано фіксувати смерть від голоду. Секретарі мусили видумувати різні причини, повідомляючи про смерть. Тим не менше в метричну книгу села Наливайки аж щодо вісімнадцяти осіб „проскочив” запис „причина смерті – голод” Всього жертвами голодомору в цьому селі, стверджує краєзнавець В. Подольський, тут стало 207 осіб.

В газетах того часу теж можна знайти багато цікавої інформації. Газета „Більшовицький шлях” 4 січня 1933 р., замітка „Готування кадрів для весни зривається”: „На шпальтах газети „Б.Ш.” вже писала про небезпеку в готуванні кадрів до весни та взагалі районних кадрів. Усе ж до цього часу ніяких рішучих заходів до ліквідації цього прориву не вжито. Наприклад, курси при Свірневатській ШКУ на передодні цілковитого зриву навчання. Прибувші курсанти забезпечені лише хлібом на один, на півтора місяці (є й такі, що на 2-3 дні). Картоплі, капусти, олії зовсім немає. Замість 125 курсантів прибуло всього 75, не дивлячись на те, що курси вже тривають 2 тиждні. Не краще стоїть справа і з ШКМ. Учням стипендії не ви­дано жодного карбованця. Велика частина учнів не забезпечена продуктами, як ось з сіл Капітанки, що вже зов­сім кинули школу, Молдовки, Розкошної, Новосілки, що вже кидають школу. Отопленням та освітленням ні ШКУ, ні курси не забезпечені. Зарплати вчителям ще не виплаче­но за 3 місяці”... Рік 33-й став останнім не тільки для багатьох учнів, а й для самої цієї школи. Розпочати новий навчальний рік саме через відсутність учнів вже не вдалося – школа припинила своє існування.

В кінці 1933-го особистий представник Й. Сталіна, який займався колективізацією в Україні, другий секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич мав повне право заявити: „Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!”

Влада домоглася свого. Той люд, що залишився в живих, був перетворений в колгоспного раба – від малого до великого. Цьому свідчення ще одна цитата з газети “Більшовицький шлях” (вересень 1934 р.) Замітка з села Свірневе “До десятка трудоднів щодня прибуває в родину Опалюка”. Цитуємо дослівно: “Багато дечого пережив дідусь Опалюк Никифор Кондратович за свої 60 років... За те вже третій рік він у колгоспі кращий ударник. Велика родина, 8 душ за спиною у Никифора Кондратовича. Проте в нього працюють у родині всі. Минулого року за 700 вироблених трудоднів вся родина одержала 300 пудів хліба. Не менше трудоднів матиме родина і в цьому році. На початку жнив Никифір Кондратович на відповідальних ділянках робіт. З початку він обкосює угли для жаток, потім складає снопи, а зараз своєю коровою працює на підвозці снопів до молотарки й в скирти... Не зважаючи на велику сім’ю, щодня працює в полі і його дружина Ганна. Усі 7 синів один з перед другого дбає, щоб внести більше трудоднів у родину ударників. Старший син Роман працює трактористом, Тимофей на складанні снопів та підвозці води до молотарок, Семен погоничем на жатці. Далі Васька, Шурка й аж до останніх, що ще в дітяслах, теж збирають на ланах колоски.”

Війна з українським народом тривала. Попереду були Велика Вітчизняна і голод 47-го. Попереду були нові жертви і знову переважно серед селян. Їх нищили лише тому, що були українцями, що хотіли бути вільними на своїй землі. Вони нічого не вимагали від держави – вони хотіли лише, щоб вона дала їм можливість жити і ростити дітей. На якихось кількох гектарах землі за зовсім короткий період після руйнівної громадянської війни більшість наших завзятих предків нажили коні, жатки, молотарки, воли, корови, а деякі навіть електродинами, які вже до революції забезпечували оселю світлом та водою. Можна лишень уявити, якими були б заможними вони та їхні діти, якби не було примусової колективізації і мору. Скільки було б у нас мільйонерів та мільярдерів, якою б багатою була Україна, якби не наступив її на горло важкий чобіт московсько-ленінського більшовизму.

... Не так давно один відомий український політик писав, що українці під час голодомору „подихалі по-скотскі тупо”, не чинячи жодного спротиву. Але факти говорять зовсім про інше. Ось лише декілька прикладів зі слідчих документів, які зберігаються в Кіровоградському обласному державному архіві.

