„Вислухайте, товаришу Сталін”

Цей лист із 32-го року зберігається у Центральному державному архіві Жовтневої революції і радянської держави УРСР (фонд 1, опис 8, одиниця зберігання 117). У фонді приймальні голови ВУЦВКу. Забігаючи наперед, зазначимо: лист «шановному секретареві ВКП(б)» різко вирізняється з-поміж сотень, тисяч прочитаних нами листів, адресованих у 1932-33 роках Всеукраїнському старості та зібраних у розділі під грифом: „Секретно”.

Перед нами соціальний портрет села, написаний рукою людини прозорливої, добре обізнаної.

Хто цей автор?

Тут, здавалося б, усе зрозуміло, відповідь на поверхні. Адже лист Йосифу Сталіну підписано: «Ком­сомолець, секретар осередку, член бюро РКМ Пастушенко». Під­пис, як належить, завірено печат­кою — «З оригіналом згідно: Голо­ва Бабанського РК (робітничого контролю) і КРСІ (комісії робітни­чо-селянської інспекції) Г. X. Максименко».

Однак нас чекає детективна історія з двома невідомими та карколомними ходами.

Попервах лист Сталіну, так і не побувавши в руках адресата, про­йшов інстанціями.

«Центральний комітет Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків).

Секретний відділ.

Харків. ВУЦВК.

Надсилається отримана на ім'я тов. Сталіна заява Пастушенка для розгля­ду.

Про чергове розпорядження проси­мо повідомити заявникові й копії (передати) секретаріату Сталіна».

27.11. 1932 року за грифом «Терміново» лист із приймальні голови ВУЦВКу (м. Харків, Майдан Тевелєва) потрапляє до Бабансько­го райвиконкому з такою супровід­ною запискою:

«До ВУЦВКу звернувся член бюро РКМ — комсомолець Пастушенко... Надсилаючи заяву, просимо розсліду­вати справу та вжити заходів до поліпшення стану колгоспу.

Про наслідки перевірки та вжитих за­ходів просимо повідомити для допові­ді Г. І. Петровському до 10.///.32 року.

Додаток: заява.

Зав. приймальні Голови ВУЦВКу Баранов.

Зав. канцелярією Маліна.

Тут — класичний, можна б сказа­ти, взірець апаратно-чиновницько­го мислення: вже не лист, а — заява. І «звернений» не до Сталіна, а до ВУЦВКу.

Надсилаючи заяву, «зав. прий­мальні» просить «розслідувати справу та вжити заходів», «про наслідки перевірки та вжитих захо­дів... повідомити...»

На перший погляд, наче все гаразд: без зволікань. А насправді робиться все можливе, аби пустити лист, в якому подано узагальнену соціальну картину села, на звичну бюрократичну колію: «перевіре­но — вжито».

Навіщо це робилося — свідомо, чи несвідомо — про те згодом, а тепер знову в дорогу — вслід за листом.

БАБАНКА:

«Резолюція РКІ тов. Максименку. Прошу терміново провести перевірку та дати відповідь із висновками. 6.111. 32 року».

«До ВУЦВКу

Повідомляємо:

Автора листа до тов. Сталіна за підписом «Член бюро РКМ Пастушен­ко» не встановлено. Таким чином, лист анонімний(?!)

Пастушенко мешкає в селі Полонистому, працює вчителем. Водно­час — секретар комсомольського осередку. Але, виходить, листа писав не він».

Чудеса в решеті та й годі!

І Максименко — той самий («Го­лова Бабанського РК і КРСІ»), сам завіряв («з оригіналом згідно»), ще й печатку приклав, і Пастушенко мешкає в Полонистому, а... лист анонімний.

Хоч кого не знайомив із цією дивовижною історією,- всі дотри­муються однієї й тієї ж думки: не міг Максименко заочно, не знаючи Пастушенка, не читаючи листа та ще й із таким адресатом, завірити його.

Тут щось інше, а що саме? І хто ж усе-таки той таємничий Пасту­шенко, або хто стоїть за цим прізвищем?

І де ж шукати Полонисте Ба­банського району «на Уманщині, на річці Ятрань»?

«На ваш лист повідомляю, що село Полонисте справді розташо­ване на річці Ятрань і належало колись до Уманщини, тепер — до Кіровоградщини. 1932 року в селі було 3 колгоспи...

