Сергій Піддубний
Не стільки зброя, як знання і вміння дозволяють домінувати одних над іншими. У наших Пращурів було все – розум, віра, сила, зброя, знання і вміння. А ще вони чітко усвідомлювали свою місію – просвітництво і творення справедливих суспільств. Саме тому їхні походи увінчувалися успіхом. У “Сказаннях Захарихи”, зокрема, підкреслюється, що перший цар Орійської (Роської) землі Сварг тридцять років також управляв Єгипетською землею, бо “там було все не по Праві (не по-Божому. – С. П.). І що був він царем у землі тій, щоб навчити людей жити сімейно, щоб навчити їх зброю робити, землю орати і міряти, худобу розводити, тому що не знали вони нічого з того, про що Руси відали” [20, с.13].
Ось яку заповідь передав Сварг нам через Отця Орія:
Тут мовив Орію Сварг наш:
“Як свої творіння створив вас од перст своїх.
Знайте, що ви сини Творця,
і поводьтеся, як сини Творця,
і будете як діти мої,
і Дажбо буде Отець ваш.
Тому будьте достойними послушниками його:
що той вам накаже, те й маєте робити –
і як говорити, і що творити”. [1, д. 25]
Сварг поніс світло Орійської віри в Єгипет, Рама і його учні, як ми вже знаємо, від Індії і аж до Окситанії (до Піреней) розповсюджували орійські закони, які проголошували рівність переможців і переможених, повагу до жінки, культ предків і утвердження домашнього вогню, як видимого символу невидимого Бога, відмову від людських жертвоприношень та рабства (див. Лекція 2).
А ще один скит (за Геродотом, гіпербореєць) мудрець Абарис “обійшов цілу землю зі стрілою без ніякої їжі” [2, ІV 36]. Тобто, в дорогу він взяв з собою лише лук і одну стрілу, але не використав її ні для того, щоб вбити звіра для харчування, ні для захисту. Завдяки своїй мудрості він не помер від голоду в далеких мандрах, не загинув від нападника і повернувся живим додому.
Отак скитські племена пробивали собі дорогу в нові світи. Перші редакції Біблії зберегли навіть докладний перелік країв, якими володіли наші праотці (в образі Ноєвого сина Яфета) приблизно на кінець І тис. до н. е.: “Яфетові ж дісталась північна сторона і західна: Мідія, Албанія, Арменія Мала і Велика, Каппадокія, Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій, Меотія, Дервія, Сарматія, Тавріанія, Скитія, Фракія, Македонія, Далматія, Молоссія, Фессалія, Локрія, Пеленія, котра й Пелопоннесом зветься, Аркадія, Іпіротія, Іллірія, Слов’яни, Ліхнітія, Адріакія, Адріатичне море. Узяв же він і острови: Британію, Сіцілію, Евбею, Родос, Хіос, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію, Ітаку, Керкіру і частину азійської сторони, яку називають Іонією, і ріку Тігр, що тече межи Мідією і Вавілонією. [Узяв він також краї] до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, отже, й до самого Дніпра. [Дісталися йому] й інші ріки: Десна, Прип’ять, Двіна, Волхов, Волга, що йде на схід у частину Симову” [11, с. 1]...
І тут маємо розповісти про давньоукраїнські племена, які відіграли неабияку роль у становленні сучасного світу, і які підкажуть, що справжні наші родичі живуть не на Сході, а на Заході.
Венеди, вони ж венці. У деяких античних джерелах трапляються також під іменами вінди, венети, енети і навіть генети. Як випливає із Велесової Книги, венеди це одна з назв давніх українців, або окрів, як ми називаємося у ній: “Хіба нам боятися смерті, коли ми нащадки славних, а Дажбо нас родив крізь корову Замунь, а тоді, будучи окра-венці і скити-анти, роси-борусень і сурожці, стали дідами русів?” [1, д. 7Є].
