УКРАЇНСЬКА КОМЕДІЯ

Сергій Піддубний


Сценарій музичного фільму


ДІЙОВІ ОСОБИ

Головний герой Володька Надірвипуп – довготелесий і білобрисий чоловік 60-річного віку.

Зоя – дружина Володьки,  повновида жінка, років 50-ти.

Дід Петро – невеликий, сіренький чоловічок у картузі "аля Сталін", з медаллю "40 лєт Победи" на лацкані піджака. Він став місцевою знаменитістю саме завдяки віслючці, якою обзавівся кілька років тому і ще через те, що при будь-якій нагоді любив згадувати "батька Сталіна". Він і сам, якби йому вуса й грузинський ніс, а не маленький картопелькою, був би копією Сталіна.

Віля-токар – інша райцентрівська знаменитість, справжні­сінький Дон Кіхот. Колись неперевершений майстер, а те­пер 62-річний пенсіонер з довгим синім носом, безпробудний п'яниця.

Іванович – начальник райвідділу зв’язку, кучерявий опецькуватий чоловічок, приблизно 45 років.

Чоловіки. Перший, Другий, Хвалькуватий молодик,

Двоє пузанів із горбатого «Запорожця», приблизно 40 років

Спритний парубок, років 20

Радіооператор – хлопець років 18-ти

Свати

Музиканти

Свєтка і Людка – дружки, 16-літні дівчата

Мама Свєтки

Водій автобуса

Огрядна офіціантка містечкового кафе

Три міліціонери – рядовий, сержант та старший лейтенант

Начальник міліції без форми,  у футболці

Парубійко Гриць Дрисля – 28 років

Два брати Гачки – одному 22, іншому 26 років

Олег – хлопець 20 років



1987 рік. Весна. Тепла сонячна погода. Субота. Центр районного містечка Голосянська. Ліворуч триповерхове приміщення райкому, пе­ред яким на майдані височить пам'ятник Леніну. З високого пос­таменту вождь пролетаріату вказує рукою на розбиту районну Дошку пошани, невеликий парк, з-за якого проглядається прокуратура. Трохи далі від райкому, за майданом – кафе, ближче до майдану – приміщення райвідділу міліції, пош­та.

З гучномовця на райкомі, лине голос знаменитої місцевої співачки, яка закликає на сівбу:


           Ой, за гори-гори буйний вітер віє,

           Ой там удівонька та пшениченьку сіє,

           Ой там удівонька та пшениченьку сіє...


На майдані безлюдно. Лише тічка стомлених собак виляглась під пам'ятником вождю, гріючись на сонечку...


          Як засіяла стала волочити

          Стала волочити і Бога просити,

          Стала волочити і Бога просити:

          Ой уроди Боже цю пшениченьку яру

          На вдовиних діток, на людськую славу,

          На вдовиних діток, на людськую славу...


А біля кафе вирує життя – гурт людей і возик із запряже­ною дивовижею для цих місць – віслючкою. Двоє щойно прибулих чоловіків обдивляються чудасію.


Перший: Де він тут узявся?


Другий: Справжнісінький віслюк! Я таких бачив в Азербайджані, як служив на кордоні.


Перший: А я по телевізору тільки...


Віля-токар (кидає від гурту): Сам ти віслюк!


Другий (нагнувшись і роздивившись стать тварини): Це, може, твою красуню образив?


Віля-токар (поки ще може пояснити пояснює): Це Зойка діда Петра, всі про це знають.


         А ще удівонька додому не прийшла,

        Як уже людоньки кажуть, що пшениченька зійшла,

        Як уже людоньки говорять, що пшениченька зійшла, — повідомляє співачка з гучномовця.


Іванович (який уваж­но прислухався до пісні, зривається з місця від кафе і мчить щодуху через майдан до пош­ти): Яка спритна! Я тебе зараз всію!


Чоловіки, зайняті віслючкою, не бачать, як кумедно бі­жить опецькуватий кучерявий товстунчик. Із гучномовця натомість чути шипіння, яке переходить у свист. А біля віслючки збільшується гурт.


Хтось із гурту: А де ж той дід Петро? Вона вже, бідолашна, тут з годину стоїть. Ще кудись піде, чи хтось віджене.


Віля-токар (дражниться): Так-так. Спробуй зруш її.


Хвалькуватий молодик (підскакує до воза): А що, не зрушимо? Запросто!


Дістає з возика прута. Шмагає віслючку спочатку легко, потім усе сильніше й сильніше. Віслючка тільки крутить задом то туди то сюди, та з місця ні кроку.

Якийсь здоровило під гучний сміх юрби хапає тварину за вуха намагається тягнути її. Крехтить, аж падає, та марно. Розлітається в друзки прут, а віслючка незрушна. Двоє бравих хлопців беруться підпихати віслюку ззаду, але безуспішно. До кафе під’їжджає горбатий «Запорожець» і з нього вилазять двоє пузанів. Вони відсторонюють хлопців.


Один із них: Ану, малявки, дайте нам її!


Упираються. Знаходиться й командир.


Спритний парубок: Дружно, дружно, хлопці! І-і-і – раз, і-і-і – два, і-і-і... Ну-ну... Слабаки, хоч і пузила добрі маєте.


Юрба, що збільшується за рахунок відвідувачів та офіціан­тів кафе, вже падає зо сміху.


Пропозиції з гурту:

– Віслюка, давайте знайдемо їй – зразу побіжить! Хто віслюком буде?

 – Підніми їй хвоста та шпилькою шугани!


Віслюком ніхто не бажає бути, а шпилька за мить появляється в руках хвалькуватого молодика. Але й вона не допомагає. Зойка тільки сіпається, крутить задом, хвицається і знову вклякає, мов укопана.


Віля-токар: Ти краще купив би їй пива, а не знущався б над скотиною.


Хвалькуватий молодик: Еге, чого захотів – я сам пиво люблю.


