Стрімкий вогонь Василя Мороза

ГАЛИЦЬКА СПІВАНКА

Драматична балада

Я впізнав його в шерензі ворогів саме тоді, коли ротний підняв нас у контратаку. Не тямлячи себе, я вистрибнув з окопу і гукнув, пересилюючи гул бою:«Брате!». Він помітив мене теж і кинув гвинтівку на землю. Розпростерши руки, ми побігли назустріч один одному, а потім довго стояли, обнявшись, і кулі оминали нас, як зачарованих.

Я не бачив його кілька років. Коли мене в 39-му мобілізували до Червоної Армії, брат був ще підлітком. Не думав-не гадав я, що стрінемось у пеклі під Бродами, мало не зчепившись урукопаш...

Сповнені взаємної любості, якої змалку навчали нас тато з матір’ю, ми одночасно сміялися й плакали, навперебій розповідаючи про себе, згадуючи рідних. І чужинецькі ворожі мундири на нас не могли затьмарити нашої радості.

Тим часом довкола москалі добивали поранених. Невдовзі підійшов до нас взводний і доручив мені конвоювати захоплених у полон. Він навіть спробував було підштовхнути до колони і брата. Проте я зупинив його, пояснюючи що й до чого. Сержант, так нічого й не второпавши з моєї схвильованої розповіді, врешті махнув рукою: мовляв, дій як сам знаєш.

Отож усе було б добре, якби зненацька поряд не загальмував штабний вілліс. З нього вийшло кілька офіцерів-особістів. Вони відразу по-своєму зметикували, в чому річ, і затримали нас обох до з’ясування всіх обставин.

Та оскільки у смершівців були на той час важливіші справи, до цього дійшло не скоро. Зачинені в одній з кімнат штабної канцелярії, ми вслухалися в гомін подій надворі. А там до пізнього вечора чулися постріли й передсмертні крики полонених, яких звалювали до спільної ями. Здавалось, та могила має бути бездонною, щоби вмістити розстріляних того дня.

Коли ж узялися за нас, то з’ясувалося, що й нашу долю вже вирішено. Перед світанком група п’яних солдатів із загороджувального загону повела нас на страту.

Ми вийшли, не маючи ні страху, ні жалю до себе. І, взявшись по-парубоцьки за плечі, затягли свою улюблену галицьку співанку. Нею ми благали Бога прийняти наші душі у свої ласкаві обійми, молились за Україну й посилали водночас прощальний привіт рідній стороні.

З кожним словом від пісні врізнобіч розтікалася ніч. На краю ж безіменної братської прірви ми твердо глянули у вічі смерті. Та перед тим, як з автоматів вихопився вогонь, нам відкрилось яскраве небесне сяйво. В цьому світлі ми побачили, що співанка вже досягла батьківської оселі. Вона запала в душу нашій молодшій сестрі. І з неї через одне покоління зродився той, кому належало написати ці рядки.

СЯЙВО ЖЕРТОВНОСТІ

Героїчна дума

Блиск ятагана, яким голомозий турок розчерепив мені голову, водномить перетворився на срібло дзеркального коропа з першої в моєму житті риболовлі з дідусем на Дніпрі. Мені було тоді лише три роки. І вигляд рибини, що билась-задихалась на піщаному березі закарбувався в пам’яті чи не найглибше.

Тепер ця картина виринула в свідомості насамперед. Правда, затим, аби відразу ж і щезнути, поступившись місцем наступному враженню. А далі череда розмаїтих видінь з мого минулого, що блискавично змінювали одне одного, закрутила мною в якійсь несусвітній веремії-шарпанині. Душа металась сюди-туди в цьому живому мареві, наче схарапуджений кінь.

Загалом я ніби мчав покрученою печерою, виритою в степовій балці, а образи й події з пережитого — від народження й донедавна — громадились-миготіли обабіч і мовби щось промовляли до мене. Та я не розумів цього, бо життя ще пульсувало в моєму скаліченому тілі. Тож час від часу я виринав на поверхню з-під сутемної в’язкої товщі і споглядав перебіг того герцю.

Власне, з самого початку поєдинку, як виглядало, ми не мали жодної можливості уникнути загибелі, а про перемогу годі було й думати. Надто багато яничарів та ногайців обскочили нас так зненацька, наче виросли з-під землі. І головне, що ми самі були винні в тому.

