Уродженець Балтщини, військовий міністр Карпатської України

Василь Вельможко


Добігає кінця 2021 рік, в цьому році виповнилося 55 років, як закінчив свій земний шлях уродженець Балтського повіту Епіфаній Камінський, полковник Армії УНР, а в березні 1939 року - військовий міністр Карпатської України.



       Народився Епіфаній 12 травня 1893 року в старовинному  селі Таужне, яке розділяла на дві частини річечка Таужної, Балтського повіту  Подільської губернії (тепер Голованівський район Кіровоградської області). За переказами, село було засноване з переселених на проживання тисячі утікачів-каторжан. Наглядачем над переселенцями поставили німця, який щовечора робив перекличку переселенців, закінчуючи рахунок німецьким словом «таузенд», від якого й пішла назва села. У  1756 році цариця Єлизавета видала указ про дарування волі всім поселенцям.


          У рідному селі Епіфаній отримав початкову освіту, закінчивши міністерське народне двокласне училище. До 1910 року юнак працював на різних сільськогосподарських роботах у рідному селі. У 1910 вступив на службу канцелярським працівником до завідувача маєтків селянського земельного банку в Балтському повіті. З 1911 до 1913 року працював помічником слюсаря на цукрових заводах спочатку в селі Грушки, а згодом у селі Колодязному Балтського повіту. З березня до липня 1913 року поїхав до Одеси, де працював на будівництві трамвайної лінії. У липні подався до містечка Єнакієвого Катеринославської губернії, де працював на Юріївському металургійному заводі до червня 1914 року, після чого повернувся додому  працювати в сільському господарстві.


         У серпні 1914 року пішов добровольцем у російську армію і потрапив рядовим до 6-ї військово-авіаційної роти в Одесі. Вже у вересні молодого вояка командуванням Одеського військового округу направлено на навчання у Першу авіаційну школу в  Гатчині. Але в листопаді  Епіфаній покинув навчання в авіашколі і пішов на фронт у складі 191-го Ларго-Кагульського полку 48-ї піхотної дивізії.


         У жовтні 1915 року, під час бою, внаслідок контузії потрапив в австрійський полон. Остання посада в Російській імператорській армії — командир батальйону, звання — прапорщик. У березні 1918 року, перебуваючи в таборі військово-полонених у містечку Фрайштадт, вступив у Першу стрілецько-козацьку дивізію (сірожунанники). Разом з дивізією відправився у м. Володимир-Волинський для проходження вишколу. Був призначений фельдфебелем у 2-гу сотню 1-го полку. Разом із дивізією був відряджений на Чернігівщину, де «сірожупанники» мали завдання охороняти східні кордони від нападів більшовицьких загонів.


          Після приходу до влади Гетьмана Скоропадського сірожупанну дивізію розформовано, а Епіфаниія Камінського було звільнено з війська через відмовиву складати присягу на вірність Гетьману. У вересні 1918 року вступив до Українського національного союзу та приєднався до підготовки повстання проти Гетьмана Скоропадського. У жовтні Епіфаній, як представник Українського національного союзу, очолив антигетьманське повстання в районі Голти, Голоскова та Голованівська. В грудні 1918 року військовим міністерством УНР Епіфанію Камінському було присвоєне звання сотник.


         У січні 1919 року був обраний членом Установчого зібрання Трудового конгресу України від Балтського повіту. Брав участь у церемонії проголошенні Соборності Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки у  Києві 22 січня 1919 року.


        У березні 1919 року, наказом командуючого Південно-східної групи Армії УНР був призначений військовим комендантом Балтського повіту. Наприкінці березня, на виконання наказу військового міністра УНР, склав повноваження військового повітового коменданта та відбув у розпорядження командира Південно-східної групи Армії УНР отамана Яніва. 10 квітня, в районі  Вознесенська, перейшов до армії отамана Григор'єва, де служив звичайним рядовим козаком. В її лавах брав участь в боях проти французів, де був поранений.


          Лікувався у шпиталі на Канатній вулиці в Одесі. 10 травня 1919 року, після одужання, приєднався до 2-го українського повстанського корпусу отамана Юрка Тютюнника, який у липні 1919 року був переформований у Київську групу Дієвої армії УНР. Командував сотнею, а у червні 1919 року, в період відсутності отамана Тютюнника, командув усім корпусом.


          Був важко поранений у праву ногу та легко в ліву неподалік від села Антонівка під Сквирою, на Київщині та відправлений у Кам'янець-Подільський шпиталь, де Епіфанію мали робити операцію та ампутувати ногу. Лікар, подивившись, що він такий молодий, юний хлопець, говорив, що було б добре, якби його відправили кудись за кордон. Епіфанія Камінського мали відправити до Австрії на лікування, але потім щось змінилося і його відправили до Праги і там врятували ногу.