Ви цікавитесь вчителем Пастушенком? В ті роки було три Пастушенки. Пастушенко Іван Ро­манович, який зараз проживає у Кіровограді (вулиця Фрунзе, будинок 14, кв. 27); Пастушенко Андрій Романович, який мешкає у Львові (290005, вулиця Івана Франка, будинок 23, кв. 28) і Пасту­шенко Максим Маркіянович, який у той час робив секретарем сільсь­кої Ради, але зараз його вже немає в живих.

Живе його рідна сестра тут, у Полонистому, а також — два си­ни.

І взагалі, в селі є люди, які пам'ятають його.

З повагою директор школи Топо­ля Анна Михайлівна».

Із листа Андрія Романовича Пастушенка:

«Уважно прочитав Вашого листа. Відповідаю на запитання. У Полонис­тому я працював у школі вчителем і завідуючим школи з вересня 1932-го по травень 1934 року.

Про лист Сталіну від Вас чую вперше.

Такого листа я не міг писати і відписува­ти. Для гріха цього я ще був молодий, не дозрів. Я тоді, дев'ятнадцятирічний парубок, щойно вступив до Ленінського комсомолу й думав не про наклепи на інших людей, на партію, на Сталіна. Нашими гаслами були: «Боротьба за хліб, боротьба за соціалізм», «Хліб є — його треба взяти», «Суцільна колективі­зація на базі ліквідації куркульства як класу», «Пролетаріат Донбасу, Москви, Ленінграда голодує — його треба наго­дувати». Назад ми не оглядалися: ми тільки прагнули якомога краще і швид­ше провести в життя генеральну лінію партії, її курс на колективізацію.

То була гостра класова боротьба на селі.

Звичайно, «скривдженим» це було не до вподоби. У відповідь вони під­палювали перші колгоспні скирти хліба, комори, конюшні, отруювали колгосп­ну худобу, вбивали комуністів удома, на вулиці вночі, палили їхні будинки.

Думаю, що й автор листа Сталіну один із тих «доброхотів», він не підпи­сав його своїм іменем. Прізвище Пастушенка, комсомольця-активіста, для нього найкраще підходило. Чому б не спровокувати та не поставити під удар молоду людину? Я вірю, що це був провокаційний лист.

Голодовка в Полонистому була тяж­ка, люди пухли. Вмирали і вдома, і на вулиці, особливо у спеку. Скільки вмер­ло, сказати не можу, та багато — чоловік двадцять чи більше.

Про себе. Я з шести років сирота: батька Романа денікінці розстріляли за співчуття Радянській владі і нелояль­ність до них. Бідність, голод, злидні. Навчання в Полониській початковій школі — чотири класи, у Перегонівській семирічці.

Курси вчителів у 1931 році.

До жовтня 1934 року — вчителював.

Потім—служба в армії, навчання у військовому училищі. Війна. Навчання в Академії і служба в Радянській Армії.

1960 року за станом здоров'я звіль­нений в запас. Полковник. З 1960 року у Львові. Тут працював, виховував дітей, одружив їх. Став дідусем, прадідом. Весь час беру участь у громадській роботі з виховання молоді. Член КПРС. І

Старий — 76 років. Інвалід другої групи. В роки Великої Вітчизняної воював під Москвою, на Україні, у Мол­давії, Румунії, Югославії, Угорщині, Австрії. У травні 1945-го салютував перемозі в Австрії. Хворію: серце й ноги. Ходжу тільки з ціпком.

Живемо вдвох: дружина і я. Усім задоволений, жити ще хочеться, та молодь шумить, спокою не дає.

З повагою А. Пастушенко.

6. V. 1989 року,

м. Львів.

З іншого листа Андрія Пастушен­ка:

«Щодо публікації моїх споминів-свідчень, то я не проти. Будь ласка. Тільки без перекручень».

Отакий лист — «без перекручень»...

Та передусім — і на цей раз — саме час (повністю) лист із 32-го року.

„Добрий день, шановний секретар ВКП(б) товаришу Сталін.

Пишу листа з України – з глухого закутка села. Візьміть військову карту і знайдіть село на річці Ятрань, зветься Полонисте, на Уманщині, Бабанського району.