Сюди, до сторожової фігури, крайньої у степовому пониззі, наша неповна півсотня прибула ще вдосвіта. Ми повинні були замінити стару варту при ній свіжими людьми і про всяк випадок виставити ще додаткову сторожу.

О цій порі, коли степ зацвітав, бусурмани полюбляли влаштовувати набіги на наші села і збирати ясир. Хоча в Січі й сподівалися, що після недавніх козацьких погромів у Кафі й Трапезунді нехристи оговтаються не скоро, кошовий, діючи за старожитнім правилом: обережного оберігає й Бог, таки відіслав нас на кордон.

Із завданням ми впоралися швидко. Та прощання з сімома побратимами, які залишалися тут вартувати на місячний термін, дещо затягнулося. У когось серед нехитрого спорядження знайшлося й барильце медової настойки. А оскільки час був назагал мирний...

Однак чи то горілка виявилась міцною, чи сонце занадто припекло, а може, через те, що їхали майже всю ніч, чи які чари подіяли, але ми розслабилися настільки, що невдовзі покотом позасинали. Задрімали, мабуть, і самі вартові. А коли ж прокинулись від тисячоголосого крику «Алла!», було вже пізно, аби щось удіяти-змінити.

Скидалось на те, що маємо пропасти ні за цапову душу. І не тому, що з самого початку вороги відрізали нас від коней і приторочених до їхніх сідел списів та мушкетів, через що нам відразу довелося битися в пішому порядку й покладатися лише на шаблі. А тому, що юрба обернутих догори вовняних кожухів і оголених до пояса мускулистих тіл оточила сторожову вежу, на якій самотньо стриміла бочка розрідженої, готової до підпалу смоли. І поки ми ставали колом до оборони, кілька поганців вискочили на верх фігури і, розгойдавши ту посудину, жбурнули її якнайдалі від вишки.

Від такого видовища наш сотник аж завив. Власне, було від чого й розум стеряти. Крізь хмару кривих шаблюк, що накинулись на нас, мов шуліки, ми добре бачили, що маємо справу хай і з численним, та лише передовим ворожим загоном. Головні сили орди повзли ще на обрії величезною хмарою саранчі. Ми ж, оточені, хоч би як скреготали зубами від люті й вини, не могли ні перешкодити новій бусурманській навалі на наші землі, ні повідомити про вторгнення, як належало, димовим сигналом. І то було рівнозначно зраді.

Одначе наш ватаг, козак бувалий, занепав духом лише на мить. Через хвилю він уже керував двобоєм. І ми, оговтавшись від першого замішання, почали рубати невірних так, аби щонайдорожче віддати свої життя. Та, попри це, в отамана були й інші наміри.

Дуже скоро, на ходу відбиваючись від нападників, ми за його командами згуртувалися з великого кола в мале, що нагадувало радше кулак. На вістрі цього клину стали найвправніші козарлюги разом із сотником. Решта ж захищала їхні фланги і тил.

«Та гей, панове-молодці, – крикнув наш старшина так гучно, аж передні поганці мимоволі відсахнулись, – нумо до діла, та всі разом напираймо!..». І ми, скоряючись покликові, натисли з усіх сил, якомога дужче, так що наш таран почав невмолимо вгризатися в товстезний мур недругів.

Це був з діда-прадіда перевірений засіб, як вибиватися з ворожого оточення. І я подумки згодився з рішенням сотника. Ми дійсно не мали права лише за козацьку честь належно постояти й полягти лицарською смертю, забравши з собою в могилу якнайбільше нехристів. Ми мусили здійснити й ще щось, набагато значніше. Та минула чверть години нещадної січі, поки я збагнув задум отамана до кінця.

Річ у тому, що протягом цього часу наш клин, стаючи, правда, дедалі куцішим, неухильно прямував до розбитої бочки й розлитої по ковилі смоли. І ми таки дісталися до того місця, хоч і встелили свій шлях тілами доброї половини нашого гурту. А далі сотник просто викупався-вивалявсь у смолі з голови до ніг і став схожий на мавра. На татарів це подіяло приголомшливо. «Шайтан, шайтан!» — загорлали вони, вказуючи бердишами на отамана і мимохіть подаючись назад. Це додало нам снаги, і ми поперли їх ще далі.