Нарешті виходить дід Петро. В його руках кухоль пива і пиріжок. Гурт розступається і замовкає. Всі (багато хто з розкритим ротом) дивляться, що буде далі?


Дід Петро (голосно по-ефрейторськи лає зубоскалів): Нема на вас батька Сталіна, він би вам показав, як знущатися з тварини!


У відповідь сміх.


Дід Петро: Придурки! Щоб ви на кутні сміялися!


Дід Петро дає "віслючці" пива, вона випиває прямо з кухля, потім тиче їй в зуби пиріжок. Віслючка смачно закушує.


Віля-токар: (багатозначно піднімає пальця): О! Тепер Зойка заправилась і без прута піде. Це вам не просто так, це як "Мерседес".


Дід Петро (підтверджує поважно): А то ж як!


Дід Петро віддає Вілі-токарю кухоль і вмощується на возика. Зойка радо рушає з місця. На задньому борту возика написано крупним шрифтом “03-66 КДБ" та меншим: "Мерседес-бемс. Не впевнений – не обганяй!" У верхньому лівому куті цвяхом прибито червонопрапорний фанерний знак "Ударник коммунистического труда".

Якийсь жартівник з гурту зриває з пляшки етикетку, плює на неї і, кинувшись навздогін, припечатує на круп "віслючці" етикетку з-під вина "Сонцедар”, чим викликає новий вибух сміху. Але Зойка мчить від кафе, покручуючи своїм круглим задом подібно до того, як біг нещодавно начальник райвузла зв'язку...


Тим часом у дверях пошти зникає кругленька фігура її начальника. Вривається в радіорубку і, задихаючись, кидає піною щойно випитого пива:


Іванович (захекано й грізно ): Ти, ти мене кінчиш! Ось такий мені вихідний влаштував. Ось тепер мені райком... Та я ж тебе!... (гупає ногами в підлогу і ляскає руками об стіл).


Радіооператор (перелякано): В чому річ, Ги-Гивановичу?


Іванович: Що ти за Бога там співав? Та як з райкому хто почує, ти знаєш, що мені буде?... Я з тебе три шкури здеру. Де ти її взяв?


Радіооператор: Та то Манька з будинку культури концерт давала сівачам...


Іванович: Хай собі Манька, що хоче дає тим сівачам, а ти ж не Манька. Ти працівник партійного радіо. Ти уявляєш, що крутиш? З райкому прямо у вуха Володимиру Іллічу: "бог, бог". Та наш вождь усе своє життя боровся з богом. Партія позакривала церкви, а ми встановили на райкомі гучномовця і кричимо на весь Голосянськ про бога. Ти знаєш, що це таке? Це кримінал! Чи думаєш, якщо перебудова, то вже все можна?... Викинь зараз же ту плівку, щоб і духу її не було!


2.


Закадичний друг Вілі-токаря Володька Надірвипуп цього дня добирався до рідного Голосянська на весілля. Не так давно він вчетверте одружився і опинився в приймах у сусідньому райцентрі. А цього вихідного дня одружувався якийсь родич його нової дружини – брав він голосянську дівчину. І от тепер Володька Надірвипуп серед інших сватів їхав до молодої.


На передньому місці автобуса типу "самсклепав" за водієм сидять наречений з боярином. Вони тримають на колінах великі хлібини обгорнені в газету “Сільські вісті”. Позаду них з букетами квітів у руках тулиться одна до одної красуні дружки Свєтка та Людка, далі свати й свахи, перев'язані рушниками і хустками. На задніх сидіннях на рівні голів кількох чоловіків виглядають шапки труб духового оркестру. Там же, в кінці, заступав весь прохід великий бубон. А поверх усього височіла святково острижена голова довготелесого Володьки Надірвипупа.

Автобус котився мальовничим українським краєвидом. Незважаючи на підкидисту й трясучу дорогу, Володька Надірвипуп невтомно сипав анекдотами, піснями і мав неабиякий успіх в автобусі, особливо серед жінок. Поруч з ним сиділа повновида жінка, яка заграючи, осмикувала його від непристойностей. Це і була його четверта дружина – Зоя. Голос у Володьки міцний та ладний:


                    Хлопці, хлопці до мене –

                    Широченька ю мене...


Зоя (б'є Володьку круглим кулачком у плече): Май совість, що ти співаєш?


Володька тільки сміється, шкірить рядок своїх білих зубів-протезів і веде своєї:


                   Широченька доріженька,

                   У садочок до мене.


Зоя сміється зі своєї необачливості, а Володька, підморгуючи на всі боки, заливає далі:


                   Хлопці, хлопці до мене –

                   Глибоченька ю мене,

                   Глибоченька криниченька

                   На подвір'ї у мене.

                   Хлопці, хлопці, до мене –

                  Червоненька ю мене,

                  Червоненька калинонька

                  На подвір'ї ю мене.

                  Хлопці, хлопці до мене –

                  Кучерява ю мене,

                  Кучерява яблунонька

                  На городі у мене.


Автобус заслухався, до чого ще буде припрошувати пісня, якими достоїнствами ще вихвалятиметься господиня, але на цьому вона закінчується.


Володька Надірвипуп (до дружини): Що ти на мене нападаєш? Ти думала, про що я буду співати, га?..


Мама Свєтки (дзвінко відповідає за неї): Вона думала, що ти її особисті секрети збираєшся розкрити, про щось її глибоченьке співаєш.


Автобус вибухає реготом.


 Зоя (намагається перекричати його): А то ж що ще у нас, дівчаточка, може бути червоненьке, глибоченьке й кучеряве?..


Якийсь із сватів (додає):  І широченьке.


Зоя (не розгублюється): Ну це вже як у якої.


І регіт набирає нової сили.