Ось таке вислухайте, товаришу Сталін. Село має 317 дворів. Колективізацію виконано на 100%. А що тут, думаєте, - Радянська влада? Ні, не Радянська, а чисто буржуйський лад… Пригадайте панщину: 6 днів роби панам, 7-й - неділя, в яку не можна робити, бо свято. Так і на селі щодня роблять в артілі. Коло дому - нічого, крім будівель; та податок із дому за те, що робиш у колгоспі; усуспільнено все, та ще й хлібозаготівлю дай. Не йди до колгоспу за хлібом, бо сам здай пудів 45 із трьох десятин поля; ну, пай у кооперації, 28 кар­бованців аванс і будівництво теж на 15 крб. здай із дому, а потім за три роки ні копійки грошей. Отаке життя.

Село виконало план на 65%. Колгосп вивіз весь хліб до фунта. Зараз коні ні в зуб: лише пшенична січка і кроплять мелясою. Нема ні зернини. Свиней було розвели 500 голів. Подохли з голо­ду 184; їдять жом та січку. Лише є 60 корів, з них у м'ясо іде 46 голів, а на все село лишається на 1932 рік 14 голів. Оце вам розподіл скота, бо район буряково-скотарський, і передбачається, що протягом двох місяців загине вся худоба, і починають вмирати з голоду,

Люди пухнуть. Діти кажуть: «Хліба, хліба...»

Не думайте, шановний керівник, що не робили люди ударно, але недорід, який ніхто на ваги не бере.

Торік урожай був середній, і то ледве прожило населення, і план був 38 тисяч пудів, а зараз - 57 тисяч пудів.

Зараз буксир над буксиром - бригада 86 осіб ходить три мі­сяці, нічого не роблять, день у день ходять під кожну хату. Від початку кампанії уже перенишпорили разів 60 кожну хату. Забра­ли до фунта всі городні в колгоспі, у колгоспників на душу два пуди картоплі, а всю до фунта - в заготівлю.

Ніякого передбачення на весняний посів насіння, ні фунта ніякої культури, ні картоплі, ні квасолі, ні віки, ні сочевиці, ні гороху, ні гречки, ні проса, ні ячменю, ні вівса, ні сої. Все до фунта - і буряки, капусту квашену, забрали і забирають курей. І здають селяни, бо нічим годувати, йде забій кролів. Оце таке, товаришу Сталін! Трудодень обійшовся 37 копійок, пара чобіт - 36 карбованців, пара черевиків - 26-22, костюм - 80 карбованців, який був торік 25.

Розумієте, тов. Сталін, сто днів на одну пару чобіт. Зрівняйлівка. Довела влада Рад, керують робітники й селяни (поміщики і буржуї), тому, що робітник не буде висмоктувати останньої крові із серця, тому, що він розуміє голод і холод.

Фунта-соломи не дають, у хатах холод, розкуркулюють бідняків, колгоспників викидають із колгоспу за те, що хліба не здають. Зажим, не дають селянинові балакати на зборах, садять у бупр. «Ми тюрем не будуєм, а руйнуєм»; а в нашім районі уже 9 кулацьких

хат нових. Три будинки збудували нових - і садять, судять ні за що. Що захотіли активісти, то й зроблять, а маса ні при чім. Сі­льраду вибрали, а й жодного члена обраного, все нові й нові, чужі люди...

Маса населення підбурена проти Радвлади. Немає ніякої культроботи. Одна хлібозаготівля і годі. Сельбуд закритий. Ніхто не йде, чекаючи з дня на день смерті. Робітникам, які працювали колись у колгоспі, а тепер пішли у промисловість, їхнім дітям дружинам нема спокою. Пайок, який привозять, забирають. Голод...

Увечері не можна вийти в село, б'ють камінням, здирають чо­боти, в кого є. Населення босе, голе, голодне.

Діти не відвідують школи, також босі, голі, голодні. Гарячі сніданки були тільки один місяць і хіба що чай без цукру.

В селі ні гасу світить, ні мила, про жири то й не згадуйте. Не­ма соняшника, ні фунта з сорока га не лишилося: все – в заго­тівлю. Так про те, що нема, й не кажи. Не шукай ніде купити хліба, бо назвуть опортуністами. Отаке-то на селі, хоч і суди, – скажи, опортуніст. Ні, я радянський. Сам щодня по хліб ходжу.

Відповідь персонально на адресу: Бабанський р(айо)н, УСРР, Полонисте. Комсомолець, секретар осередку. Член бюро РКМ Пастушенко».

Із повідомлення Максименка до ВУЦВКу (То він, як ми вже знаємо виїздив у Полонисте „розслідувати справу і вжити заходів по поліпшенню стану колгоспу”).