Спершу бусурмани гадали, що ми просто хочемо вирватись у відкритий степ і врятуватись від загибелі. Вони не здогадувались про нашу справжню мету й не чекали від нас чогось неймовірного. Інакше б обов’язково спробували таки перешкодити нам добратися до сторожової фігури.

Вороги взагалі з самого початку припустилися однієї істотної помилки. Якби вони не тільки скинули бочку, але й звалили ту дерев’яну споруду, то цим підрубали б нам у корені всіляку можливість виправити становище. А так, самі того не відаючи, вони залишили нам останній шанс. Отож отаман негайно скористався цим.

Ціною надлюдських зусиль і життів ще десятка козаків наш кулак таки пробив собі дорогу до драбини, що вела на вишку. І сотник соколом шугонув по ній угору. Правда, цього я вже не бачив. А вигулькнув із тогосвітньої містерії, що поволі засмоктувала мене у свій вир, неподалік фігури тоді, коли отаман був уже наверху і, зігнувшись, намагався викресати вогонь. Дюжина ж останніх нетяг затулила своїми спинами вежу й пліч-о-пліч захищала підступи до неї.

Бусурмани, збагнувши врешті що й до чого, наскакували на них якимись ураганними поривами. Та чим густіший вал вдарявся об закривавлених до невпізнання моїх побратимів, тим ще різкіше злітали й падали їхні шаблі. Вони стояли, мов один багаторогий буй-тур.

Скидалось на те, що так триватиме вічно. Бо я вже кілька разів то виринав, мов з-під води, то знову потопав у потойбічних глибинах, а до кінця побоїща, здавалося, було ще далеко. І то мені, козакові, хоч і молодому, зате бувалому, виглядало вельми дивно. Було невтямки, чому вороги так несамовито й на відчай душі накидаються на козаків з самими ятаганами й бердишами і лягають трупом або ж безсило відкочуються, замість того, щоби взятися за луки й самопали й одним залпом покласти край поєдинкові. Чи то вони впали в бойовий раж і втратили здоровий глузд? Чи щось інше слугувало причиною такої поведінки? Але нехристи явно поводилися, наче сновиди, не розуміючи, що роблять і як треба діяти.

Та чим більше мій мозок, якого вже засмоктувала несусвітня трясовина, хапався за цю загадку, мов потопельник за соломинку, чим частіше мій згасаючий зір натикався на незатребувані сагайдаки й пищалі бусурманів, що хилиталися за їхніми плечима, мов забуті чи зів’ялі крила, тим рельєфніше я відчував магічний сенс того, що час недарма мовби проковзував на місці, мов непідкований кінь на ожеледиці.

Така ж сама містика проглядалсь і в тому, що я ніяк не міг уторопати, чому сам ще хитаюся між цим світом і тим, – адже мав уже давно бути там. Лежачи з розкраяним чолом посеред витоптаної сотнями ніг степової тирси, я ще для чогось жив і поки що не вмирав, хоч і було ясно, що вороття назад немає.

Однак промайнула не одна хвиля, поки я збагнув що й до чого. Це сталося тоді, коли, вкотре виглянувши в степ, побачив, як перекладинами сторожової фігури мавпою видирається догори спритний турчин із ятаганом у зубах. Важко сказати, як він опинився понад головами запорожців, що боронили вежу й не помічали його. Але це виглядало дуже зле. Бо наш отаман усе ще кресав, не оглядаючись: чи то губка, напоєна порохом, змокріла, чи щось інше не грало, але вогню не було. Тим часом ворог уже заходив на нього зі спини і був майже нагорі.

Проте минула ще вічність із мого гойдання на межі між життям і смертю, поки я усвідомив, що тримаю, стискаючи в кулаці, заряджений пістоль, яким так і не встиг скористатися в запалі бою. Затим збігло ще стільки ж миттєвостей, поки я підняв руку.

