«Велесова Книга» — віра, релігія і «Біблія»

Анатолій Паньков Анатолій і Василь Барладяну-Бирладник

...Якою ж, за «Велесовою Книгою», була наша дохристиянська релігія, та яким богам поклонялися наші пращури? На це запитання один із нас тією чи іншою мірою з 1991 року відповідав у низці статей [38]. І, гадаємо, настав час звести наші спільні спостереження в одну працю і надати їм стрункості та логічності. Адже відродження україн­ської культури без всебічного вивчення нашої дав­ньої релігії неможливе.

Але перед тим, як приступити до відповіді, вважа­ємо за необхідне розмежувати такі поняття, як «релігія» і «віра». Адже читач помітив, що Л. Силенко та його послідовники й опоненти ці поняття ототожнюють. Навіть такий непересічний знавець української мови, як Павло Штепа перекладає сло­во «релігія» словами «набоженство» та «віра» [39]. Але латинське слово «religio» тотожне нашому слову «зв’язок» [40]. Зв’язок із ким? З богами, з космічними силами. Поняття «віра» безпосередньо в поняття «релігія» не входить: не всі релігії ви­магають віри. Християнство, РУНВіра базуються на вірі. З учнів Ісуса Христа лише один був релі­гійним — апостол Фома: доки не побачив на Хри­стовому тілі слідів розп’яття, не повірив у його во­скресіння (Ів. 20: 25-29). Не випадково ж, що саме Фома проповідував християнство в Індії [41], дав­ня релігія якої викладена у «Ведах». А «Веди — найдавніша дедуктивна (тобто заснована на вис­новках — Авт.) система універсального знання. Стосовно самих «Вед» — це Святе Письмо, що про­диктоване Особисто Всевишнім Господом. Від сло­ва «ВЕДИ» — відати, знати. Це вичерпні знання про Абсолютний, досконалий, самодостатній, мате­ріальний та антиматеріальний Духовний Світ, у тому числі й про Саму Верховну особистість Бога, а також про те, як у досконалий спосіб користувати­ся цим Світом» [42]. «Веди» «вперше були записа­ні в Індії» десь у XV ст. до Р. X. за тисячу років до «Старого Завіту» [43]. Усні «Веди» ...були ство­рені, як доводять індійські та європейські вчені, 6,5 тисяч літ тому на терені сучасної України... трипільцями (першотворцями хліборобської куль­тури та цивілізації)» [44]. Інакше кажучи, сьогодні є неспростовним доказом те, що давня українська релігія була ведичною, тобто базувалася на знан­нях про світ, його Творця та Світобудову, а не на вірі. Адже реальні знання не потребують віри. Та й саме поняття «віра» чуже для думаючої люди­ни: віра сліпа. Вона вимикає свідомість. Знання, досвід, експеримент не потребують віри. Наші пращури не вірили, а знали. І жодний з них не міг сказати про свою релігію те, що сказав отець християнської церкви Тертуліан: «Вірую тому, що безглуздо!». Давні русини сповідували те, що знали. І ці знання, в більшості своїй, одержували не прак­тичним шляхом, а безпосередньо від свого Отця Небесного. Як? Та спочатку трішки історії...

У другій половині 80-х років XX ст. Володимир Солоухін написав: «Як про останню сходинку невігластва та темряви нам розповідали вчителі в початковій школі в кінці двадцятих — на початку тридцятих років про бабусь-знахарок, які прикла­дали до поранених місць звичайну павутину.

Ми здригалися, вірили вчителям і обурювалися темнотою бабуcь.

Тепер, коли науці стали відомі сильні антисептич­ні властивості павутини, є можливість запитати: «Хто ж тоді був темніший: вчителі чи бабусі?» [45].

