Сергій Піддубний
Історія про історичну науку дуже непристойна історія. Її основи закладалися в темному Середньовіччі під наглядом всесильних на той час Грецької і Римської церков, у якій Греції була відведена глибока древність і мудрість, а Риму велика могутність. Усім інших народам призначалася роль неуків і нікчем. Історія ця побудована на фальсифікаціях творів древніх істориків, поетів і філософів, на фантазіях і перекрученнях. Російський історик шведського походження Олександр Вельтмана писав: “варто зауважити, що римляни і греки часто давали імена провідникам варварів навмання, перероблюючи їх по-своєму, змішуючи царів із полководцями, відносячи події і до живих, і до мертвих”.
Плутарх взагалі називав віддалені часи “країною чудес і вигадок, роздолля для поетів і мітографів; тут немає ні дійсності, ні правди”. Як насправді писалися літописи, Плутарх, зокрема, продовжує: “Якийсь Клодій у своїх “Хронологічних вишукуваннях” – так, якщо не помиляюся, називається його книга – запевняє, що стародавні документи загинули під час невдалої війни з галлами. Ті ж, що існують на даний час, не заслуговують довіри, так як їхні автори бажали підлестити особам, які хотіли потрапити в число членів найдавніших і найаристократичніших родів, не маючи на те права” [36, І, с. 125]. Саме так – літописи існували в одному чи двох примірниках і кожний новий владика переписував їх, вивищуючи себе над іншими, натомість попередників понижуючи, або зовсім вилучаючи. Дехто, навіть, створював собі божественні історії, підлаштовуючи їх під Геракла чи Аполлона. Переважна більшість людей не вміє тверезо мислити. І цим користується каста сильних, пропонуючи їм казки, щоб могли виживати, не помічаючи, що їх дурять і експлуатують.
Знання своєї історії – це правильні орієнтири людини на майбутнє. Нині маємо можливість дослідити значно більший обсяг джерел, ніж це міг зробити, наприклад, той же Плутарх, порівняти й проаналізувати їх. Тому у нас є все для того, щоб написати справжню історію, а не користуватися казками, що їх нам залишили придворні фантазери, і які досі масово тиражуються у всьому світі, вивчаються в школах та університетах.
Візьмемо для прикладу історію Рима. За однією з версій, його заснував Ромул, якого разом із братом Ремом, нібито, вигодувала капітолійська вовчиця. У Римі, навіть, є скульптура вовчиці з немовлятами-братами, які ссуть у неї молоко. Скульптура, наче, зроблена тірсенами з бронзи ще в V ст. до н. е. Однак останні дослідження показали, що відлита вона не пізніше ХІІІ ст. н. е.
Далі більше. Іменем Рима названо імперію, що начебто проіснувала з 27 р. до н. е. по 476 р. н. е., однак Римської імперії немає на жодній давній карті, в т. ч. її сучасників Клавдія Птоломея і Діонісія Описувача. А Птоломей місто Serimum (се Рим) показував на Восьмій карті Європи на правому березі Дніпра. І чомусь Андрій Первозваний шукав Рим саме на Дніпрі [11, с. 3]. Своєю чергою на карті Верхньодніпровського повіту, що її склав 1900 р. земський землемір Денисенко, близько 6 верств від гирла притоки Дніпра Самоткань позначено містечко Рим, яке пізніше увійшло в межі Верхньодніпровська. Неподалік вказані також Римські хутори, донині там є ліс, який називається “Римський”…
Не може також не дивувати заява про нібито перенесення у 330 р. н. е. резиденції римських імператорів із Рима до Константинополя. Чому, наприклад, не до сусідньої і дружньої Греції, а аж до витоків Чорного моря, де чатували загрози з боку ворожих християнству арабів?
А може це іншого Риму стосується? Сам Плутарх згадує про з десяток версій заснування цього міста і далеко не був упевненим, чи справді місто назване на честь Ромула – першого царя Рима, а чи когось (чогось) іншого.
Одне він не піддає сумніву, що Рим заснували пеласги: “Письменники розходяться в думках, коли йде мова про те, від кого і з якої причини отримало місто Рим своє ім’я, що стало великим і прославленим серед усіх народів. Одні вважають, що пеласги, обійшовши мало не весь світ і підкорили мало не всі народи землі, оселилися там і назвали місто Ромою, натякаючи на успіхи своєї зброї, інші – що, після взяття Трої купка троянців, що врятувалася”… А пеласги, як ми вже говорили в першій лекції, жили на території України. І троянці теж звідси.