Особливо прицілюватись не було вже потреби, бо й так не міг промахнутися. Та й курок, чомусь здалося, спустив уже не я, а хтось інший. Але все одно поцілений, куди слід, яничар, що вже було замахнувсь, аби відрубати сотникові голову, з криком полетів додолу. Отаман же навіть не обернувся на той ґвалт. Та не встиг ворог і гепнутись об степову цілину, як наш старшина враз спалахнув увесь і запалав-зачадив не згірше від бочки смоли.

Ухопившись намертво за дерев’яні поручні, живий смолоскип тут же загримів, перекриваючи гамір бою: «Слава!». «Слава! – ревнули у відповідь безсмертні шибайголови, напираючи з новою силою на вкотре ошелешених ворогів. – Добре, батьку, ти подбав, добре!». І було в тих вигуках стільки радісної могуті – почуття виконаного обов’язку, що луна від них докотилась і до Чигирина, і до Стамбула.

Але я вже спостерігав за цим згори. Якась потужна сила піднімала мене дедалі вище і над власним бездиханним тілом, і над тим місцем земним, де все ще кипів герць. Я бачив, як повсюди у степу задиміли, наче в буквальному розумінні запалені від нашої вишки, сторожові фігури, попереджаючи про смертельну небезпеку. І чув, як по селах закалатали дзвони, збираючи народ до відсічі ворогам.

На мить прозрів і до розуміння того, що Україна, споконвіку спливаючи кров’ю в міжусобицях та від ворожих нападів, горить незгасним вогнем і неопалимою купиною майорітиме так ще вельми довго у прийдешньому, захищаючи решту світу від загибелі і заодно маяком спрямовуючи шлях інших націй по Землі на добру дорогу. А світло її пролитої крові з незапам’ятних часів єднає-тримає небо й землю в нерозривному взаємозв’язку...

Отак, підносячись між хмарами, й не зчувся, як опинився над зорями. Земля, як виглядало звідси, була куляста і суцільно-чорна, мов гарматне ядро. І лише там, де Україна, пульсував вогонь. І чим ближче до Бога я піднімався, тим яскравішим і більшим ставало те полум’я. Аж поки не бризнуло навсібіч золотим промінням, поглинаючи світло зірок. А ще за хвилю й сам я розтанув у потоці суцільного білого сяйва, що заполонило Всесвіт.

ЯК ВИТЕЧЕ КРОВ ВОРОЖА...

Містична драма-феєрія

Я висмикнув чеку саме тоді, коли вони навалились на мене, гадаючи взяти живим, і ще встиг відчути досконалий жаль за тим, що вчинив, хоч усе зробив правильно...

Нас розметало навсібіч. Та я не довго пробув у забутті. Бо коли отямився, грім од вибуху моєї гранати ще котився лісом, а бій, здавалося, зупинився на тій же миті, на якій тривав і за хвилю перед тим. Все так же бив з-під старого дуба ручний скоростріл мого сотенного, який зостався прикривати відхід куреня. На тій же ноті говорили автомати і цвьохали кулі.

Дивні зміни коїлися тільки зі мною. Тепер я бачив усю панораму бою, а не тільки те, що раніше вміщалось у прорізі прицілу. Так, ніби моїми очима стала кожна краплина крові, пролитої на цій галявині. А ще я мимохіть піднімався між деревами, тож нерозуміюче оглядав поєдинок і згори. Тим-то й спостеріг, як виярком у тил моїм побратимам, котрі вже прорвались із оточення, заходить велика група солдатів, і загукав до своїх, аби поквапились. Але вони не почули.

Я прожогом метнувся навперейми недругам і навіть не помічав, що дерева й кущі вже не служили мені перешкодою, бо мовби пролітав крізь них. Та усвідомив це лиш після того, як мені не вдалося затримати ворогів, зчепившись із ними врукопаш, — ніхто мене не бачив, і я нікому не міг заподіяти шкоди. Спалахом сяйнув здогад, що від мене вже зосталась тільки душа, яка сама по собі не має нічого спільного з цим світом. І мій погляд мимоволі прикипів до того місця, де посеред розкиданих трупів лежало й те понівечене тіло, що вірно служило мені впродовж чверті віку...

Господи, заволало щось у мені, невже й цього разу нас спіткає невдача, і стільки кривавого поту знов безвісно кане у степи нашого безпам’ятства-безталання!?