Спілкуючись з народними лікарями, автори цієї праці давно переконалися, що не було й немає хво­роби, яку б не лікували «темні» бабусі та дідусі. У 1980 році один з нас, перебуваючи в концтаборі, запитав поліського волхва Івана Петровича Беца- на: «Хто розповів людям про цілющі властивості трав?» — і почув: «Батько або Велика Мати!» Того ж року, жуючи концтабірний ерзацхліб, пошкодив крем’янцем зуба. А в концтабірних умовах це веде до втрати всіх зубів. Переживан­ням не було меж. І тиєї ж ночі побачив уві сні Київську Оранту. Біля її ніг був кущик подорож­ника. Щоліта сушив листя. Час од часу пив з них відвар — і зберіг усі зуби. А Оранта, доводять вчені, є зображенням руської Богині Великої Матері [46]. Та коли люди живуть в гармонії з природою й дотримуються етики ведизму, то вони спілкуються з Богом і тоді, коли не сплять: етика ведизму ста- вить їх поза часом і простором, тобто вони бачать те в своєму сьогодні, що стається з нами в нашому май­бутньому. До таких людей належав уже згаданий Василь Німчин, чернець Авель, який теж з матема­тичною точністю передбачив смерть Катерини II, Павла І, спалення Москви Наполеоном, повстання декабристів, загибель Олександра II, долю Миколи II та його родини, бісівський більшовизм, а також його сьогоднішнє свавілля в машкарі демократії [47]. І, що цікаво, пророцтва Авеля повністю спів­падають з пророцтвами В. Німчина, хоча чернець про білоруського віщуна не чув. Але слідом за В. Німчином сказав, що, коли Русь «скине ярмо безбожне, повернеться до джерел древнього життя свого, до часів Рівноапостольного (Володимира Ве­ликого — Авт.), димом фіміама й молитов напов­ниться та розквітне, як криниця небесна. Велика доля на неї чекає. Через це й постраждає вона, щоб очиститися та запалити світло для прозріння наро­дів» [48].

Як бачимо В. Німчин і чернець Авель, будучи християнами, пов’язують наше відродження з ча­сами дохристиянськими. Адже повернення «до ча­сів Рівноапостольного» можливе лише за умови на­шого зречення того, що сьогодні називається хрис­тиянством, тобто повернення до того, що, за словами Ю. Шилова, відбувалося у нас між Володимировим хрещенням і татаро-монгольською навалою: Ісуса Христа русини визнавали, але лише в контексті власної релігії, не визнаючи «Біблії». Та й Суд Таєм­ної канцелярії в 1796 році, після екзаменування Авеля, дійшов ось якого висновку: «Чернець Авель про Святе Письмо ніякого поняття не має» [49].

Російський історіософ К. Фатьянов пояснює цей феномен тим, що «апостол Андрій приніс» нашим пращурам «не чужу віру», а повідомлення про те, що з народженням і воскресінням Ісуса «сповнилися пророцтва віри вашої» (русинів) [50], тобто слідом за тим же Ю. Шиловим К. Фатья­нов визнав Христа Спасителем індоєвропейців доби Риб [51]. А до цього єврейський «Старий Завіт» не має аж ніякого відношення: по-справж­ньому релігійній людині він є чужим і амораль­ним, а також небезпечним…

Сільські ровесники авторів цієї праці чули від старших, що божевілля спіткає того, хто прочитає «Біблію». Але краще про це, ніж В. Солоухін, не напишеш. Через це й процитуємо саме його:

«У селах раніше при розміреному й неметуш- ливому способі життя рідко сходили з розуму. І коли з’являвся один божевільний, то про нього знала вся округа. І було відомо, що найчастішою причиною того, що той чи інший селянин «звихнувся», «тронувся», була причина, що він начитався «Біблії».

Ясна річ, кожний з дитинства, якщо не з церковноприходської школи, то від батьків, від церкви знав головні біблійні міфи, і вони були йому зрозу­мілі. Ну, там всесвітній потоп, Ной з його ковче­гом. Каїн і Авель, змій, що спокусив Єву, вигнання Адама і Єви з Раю, Вавілонська вежа і змішування мов, Йосип, якого продали брати в Єгипет, сни фа­раона («Сім корів худих і сім жирних») і т. ін. і т. п. Але коли селянин починав читати всю «Біб­лію», всю підряд: «Книга Царств», «П’ятикнижжя», «Книга Есфір», «Еклезіаст», то прочитане ним (якщо взагалі він там щось розумів) ніяк не пасу­вало до його складу розуму, способу мислення, спо­собу життя. Та й справді, «Святе Письмо», а батько спить з донями і має від них дітей, «Святе Письмо», а людей винищують тисячами