І от несподіванка. Знаходимо в Плутарха: Гераклід Понтійський писав, що Рим “лежить десь на Великому морі” [36, І 263], а “Велике море” – це насправді Понтійське, Чорне море. Що цікаво, Плутарх не суперечить Геракліду...
Рим у межах території сучасної України?.. Звернемося до матеріальних пам’яток, які значно важче підробити, ніж писемні. Пошукаємо монети римських імператорів. Там має бути вказано, хто вони і звідки. Візьмемо найзнаменитішого з них – Гай Юлія Цезаря. Проте на, нібито, його монеті, поруч із, нібито, його зображенням читаємо: DIKT.РЕRРETVO CAESAR. Цей напис і видають за ім’я (чи прізвище), хоча перекладається він як “диктатор, пожиттєвий цар”. Натомість з іншої сторони монети є ім’я P. SEPVLLIVS, яке нібито належить магістрату, що відав чеканкою грошей. Але магістратами, як свідчить Світоній, були раби Цезаря. Чи міг всемогутній володар, яким нібито був Гай Юлій, дозволити, щоб на монеті із зображенням його профілю поміщалося ім’я підданого?
Найбільше вражає відсутність на монеті назви країни. На ольвійських монетах карбували – “ОЛ”, на херсонеських – “ХЕР”, на пантійських (босфорських) – “ПАНТІ”, а тут RIM відсутнє. Чому ми маємо вірити, що ця монета належить римляну Гаю Юлію Цезару, який, нібито, жив у першій половині І ст. до н е.? З огляду на складові імені SEPVLLIVS (СЕП ЮЛІУС), монета скоріше б мала належати СЕПтимію Сєвєру, який, якщо вірити римській науці, правив Римом 193-211 р. н. е.
Будемо розбиратися, долучивши до дослідження карти. Почнемо з того, що центром тогочасного життя в Євразії був Босфор. За нього постійно сварилися і билися, бо хто володів Босфором, володів і виходами до найбагатших на той час хлібних, тваринницьких ринків та металургійних центрів, що знаходилися у Приазов’ї і Причорномор’ї. І тут раптом на картах Птоломея не так вже далеко від Босфору, приблизно в межах сучасної Луганської області бачимо жертовник самого Цезаря (Сеsarіs are). Як міг появитися жертовник Цезаря на нашій землі? Спробуємо з’ясувати. Обман починається вже з імені. “Цезар” – насправді це титул: “це сар” – цар. Гай – давньоукраїнське ім’я, Юлій – це переінакшений Орій або Олій.
Далі про гучні перемоги Цезаря: у 58-51 рр. до н. е. він захопив усю Галію – це, нібито, сучасні Франція, Західна Швейцарія і Бельгія [34], 6 числа восьмого місяця 48 року при Тапсі він вже розбив “помпеянців, що зібралися в Африці”. Не минає й року, як Цезар перемагає військо босфорського царя Фарнака…
Таке не до снаги й сучасним арміям – за три роки перекинути свої війська із західної Європи в Африку, а через рік з Африки до Азовського й Чорного морів. Притому сам Рим залишався зовсім без захисту...
Насправді все було трохи інакше. Гай Юлій Цезар був правителем якщо не у всій Антії, то в якісь її частині. Здобував він свою славу не в Іллірику та Галлії (район Адріатики і Атлантики), а в Ілірії (сучасні Миколаївська, Одеська області та Молдова) і в Галичині. Потім він прибрав до рук Босфорське царство (Керченський півострів) і через рік зовсім поруч при Тапсі (нині Туапсе, Кубань) переміг “африканців”, тобто тих, кого там називали єгиптянами [3, с. 272]. У літературі цей регіон називається українським сло-вом: провінція “Afrika nova”. Крутії і лихварі від науки, щоправда, тлумачать, що це нібито країна на півночі Африки Нумідія, тобто: в Африці нова Африка – масло масляне. Усі події відбувалися в межах щонайбільше тисяча кілометрів на одному материку, а не в кілька тисяч на кількох материках.