“По суті стану Полонистого. План хлібозаготівлі у селі виконано на 59,7% (на 1.3.32 року).Здача із засіяного га – 3.06 центнера. Колгоспами (в селі три колгоспи) план виконано на 63%, що складає здачу з гектара – 3.44 центнера.”

…Із взуття за цей час було завезено понад сто пар. Є в крамниці й зараз чоботи й черевики, в тому числі – дитячі. Таким чином, твердження автора листа, що діти роззуті й роздягнуті, тому й до школи не ходять, не вірне. (Воістину: на городі бузина, а в Києві – дядько. Що з того, що в крамниці лежать чоботи й черевики, коли грошей катма? – С. П.). Є випадки, що діти відвідують школу нерегулярно, але це ми відносимо за рахунок оргпраці персоналу.

Труддисципліна в колгоспах, і особливо колишнього імені Сталіна (нині за ганебну роботу колгоспу ім’я знято, та дано назву “Черепаха”) – надзвичайно погана. Ставлення до коня шкідницьке. В колгоспі імені Яковлєва справи трохи кращі, але й там не все гаразд.

Стан із кіньми такий (за 1931 – 32 рр. Загинуло 92 голови) тому, що поганий догляд, а потім годівля жомом та мелясою сприяла захворюванню на глисти, що зараз уже виявлено та вжито заходів щодо збереження тварин.

Годівлю жомом припинено. Крім того, періодично дають сіль. Щодо догляду за кіньми, то й досі надзвичайно велика плинність конюхів, через що немає належного догляду за конем.

…Проведено чистку колгоспів від куркульського та здирницького елементу, ця робота триває й зараз. Серед колгоспних мас проводиться масова виховна робота.

Стан на селі серед колгоспників незадовільний. Панує споживацька тенденція. Готування до с-г кампанії проходить незадовільно. Є дані, що в селі куркульня та антирадянський елемент проводить посилену підривну роботу. Село поступово зміцнюється кращими робітниками.

Голова РайКК – РСІ Максименко

13 березня 19 32 року .»

Хто ж він, Максименко, – однодумець Пастушенка, адже листа завірив, ще й дав на передрук: “за оригіналом згідно? Чи його супротивник – бездумний виконавець накресленого курсу та вказівок вождя?

Може, щось прояснить зустріч з Іваном Романовичем Пастушенком.

Із листа Поліни Миколаївни Пас­тушенко:

«На Ваш лист Іван Романович не може відписати, бо хворіє (йому вже 83-й рік), а по-друге, він зараз все ще лежить у лікарні ЛСУ із зламаною ногою в гіпсі.

Коротко про чоловіка.

Народився у Полонистому в сім'ї хлібороба. Там вчився у школі, сам учителював. У 1937 році закінчив Уманський учительский інститут. Працював директором школи, інспек­тором, зав. райВНО (це до війни).

У Червоній Армії, на фронтах — із першого дня війни і до останнього. Політпрацівник, майор 16-1 повітряної армії. Тієї, де воювали Покришкін, Кожедуб, брати Глінки.

Після війни — секретар райкому пар­тії, голова райвиконкому, завідуючий облсоцзабезпеченням.

З 1973 року — персональний пен­сіонер республіканського значення.

Має урядові нагороди: орден Леніна, орден Червоної Зірки, орден Червоно­го Прапора, орден Вітчизняної війни, орден «Знак Пошани» та багато меда­лей.

Р. S . Щодо Вашого приїзду — будь ласка. Іван Романович Вам буде радий».

Отже, вилітаю. Кіровоград. Лікарня. Іван Романович скаржиться на здоров'я, на провали пам'яті: роки беруть своє, проте лист і «Повідом­лення» — я прихопив із собою копії — слухає зацікавлено, час від часу подаючи свої завваги.

— Все правильно, до грама. І я міг так написати. Хліб і в 31-му і в 32-му забирали весь — до зернятка. У кожно­го колгоспника біля хати город — від 30 до 60 соток. Гак от: за ті сотки — плати, за яблуні — плати, за корову — плати. Оті буксирні бригади ходили від хати до хати. Під гребінку стригли і середняка, і бідняка.

Куркулі!.. Послав якось мене райком партії розкуркулити одного чоловіка. Приходимо. А хазяїн сидить, старенькі чоботи латає, по хаті двоє діточок гасає голопупенками, без штанців.

Натруджені руки, плуг, віз та двоє коней — ото його все багатство.