Це, по суті, західна назва слов’ян. Простір, який населяли венеди, простягався від Карпат до Адріатичного і до Балтійського морів. Але прийшли вони туди із території України. Свідчень тому чимало. Одне з тієї ж Книги: “А венеди осіли на землі, де Суне-Сурь спить вночі на златім ложі. Там їхня земля. Ще Сварг казав Отцям, що то теж брати наші” [1, д. 28]. Тобто, осіли вони на заході, де Сонце-Зоря відходить на відпочинок. Дощечка 26 навіть називає це ложе “одре”, під чим треба розуміти межу від Адріатичного моря по річці Одер (раніше Одра). Це підтверджував і польський історик ХVІ ст. Мацей Стрийковський, який писав, що рід венетів походить від троянців і що вони подалися до Адріатичного моря й збудували Венецію. “Історія об Аттилі, королі гунському” навіть називає ім’я їхнього вождя: “Венети, про яких історики розповідають, що загубивши під Троєю Пилимона-короля, маючи вождем Антенора, до Адріатицького моря одного разу прийшли” [21, с. 237].
Московський історик Василь Татіщев, посилаючись на “Хроніку слав’ян” Гельмольда (ХІІ ст.), перелічує цілий ряд племінних назв венедів: “У різних місцях венеди або вандали, різно називались, – писав він. – Наприклад, поморяни або померани, лебузи, гавелани, гевелди або гевелли, гепіди, цирципани, кішини, редареї, толеіси, варії, герули, верлі, обортіти (обдоріти), полаби, вагри, рани, лінгони, сораби або серби, ухри та укри, далменці”. Про їхню вагу і чисельність у тогочасному світі можна судити зі свідчень ісландського історика ХІІІ ст. Сноррі Стурлосона: за його словами, “Європа інакше зоветься Енетія”.
Венетом був Олександр Македонський... Певно, його вплив відбився на характері венедів. Ось що про них зауважував Мавро Орбіні: “У політиці людській вони мали солідні закони й похвальні звичаї. Дуже турбувалися, щоб діти шанували батьків і слухалися. І щоб не було у них бідних та жебраків. А коли хто стане немічним чи постаріє, за ним мав наглядати нащадок, щоб був люб’язно керований і нагодований. Щоб були прихильні, сердечні та великодушні до мандрівників”.
Хоча тут же варто згадати, що на допомогу своїм колишнім співвітчизникам венеди не дуже поспішали, про що, зокрема, читаємо у Велесовій Книзі: “І ходили до них допомоги молити, і не одержали, бо всяк люд мусить захищатися сам” [1, д. 28]. Понад те, воювали з ними. Зокрема, з римлянами, яких та сама Книга називає “ромеї-венеди” [1, д. 7А]. І все ж не забуваймо пророцтво автора Велесової Книги: “Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику” [1, д. 36А], бо “доки сили наші об’єднані, ніхто не зможе нас подолати” [1, д. 35Б]. Об’єднати наші сили можемо тільки із західним світом, бо там наші справжні брати.
Ще одне наше плем’я залишило свої сліди не тільки в Європі, а й в Азії. Більше того, 387 р., нібито до н. е., воно підкорило Рим. Пишу “нібито”, бо насправді історія древнього Рима, як і древньої Греції, – це велика казка. І про це їхнє казкарство ми ще поговоримо. А наразі мова про галів. Наука не хоче визнавати їх за руське (українське) плем’я. Зокрема, в “Словаре античности” [34] читаємо: “Римляни називали галами жителів пізнішої Франції, а також Італії, сучасне означення – кельти. В Італію гали прийшли, очевидно, з Півночі (але не з Франції)”. Звідки саме, не вказується, бо якщо написати правду, тоді треба буде визнати велич наших племен і доведеться багато чого спростовувати. Наприклад, чому це раптом місто Массалія (нині французький Марсель), назване іменем скитської області Масса (біблійне Мешех), заснували греки, якщо на історичних картах бачимо, що там мешкали рутени (руси) та галійці? Та і сьогоднішню провінцію Прованс, до якої належить це місто, називають Галлією (з двома “л”).