І підтвердження цьому знаходимо в оповідях про те, що Цезар спустошував капища та храми, повні багатих пожертв, і грабував міста саме української Галії-Галичини, “від чого у нього з’явилося стільки золота, що він розпродував його по Італії і провінціях на вагу” [38, І 54], бо на той час у “французькій” Галлії не було що грабувати. Натомість в агатирсів (вони ж – гали-гілейці), які мешкали в районі Поділля-Карпати, за свідченням Геродота, було чимало золота. Світоній, автор Цезарового життєпису, додає, що, окрім Галії, Цезар володів ще й Косматою Галією. А такої у Франції теж не було, натомість в Україні є донині – це регіон сучасних міста Косів та села Космач...
Тепер беремо монету першого імператора Риму (роки правління нібито 27 р. до н. е. – 14 р. н. е.). Зміст написів тут просто вражає. На аверсі маємо: CAESAR AVGVSTVS DIVI F. PATER PATRIAE; на реверсі: MAXIM PONTIF. Перекладаємо: “Цезар Август Див патар патріїв” і на згадку приходить аналогічне з Велесової Книги: “Ще-бо зберігаємо патаре Дия, оскільки той особливим є і стоїть напроти Матері. Був він із приходом до Крони” [1, д. 30]”. Див-Дий у русів це найдавніший Бог-охоронець, небесний батько, чоловічий початок Всесвіту, як ми говорили в попередній лекції. Грецький прототип йому – Зевс, римський – Юпітер. Однак, нібито, на римській монеті – давньоукраїнський “Див батько над батьками” (патар патріїв). А де ж Юпітер? “Патер” бачимо, а Юпітера ні. Не бачимо також Рима...
Напис на реверсі розкриває всю брехливу суть римської історії. MAXIM PONTIF., звісно, римляни перекладуть це як “великий понтіфік”, що, за їх тлумаченням, означає “титул голови католицької церкви. Серед понтифіків відігравав головну роль Великий Понтифік”. Але на час Августа католицької церкви ще не мало бути і не було. Тому тут насправді йдеться про державу “Велика Понтія” із центром у Криму. Цьому підтвердження і возсідаючий на троні правитель – майже ідентичний тим, яких вміщено на монетах скитських царів Ана та Антигони, а вони теж свого часу володіли Кримом. І як тут не повернутися до ілюстрації “Рада богів” з римської вергілівської “Енеїди”, де бачимо українські символи (див. с. 129)?
Отже висновок напрошується сам собою: якщо греки викрали історію з Кримського півострова/Пелопоннесу (див. Лекція 1), переписали її до Балканського півострова і зліпили свою історію, то римляни зробили те саме з історією вже пізнішого Криму та України. Перебралися на Апеннінський півострів і білими нитками зшили свою історію. Ім’я римлян/ромеїв теж, до речі, з наших країв. Згадаймо напис на Ольвійському пам’ятнику ІV ст. до н. е. (див. Лекція 1), де серед низки племен значаться також “ромари”.
Тому не дивно, що римляни називали самі себе теж тевкрами (теукрами), що річка, на якій побудований Рим називається іменем одного із наших давніх племен тиврів Тибр. Що “в числі нащадків Енея, альбанських царів, були два брати – Нумітор й Амулія, які мали перейняти владу” від Ромула [36, І с. 56]. А ми вже знаємо, що Еней – це герой Троянської війни, теукр, який, за переказами, покинув захоплену ворогами столицю м. Іліон і зі своїми побратимами, добрався до Апеннін і заснував там Рим. Вище ж довели, що Іліон – це поетична назва Ольвії. Натомість у наведеній цитаті маємо унікальне і беззаперечне підтвердження: “в числі нащадків Енея, альбанських царів” якраз і йдеться про Ольвійських царів, де автори стародруків прочитали “ОЛЬВИ” на латинський манер – Ольби/Альби.
Ну і як обійти факт, що другого царя Нуму просити на престол приїхали з Рима посли, серед яких був і нащадок Татія Велес (насправді, ймовірніше, Татуньо Велес, як на Ольвійському пам’ятнику ІV ст. до н. е. “Апол Ол Дніпра Татуня і Перірати Господа” – див с. 42). От за чиєю наукою керував Римом “кращий із царів”, як називає Нуму Плутарх.
