Сергій Піддубний
Вже на четвертий день війни Гордій отримав повістку з військкомату. А буквально за два тижні полк, сформований переважно з тих, хто пройшов фінську війну, поспіхом був направлений до Бердичева. Так само швидко потрапили під перший ворожий вогонь. Не встигли ще й розвернутись по фронту, як налетіли німецькі бомбардувальники і так рясно пройшлися по позиціях червоноармійців, що вмить замовкли балачки на зразок “ми їх за тиждень виб’ємо, а через місяць пройдемо переможним маршем вулицями Берліну”.
Німецькі літаки-розвідники, бомбардувальники, винищувачі по-господарськи шмигали в небі, вишукуючи ціль, і безперешкодно бомбили військові обози, аеродроми та залізничні станції.
“А де ж наші славетні соколи, яких так нещодавно розхвалювали газети?” – подивлялись у небо піхотинці. Але їх не було видно. І здавалося, що десь там уже вирішена доля війни, а ці маси вояків були кинуті під німецьку машину тільки для створення видимості якогось спротиву...
Щоправда, політруки і командири швидко перелаштувалися і почали говорити, що то така задумка Верховного командування, мовляв, з боку Москви готується могутній наступ, який знищить фашистів до ноги. А тут, на півдні, вони мають відволікти увагу ворога на себе. Далі Дніпра вже ніхто не буде відступати. Це, нібито, останній рубіж.
Гордій, який вже побачив світу, не вірив у ці казочки. Подивися на того німця і порівняй, як він екіпірований та озброєний, і як наш брат-червоноармієць? Що лише значать їхні автомати проти наших допотопних гвинтівок... А які в них чоботи! Він і мріяти про такі не смів. Колись за непу бачив схожі на базарі в райцентрі. Щоб купити їх, треба було корову продати. А тут обмотки-шмотки та обгортки...
Червоне військо було в паніці – раз по раз то тут, то там у тилу з’являлись німецькі диверсанти, які, як і їхні літаки в небі, почували себе господарями на українській землі. Інколи, ніби з-під землі, десь позаду оборонних рубежів виринали німецькі танки та мотоциклісти, втрачався зв’язок зі штабом, і де шукати головні сили, і чи існують вони взагалі, ніхто не знав. Знесилені, голодні і майже беззбройні червоноармійці кидалися навмання в прорив і тільки за рахунок великої сили духу знову проривалися до своїх, залишаючи за собою сотні і тисячі полеглих.
...Уже в серпні Червона Армія була притиснута до Дніпра і Гордій зробив для себе висновок: “Може й справді десь Москва готує великий контрнаступ, але вона, несусвітня курва, віддасть німцям Україну. Не змогла додушити голодом, то таким чином знищить її”.
А коли дивізію буде вщент розбито і він потрапить у полон, зрозуміє свого давнього знайомого Мефодія Приблуду із сусідньої Ганнівки. Це він підтримував його, пораненого, коли кілька сотень залишків від розбитої дивізії вели спекотним степом...
Здається, ні в кого й думки не було тікати, настільки безнадійно приреченими почували себе полонені. Вони йшли битим шляхом, де поруч височіла розкішна кукурудза. Конвоїрів було небагато, та й ті байдуже гризли яблука, щось герготіли між собою і сміялись. Вони навіть не звертали особливої уваги на полонених. Видно німчура ні на мить не сумнівалась, що ця нація вже зломлена і поставлена на коліна. Що вона не здатна вже ні до бою, ні до втечі, ні до будь-яких інших активних дій.
Гордій аж стогнав від такої ганьби та приниження. О, якби не це поранення, він зараз кинувся б у кукурудзу і лови вітра в полі. Утім, куди тікати? Червоне військо, мабуть, вже десь за Харковом. А якщо й ближче, то що з того? Через день-два, як це було вже не один раз, знову оточення і знову клади голову під кулі...
Саме під час ось таких роздумів і звернувся Мефодій Приблуда до Гордія:
– Чув, земляче, німці пропонують іти до них на службу?.. А що, все одно совєтам кінець. Та й що ми від них мали? Голод, заслання, злидні. Ти ж, здається, теж це пройшов?.. Я про свого батька, як забрали його в 31-му, досі не знаю чи хоч живий... А нас викинули на вулицю, землю відібрали, хату відібрали – все відібрали... Матері життя скалічили... За що і про що я маю гинути за них, скажи мені?..
Гордій мовчав.
– Гайда до німців. Вони обіцяють, якщо виб’ємо комуністів, повернути землю, хати, комори, молотарки... Чого мовчиш? Чи я щось не так кажу? – допитувався Мефодій.
– Не знаю. Ти молодший, в тебе дітей немає, тобі можна іти. А в мене нещодавно третя донька народилася...