На північному заході Піренейського півострова є історико-культурний регіон, автономна спільнота Галісія (з однією “л”), яка в Середньовіччі була центром Галісійського королівства. Архієпископ Севіллі, іспанський історик Ісидор 624 р. недарма писав, що назви “гети” (готи) і “скити” – тотожні, що ці племена осіли в “Еспанії у роках 453–460 і дали початок королівській династії Кастилії з осідком у Толедо, Сараґоссі й Кордобі, а то й з’єднанню та могутності цілої Іспанії”. Нижче Галісії, до речі, розташовується Португалія – “порт галів”…
І тут не можна не згадати про Русь Іспанську, яка, за Олександром Вельтманом, була заснована в 409 р. після переможного вступу слов’янських військ до країни, яку вони очищали від римлян. Вигнавши римлян в Таррагонію, пише Вельтман, переможці розділили Іспанію на три області: Галицьку, Лужицьку і Вандальску (тобто, Венедську) [35, с. 121].
Однак історики всіляко уникають цих фактів і про тамтешню Русь не згадують зовсім. Натомість Галію і галів видають, як за щось маловідоме, інколи ототожнюючи їх із кельтами, які, до речі, теж вийшли з нашої землі, але дещо раніше. Історичні книги, проходячи через руки нечистоплотних фахівців і цензуру сильних світу того, формувалися так, щоб ми не могли десь у чомусь розпізнати своє.
Але ніщо не можна приховати назавжди, правда з часом просочується то в одному, то в іншому місці, і виводить на чисту воду крутіїв та лихварів, якими б вони не були винахідливими у своїх вигадках. У даному випадку ось таким чином (від Плутарха, звідки прийшли гали): “Їх було багато тисяч молодих, здатних до війни чоловіків і ще більше дітей та жінок, які тягнулися слідом за ними. Частина їх, переваливши через Ріпейські гори, ринула до берегів Північного Океану і зайняла крайні області Європи, інші, осівши між Піренейськими і Альпійськими горами, довго жили по сусідству із сенонами і битуригами” [36, І 256]. Плутарх також наводить свідчення Геракліда Понтійського, що гали це гіпербореї [36, І 263], натомість від Геродота знаємо, що гіпербореї – це скити. Йшли вони з Ріпейських (Гіперських, Ніперських-Дніпровських) гір, хоча в Плутарха Ріпейські слід розуміти як Карпатські гори. Тобто, можемо ще раз наголосити: гали – це ті самі гілейці, олейці, алазони, скити, укри-руси…
Це вони прийшли з півночі в Палестину у “Вигляді подоби Господньої слави”, яку описав пророк Єзекіїля. Точніше, цей “вигляд подоби” приїхав на чотирьох колесах, що їх пророк назвав від імені галів – Галгал (Ґалґал). Це вони створили Галілею – область на півночі Ізраїлю. Вже згадуваний “Словарь античности”, до речі, пише про неї, як про округ язичників, який “лише пізніше піддався іудаїзації”. Це з їхнього роду був галілеянин (чи галат) Ісус Христос…
Отже, маємо знати, що коли, нібито, згідно того ж “Словаря”, півострів Галліполі між протокою Дардинели і Сароською затокою в Егейському морі в 800-600 р. до н. е. був заселений греками, насправді це “галів поле”. Коли греки називають місто Галікарнас грецьким і приписують собі його уродженця Геродота, не вірте, бо це повна брехня, що й ми доводимо нашими дослідженнями.
Уривки з лекції 4, "Історія прадавньої України". Книжку можна замовити через наш сайт (адреса: yatran@gmail.com), в автора через ФБ та за тел.: 068 994 63 63