Іду в райком... Не буду... Не можу... Який же то, кажу, куркуль? Ким тільки мене не обзивали: опортуністом, підкуркульником, а я — на своєму. Таки відвів тоді лихо від хліборобської хати.

І про чоботи: сто днів на одну пару — свята правда. І про нас. На початку 32-го навіть сірників — і тих не стало. Світили каганцями на лоєві, а замість сірників — брали кресало.

...Підходимо до основного: хто ж він, той таємничий Пастушенко?

«Комсомолець, секретар осередку», «Працює вчителем». Тут наче все на мені сходиться. Я певний час був секретарем осередку, саме тоді вчи­телював у Полонистому. Але про лист Сталіну, кажу напевно, чую вперше.

По правді, для такого листа мені тоді

бракувало і грамотності, і загального розвитку. / Максименка щось не прига­дую.

А, може, все таки Пастушенко? Тільки не Іван, не Андрій, а Максим, Максим Маркіянович?

Може, люди у Полонистому щось підкажуть...

Наступного дня — я вже в селі.

Разом із секретарем парткому Перегонівського цукрокомбінату, до речі, моїм земляком-подоляком Воєводою П. С. — лист 32-го року захопив і його, і він одразу втрутився в наші пошуки,— стоїмо мовчки; тут слова зайві.

Давно не бачив такої краси.

Скелясті береги. А за річкою, що підковою огинає село, чепурні бу­диночки, садки, городи, де-не-де, мов спомин, хати під солом'яними стріхами. Тут справді, як співається: «Там, де Ятрань круто в'ється, з-під каміння б'є вода».

Село — пісня. Село — історія.

— Знаєте, чому Полонисте? Чув я,— порушив мовчання Петро Се­менович,— від старих людей таку бувальщину, а, може, й легенду.

У давні часи село було не на тому, а на цьому боці, відкритому для друга й недруга. Саме тут, де ми стоїмо. Називалося воно Квітне. Однієї ночі налетіла чорним смер­чем орда. Татари спалили село, а бранців погнали Лебединським шляхом до Криму, у тяжку неволю.

Найсміливішим вдалося втекти. Незабаром вони повернулись до рідних місць і заснували тут — тепер уже за Ятранню — нове село. І нарекли його Полонистим.

Це стало своєрідним прелюдом до зустрічі в конторі радгоспного відділку. Були присутні Кострига Давид Іванович, 1906 року на­родження, колгоспник; Люльченко Аркадій Семенович, 1910 року народження, колгоспник, кравець, учасник фінської й Великої Вітчиз­няної воєн; Свид Василь Савович, 1914 року народження, учитель-пенсіонер; Шкіндер Микола Кузьмич, 1923 року народження, учи­тель, пенсіонер, учасник Великої Вітчизняної війни; Годованчик Ле­онід Трохимович, 1926 року на­родження, учитель, пенсіонер, але й досі викладає історію, і Воєво­да П. С, 1955 року народження.

Василь Свид:

— В листі ані крихти брехні. Ладен підписатися під кожним сло­вом.

Аркадій Люльченко:

— Ото «буксир за буксиром — бригада ходить». Так воно й було. Тому й голодували, що збирали все під мітлу.

Згадується такий випадок. У Шкіндера Семена жінка десь купила п'ять кіл борошна. Висипала з великої торби, розстелила то­ненько на черені, накрила рядном, а на рядно посадила діточок, двох хлопчиків і дівчат. І що ви ду­маєте?.. Прийшли, зігнали дітей з печі і забрали все борошно — останню надію.

Отак і творили голод! А до колективізації не пам'ятаю, щоб голодували в нашому селі. Скрізь у дворах кури, качки, по семеро-восьмеро овець. Ну, й, звичайно, кабанчик. Та й не один. Корова як не в кожного господаря, то через одного. До двохсот корів у Поло­нистому таки було.

Скільки, питаєте, померло в го­лодовку? Ми тут прикинули: не менше чотирьохсот...

Гинули цілі сім'ї. Візьміть Ко­вальчуків: вмирали один за од­ним — сам господар Борис та його жінка Горпина, їхні діти Данило й Наталка. В Оксани Ковальчук теж померло четверо: сама вона, сини Іван та Захарко, донька Марія. У сім'ї Грицька Лагорського похо­вали трьох.