Точенюк Порфир Костянтинович (1875 р.н., с. Ємилівка, неписьменний, хлібороб-середняк). Заарештований 1.04.1931 Голованівським райапаратом ДПУ: “весною 1930 року під час колективізації Порфир Точенюк, Павло Цегельник, Тиміш Новосад і керівниця антирадянським повстанням церковниця Марина Пугач організували жінок поширювати чутки про близьку загибель радвлади, в селі почалися масові хвилювання, побиття активістів, повністю були розвалені колективи й зірвана посівна кампанія – коли приїхали в село представники районної влади, довкруг зібралась юрба і стала вимагати відкриття церкви й відновлення старих порядків, самовільно була відкрита церква й населення займалось виключно хресною ходою; взимку 1931 року Точенюк, Цегельник і Новосад агітували не вступати в колективи, не виконувати завдань влади, нині вони гуртують народ до волинок, поширюють чутки, що оголошена війна й по інших селах люди вже почали повстання”.

Говорун Василь Сергійович (1896 р.н., с. Грузьке, освіта початкова, проживав у с. Перегонівка, заготівельник соломи цукрозаводу ім. Карла Маркса). Заарештований 30.08.1937 Голованівським РВ НКВС: “активний учасник банди Тютюнника, брав участь у єврейських погромах Голованівська, вербував селян с. Грузьке до тютюнниківців; разом з Іваном Панченком був утік у Польщу, у 1922 році повернувся після амністії, підтримував листування з закордоном; втерся в довіру селянам і був обраний головою колгоспу, але після статті Сталіна "Головокружіння від успіхів" зібрав колгоспників і заявив, що він більше не голова, бо колгосп ніякої користі не приносить і разом з куркулями перший забрав своє майно, розваливши колгосп”.

Кухар Григорій Макарович (1885 р.н., с. Крутеньке, освіта початкова, хлібороб). У 1929 році за невиконання державного завдання хлібоздачі був засуджений до 1 року неволі. Вдруге заарештований 26.03.1930 Первомайським окрвідділом ДПУ. “У 1918 році служив у державній варті при владі гетьмана Скоропадського; в 1930 році агітував проти хлібозаготівлі, приховав 350 пудів хліба, підбурював людей виходити з колгоспу, в результаті чого гурт жінок до 300 осіб розібрали усуспільнених коней та інвентар, ганялись за головою сільради й головою комітету незаможних селян, щоб їх побити”.

Корнійчук Никифор Онуфрійович (1889 р.н., с. Новосілка, освіта початкова, член колгоспу ім. Сталіна). У 1929 році розкуркулений, у 1930-му як куркуль висланий на Урал. Заарештований 1.12.1937 Голованівським РВ НКВС (контрреволюційна агітація і діяльність: “переконував селян у безперспективності колгоспного життя – скільки не працюй, а нічого не маєш, що придбаєш – влада забере; виступав проти продажу залишків хліба державі; вимагав повернення забраної при розкуркулюванні хати, а після відмови вибудував на своїй садибі самовільно землянку; висловлював погрози сільським активістам, які його розкуркулювали”.

Особливу завзятість у боротьбі з ненависним більшовицьким режимом проявило село Семидуби. Зокрема в ділі Локайчука Матвія Сафоновича (1895 р.н., освіта початкова, член колгоспу "Нове життя", кухар за фахом) йдеться, що у 1929 році за контрреволюційну діяльність він був засуджений Первомайським судом до розстрілу, міру покарання замінено на 10 років неволі “в перші роки революції контрреволюційне куркульство мобілізувало людей Семидуб у петлюрівські загони, особливо ревно це робив колишній монах, згодом просвітер євангельських баптистів-християн Матвій Локайчук; разом з ним у загін пішли Сергій Музика, Микола Мукоїд, Мефодій Сенченко, Матвій Бабій, Юхим Колісниченко та інші; під час колективізації палили хати й будівлі, які були забрані колгоспом у куркулів, продовжували диверсії і терор: ними вбито голову комітету незаможних селян Обиванцева, голову сільради Омелька Гончара й особисто Сенченком робітника-комуніста Бабкова прямо на зборах села; у 1929 році терористично-диверсійна група була піймана і засуджена кого до розстрілу, кого до заслання, частина терористів переховувались, жили на нелегальному становищі; зокрема Локайчук був серед ходаків до уряду УРСР про неправомірність конфіскації землі у куркулів; в останні роки Локайчук, Музика, Колісниченко, Мукоїд активізували свою діяльність: агітували за фашистський лад, пророкували падіння радвлади, вели активну шкідницьку діяльність".