         Перед цим, на свято Покрови у Кам'янці-Подільському 14 жовтня 1919 року, для підняття бойового духу армії Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра влаштував урочисте прийняття присяги на вірність Українській республіці, на яке прибув і поранений Епіфаній Камінський.


           «Головний Отаман звернув увагу на раненого старшину з повстанського загону отамана Юрія Тютюнника – Епіфана Камінського з села Кошаро-Олександрівки Балтського повіту, який перед повстанням повернувся з полону. На запитання Головного Отамана, де поранено Камінського, він відповів, що під Сквирою обидві ноги, а прийшов сюди за допомогою сестри жалібниці, щоб дати присягу, після якої надіється ще вірно послужити Україні, як тільки вилікує рани. По розмові з цим повстанцем Головний Отаман цілує його в чоло і відходить»  (Доценко О. Літопис української революції. Том 2: Книга 4 (1917-1922) – Варшава – 1923).


       23 листопада 1919 року його, як військового інваліда, було відправлено для проведення операції та лікування до Праги в Чехословаччину. Після одужання залишився жити в Празі разом зі своєю донькою Наталією. У 1921 році їздив у Відень до члена Директорії Андрія Макаренка, для отримання грошової допомоги на лікування. З 1921 по 1923 роки був членом Української  студентської громади.


        У 1922 році вчився у торговельній школі. З 1921 до 1927 року навчався на юридичному та філософському факультетах Карлового університету в Празі, але екзамени на ступінь доктора не склав, отже всупереч деякій інформації, університет Епіфаній не закінчив. У 1928–1930 роках вчився у школі політичних наук, одночасно працюючи асистентом у професора Ейхелтмана, на кафедрі соціології в Українському університеті у Празі. Отримав титул доктора філософії Українського вільного університету. У 1928-1929 роках навчався на Вищих воєнно-наукових курсах генерала Головіна. У 1934-1936 роках проходив навчання на курсах «Оборонний семінар», організованих Союзом чеських офіцерів.


        У 1929 році, урядом УНР у екзилі, був підвищений до звання полковника. Тоді ж став активним учасником Української Національної Ради за кордоном, створеної Андрієм  Макаренком та Федором Швецем. Продовжував працювати асистентом в Українському університеті у Празі. З 1935 року регулярно виїздив на територію Підкарпатської Русі для проведення агітації місцевого населення за проголошення незалежної України. У березні 1939 року перебував у Хусті, де обійняв посаду військового міністра Карпатської України.


         Після окупації Карпатської України Угорщиною повернувся до Праги. З 1939 року до 5 травня 1945 року Епіфаній Камінський разом з донькою проживав під німецькою окупацією. В цей період його постійно викликали до гестапо. Він навіть якийсь час відсидів у тюрмі. У 1941 році був завербований німецькою розвідкою як перекладач. Перед початком німецько-радянської війни його відправили через Угорщину та Румунію в Україну для роботи перекладачем. Однак, не доїхавши до України Е. Камінського було відправлено назад у Прагу.


         4 червня 1945 року Епіфанія Камінського заарештували співробітники відділу «Смерш» у Празі та вивезли літаком у Київ, де проходило слідство. Рішенням Особливої наради при МВС СРСР від 02.07.1946 за «…участь у націоналістичних організаціях, які співпрацювали із фашистською Німеччиною проти СРСР» Епіфаній засуджений до 10 років позбавлення волі. Сидів в радянських концтаборах. Донька Наталка залишилася у Празі одна, тривалий час вона не мала про батька жодної звістки.


         У 1956 році, у роки хрущовської відлиги, після відбуття терміну покарання, отримав дозвіл оселитись у місті Олешки (колишній Цюрупинськ) Херсонської області. Тут він працював вихователем в гуртожитку для учнів місцевого профтехучилища. До Епіфанія приїздила рідна сестра, яка дізналась про свого брата з газети «Вісті з України» від 21 лютого 1961 року. В Олешках Епіфаній Камінський відновив листування з донькою, яка вийшла заміж і стала Наталією Рикловою, мешкала в Празі. Останні роки Епіфаній часто хворів, помер в тих самих Олешках на Херсонщині  в 1966 році. В 1972 році Урядом УНР в екзилі посмертно нагороджений Хрестом Симона Петлюри. У 90-х роках минулого століття Епіфанія Камінського було реабілітовано.


Василь ВЕЛЬМОЖКО,

член Національної спілки краєзнавців України