Василь Свид:

— І ще вимерли Добромислови: Олекса, його дружина, троє діто­чок. Не стало і Дроздиків — Панфіла, Корнія, Порфира. Одна тільки донька залишилася жива. Най­страшніші місяці — травень і чер­вень.

Микола Шкіндер:

— Мало в якій хаті хтось у ті страшні роки не знав голодовки. Траплялось, за один день — сім-десять мерців. Загорнуть у ряд­но — і до ями.

Аркадій Люльченко:

— Ув'язнюють, судять нізащо...

Я ходив тоді у старших виконав­цях. Викликав людей — не зі своєї волі — як тоді казали, на «розпра­ву». Та то були квіточки, а ягідки — попереду.

У тридцять сьомому забрали Андрія Макаровича Іщенка. Під час першої світової війни дослужився до офіцера, повернувся георгіївсь­ким кавалером, інвалідом. Помалу (одна нога зовсім не згиналась) господарював біля хати. І до кол­госпу вступив. Жінка Гафія працювала в ланці, як і всі. Іщенка шанували в селі за світлий розум, чуле серце.

Та от приїхала міліція, старого заарештували. І ще забрали Шев­чука Пилипа Дивоньовича, Маріяша Михайла, Данчука Степана, Савку Івана.

Маріяш, Степан і Савка — то не тутешні, з Галичини. Гірка їм випа­ла доля. У 18-му році їх мобілізу­вав Петлюра. Незабаром вони здались у полон. Добровільно всту­пили до Червоної Армії, стали бійцями бригади Котовського. В 20-ті роки штаб кавалерійського корпусу, яким командував Котовський, розмістився в Умані. Котовці взяли в оренду Перегонівський цукровий завод, що стояв зовсім занедбаний. Двадцять котовців виділили для охорони заво­ду. Підійшла демобілізація, а гали­чанам їхати нікуди: їхні села під панською Польщею. От вони як червоні бійці й повновладні ра­дянські громадяни розійшлися по селах шукати притулку. Четверо залишилися в Полонистому. То були чесні, роботящі люди. А все одно і їх підмели однієї ночі.

Мотря Грінченко. Неписьменна. Почула про лист і кинула усі свої домашні справи.

— Хіба таке забудеш. Забирали в тридцять другому хліб, квасолю, все їстівне. Уповноважений з району Шкериб-Шевченко був і за царя, і за бога. Кого хотів — карав, кого — «милував», та на свій лад (дуже ласий був до дівчат), ще й приказував: «Байдуже, що я ря­бий, але симпатичний».

Був у мене дядько Роман — забрали, вислали, і досі ні чутки, ні звістки. Був чоловік Іван — загинув на фронті. Була і я — дівчина чорнобрива, молода. Скільки я пі­сень тих знала, співала як. І те­пер — поспіваєш і наче полегшає на душі.

Люба Жорж:

— Отой котовець-галичанин Ми­хайло Іванович Маріяш замінив мені батька. Він пристав до матері, коли я була ще маленька. Ніколи на мене голосу не підвищував. І паль­цем не торкнув. Лагіднішої людини не зустрічала. А забирали його так. Зайшли до хати Микита Ковальчук та вчитель Федір Горбань, загадали батькові йти до сільради. Так ми його й не бачили більше...

...Побував я в Бабанці — ко­лишньому районному центрі. Те­пер це — просто село на Черкащи­ні.

У цегляному будиночку, де трид­цять другого року містилися Бабанський райком партії, комітет робітничого контролю й робітни­чо-селянської інспекції — місце роботи Максименка, нині спецшкола-інтернат для розумово відста­лих дітей. І жодного сліду автора листа до Сталіна.

Довелося знову їхати в Полонисте. Під час розмов з людьми, причетними до цієї історії, ще й ще раз повертаємося до листа, «пові­домлення».

Більшість, бодай з певними сум­нівами, схиляються до думки, що найвірогідніший автор — Максим Маркіянович: розумний, допитли­вий, спостережливий, добре обіз­наний зі станом справ на селі. Один із перших комсомольців. Активіст. Брав участь у колективізації, але й тоді завжди чинив совісно. За це й поважали, та й нині добром згадують люди. То — з одного боку, а з іншого — мовби й освіти малувато на такий лист: три класи церковно-приходської.