Володька Надірвипуп (після того, як улігся сміх): Е, то все дрібниці порівняно з тим, що мені недавно було. І все, між іншим, культурно, чин-чином... Був я якось у друга в селі. Спека стояла нестерпна. Іду, значить, селом – пити хочеться, жах! Бачу в одному дворі малий років чотирьох-п’яти бавиться. Такий кумедний хлопчисько. Кажу до нього: "Хлопчику, винеси води напитися". "У нас тільки квас," – відповідає він. "Ну давай квасу!" Побіг. Виносить у глиняному горшку. Випив я й кажу: "Добрий квас! І багато у вас його є?". "Цілий чан, – відповідає шибеник. – Вчора мамка влазила, то якраз їй по пупець ". Уявляєте? "Тьху!" – плюю я і як гепну горшком об землю. Він у друзки, а малий у плач: "Що ви дядьку наробили? Куди тепер мій менший братик пісяти буде?"


Автобус затремтів від сміху. Наречений аж застрибав, а боярин, посинівши, як рак, безшумно душиться сміхом і, ніби, ось-ось має луснути. Свєтка і Людка ногами засовали, витираючи сльози на очах:


Людка (згодом, дивиться на руку і ледь видавлює із себе):  А ну вас, дядьку. Очі розмащуються від ваших анекдотів.


Володька Надірвипуп: Вам анекдот. А мені?..


Дівчата ще більше зайшлися.


Володька Надірвипуп: Смійтеся, смійтеся, дівчаточка. Хай краще сльози від сміху з'являються, аніж від горя. А очі ваші й без фарб гарні. Якби я був мо­лодший, їй-богу, на фарби не дивився, а й так закохався б до самої смерті.


Людка: Мабуть, не одну з ума зводили?


Володька Надірвипуп (по-парубоцькому стріпує чубом і, запишавшись, шкірить зуби): Бувало...


Один із музикантів (запитує Володьку): В Голосянську всі такі веселі?


Володька Надірвипуп: А ось приїдемо – побачите. Там ще не такі відірвиголови є. Що я проти них! Знали б ви мого діда, царство йому небесне. Ото вже як утне!.. Було якось – ще як на волах їздили – їде мій дід додому з базару, а попереду нього також з базару повертається сусід Микита. Заїхав Микита волами в болото, воли стали і ні з місця. Під'їжджає мій дід, значить. Микита вже замахався їх бити, а воли не йдуть, хоч ти вбий їх. Просить Микита діда: "Допоможи, Семене, цю чортову скотину якось вигнати". "Могорич і поїдуть твої воли" – каже дід. "Та буде тобі могорич, тільки б додому доїхати". Підняв дід Семен хвости Микитовим волам, помастив там гірчицею, і вони як рвонуть, тільки й бачили. Микита за ними, та куди там. Біг, біг – не догнати. Сів, відсапується, підчікує мо­го діда. Під'їжджає він: "Чуєш, Семене, – знову звертається до нього Микита, – як же мені їх догнати тепер?" "Могорич і доженеш", – каже дід. "Та за цим діло не стане, Семене". "Ну тоді знімай штани". Знімає Микита штани, дід йому мастить гірчицею одне місце і Микита як зірветься, тільки п'яти заблищали. Прибігає додому і ще здалеку кричить до дружини: "Жінко-о-о! Як прибіжать воли, прив'яжеш, а я ще трохи побігаю..."

Дід Семен уже приїхав додому, розпріг свої воли, прийшов за могоричем до Микити, а той ще бігає кругом хати...


Весільна компанія лягає зі сміху. Хтось не сміється, а обезсилено чи то хрипить, чи то свистить.


Водій автобуса: Ну й дає цей голосянець! Ну й відчубучує.


Хтось із сватів: Бреше... Але ж до ладу!.


Володька Надірвипуп (ніби й не чує цього чухає потилицю): А ще є в мене друг Віля-токар. Отой уже як відмочить щось, то хоч стій хоч падай. Але про це іншим разом, а то ще у вас пупці надірвуться від цього Володьки Надірвипупа. Куди вам тоді на весіллі чарку лити?..


3.


У ту саме мить, коли Володька Надірвипуп згадав свого закадичного друга, Вілі-токару добряче гикнулося.


 Офіціантка: Будь здоров! Йди вже додому, проспися!


Віля почав підвищувати голос і офіціантці довелося випровадити п’яного за двері. Віля на ганку, зорієнтувавшись що й до чого, ступив на майдан. Петляючи, він доплентався до пам'ятника Леніна і звів погляд на Володимира Ілліча. Потім на райком, біля входу якого стояло кілька чоловіків і спостерігали за вихилясами колись знаменитого на весь Голосянський район токаря. У відкритому вікні другого поверху райкому, посміюючись звисока, чатував черговий. Цього Віля не міг залишити просто так.


Віля-токар: Чого баньки повитріщали? Смієтеся з Вілі, бо п'яним бачите... Як­би мені партія дала автомобіль за те, що я для неї зробив ось цими ру­ками (розкрив свої натруджені руки в бік райкому), то мене возили б, як і вас. І ніхто не бачив би: чи п'яний Віля, чи не п'яний. А то які хитрі: протирають цілий день штани, увечері налижуться і тільки розвозить їх авто. Нероби, хабарники... (Міцний бас Вілі чути на пів-Голосянська): Он і Володці Іллічу, дорогому вождю вашому, соромно. Задом до вас повернувся. Ще настане час, коли ви всі будете он там, куди він показує – у прокуратурі. То він вам дорогу показує. Віля вже там був… Вілі вже нічого не страшно…


Поки Віля виголошує свою промову, плутаючи через майдан, черговий райкому, телефонує черговому міліції і той вже розшукує наряд, щоб належно зустріти порушника спокою. А тим часом Віля перетнув майдан і почав співати:


                    Нам партія світить,

                    Нам сонця не треба,

                    Нам хліба не треба,

                    Роботу давай...


Віля доходить до великої калюжі, яка утворилася ранньої весни навпроти міліції і досі ніяк не може висохнути. А тут і наряд йому навперейми. Віля докумекав, що й до чого, і хутко поліз прямо в калюжу. Посередині, як був так і сів у воду.