Нума провів чимало блискучих реформ, одну з них наведемо тут. Він встановив безкровні пожертви, в більшості випадків з борошна, питва і предметів незначної цінності (цибуля, волосся, дрібна риба). Однак те саме читаємо і у Велесовій Книзі: “Боги Руси не беруть жертви людської і тваринної – лиш плоди, овочі, квіти та зерно, молоко, суру питну, на травах бродяну, і меди” [1, д. 24Б]…
І взагалі, тут, як і у випадку з книгою Єзекілля, знаходимо дуже багато свого. Складається навіть враження, що Плутарх просто взяв книгу якогось нашого письменника, що написана на зразок Велесової Книги – на дощечках, без пробілів між словами, мінімальним застосуванням голосних і переписав її по-своєму. Або ж він і був нашим письменником, якого хтось переробив так як треба було для творення вигадки великого Риму. Це видно по багатьох життєписах, створених ним, а надто: “Тесей і Ромул” та “Лікург і Нума Помпілій”. Понад те, Плутарх свідчить, що свої священні книги (на дошках) Нума творив так, як творилася і Велесова Книга: він “наказав поховати священні книги разом із ним, не бажаючи зберігати те, що ні про що говорять іншим букви повного глибокого змісту вчення” [36, І с. 150]. “Букви повного глибокого змісту вчення” і говорять про стиль письма, яким була написана також Велесова Книга. Такі тексти могли прочитати тільки обрані.
Прикладів “свого” чимало. Зупинимося на кількох з них.Перший. Плутарх пише, що Ромул, після того, як вознісся на небо, назвав себе богом-покровителем Квірином [36, І, с. 83]. Чому це раптом перший цар Риму називає себе не іменем верховного бога римлян Юпітера? А тому, що Юпітера вигадали пізніше, натомість Квірин це наш – СВРГ (Свар горовий) або СВРН (Свар небесний), де С прочитали як римське К і, звісно, вставили свої голосні. Читаючи оті непевні переклади якогось там давнезного віку, як праці Плутарха, ми маємо дивитися на головні літери, якими є приголосні. Вони нам допоможуть розпізнати чимало загадок минулого.
Другий приклад. Якийсь чоловік з українським іменем Салій (пригадаймо голову Київської міськради Івана Салія) навчав юнаків військовому танцю, який за описом дуже схожий на наш гопак [36, І, с. 140].
Третій. Нума затвердив колегію (коло) весталок. З праукраїнської мови “веста” – це юна незаміжня дівчина. У Римі воно означало богиню священного родинного вогнища. Жрицями Вести були весталки, якими ставали дівчатка 6–10-річного віку. Ці панянки мали зберігати цноту до 30 років і лише потім могли віддатися чоловікові та стати “не вестами”. В Україні таку пані нині називають невісткою, тобто, вона вже не дівчина. Слово “веста” дало українцям також ім’я, яке можна зустріти в літературі у трохи зміненому вигляді – Вустя.
Четвертий. Назва пагорбу в Римі – Авентінський. Насправді Овентійський, на честь нашого прадавнього тотема Овена, де також було його святилище. На ньому ставили пам’ятник Овена – один із таких можна бачити навіть сьогодні на горі Кременець у м. Ізюм Харківської області (див. с. 138).
Життєписи Плутарха це наша історія періоду приблизно ІV ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. Описані події в розповідях про того, кого видають за Цезаря, про Суллу тощо стосуються безпосередньо нашої землі. А в життєписі про Гая Марція (“Алківіад і Гай Марцій Коріолан”) навіть не пробували приховати, що римляни були сусідами з “багатими на людей і гроші” вольсками і що римлянин Марцій перейшов на бік антського царя вольсків Тулли Амфідія і бив з ними римлян [36, І, с. 406]. Що вольски-анти ніяке не германське плем’я, як їх видають світила римської науки, підтверджує і Велесова Книга: зокрема, у ній зауважується, що: “Антами були по Руськолані, а древніше були русами і нині є ними. Се про Волинь йдеться спочатку, яка била ворогів, бо хоробра. А та Волинь є першим родом і осередком їхнім (антів. – С. П.)” [1, д. 24Б].
Та і сам Плутарх наш. Народився він у таврійському Херсонесі (Крим), що його хитрі греки видають за грецьке поселення Херонею (див. с. 93).
Уривок з книжки "Історія прадавньої України". Книжку можна замовити: за ел. адресою yatran@gmail.com через ФБ в автора, за тел. 068 994 63 63