Уже в Києві мій співрозмовник Дмитро Спиридонович Сиволап — уродженець Полонистого, нині персональний пенсіонер, працівник республіканського Музею Великої Вітчизняної війни, розповів:

— Добре пам'ятаю драматичні події 1932—33 років. Ви ж у Полонистому, напевне, наслухались про Іщенків — сім'ю людоїдів: за­манювали і чужих, і своїх. Так от із сином того Фори Іщенка—Іва­ном — я приятелював. Чи не щод­ня заходив до їхньої хати, а він усе знав. Чи пам'ятаю я Максима Пастушенка? Аякже! Але для мене особисто не стільки важливо, хто написав, а сам факт появи такого листа — нічого схожого на це не зустрічав. Адже це пише «людина із закутка». Оце справжній патріот села, краю, Вітчизни: прав­долюбець у глибинному, народно­му розумінні. Для мене цей документ — «зріз» епохи, важли­вий ще й з погляду сьогодення, сучасних подій, сучасних проблем.

Шукаємо корені згубного проце­су відчуження людини від землі. А вони ось тут, у листі мого земляка. Так і чуєш його голос, зойк душі — скривдженої й не­зламної.

Максименко?.. Він не такий од­нозначний, яким нам здається. Можливо, також із селян: непогано знав життя. Не з лякливих. І взяв на себе отаку відповідальність; та коли його лист, так і не потрапивши до адресата, пройшовши бюрокра­тичне коло, знову вертається до нього, він, видко, сам вступає в добре знайому йому гру, ря­туючи таким чином і себе, і Пастушенка.

Ніколи не бачив я стриманого у почуттях й оцінках Дмитра Сп-ридоновича таким щиро схвильова­ним. На прощання він радить мені розшукати синів Максима. І от перша ластівка:

«Пише Вам Пастушенко Володи­мир Максимович, 1928 року на­родження (с. Полонисте), старший син Максима Маркіяновича. Нині мешкаю під Києвом (село Ксаверівка Васильківського району). Мій молодший брат Іван, на жаль, тепер вже небіжчик.

Відповідаю на Ваше запитання.

Чим насамперед запам'ятався батько? Ніколи не бачив його без роботи. То складає плани, то пере­віряє учнівські зошити, то пораєть­ся в саду, на городі. Весною ми разом із ним садили молоді дере­ва, викорчовували старі. Багато читав. І нас із братом привчав до цього. Бібліотека, як на ті часи, хоч ми часто переїжджали, була у нас чималенька. Зберігав і підручники, за якими навчався в технікумі.

Пам'ятаю твори Леніна у черво­ній потертій палітурці, «Питання ленінізму» Сталіна, «Подорож із Петербурга в Москву» Радищева, книжки Пушкіна й Гоголя. «Коб­зар» був у батька завжди під руками. Над усе любив «Сон» і «Катерину». Часто повторював Шевченкові слова: «І день іде, і ніч іде, і, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки?»

Чи жив батько у січні-березні 1932-го в Полонистому? Вчи­телювати він став у 1932—33 на­вчальному році в Посухівці (звісно, з вересня). А доти працював секре­тарем сільради в Полонистому, навчаючись заочно в Уманському педтехнікумі.

Про лист Сталіну він нам із братом нічого ніколи не казав. Та поміркуйте самі, чи можлива була така розмова між нами?

Батько зазнав і жах оточення, і страшні страждання у гітлерівсь­кому таборі смерті в місті Ганно­вері. Повернувся він з фашистсь­кої неволі зовсім хворий. На роботу його довго не брали: він важко переживав недовір'я до себе. Навіть згадка про такий лист була небезпечна. Помер він 1952 року, нарешті влаштувавшись учителем в селі Червінці Новоархангельського району. Висилаю Вам фотографію, де він з учнями, а також довоєнний знімок. Весь час батько марив Полонистим, яке дуже любив, мріяв повернутися в рідні місця...

З пошаною

В. Пастушенко. Ксаверівка 17 липня 1989 року».

Отакий лист... Не знаю, як вас, а мене і лист, і фотографія — вдивіться уважно в обличчя сільсь­кого вчителя — ще більше переко­нує: так, вірогідний автор — Мак­сим Маркіянович Пастушенко...

Тепер все стає на свої місця. У листі автор не називає себе вчителем. Максим тоді й не був ще ним, а став педагогом лише у ве­ресні 32-го. Один із перших комсо­мольців у Полонистому, він, мож­ливо, якийсь час і був секретарем осередку. Максименко, керівник районного масштабу, міг і не знати братів Пастушенка, зате добре був знайомий із секретарем сільради, більш того, поділяв його погляди.

