Справжність «дощечок Ізенбека»

До 1140-річчя Велесової Книги


Сергій Лєсной


Коли відкривають якесь нове історичне джерело, завжди постає питання: чи не підробка це? У минулому підробки зустрічалися. Тому сумнів є невід'ємною частиною кожного наукового дослідження. Розглянемо всі допустимі можливості. Підроблювачем міг бути або Ізенбек, або в його руки вже потрапила підробка.


Будь-яка підробка може мати такі мотиви: 1) або підроблювач шукає грошей, 2) або він шукає слави, 3) або, нарешті, все це жарт, щоб над кимось посміятися. Припустимо також, що все це – результат  потьмарення розуму, але ймовірність останнього настільки мала, а логічність «підробки» настільки велика, що це припущення має негайно відпасти.


Сергій Лєсной


З того, що ми знаємо, видно, що Ізенбек не намагався нікому продавати дощечок, - значить, міркування матеріальної вигоди відпадають і дощечки Ізенбека до грошей не мають ніякого відношення.


Не шукав Ізенбек зі своїми дощечками і слави, навпаки, ми тільки можемо дорікнути йому, що він тримав їх майже потай і так мало сприяв тому, щоб вчені зацікавилися ними. Крім того, ні археологом, ні збирачем старожитностей він не був. Взагалі про дощечки дізналися тільки через 13 років після його смерті: відпадає і друге припущення.


Нарешті, дощечки не могли бути і предметом жарту, бо на виготовлення їх потрібно було багато місяців, якщо не років, наполегливої праці, що, звичайно, абсолютно не виправдовує жарт. Якщо ми додамо, що Ізенбек не знав добре слов'янських мов і взагалі слов'янської давнини, що дощечки від старості були частково пошкоджені і сточені шашелем, що, нарешті, Ізенбек ні над ким не пожартував, - стає зрозумілим, що про підробку дощечок Ізенбеком не може бути й мови.


Але, може бути, вони потрапили в бібліотеку справжніх власників, будучи підробкою? Така величезна за обсягом роботи підробка (до 40 двосторонніх дощечок, ймовірно близько 3 друкованих аркушів) могла потрапити в бібліотеку тільки шляхом покупки (і за досить значну суму). Значить, хтось із власників був зацікавлений в подібних речах і купив підробку. А якщо це так, то не міг він не показати дощечок іншим, і до 1919 року вони не могли втекти від загального відома.


Залишається одне найбільш правдоподібне пояснення: дощечки зберігалися в родовому архіві від покоління до покоління, але ніхто не розумів їхнього справжнього значення і фактично ніхто про них нічого не знав, тільки розгром бібліотеки викинув їх на підлогу і вони були помічені Ізенбеком. Достатньо було знаючому щось про дощечки власнику померти дуже рано, до того як підросли сини, і традиція втрачалася.


Найбільш ґрунтовними доказами на користь справжності дощечок є, однак, вони самі, їх письмена і, головне, зміст. Як відомо, будь-яка підробка має основну рису прагнення «підробитися» під щось вже відоме, уподібнитися йому, імітувати його. Підроблювач вживає всі свої знання і сили, щоб його твір було схожим на щось, увже відоме.


У дощечках Ізенбека все оригінально і несхоже на вже відоме для нас:


1) Хоча ми знаємо, що в давнину іноді писали і на дереві, - це перші дощечки, які стали відомими в нашій історії (інші не так давно були знайдені в пустелі Такламакан). Значить треба було винайти техніку письма на дереві, яка фактично нікому не відома в подробицях. Недостатньо взяти дощечку і почати писати, - треба знати, що писати, щоб написане збереглося не тільки десятки, а напевно, сотні років, бо шашіль заводиться через дуже довгий час.


Кожний фальсифікатор, йдучи цим шляхом, розумів, що він може попастися моментально, тому що не було впевненості, що його спосіб писання на дереві справжній і що експерти не виявлять його підробки одразу. Чи не простіше було взяти звичайний пергамент і писати з упевненістю, що з цього боку підробка не буде виявлена?