Та що там наші селяни! У Лєскова в повісті «Однодум» кварталь­ний Рижов почав роздвоюватися і теж «зійшов з нарізки». Городничий наказав протопопу виспові­дати Рижова й доповісти. Протопіп доповів:

—  Каявся ... але гріхи всі прості, людські, а про­ти начальства особливого зла не мислить ..., а що «дарів не приймає», — то це з однієї шкідливої фантазії.

—  Усе ж, виходить, є в ньому шкідлива фанта­зія? А в чім вона полягає?

— «Біблії» начитався.

—  Бач, до чого, дурень, дійшов!

—  Так, начитався від нудьги й забути не може.

—  Який дурень! Що ж тепер з ним робити?

—  Нічого не зробиш: він уже дуже далеко на­читався.

—  Невже до самого до Христа дійшов?

—  Всю, всю прочитав.

—  Ну, це вже кінець!» [52].

Як бачимо, герої Лєскова, протопіп і городни­чий, що жили в другій половині XIX ст., за яки­хось 50—60 літ після смерті ченця Авеля, теж не визнавали за «Старим Завітом» права бути хрис­тиянською книгою.

Але, попри свій аморалізм, саме старозавітне віровчення проголошене єдиним першовідкривачем справжнього Бога — Творця неба, землі та людини. І в це треба вірити, тому що лише через віру Бог на­городжує нас (Бут. 32:29; Мт. 15:28; Ів. 3:36; Коран. Сур. 23:1-11). Ми щойно послалися на юдейську «Тору», християнський «Новий Завіт» і мусульман­ський «Коран». Адже, хоча словами про «Тору» («їхній Закон» (Ів. 15.25), Христос відмежовує Себе від юдеїв і від «Тори» і словами «ваш батько дия­вол.... душогуб» (Ів. 8.44) заперечує Ягве (Єгову) як Бога, християни твердять, що саме Ягве є єдиним Богом — Творцем. Але чи дійсно він Творець?

Відкриймо «Біблію» й подивимося на міф про походження людини від Адама та Єви. Нібито пер­ші люди, Адам і Єва, народили двох синів—Каїна та Авеля. Ніяких дочок у них не було. Ніяких жі­нок і взагалі якихось інших людей на землі нібито не було. Потім Каїн убив Авеля — і на землі за­лишилося троє людей — Адам, Єва і Каїн. І Бог спроваджує Каїна ... у «землю Нод, на схід від Еде­му. І пізнав Каїн жону свою; і вона зачала й наро­дила Єноха» (Бут. 4:16-17).

Звідки у Каїна взялася дружина? Із ким це він одружився? Із ким одружувалися нащадки Каїна? Адже «у Єноха народився Ірад; Ірад народив Мі- хіаля» (Бут. 4:18) і т. д. Від кого вони народжують? Самі від себе? Але ж гермафродити не народжують.

Усе це означає, що достатньо уважно прочитати бодай одну сторінку «Біблії», щоб юдеохристиянський міф про походження людини лопнув як миль­на бульбашка. Це стосується, як ми на початку праці зазначали, й однобожжя. «Біблія» не за­перечує існування інших богів. До царя Йосії (638—608 рр. до Р. X.) юдеї вірили багатьом бо­гам. І Саваот (Ягве) був одним із головних богів Юдеї. Але після Йосієвої реформи «Господь Саваот вознісся над всіма богами, і не було йому рівні» (Бут.31:30, 32-34). Проте і після цього «Біблія» визнавала існування чужинецьких богів: «Нехай інші народи ходять кожний в ім’я свого Бога, а ми ходитимемо в ім’я Господа, Бога нашого» (Міх. 4:5). Але «Біблія» погрожує смертною карою юдею, який визнає чужого Бога (5М. 12:2-3, 13, 6-10, 15-16; Пс. 81: 9). Слова «Бог богів» (5М. 10:17), вознестися «над всіма богами» (Бут. 31:30) є свід­ченням того, що Ягве — лише один з богів, якому юдеї віддають перевагу. Кого ж із богів вознес­ли юдеї над всіма богами? Ягве — Бог Ізраїлю. А слово «Ізраїль» — «той, хто бореться з Богом» (Бут. 32:28).

