Стільсько, Дуброва, Іллів – загублені перлини духовності наших предків.

У 2001–му році Стільському городищу надали статус пам’ятки державного значення. Через два роки вийшла постанова Верховної Ради про створення Державного історико-культурного заповідника. Та на цьому все й скінчилося. Досліджень у Стільському не проводять уже більше десяти років. Крім того, ніякого захисту цих пам’яток з боку держави не надається. Древні пам’ятки руйнуються і від часу, і від злочинної байдужості влади.

Про давню столицю білих хорватів нині нагадують урочища Золоті ворота та Княжа криниця в околицях Стільського. До міста вели кілька доріг. В одному з найширших проїздів археологи розкопали брук із каменю-вапняку. За переказами ця дорога називалась Білою. Місто мало потужну систему укріплень. Його оборонні стіни розтяглися на 10 км. Із західного боку столицю захищали стрімкі схили гір – над урвищами досі нависають величезні камені. На них видовбані пази для закріплення підйомних мостів. Адже ріка Колодниця, яка зараз має вигляд невеличкого потічка, була колись повноводною річкою, що впадала у Дністер, і з допомогою шлюзів 11-ти кілометровий канал на цій річці приймав кораблі, що запливали по Дністру аж до причалів столиці. З півночі та півдня городища були глибокі яри, зі сходу – земляні вали з дерев’яним частоколом. Проведені археологічні розкопки цих валів та давніх житлових приміщень на території городища дають уявлення про масштабність і цінність історичних знахідок на території старовинного городища.

У довколишніх селах Дуброві та Іллові, а також передмісті Миколаєва чудом збереглися давні дохристиянські святилища, яких налічується біля дванадцяти. В Дуброві найкраще зберігся язичницький комплекс, видовбаний в кам’яній горі. Там над дорогою нависає великий камінь незвичної форми, який називають Диравець. Наскрізьний отвір утворений вертикальними і верхнім столовим каменем, що має рівну, як стіл, поверхню. Можливо на ньому проводилися старовинні обряди. Поряд у скелі витесані комірчини, де жили волхви та жерці. Із запровадженням християнства, яке, кажуть, у цих місцевостях плавно перейшло із язичництва, а не через насильницьке введення, як в інших краях, тут були чернечі келії. Збереглися ніші, які монахи видовбували для мощів святих. У 1940-1950 роках у цих келіях-криївках перебували воїни УПА, які, за свідченнями старожилів, мають з’єднання підземними тунелями. Температура всередині протягом року +11 градусів. В одній із цих кам’яних комірчин є тунель, що з’єднаний з великою підземною залою площею 2,5 тис. кв. м., що знаходиться на глибині 30 метрів під келіями.

Всі старовинні святилища були повернуті до півдня, щоб сонце від сходу до заходу освічувало вхід у храми. Така ж побудова тунельних храмів і в околицях Миколаєва. Тунелі різної довжини, з’єднані між собою, виходять до напівкруглого майданчика, на якому проводились обряди волхвів та жерців-сонцепоклонників. Тунелі напівкруглої форми витесані в камені-пісковику зовсім не охороняються, як давні пам’ятки нашої історії, дозволяється забудова житлових будинків місцевою владою на прилеглих до святилищ територіях. А цим пам’яткам нашої древньої культури вже понад тисячу років. В інших цивілізованих державах, що шанують свою історію, їм ціни не було б. На жаль, наші духовні багатства забутих предків нікого з владних мужів не цікавлять.

Ще одне, дуже древнє святилище чи капище знаходиться на стрімкій горі в Іллові. Воно знамените ще тим, що на тій горі є печера богинь Рожаниць, що лікує своєю потужною енергетикою всякі жіночі недуги. Могутні столітні букові дерева обрамлюють гору і підсилюють велич богині Природи. А яка краса краєвидів відкривається з вершин цих древніх пагорбів! Хочеться літати і співати. Повітря таке чисте, що неможливо ним напитися, як і чиста джерельна вода. А ще – тишина, від якої ми відвикли в своїх придорожніх містах і селах.

Археологічні дослідження цих давніх городищ почалися з 1981 року завдяки краєзнавцям і місцевому населенню, що зберегли усні перекази про історію свого краю. Місцеві жителі передають легенди-перекази цих країв із покоління в покоління, що допомагало і археологам при розкопках. „Під час розкопок до нас підійшов старий лісник Іван Корда та й каже: „Копайте, копайте, - на цьому місці колись стояла кузня, там маєте щось знайти”, - згадує археолог. Коли дідуся запитали звідки він про це знає, то він відповів, що то ще його дзідзьо розповів, а тому ще його дід і так з глибини поколінь передавалися усні перекази про життя предків. І справді, на цьому місці викопали котлован горна, 40 кілограм залізних злитків, ковальські приналежності та інструменти.

Ще одна місцева легенда розповідає про взяття городища в Стільському ворогами в облогу. Не зумівши здобути штурмом, вороги вдалися до підступу: ввечері частина війська відступила від стін із запаленими смолоскипами. Жителі, гадаючи, що ворог відійшов, відчинили ворота. У цей час із засідки налетіли нападники й підпалили місто. Ті, кому вдалося врятуватися, переселилися зі згарища у долину ріки Колодниця. Тут вони заснували нове поселення, яке на честь зруйнованого стольного града назвали Стільсько. Є ще легенди зв’язані з Княжою криницею і Химиною долиною. Любов і шана молоді до рідного краю виховується вчителями Стільської школи, де власними силами організовано народознавчий історичний музей і багато років піклується про його поповнення керівник, вчителі, учні та місцеві жителі.

Білі хорвати – слов’янське плем’я, яке у VI-X ст.ст. жило по обидва боки Карпат. Територія Великої Хорватії займала частину теперішньої України, Словаччини, Чехії, Польщі, Угорщини, Румунії і навіть Німеччини. У 627 році королем Великої Хорватії обрано князя Самослава, а вже в 631 році він йде походом на франків і захоплює Сілезію таі Саксонію. У 633 році в битві під Унгостом він розгромив франків і заселяє білими хорватами центральні і північно-східні землі, а дулібами – південь сучасної Чехії. Візантійський імператор Маврикій (582-602рр) писав про білих хорватів, що вони гостинні й чемні, але люті, якщо їх чимось роздратувати. Інший правитель Візантії, Костянтин Багрянородний, який жив у Х ст. у книзі „Про управління імперією” повідомляв, що хрещені хорвати походять від нехрещених хорватів, які живуть за горами Угорськими, тобто у північному Прикарпатті.

Дуже хотілося б, щоб нашу історію ми знали зі своїх джерел, а не чужих. Особливо ту, що стосується дохристиянських часів. Бо до недавнього часу нам нав’язували думку, що до християнства в нас взагалі не було ніякої історії, а суцільна дикість та ідолопоклонство. Що своє – це поганське, а чуже – добре. В окупаційні часи виховувалось ціле покоління „Павликів Морозових”, які своє не шанують, а перед чужим плазують. Славлення Предків, Матері Природи, своєї Землі, героїчного минулого нашої історії було найважливішим в язичницькій проукраїнській духовності, і тому так ретельно вичавлювалося нашими ворогами століттями зі свідомості багатьох поколінь українців. Рабська покірність, нав’язана нам чужинцями, не дає по сьогоднішній день піднятися нам з колін і збудувати сильну і незалежну державу. Духовні цінності наших забутих предків треба шанувати і оберігати, вони нададуть нам ту силу духу і силу волі, яка так конче потрібна нам сьогодні.