Віля-токар:  Чого вам, хлопці? Чого вибігли?..


Міліціонери – сержант і рядовий – у черевичках розгубилися, закружляли навколо калюжі.


Сержант: Ану вилазь, п'янь така! Ми тобі все пояснимо.


Віля-токар: Ти тільки поглянь, який сміливий. Ти хто такий? Я моряк, а ти?... Піхота ти! Геть від моряка-тихоокеанця, сміття погане.


Черговий офіцер (кричить від дверей райвідділу міліції): Витягуй його, хлопці. Давайте сюди – в сушку. За п'ятнадцять діб висохне!


Міліціонер рядовий (до Вілі): Я тобі зараз покажу, хто з нас сміття. (Бреде до Вілі по воді. Хапає його за комір і тягне на берег).


Віля-токар (волає): Диви, диви! Та як ти смієш отак Вілю тягнути? Каравул!..


А тут і весільний автобус витрушує веселу пісню сватів:


        Полюбила коваля -

        Така доля моя.

        Я думала кучерявий -

        В нього чуба нема.

        Я думала обголився,

        А він в кузні обсмалився.

        Була одна волосина,

       Та й ту гнида відкусила!..


Володька Надірвипуп  (запримітивши свого друга в руках міліціонерів):  Е, та он же і Віля… Стій, шоферику!


Володька підхоплюється до виходу, його за сорочку хапає дружина.


Зоя:  Ти куди?


Володька Надірвипуп:  Ша! Не хвилюйся. Ви їдьте, а я зараз прийду.


Зоя: Ти що, здурів? Ще тебе загребуть…


Володька Надірвипуп (здивовано):  Мене? У мене сам начальник міліції друг. Я йому колись, щоб не сидіти п'ятнадцять діб, знаєте який погріб викопав за три дні? Шість на чотири. Сказав: “Ну, Володька, поки я тут начальником і дня не будеш сидіти”. А ти кажеш...


4.


Віля-токар (радісно і здивовано, побачивши друга):  Надірвипупенко! Де ти взявся?


Володька Надірвипуп:  З неба звалився, Вілю. А ти знову влип?..


Міліціонер (до Надірвипупа):  Громадянине, ідіть собі своєю дорогою.


Володька Надірвипуп:  Товаришу сержанте, відпустіть ви цього дядька. Навіщо він вам треба? Ну то й що, що він багато виступає, а так він нічого поганого не робить.


Міліціонер (наказує): Ідіть звідси, не дратуйте!


Володька Надірвипуп:  Товаришу старшина! – завищує звання міліціонера Володька: – Ви щоб знали, що це за чоловік, ви б його і пальцем не чіпали. Він попередньому вашому начальнику за одну ніч сточив колінвал, перебрав мотора, а на ранок начальник уже поїхав в область на нараду. У цього чоловіка золоті руки, а ви його в капезе тягнете...


Міліціонер (виходить із себе): Так…Шуруй звідси, а то і ти з ним підеш. Від тебе теж як з бочки тхне.


Володька Надірвипуп:  А що я?.. Я на весіллі. І, зрозуміло, чарчину вже перекинув.


Міліціонер: От іди і ще кидай. Доки ми тебе в камеру не кинули.


Та Володька не відстає. Він прямує за другом, якого тягнуть у відділення. Ось вони вже в коридорі.


Володька Надірвипуп (просить вже чергового):  Ну, товаришу капітан...


Черговий офіцер: Я не капітан, а старший лейтенант...


Віля-токар:  Володька, пішли зі мною. Наговоримося, поспіваємо наших пісень. Хай котяться вони під три чорти. Маєш їх просити...


Черговий офіцер: Піде він з тобою, як уже прийшов.


Володька Надірвипуп:  І піду. Тільки дайте я до свого друга, Сан Санича – вашого начальника подзвоню.


Черговий офіцер:  Хе! Друг знайшовся. Оно-го твій друг! Кидайте їх обох у камеру, хай там собі співають. Артисти!

За друзяками закрилися важкі двері.


Володька Надірвипуп (сплеснув у долоні):  Оба-на! Їхав на весілля, а попав на іменини (І тут же затягнув):


                 Іванко та Іванко,

                 Напився так і здався:

                 Побився із Стецьком,

                 Поспорив із Грицьком –

                 В міліцію попався.


Віля підхопив повтор і в камері аж стіни загули:


                Побився із Стецьком,

                Поспорив із Грицьком —

                В міліцію попався.


                В міліцію попався,

                В район його забрали.

                Іванкову головку

                Постригли під нульовку —

                15 суток дали...


Тим часом дружина Володьки на весіллі умовляє якогось молодика і їде з ним "Москвичем" додому до начальника міліції. Той виходить до тину. Зоя тиче йому загорнутого в газету гостинця з весілля і просить змилостивитися над Володькою...


                 Марусю ти Марусю,

                 Люблю я твою вдачу,

                 Якщо мене кохаєш,

                 Якщо мене кохаєш,

                 Принеси передачу...


Останні куплети Володька Надірвипуп уже доспівує сам – Віля-токар, схиливши голову на плече друга і розпустивши губи, солодко спить:


                   Сидить тепер Іванко

                   Із вечора до ранку,

                   Похмурий та сумний,

                   Похмурий та сумний

                   Ще й на животі ямка.

                   Маруся ти Маруся,

                   Буду тебе любити, -

                   Не битимусь з Стецьком,

                   Помирюсь із Грицьком –

                   Піду в колгосп робити...


Начальник міліції забирає пакунок і заспокоює Зою, що все буде гаразд – мовляв, я все владнаю. Зоя дякує кілька разів, благально притискаючи руки до грудей і йде до машини...

Закінчилась пісня і загриміли двері. На порозі став охоронець правопорядку.


Міліціонер: Надірвипуп! На вихід! А друг твій хай проспиться.