Та не встиг мій розпач сягнути апогею, як зненацька стрімкий вихор підхопив-кинув мене мовби до підніжжя світляної гори. Її сяйво було таким живим, що я відчув себе наче в потоці любові. Захотілось аж заплакати в цих ласкавих обіймах. І від напливу ще незвіданих почувань я раптом збагнув, що жодна крапля зусиль у стремлінні до священної мети не гине намарне... Але за умови, що й шлях до неї твориться свято.

І тут раптом я побачив себе серед княжих комонників, що неквапом кудись простували. П’яні від багатої здобичі ми задоволено погойдувались у сідлах. А позаду диміло згарище на місці барвистого поселення ільменців. Ми стерли його з лиця землі у відповідь на розорення суздальцями хутора нашого тисяцького, без жалю винищили чоловіків та підлітків, навіть потоптали кіньми й порубали чимало жінок, які намагались захистити своїх рідних. Правда, одну золотоволосу дівчину з синіми, хоч і дещо розкосими очима, яка закрила собою батька, я врятував од меча побратима. І тепер зв’язана юнка лежала впоперек мого вороного, а я уявляв, як веду її до світлиці...

Втім, коли я подумки вже й роздягав свою бранку, з лісу, що похмуро нависав над дорогою, висипала з бойовим криком велика зграя озброєних людей. Напад був таким навальним, що ми й не спромоглись на відсіч. Прохромлений кинутим списом я впав з коня. Останньої хвилі ще відчув усе безглуздя такої смерті. Та вже не бачив, як загинула під копитами схарапуджених коней моя полонянка. І не знав, що у відповідь на наш похід і саме посеред нового спалаху міжусобиць на Русі володар московський напав на Київ і дощенту зруйнував його ще за два роки до навали хана Батия.

Від споглядання себе в далекій минувшині стало спершу моторошно, а потім я враз наче опинився серед вогню, що палив і зсередини, і зусібіч. З несподіванки закричав від болю, та скоро зрозумів, що ніхто мене звідси не витягне, бо перед очима вже розгорталось інше видіння.

Цього разу побачив себе поміж кремезних та спритних запорожців, які гасали палаючими вулицями Кафи. Ошалілі від крові ми рубали всіх, хто потрапляв під гарячу руку. Не шкодували жінок – аби не родили більше ворогів, і дітей – щоб із них не виросли воїни. Перед тим визволили невільників і спровадили їх до чайок та захоплених галер. І поки менша частина козаків готувала судна до відплиття, більша – гуляла.

Я зарубав якогось турка, що шалено боронився, і рвонув за жінкою, котра бігла через вулицю й тягла за собою двійко малюків. Коли втікачку наздогнав подих розпашілої шаблі, вона обернулась і затулила собою дітей. Та ніщо не могло зупинити зброю, що вже ніби діяла самостійно. Ще й не осіло розкраяне тіло матері додолу, як криця сама обернулась до турченят, що стежили за її кривавим полиском, мов зачаровані. Раптом одне з них, насилу відвівши погляд, заркнуло на мене навдивовижу синіми, чисто українськими очима. Я застиг, мов наткнувся на мур, аж у грудях ворухнувся камінь. Але піднята рука вже не змогла втримати обважнілу від багатьох смертей шаблю...

Отак помщаючись османам, ми дістались було й до міського майдану, як знагла навпроти виплеснулась величезна хвиля яничарів й відразу ж накрила чільні наші групи. Під її натиском ми відступили до тісних вуличок і загородили їх. Поки одні січовики стримували вал, інші помчали до пристані. Ті, хто зостався, билися довго і страшно. Але не змогли зупинити час. Прийшла мить, коли я залишився сам і стояв на такій високій горі з чужинських і козацьких трупів, що з неї було видно Україну. А незагайно й мене осяяла небесна слава Лаври Печерської...

Тим часом вогонь довкола мене розгорівся ще дужче і, здавалося, вже наскрізь пропікав душу. Мука стала такою невимовно-нестерпною, що коли б мені не спали на гадку козацькі молитви, якими нетяги тамували біль від ран і тортур, то я б утратив усяку тяму. А так, зміг побачити наступне.