Інший семидубець Чабанюк Панас Мефодійович (1899 р.н., освіта неповна середня, агроном колгоспу). “У 1918 році служив у війську армії УНР; входив до куркульського терористичного угруповання, яке у 1920-29 роках діяло в Семидубах: убивали сільських активістів, підпалювали їхні хати, грабували проїжджих – до гурту входили Никифор Сенченко, Самсон Грінченко, Петро Плаксієнко, Павло Товстюк, Арсен Ковбасюк, Матвій Бабій, Ісак Сенченко”. Заарештований 26.09.1937 і засуджений до розстрілу.

В ділі ще одного вихідця з Семидубів Плаксієнка Якова Савовича (1893 р.н., освіта поч.) знаходимо цікаві факти. На момент арешту цей чоловік проживав у с. Куца Балка Вільшанського району, каменяр Синюхинського кар’єру. У 1930 році розкуркулений, від заслання на північ утік, переховувався. Заарештований 25.04.1938 Вільшанським РВ НКВС – “брав участь у куркульській волинці та розбиранню майна з колгоспу у 1930 році; член контрреволюційного угруповання, створеного колишнім петлюрівцем Іваном Чепелем, засудженим у 1937 році за першою категорією, завдання якого: в момент війни з капіталістичними країнами підняти в тилу збройне повстання, впроваджувати повстанські тенденції серед селян”. Засуджений до розстрілу...16 семидубців згадується лише в цих справах. Вони загинули, на їхніх кістках нова влада намагалася побудувати комунізм. Проте за сімдесят років тут не вдалося навіть створити повноцінного колгоспу. Не приймала цього ні земля, ні ті, хто тут залишався жити.

Не було такого села на Голованівщині, щоб люди не чинили опору примусовій колективізації. Боротьба тривала не один рік – палили конюшні, токи, скирти, хати активістів та керівників комнезамів, голів колгоспів. Помста знаходила через роки. Восени 1933 року було підпалено хату голови колгоспу „Комінтерн” (с. Наливайка) М. Шаталюка, в якій згоріло двоє його малолітніх дітей. За однією з версій це зробили його односельці свірневчани, яким дісталося від нього під час колективізації в 1929 році.

Орлик Гнат Лукашович, 1903 р.н. (с. Липовеньке, освіта початкова, завгосп колгоспу “Перше травня”). У 1933 році “за виявлену начальником політвідділу Ємилівської МТС Бергером велику засміченість колгоспу “Перше травня” соціально-чужим елементом, безпорадним станом кінського поголів’я та безгосподарність” голову колгоспу Орлика знято з посади й засуджено до 5 років неволі, через 5 місяців Верховним судом УРСР виправданий. Вдруге засуджений за те, що “на ґрунті класової ненависті до 2-го секретаря Голованівського райому партії Бергера завідувач Липовеньківським поштовим відділенням Гнат Орлик у березні 1935 року з відстані 30 метрів 5 разів стріляв у нього з револьвера” – заарештований 6.03.1935 Голованівським РВ НКВС і засуджений трибуналом 6-го стрілецького корпусу Українського військового округу до розстрілу. Колегією Верховного суду СРСР 23.06.1935 міру покарання замінено на 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, з-під варти звільнений 12.04.1946. Втретє заарештований 18.03.1949 за “замах на життя на ґрунті класової помсти у 1935 році”. Засуджений особливою нарадою при МДБ СРСР до заслання у Красноярський край...

Люди боролися до останнього, бо знали, що їх пожертва не буде марною. Їхні душі полинуть до Праотців у небо, звідки одного разу вони пошлють своїм нащадкам нову силу, яка допоможе їм здійснити мрії багатьох поколінь українців. Віриться, що не тільки пам’ятні хрести будуть стояти на могилах замучених голодом, а й обеліски Слави тим, хто до останнього боровся з мучителями.