5.


Володьку зустріли на весіллі, як найдорожчого гостя. Ще б пак, хто не знає в Голосянську цього веселуна. І хоч люди вже побували за столом і господарі встигли дещо прибрати з нього, готуючись до другого заходу, Володьку потягли в довжелезний намет, прикрашений килимами. Понаставляли перед ним мало не все, що готувалося на весілля: рибу жарену, рибу холодяну, рибу фаршировану, рибу мариновану, "шубу", оселедці з цибулею на олійці, картоплю смажену, гриби, холодець, салат із свіжої капусти й огірків, капусту смажену, ковбасу, сало й м'ясо домашнього копчення, огірки кислі, відбивні, сир "голландський", кури смажені, пончики, різні приправи та напої...

Володьку обсіли, обступили з усіх сторін і почали частувати. А він, сидячи поруч зі своєю новою дружиною, пиша­вся перед нею такою увагою своїх земляків – мовляв, знай наших.


Один із сватів (наливає повний гранчак горілки): Оце тобі, Володька, штрафну за те, що запізнився на весілля.


Володька Надірвипуп (сміється):  Це нам на двох із старлеєм, який мене за грати запроторив (цокається з господинею, яка тільки пригублює чарку, і перехиляє склянку одним махом).


Як рибак і грибник, Володька налягає в основному на рибу, без поспіху вибираючи кісточки. Юрбі не терпиться послухати якийсь новий Володьчин “прикол”:


Хтось із юрби: Ну як там тобі живеться у тій Вільшаній? Там же таких диваків, як у нас, немає. Мабуть, нудно?..

Володька Надірвипуп (поважно):  Таких, як у нас, звісно, нема, але також є добрі кадрюги.


Хтось із юрби: Проте з тобою, мабуть, ніхто не зрівняється?..


Володька Надірвипуп (награно скромно):  Та що я?.. Я там нова людина... А от мій сусід, дід Іван... Такого ще треба пошукати. Хай моя Зойка скаже...


 Ще хтось із юрби: Та що ви пристали до чоловіка. Дайте йому поїсти. Налийте ще одну. Чоловік он де побував!..


Володька Надірвипуп (піднімає руку):  Ша! Я випив штрафну і поки що досить. Не женіть коней. Я ще не тікаю.


Хтось із юрби: То чим же той дід знаменитий?


Володька Надірвипуп (випиває склянку ситра):  Так от про діда Івана. Моя дружина не дасть мені збрехати – дід всім дідам дід. Баба в нього Марічка – простачка така, але любить діда до безтя­ми. От якось ми випили з ним. Добре випили. На другий день дід вийшов на ґанок сів та й сидить. І аж мекає похмелитися. Думає, як же випросити в баби грошенят на пляшку. А баба, така, що все дідове приймає за чисту монету. Сидить дід і: «О, Семен пішов... І Кирило... О, і кум»... Баба з хати: «Та куди ж то вони?». «А приїхав, кажуть, майстер з міста, який доточує чоловікам дурня». З хати ні звуку. Баба метикує. А потім: «Скільки ж він бере?». «10 рублів». З хати знову мовчок. Через якусь хвильку баба Марічка витрушує з панчохи заничку: «То чого ти сидиш? На 10 рублів. Нехай і тобі доточить». Узяв дід гроші – довольний, як слон. І швиденько з двору, доки не отямилася стара. Та баба Марічка раптом кричить: «Іване, Іване, стривай». Ну все, думає дід, зрозуміла баба, що дурю її. Але старушенція інше надумала: «На тобі ще п'ять рублів. Хай трошки кінець ще загне. Щоб крючком був».


Володькині слухачі вже за животи беруться. Картина стає схожою на ту, що її змалював наш безсмертний митець на полотні "Запорожці пишуть листа турецькому султану".


Володька Надірвипуп (продовжує):  Приходить дід Іван увечері. Баба рада. Ану, – каже, – давай спробуємо, що той майстер зробив. Лягли, баба лап – нічого не змінилось. І як залементує: “Що це таке? Ти мене знов обдурив. Негідник! Пропив гроші.” “Ша, ша, чого ти кричиш?” – заспокоює дід бабу. “А як же мені не кричати! Ти що казав?” “Я тут ні при чому. То все твої п'ять рублів зіпсували”. “Як це?” – злякалася баба. “А отак: наклепав майстер, почав загинати і зламав усе”... – доповів дід.


Один з гостей весілля (сміється аж присідає): Ну й бреше!


Інший з гостей (аж стогне): Але ж складно як!


А музика репіжить, на подвір'ї курява з-під ніг танцюючих встає, за хатою картярі вішають на замовлення "даму"...

Між наметом і танцівниками парубки затіяли сварку. Парубійко Гриць Дрисля чогось причепився до братів Гачків.


Один із братів: Грицю, в тебе гребінець є?


Гриць Дрисля: Є, а що?


Один із братів: Ну й греби звідси.


Гриць Дрисля (гонористо напирає): Шмаркач! Як ти зі старшими говориш?..


А музика репіжить. Якийсь вже немолодий, сивий чоловік виробляє кренделя перед молодою, з високо оголеними ногами дівчиною. Аж на коліна стає перед нею, вихиляючи плечима і запускаючи очі під небо...

...Грицеві потрапляє під руки відро з водою. Він хапає його і мах на братів. Один із них не встигає відскочити і мало не весь потрапляє під воду. Якусь мить брати ошелешено дивляться один на одного. А Гриць, розуміючи, що зараз йому буде непереливки, кидається навтьоки. Поза хатою, на город.

Із намету на крик братів вискакують Володька Надірвипуп і його недавні слухачі.


Один із них (в захоплені): Оце по-нашому! Отаке весілля я люблю! А то що за весілля без бійки?!


Володька Надірвипуп (під’юджує): Давай, хлопці, давай!


Брати вже дихають у спину кривдника, а Грицько щодуху мчить до туалету, що стоїть у кінці городу.