Хто бореться з Богом? Повище ми вже казали, що Христос називає Ягве дияволом (Ів. 8:44). Адже лише такий бог може наказувати своєму вибраному народу постійно винищувати інші наро­ди (5М. 7:22-24; 9:3-4; 10:15-16; 11:22-25; 14:21; 15:6; 21:11-14; 23:1-2, 7-8, 17, 20), що призвело до «Вавілонського полону», виселення римлянами євреїв з Палестини, погромів і «голокостів». Але, попри щойно сказане, саме «П’ята книга Мойсея» («Второзаконня») стала причиною піднесення Ягве над іншими богами. А це все означає, що євангель­ське «спасіння від юдеїв» (Ів. 4:22) є закликом до інших народів погодитись на те, аби їх винищили до ноги ті, хто, як англійські протестанти в Північ­ній Америці, що проголосили себе вибраним Ягве народом, винищили індіанців [53].

Але, якщо Ягве лише «вознісся над всіма Бога­ми», то оголошувати юдаїзм монотеїзмом — сміш­но. І коли «Біблія» визнає існування богів інших народів, говорити, як це робить Л. Силенко, що «Бог один для всіх народів, а Релігій багато, тому що є багато неоднакових концепцій Бога» [54], — більше, ніж смішно. Та й смішно говорити, що лише через те, що в світі існують «Різні раси, нації, і тому шляхи... віри різні і різні розуміння Бога» [55]. Адже у випадку з Ягве, з яким опосередкова­но Л. Силенко ототожнює Дажбога, ми маємо спра­ву не з національним розумінням єдиного для всіх народів Бога, а з національним Богом. На сто­рінці 106 тринадцятого тому Енциклопедії «Британіка», що виданий у 1973 році, читаємо: «Саваот (Ягве) є національним Богом, який пов’язаний зі своїм народом характером і обов’язками», тобто він єдиний з юдейських богів є втіленням того, що називається юдейством.

Тепер, коли ми з’ясували, що юдаїзм — багато­божжя, і не кращий за інші вірування, то треба ще з’ясувати, що таке язичництво та поганство, до якого РУНВірівці, їх опоненти та совєтські вчені- атеїсти зараховують нашу дохристиянську релігію. Щоправда, Л. Силенко користується лише словом «поганство», яке ототожнює з «язичництвом» [56]. Але це різні слова: «поганство» походить від ла­тинського «pagi» — село, «pagani» — селяни [57]. Відомо, що саме культура села є основою будь-якої національної культури [58]. Щодо міст, то їх меш­канці найбільш схильні до наслідування чужому. І через те, що, за словами митрополита Іларіона, «віру Христову... сприймали... спершу головно вищі круги народу та його видатніша духовна ін­телігенція по містах, а в селах ще довго трималися своєї власної дохристиянської віри, віри «погансь­кої (цебто сільської)», її стали називати «погансь­кою», тобто сільською» [59]. Щодо «язичництва», то в «Біблії» «язиком» називається народ-етнос-національність тобто «язичник» — це чужоземець, представник іншого народу, яку б він не мав свою релігію чи віру. А це означає, що для українців усі не слов’янські народи—язичники. І будь-яка не слов’янська релігія чи віра є язичницькою, неза­лежно від того, в доброго чи в поганого Бога вони вірять або, як вірять. Щодо наших дохристиянсь­ких пращурів, то вони для нас не «язичники» і не «погани», тому що сповідували власну релігію, мо­лилися власному Богові, існування якого юдейська «Біблія» не заперечує.

Уривок із книги:

Паньков Анатолій, Барладяну-Бирладник Василь. Релігія і Боги давньої Русі-України. Одеса, Юридична література. 2002