Знову пильно розглядаю листа до Сталіна, передрукований на тонкому сірому папері, треба гада­ти, на прохання обачливого Макси-менка. Документ винятково важли­вий і водночас (цього не міг не усвідомити Максименко) небез­печний, ризикований — без, під­креслюю, факсиміле, рукописного підпису Пастушенка, без ініці­алів — однак завірений. В «Пові­домленні» Максименко, спрямо­вуючи можливе слідство по невір­ному шляху, називає лише Пасту­шенка— вчителя (тобто Івана Ро­мановича), який листа не писав, відводячи, таким чином, удар од справжнього автора.

Так могло бути. А як це сталося насправді? Тут ставити крапку все-таки зарано.

•

От і завершується наша мандрів­ка слідами листа.

Дивна річ. Загадка лишається загадкою, автора остаточно не встановлено, а відчуваєш його (у цьому плані Д. С. Сиволап не ви­няток).

Його не важко уявити собі серед першопрохідників перебудови, на­родним депутатом: лист Сталіну — хіба не так? — цілком вписується в найгостріші виступи на з'їзді про долю нашого села, в програму «аграрників».

І ще кілька штрихів до портрета, досить повно окресленого Дмит­ром Спиридоновичем Сиволапом. Чим більше вчитуєшся в рядки, тим більше вражає почуття гідності, самоповаги, якими дихає цей лист. Автор аж ніяк не відчуває себе гвинтиком; з високим адресатом, «великим вождем», і «батьком усіх часів та народів», розмовляє без ворожості, радше шанобливо, та й без рабського схиляння, без погляду знизу вгору, а на рівних: «Вислухайте, товаришу Сталін...»

Автор непогано знає історію. Звідси і його порівняння з кріпач­чиною. Обізнаний він із подіями недавнього часу, з «правим ухи­лом» Бухаріна: знає й про заляку­вання, репресії («назвуть опорту­ністами»). Але обстоює своє: «Отаке-то на селі, хоч і суди,— скажи, що опортуніст».

Лист написано за сім-вісім міся­ців до появи «рютинської платфор­ми» (серпень 1932 рік). У «Звер­ненні до всіх» Рютин закликає повстати «проти Сталіна та його кліки». Автор листа, хоча й ставить­ся до Сталіна без будь-якого пієтету, все ж сподівається, що його голос буде почуто, відповідні політичні висновки зроблять. Є та­ке і в листі Пастушенка, що не має аналогів, як у виступах Бухаріна (1929 р.), так і в «рютинській платформі».

Це безпрецедентний на ті часи економічний аналіз знизу! Чого, наприклад, варта вбивча констата ція: «сто днів на одну пару чобіт», можна сказати, класична формула антиселянської грабіжницької еко­номічної політики.

Автор розвінчує політичний об­ман, показує, що чаїться на ділі за популярним у ті роки революції висловом: «Ми тюрем не будуєм, а руйнуєм» («судячи, садять ні за що»).

Це розвінчування міфу про на­родний характер влади: замість проголошеного Жовтнем «Вся вла­да радам» (тобто народовладдя селянських депутатів, обраних гро­мадою),— безконтрольне, хиже, жорстоке всевладдя уповноваже­них, активістів, буксирних бригад («Що захотіли активісти, те й зроб­лять... а й жодного члена обраного, все нові й нові, чужі люди»).

В цьому, гадаю, ключ до переусвідомлення нового підходу для висвітлення більш ніж актуальних для нашого сьогодення тем: «На­род і Сталін» (рабська покірність, культ вождя не мали під собою достатнього грунту на селі, а, отже, насаджувалися згори), «народ і ко­лективізація» (і тут у листі перева­жає тверезий, критичний погляд), народ і влада (неприйняття влади, нав'язаної згори, активна підтрим­ка влади , обраної знизу, народом, одне слово, не імітована, не під­ставна, а реальна, жива, дійова влада Рад).

І останнє. Історія з листом — це повчальний урок для нас усіх. Один із найпекучіших: до чого веде штучно культивована глухота та сліпота партійних і радянських ор­ганів, тих, хто вважав себе за вождів, вожаків мас. Їхнє невміння, небажання своєчасно, без упе­редження, без ярликів («опорту­ніст») прислухатися до голосу на­роду, вести політичний діалог, а тим більше — піднятися до полі­тичних узагальнень, висновків для себе.