Музика репіжить, але вже ніхто не танцює. Всі кинулись дивитись, що то мають зробити брати Гачки з Грицьком Дрислею?


Володька Надірвипуп: Грицю, в нужник ховайся.


Грицько й правда – шмиг і закрився в туалеті.

Вже й музиканти кинули інструменти, вибігли дивитись на ту комедію.

Брати смикнули за двері туалету, але вони не відчинялись...


Володька Надірвипуп: Так, хлопці, так. Обдурив вас Грицько!


Та під під стількома поглядами весільних гостей брати не могли дозволити собі осоромитись. Вони оглянули легкий дощатий туалет, закрили двері знадвору і уперлись на нього міцними плечима. Спочатку кинули туалет на бік, а потім поставили його вверх ногами.

Зсередини Грицько колотив у двері, благав випустити, але все це глушить несамовитий регіт весільного гурту. Картярі, аж на столи полягали. Лише Володька не вмовкає.


Володька Надірвипуп: Отак-так! Подухайте, його хлопці, а то він забув удома поодеколонитися…


А якийсь метикуватий малий речитативом додав:


                                     У саду чи в огороді

                                     Піймали китайця,

                                     Посадили на пеньок –

                                     Відрубали …


І толерантно замовк, а весь загал ще більше зайшовся реготом та улюлюканням. 

                   


6.


 Пізній вечір. Темно. Весілля в повному розпалі. Музика, танці... А декому вже не до танців та пісень. Двоє місцевих красенів-парубків Олег та Славко підхопили Світлану і Людмилу з Вільшани й усамітнилися від очей людських під крислатою яблунею. І лише хіхоньки та хахоньки звідти.

Однак мати Світлани знає, чим можуть закінчитися ці “хіхоньки-хахоньки” і шукає її, щоб застерегти доньку від необачного вчинку.

Нарешті їй вказують, в якому напрямку зникла Світлана. Мати впізнає дочку по голосу, що лине з-під яблуні.


Мама Свєтки: Свєтка, йди-но сюди на хвилину, доцю. Чуєш, Свєта!


Свєта (озивається невдоволено): Ну чого тобі, мамо?


Мама Свєтки: Я тобі лишень щось хочу сказати.


Свєтка вибирається з-під дерева, поправляючи вже трохи зіпсовану хлопцями зачіску, і відходить з мамою осторонь.


Мама Свєтки: Свєточка, доця, послухай мене. Я знаю, що це колись має статися, що хлопці за тобою будуть увиватися, але я бачила, як оці двоє за столом тобі з Людою в шампанське горілку підливали...


Свєтка (бурчить):  Ну, мамо!.. Ну я ж вже не маленька...


Мама Свєтки: Знаю, знаю, доцю. Тобі вже шістнадцять. Але й знаю цих парубків. Їм що? Вони своє діло зробили, а ти носися та бався потім.


Свєтка: Мамо, та я Олега ще з піонерського табору знаю – він у нас вожатим був...


Мама Свєтки (обурливо): То це ви ще з тих пір?


 Свєтка:  Мамо, це не те, що ти думаєш.


Мама Свєтки (заспокоюючись):  Ну, слава Богу! І все ж, дочко, я знаю, що мені тебе не встерегти, тож про одне прошу: май голову на плечах. Якщо вже і до чогось дійде, то тільки впритулу, бо не спроста вони вам шампанське підливали.


Світлана намірилася знову обурюватися, але її зацікавило оте нечуване досі “впритулу”.


Свєтка:  А що це таке... “впритулу”?


Мама Свєтки (шепоче ніяковіючи):  От бачиш, не знаєш... Мені треба було це раніше тобі розповісти, та не знала як... Так колись мене бабця моя вчила... Так здавна вчили матері дочок... Щоб хлопці не обдурили. Цілуйся, обнімайся, та тільки не допусти, щоб він туди проник... Щоб бруньку твою не зірвав до весілля. Діло молоде – гратися хочеться, але тільки не розставляй ноги. Впритулу – і не більше.


І Світлані ніяково. Добре, що темно – ніхто не бачить, як їй соромно з того, що научає мати...


Мама Свєтки (цілує дочку):  Я думаю, що ти в мене не тільки гарна, а й розумна.


Мама поспішає геть, а Світлана повертається під яблуню і через мить гурт із двох дівчат та двох хлопців весело вискакує звідти і крокує по темній вулиці подалі від весільного гамору.

А в наметі йде до завершення перша дія весілля. Покривають молоду. Дві свахи стоять на лавці. Попереду них на стільцях сидять стомлені наречений і наречена.

Свахи, тримаючи в руках хустку за кінці, махають над головами молодих і співають.

     Перша:

            Я ж тебе, сестрице,

    Друга:

            Я ж тебе, братику,

    Разом:

          Покриваю –

          Щастям й здоров’ям наділяю.

          Щоб були багаті, як земля,

          Щоб були веселі, як весна,

          Щоб були такі гожі,

          Як у саду повнії рожі!


Потім накривають їх хусткою і тулять головами один до одного і продовжують:


         Цілуванячко, милуванячко –

         Від молодости до старости!


...Тим часом наші залюблені Олег та Світлана не чують цих пісень і нічого не бачать, крім себе.

Ось вони в затишній кімнаті, в яку через вікно потрапляє світло ліхтаря, що висить на вуличній електроопорі. Через відкриту кватирку в кімнату влітає чарівний спів солов’я.

Хлопець і дівчина стоять, обнявшись, посеред кімнати. Олег гаряче цілує Світлану, спочатку в губи, потім в шию, ліва рука його намацує ґудзики на кофточці дівчини і вправно розстібає їх...

Світлана, сп'яніла від шампанського і поцілунків, забувши про все, насолоджувалась пестощами та ласками юнака. Вона й не спам’яталася, як додолу впала з неї кофточка, потім спідничка... Ще мить й в усій красі відкрилося її струнке, пружне та звабливе тіло.