Діялось це восени 41-го. 17-літнім парубійком я помагав шуцманам — українським патріотам, які пішли служити до окупаційної допоміжної поліції, що діяла під егідою німецької жандармерії, аби там боротись за самостійну Україну чи хоча б здобути зброю. Сама доба диктувала такі дії...

Того вечора вирішили покарати недавніх совітських активістів. Почали з голови колишнього колгоспу. Він був моїм вуйком. Спершу я не сприймав наміри своїх старших наставників цілком серйозно, гадав, що все обійдеться хіба що гострою розмовою. Та коли стару матір, що заголосила за сином, якого виводили з хати, безцеремонно штовхнули прикладом у груди, мені стало зле. І вже зовсім не повірив своїм очам, коли вуйка прив’язали до крислатої яблуні в саду, якою я ще малим частенько лазив по смачні йони, й націлили на нього карабіни. Все в мені волало, але я так і не спромігся завадити непоправному.

Той залп лише поклав було початок націоналістичному терору в селі: горіли садиби й гинули невинні. Пізніше підпілля засудило такий метод визвольних змагань, але його мовби перехопили після війни енкаведисти й застосували проти нас же, винищуючи комсомольців та комуністів і «списуючи» все на оунівську партизанку й повстанців...

Споглядання своєї наївної участі в тих дійствах тривало, доки я остаточно не вигорів у вогні й не обернувся на одну велику й прозору сльозу. І тоді доокіл загриміли слова:

– Не гоже воям Світла, котрі ведуть священну битву за остаточне Його торжество на Землі, уподібнюватись у своїх діях до слуг пітьми. Якщо використовуєте їхні методи, опиняєтесь у полоні стихійного інстинкту, що завше прагне чужої крові. Нехай вас не засліплює ненависть і жадання помсти. Перемагайте чистотою помислів й безкорисністю мети, святістю й благородством учинків навіть під час війни...

Разом із цими словами вирізьбилась із світляного потоку, що мене оточував, стократ бачена ікона архангела чи святого на коні. Однак привернуло увагу вже не те, як вершник проколює списом змія, а вираз його обличчя – жодного сліду озлоблення, а лише цілковита безпристрасність і бездоганний спокій. А втім, і дракон уже виглядав не простою істотою, а уособленням того космічного хаосу, який спричинюють злі сили.

– Коли знищуєте ворога, не вбивайте своєї сутності жорстокістю й люттю, – далі карбувались у моїй свідомості вогняні рядки. – Воюйте не з людьми, а з тими потворами, носіями яких вони є. Перед тим, як уразити когось, добре подумайте, справжній це ворог, чи лише його подоба – засліплена або слабка жертва бездушної ідеології. Ліпше загинути самому, ніж убити невинного. Надто багато намарне загублених лягло на ваш шлях...

Остання фраза ще відлунювала у свідомості, коли мене осінило: «вражая злая кров», про яку писав наш Пророк, не кров кацапа, татарина, жида, ляха чи турка, пролита в бою, а отрута, що з незапам’ятних віків бродить у наших волячих жилах, влита невідомо ким. І доки чужа українській ментальності енергія звірячості вся не витече з наших ран, доти не буде нам спокою від заброд і власних манкуртів, яких вона притягує і плодить.

Далі мені показали, як кров нації, пролита її витязями всіх часів, безболісно вихлюпнулась наприкінці XX століття з наших чорноземів уже очищеною й обернулась такою жаданою волею. І як наші нащадки виявились не готовими до того несподіваного Божого дару. Вони знов закликали варяг правити краєм. Тобто ніби й самі того не бажали, та все ж продали Україну чужинецьким товстосумам, започаткувавши цим нове коло поневірянь української людності. Віддзеркалені в їхніх діях усі помилки наших віковічних змагань спотворили побудову незалежної держави навіть в умовах тієї самостійності, за яку загинуло стільки поколінь...

Ураз я чітко усвідомив, яким чином можна зупинити колесо страждань наших і повернути його на звільнення й усього людства з-під влади дракона, збагнув, що остання битва за Україну ще попереду. Й тут же, як відзив на це осяяння, у світляній височині з’явився вузький блакитний тунель. Спонукуваний підсвідомим покликом я ступив туди, і знову народився на Землі 2000-енного року.