Неподалік залізничної станції, куди військовополонених привели наступного дня, Мефодій з одним білорусом таки справді звернувся до німців і був переведений в іншу колону. Решту посортували: на комуністів і безпартійних, на командирів і рядових та сержантів, на тих, хто мешкав до війни в Україні і тих, хто мешкав поза її межами. Склали списки і загнали в оточене колючим дротом глинище.
Ще через день у супроводі цілої свити з’явився якийсь високий німецький чин у цивільному. Він наказав вишикувати всіх полонених, яких уже нагнали не одну тисячу. З них відібрали пару сотень тих, хто мав не менше метра вісімдесяти зросту і наказали чекати. Решту відправили назад у глинище.
Потрапив у групу відібраних також Гордій. Згодом прибув лікар із двома санітарами і почав оглядати бранців-обранців, як стали називати себе відібрані полонені. Лікар, до речі, добре володів російською мовою, з точно такою вимовою, яку мав недавній командир Гордія москвич Ніколаєв. Гордієві наказали зняти пов’язку з голови. Очевидно, не помітивши в рані чогось загрозливого, він наказав одному із санітарів промити її і накласти чисту пов’язку. Гордія заносять в окремий список і він залишається в строю.
Одного із його сусідів Василя Коваленка лікар хотів відправити зі строю – у нього була глибока рана на спині. Та німецький високопосадовець був дуже вражений мускулистою будовою тіла українця, вигукнув захоплено “Атлант!” і наказав лікарю обробити рану, забинтувати і залишити серед відібраних...
Забракованих повернули до глинища. Одного взагалі, відвели вбік і розстріляли. Потім дізналися, що то був жид та ще й комуніст.
Вже у вагоні думали-гадали, куди це їх призначено? Одні припускали, що будуть досліджувати їхні гени і випробовувати на них якийсь препарат, інші – що вони будуть відправлені на невідомий об’єкт для виконання особливого завдання, де потрібен великий зріст людини. Ще хтось і таке городив:
– Повезуть нас, братці, до Німеччини. Тамтешніх жінок, які втратили на війні чоловіків, вже немає кому запліднювати. Ото й відібрав нас Гітлер, щоб ми дали його армії міцне потомство.
– А що? Схоже на правду. Того ж жида, бачите, розстріляли. Німці не хочуть поганити свій рід жидівською кров’ю, а от слов’янська їм, певно, підходить...
Хтось насмішкувато прорік:
– Так-так, мрійте. Скоріше з вас волів пороблять, аніж бугаїв...
Духом не падали, але всім було зрозуміло, що не до театру їх везуть. І що їх чекає – один Бог знає.
Гордій, як і того пам’ятного тридцять першого року, лежав під самою брамою і горів думкою втечі. Здавалося, все навколо підбивало його до цього. І пісня про Галю десь у кутку, і розмова двох військовополонених, від яких теж чує миле його серцю ім’я – Галина...
Спочатку якийсь кацап згадав про свою “бабу”: “Вот би бабу сєйчас сюда. Знаєшь, как моя баба умєєт любіть? Ех, ето што-то нєвєроятноє!” “А бачив би ти мою Галю, – відповідає йому задумливо з полтавським м’яким акцентом співрозмовник, – красуня! Коли йшов на фронт, вона сказала мені: знай, поки живеш ти, доти живу і я. Так що мені не можна погибати… А знаєш, хто нас познайомив?” “Кто?” – запитав його співрозмовник. Полтавчанин із задоволенням відповідає: “Блискавка!” “Что за бліскавка?” – дивується кацап. “А та що нам Перун пускає разом із дощем... Ні, ми і до цього були знайомі, але щоб так... – розтягуючи слова, насолоджуючись споминами, розповідав полтавчанин. – Якогось разу, у жнива це було, наша комуна працювала в полі. Ми поспішали закінчити складати снопи в копи. А тут звідки не візьмись чорна хмара набігла, раптом потемніло все навкруги і вдарив грім. Дощ уперіщив як з відра. Всі кинулися під кущі, що відділяли поле від городів. Так вийшло, що ми з Галею опинилися напроти одне одного на відстані витягнутої руки – вона під одним кущем, а я під іншим. Раптом небо навпіл розколола блискавиця і між нами перед самим носом шугонула величиною приблизно з добрий кулак вогняна куля і впала за кілька метрів на городі. Ми страшенно перелякалися. Галя трусилася, мов маків цвіт. Не знаю, яким я був у той момент, але швидше опанував собою. На Галю було страшно дивитися – вона стала біла, як молоко. Я потягнувся до неї, щоб заспокоїти, а вона раптом подалася назустріч і її голова впала мені на груди. Я доторкнувся до її тіла і мене вдарило щось незвідане прямо в серце: воно так гучно забилося, захвилювалося, що я аж злякався – зі мною раніше ніколи такого не було. Галя не могла цього не відчути. Вона різко відкинулася від мене, глянула своїми великими темно-синіми, мов терен, очима, ніби вперше побачила, зашарілася і кинулася з-під куща на дощ, додому... З тих пір я і дня не міг прожити без неї. А вона, як потім казала, щохвилини линула думкою до мене... Ось таке з нами зробила та блискавка… Ми одружилися і гарно жили, незважаючи на злигодні та голодовки. Нам небагато треба було – досить того, що ми любили одне одного. А любов, справжня любов, то така штука, що їй нічого не страшно…”
Почувся ще один голос, якого Гордій наче ще й не чув: “Я теж, хлопці... О, як я любив! І вона мене любила. Мені не було ще й шістнадцяти, а я вже не уявляв свого життя без неї!.. Але придане, яке готувалося на весілля, дісталося церкві – в двадцять другому померла моя любов від тифу...” “І ти що, після того більше не любив?” – запитав той, що розказував про блискавку. “Ні, не любив. Хоча жив з однією жіночкою, але то так...”