Олег підхоплює Світлану на руки і несе на диван. Обережно кладе її і спішить розстебнути на собі штани.

... В цю мить Світлані на очі постає мати. Вона дивиться тривожними очима і нагадує: “Впритулу – і не більше! Не дай зірвати свою бруньку до весілля!..” Світлана закинула ногу на ногу, а тут вже й Олег.

Він знову палко цілує її в губи, в шию, в груди, тісно тулиться до неї, намагаючись проникнути до заповітного місця, але Світлана затиснула ноги і йому ніяк не пробитися до нього.


Олег (пристрасно): Світланко, Світланочко, не бійся! Це так добре, от побачиш.


Та дівчина не слухається.


Олег (тремтячим голосом): Світланочко, люба моя, кохана… Я тільки трошки, я скраєчку...  Ну будь ласочка...


Як приємно чути ці слова!.. Як радісно відчувати себе власницею скарбу, якого так хочеться хлопцеві, манити його, та не віддати. На обличчі Світлани щаслива усмішка – вона ще ніколи не чула таких слів, ще ніхто так не припадав до неї, ще ніхто так нічого не просив... І так їй хотілося, щоб ця мить не закінчувалася...


Олег (раптом весь напружився, ще більше втиснув Свєтку в диван, до болю стиснув груди  і застогнав): Свєтка-а-а!


Олег (через мить ослаб, відкинувся на бік і видихнув): Що ти зі мною робиш, Свєтка-а-а?


А надворі в долині лунко витьохкував соловей...

Світлані раптом стало шкода хлопця і лячно, аби це не стало проблемою у їхніх стосунках надалі. Вона повернулася до нього, обняла і ніжно поцілувала.

А соловей так старався, так старався... Як ніколи.


7.

 Цієї ночі Володька Надірвипуп ночував у родичів у Голосянську. Прокинувся він коли вже піднялося сонце. Вийшов у двір і одразу до відра з холодною водою. Зачерпнув літрову кружку і одним махом випив усю.

Володька Надірвипуп (видихнув, повівши по животі рукою): О-о-о, як добре!

Зоя (яка встала дещо раніше, з’явившись з-за рогу хати): Що, палить?.. Ну і вклеїв ти вчора!..

Володька Надірвипуп: На то й воно весілля, щоб вклеїти... Гарне весілля. На славу! А це ж іще не все...

Трохи відійшовши після вчорашнього, побрившись, Володька Надірвипуп взяв наготовлену пляшку горілки, дружину під руку і пішли вони гуляти другий день весілля.

Пацани, що завжди крутяться біля музик, першими помічають гостей і горлопанять: "Марш!"

Музики переходять на "марш", а соліст виголошує у мікрофон:

– Зустрічаємо наших дорогих гостей!

Володька чинно крокує в подвір'я прямо до музик. Дістає рубля і платить їм за марш:

 Володька Надірвипуп: Щоб у вас гармошка не розсохлася, а мені ноги не застоялись і язика не заціпило!

У наметі гамірно й весело.

Свати голосно припрошують.

Перший: П'ємо до дна, до дна! Щоб молоді кохалися до останнього дня!..

Другий:  Не залишайте в чарці, щоб хазяям не піти в старці!

Дзвенять чарки, келихи, брязкають виделки. Легкий, поки що несмілий гомін. Жінки перемовляються про рецепти блюд і про дітей, чоловіки про політику.

А ми звернемо увагу до розмови двох кремезних чоловіків. Один з вусами і у вишиванці, інший без. Безвусий вже випив свою чарку, а вусатий ще тримає в руках.

Вусатий: Що цей Горбачов собі надумав? Указ про боротьбу з алкоголізмом видав… Та хіба можна козакові горілки не пити?

Безвусий (наминаючи відбивні): Було воно у всі віки і буде. Заборонять самогонку гнати. Інше щось придумають. От мені розповідали, як в Гумані один мужик добуває собі випивачку. Горілка стала дефіцитом, самогонку небезпечно варити та і цукор дуже дорогий. А випити ж хочеться.  Купив він курочку рябу, півня та почав годувати їх солодощами, ячменем і дріжджами. І що ти думаєш? Кажуть, незабаром його курочка почала нести не прості, а золоті яйця. Випив одне і ніби пляшку пива випив. О! (піднімає багатозначно догори виделку оповідач). Випив двоє, ніби сто грамів горілки випив. О! (знову багатозначно піднімає догори виделку безвусий)... Зараз у нього вже аж п'ять таких курочок і ніяких претензій у чоловіка до указів про боротьбу з алкоголізмом. Та ще й каже: "Мене не так просто залякати усякими там указами. Захочу під балконом квіти будуть плодоносити не для бджіл нектаром, а для мене "Букетом Молдавії"...

Вусатий (так заслухався, що аж рота розкрив): Ти диви!.. Хіба таке може бути?"

Безвусий: А біс його знає… За що купив, за те й продав.

За другою чаркою стало веселіше. Вже й важко розібрати, хто про що каже і за чиє здоров’я п'є. Вже й сватів не треба – самі наливають.

... Першими встають з-за столу музики. І вже через мить полились закличні весільні мелодії – вистачить роз’їдатись. Один за одним піднімаються гості.

А Володька Надірвипуп десь зник вже після першої чарки.

Підпивши, добре закусивши і поговоривши, тепер гості дали волю ногам у танці. І раптом вибух сміху та писку. Звідки не візьмись з'явились ряджені: висока, тонконога, напудрена й розмальована "молода" у фаті з марлі і тюлі, та маленький, товстенький "молодий" з намальованими сажею вусами – у тільняшці, боцманському картузі і в зелених шортах з нашитими на сідниці червоним серцем, яке прони­зує наскрізь стріла амура. Між ногами у нього бовтається прив'язаний довгий, закручений парниковий огірок.

«Молоді» йшли в коло попід руки, запишавшись, причому "молода" нашкандибувала на обидві ноги.

Хтось із юрби: Товаришу боцмане, товаришу боцмане… де це ви таку криву наречену надибали?

«Молодий» (басить): З Америки, міліардершу привіз.

«Молода» (підтверджує на закордонний манер також робленим голо­сом): О, я-я!

Багато хто впізнає в цій парі Володьку Надірвипупа та Маньку з будинку культури.

Хтось із юрби: Польку "молодим"!

І "молоді" заходили один проти одного під музику. Особливо виробляв "молодий" з нашитими на сідницях серцем та стрілою. 

"Молодий":

                  І до діла не я,

                 Й до роботи не я,

                 З хлопцями погуляти

                 То робота моя.

"Молода" (вказуючи на огірок між ногами):

                 Ая-яй, ая-яй,

                 Що то висить коло яй?

"Молодий":

                 То такий молоток,

                 Що виковує діток…

Поки в колі "молоді" витанцьовують, а глядачі за животи беруться, з'являється ще один ряджений. У білому халаті, окулярах намальованим на лобі червоним хрестом. У його руках графин горілки-мікстури. Він прикладає до грудей присутніх вухо і наливає їм "мікстуру" від кашлю. Особливо старається прикласти своє вухо "лікар" до жіночих грудей.

Одна з грудастих жінок (до «лікаря»): Ти он краще "молоду" вилікуй, а то щось спотикається часто.

"Лікар" (підкоряється і звертається до "молодої"): Пропоную "мікстуру" для посилення любовних чувств.

"Молода" (не відмовляється): "О, я-я!" Перехиляє чарку, а потім геп на коліна перед «молодим» і за огірок, що бовтався у нього між ногами, та в рот. Публіка аж присідає в істеричному сміхові.

Хтось із юрби:  Оце так мільярдерша! Оце американка!

«Молодий»: Вай! Ти що наробив? Ти ж мого молотка надкусив.  Хірург, хірург! Обезболююче!

"Хірург" (лікар) тут як тут. І Маньці наливає. Вона, в образі "молодого", перехиляє одним махом в себе міцну "мікстуру", і також дістає до рота свого "молотка"-огірка...

Навкруг у різних позах – вигинаючись, присідаючи, завиваючи, задихаючись, червоніючи, гуде, реве, стогне і конає від сміху публіка. А "молода" і "молодий" печуть по черзі далі:

               Ой казала жидівочка,

               Ще й маленький жидок,

               Що ізверху горілочка,

               А ісподу медок...

У цю мить чи то високі каблуки підвели нашу "наречену-міліардершу" чи "мікстура", але вона раптом втрачає рівновагу і падає разом з "молодим" додолу.

"Молодий" під низом завищав-заверещав, "молода" відкотилась на бік і, розкинувши руки, зображала себе такою, що втратила свідомість.

Крик з юрби: Хірурга! Хірурга!

Ряджений під лікаря поспішає до "молодої". Набирає з графина в рот горілки і бризкає на "потерпілу". Але вона не приходить до тями, хоч і облизується смачно.

Чоловічий крик з юрби:  Та що ти бризкаєш? Налий їй – одразу оживе.

Жіночий крик з юрби: Ні! Їй треба штучне дихання.

"Хірург" віддає графин і чарку "молодому", що сидить поруч, всідається поверх "молодої" і періодично натискає їй на груди: "Раз, два, три..."

"Молода" лише кумедно дриґається під ним. Коло глядачів звузилось – кожен хоче побачити всю ту комедію, яку розігрували ряджені.

«Молодий» (відпихає "хірурга"):  Ти з неї так шпаківню зробиш. На свою "мікстуру” і тікай звідси. Я тебе навчу, як робити штучне дихання!

Коли хірург забрався з "молодої", "молодий" став на коліна біля неї, взяв її за вуха і почав робити штучне дихання рот в рот.

"Молода" вмить отямилась і, обійнявши "молодого", так притиснула його губи до своїх, що аж збоку зацмокали від заздрощів:

Жіночий крик з юрби:  Та від такого штучного дихання і мертвий оживе…

Тим часом кілька парубків розпихають юрбу і кричать:

Один із парубків: Пропустіть! Негайно пропустіть "карету швидкої допомоги"!

Юрба поволі розступається і перед очима появляється віслючка діда Петра. Дід якраз проїжджав вулицею і, помітивши його, спритні хлопці для "хохми" за чарку горілки залучили діда Петра до весільно­го спектаклю.

Новий вибух сміху потрясає повітря.

І хоч "молода" вже отямилась, кілька чоловіків та парубків, дружно підхопивши на руки, висаджують її з "молодим" на воза.

Дід Петро, запишавшись такою увагою, допомагає вмостити на возі "потерпілих" і бурчить задоволено:

Дід Петро: І щоб ви робили без діда Петра-Сталіна і без його Зойки?..

Нагороджений, крім чарки горілки, ще й двома пляшками пива (одна для нього, друга для Зойки) і копченим лящем, хвіст якого стирчить із кишені піджака, дід Петро під гучний сміх вивозить з двору "молодого" й "молоду".

Музика грає марш, а "молоді", обнявшись, співають бадьоро:

                 Їде Сталін на тарані,

                Дві сельодки у кармані,

                Цибулиной поганяє –

                Америку доганяє...

Серед юрби, що проводжає “Мерседес-бемц” безупинним реготом, бачимо Олега та Світлану. Він міцно тримає дівчину за руку і хилиться до її вуха, коментуючи ситуацію. Світлана регоче щиро й щасливо.

А ось і її мати. Вона спостерігає за дочкою, і по тому, як Олег закохано дивиться на Світлану, як вона тримає себе, здогадується, що дочка правильно зрозуміла її науку. Мати горда і захоплена нею... І Олег їй до лиця – високий, стрункий, міцний, симпатичний. Чи можна мріяти ще про кращу пару?!