Гордієві защеміло під серцем від того сумного голосу і він згадав свої перші почуття до своєї Галини. Невже доведеться погибати йому десь на чужині, а якісь зайди прийдуть в його село і захочуть володіти всім – його землею, його хатою, його жінкою? “Ні не бути цьому! Я мушу щось зробити!” – твердо і рішуче налаштовував себе.
В іншому гурті обговорювалися політичні питання. Вишукувалися винуватці війни. Хтось лаяв німців, бо вони, нібито, одвічні загарбники – їм завжди свіжої крові подавай. Але найбільше перепадало жидам, бо це вони, нібито, накликали війну. Хтось казав, що самі в усьому винуваті, але звикли шукати крайніх.
– Безперечно, – погоджувався інший. – Треба завжди вчасно давати по носі, а ми, добренькі, спочатку пускаємо чужинця в хату, дозволяємо йому на голову сісти і лише тоді з’являється якийсь Гонта і починає різати усіх...
– А я, і тисячі таких, як я, на засланні врятувався від смерті саме завдяки жидові, – почувся чийсь голос. – Спочатку начальником табору у нас був чи то росіянин, чи то татарин Латипов. От уже кровиці попив... Мабуть, усі вимерли б з голоду і непосильної роботи. Та потім його нібито випадково привалило деревом. Насправді то так йому зробили. На місце Латипова заступив єврей Грібман. При ньому зовсім по-іншому стало жити. І їли краще, і відпочинок мали, і лікаря непоганого прислали. Теж, до речі, єврея. Правда, про нього розказували дивні речі…
Які саме дивні речі розказували про лікаря-єврея, не дав розповісти Антін на прізвище Малий, який зростом, певно, не поступався Коваленкові:
– Якби не дозволили сісти на свою шию москалю, то і війни не було б. Ми з німцями ніколи не воювали, а ці втягнуть нас куди хочеш...
Чийсь простуджений голос додав:
– Один розумний чоловік взагалі казав: не було б московського більшовизму, не було б і німецького фашизму.
Мирон Смуток, який на всяк випадок мав у своєму репертуарі чи то пісню, чи то примовку тут же заспівав:
Полюбила дівчина кацапа,
Бо кацап був гарний,
Полюбила, бо не знала,
Що її чекає.
А кацап той хоч і гарний
На язик був лише хвайний,
Лиш до пляшки, до горілки –
Не до діток, не до жінки…
У бік Смутка щось засичав кацап, який нещодавно нахвалявся своєю “бабою”. Він хотів змусити співака припинити співати, але його одразу вгамував велетень Коваленко:
– Ша, ти!
І веселий Смуток наспівував далі:
А кацап той хоч і гарний
На язик був лише хвайний…
А насправді він п’яниця,
Волоцюга, кровопивця!
На цій ноті потяг раптом забрязкотів гальмами, засмикався і почав стишувати хід. Гордій глянув на заґратований люк – день добігав кінця.
Хтось кинувся до того люка і оголосив, що ліворуч поле та кущі, інший, з протилежного боку, сказав, що праворуч якесь село: “Буде зупинка, певно!”
Гордій ще більше принишк і притиснувся до брами. Серце закалатало так, наче мало ось-ось вискочити. Використати момент! Може, це останній шанс! “Ліворуч поле та кущі, праворуч хати... – принадно вистукувало в голові. – Господи Боже мій, ріднесенький, допоможи!” Він забув про все на світі і думав лише про одне: тільки б відкрили вагон...
Уривок з історико-філософського роману-есе "Євангеліє від Андрія".
Книжку можна замовити через наш сайт (адреса: yatran@gmail.com), в автора через ФБ та за тел.: 068 994 63 63, а також у видавця: тел. 096 258 46 48