2) Алфавіт, застосований автором «Влесової книги», абсолютно своєрідний, хоча в основному і дуже близький до нашої кирилиці. Жоден історичний документ не написаний на цьому алфавіті, - знову-таки факт, надзвичайно небезпечний для підроблювача: підозра з’являлась негайно, а якщо вона з'явилася, могли знайти легко й інші його промахи. Можна було б, швидше за все, очікувати винаходу особливого алфавіту, натомість це примітивна, недосконала кирилиця, з різнобоєм в ній, і без грецизмів, досить добре виявлених у справжній кирилиці.


3) Мова книги абсолютно своєрідна, неповторна, яка об'єднує в собі поряд з архаїзмами і мовні форми, що здаються новими (див. нижче). Значить, і тут підроблювачу загрожувала небезпека бути виявленим. Здавалося, вже чого простіше: пиши  церковно-словянською, аж ні! Фальсифікатор винайшов зовсім невідому слов'янську мову.


4) Кількість «підробленого» матеріалу величезна, - витрачати таку силу-силенну праці підроблювачу не мало ніякого сенсу, було б достатньо і десятої частки його, а тим часом ми знаємо, що не все Ізенбеку вдалося підібрать і не все було переписано. З нашої точки зору, все це пояснюється просто: принаймні три автори писали «Влескнигу»; протягом дуже довгого часу до старих дощечок додавалися нові, що в результаті і дало дійсну книгу.


5) Деякі деталі тексту вказують на те, що автор «Влескниги» дає версію, яка відрізняється від загальноприйнятої, врозріз з традицією, отже, не слідує лінії «підроблення», він оригінальний.


6) Є подробиці, які можуть бути підтверджені тільки маловідомими або майже забутими древніми джерелами, отже, фальсифікатор повинен був мати найтонше знання стародавньої історії. При таких знаннях простіше було бути відомим дослідником, аніж для чогось невідомим фальсифікатором.


7) підроблювач повинен був написати цілу історію народу в його відносинах з добрим десятком інших народів: греками, римлянами, готами (годдю), гунами, аланами, костобоками, берендеями, ягами, осами, хазарами, дасунами, варягами тощо.


Він також описав взаємини між низками слов’янських племен: русами, хорватами, борусами, карпами, кия нами, ільмерами, антами, русколанами і т.д. Він повинен був створити особливу хронологію і описати безліч подій, про які ми або зовсім нічого не знаємо, або знаємо тільки краєм вуха.


8) Передбачуваний фальсифікатор виклав мітологію давніх русів, показав їх світорозуміння і релігійну обрядовість, включаючи навіть рецепт виготовлення сирного напою. Попутно він пояснив значення і сенс стародавніх звичаїв, нині абсолютно загублених і, головне, показав боротьбу язичництва з християнством.


Кому могло прийти в голову навіть побічно зайнятися апологетикою язичництва і нападками на християнство? Це тільки могло відштовхнути покупця дощечок від угоди, бо пахло чорнокнижництвом. Нарешті, він винайшов релігійні особистості на кшталт Матір Сва, про яку немає ні найменших натяків в історичній літературі.


Цілком очевидно, що подібна колосальна робота була не під силу одній людині, а головне, не мала ні сенсу, ні мети. Невже, нарешті, підроблювач був настільки чутливим, що зробив фальсифікацію принаймні трьома різними стилями і орфографіями?


9) Не можна також не звернути уваги на те, що все в літописі зосереджено на півдні Русі, а про середню і північну немає, по суті, ні слова. Чому? Адже цілком природно, що читача фальсифікатора будуть особливо цікавити саме ці сторінки. Виключаючи середню і північну Русь, «фальсифікатор» не тільки зменшував інтерес до «підробки», а й робив її менше значущою політично. Чому? Адже фальсифікація робиться завжди з якимись цілями і відповідно до часу.


А просто тому, що літопис стосувалася виключно південної Русі, яка була політично ізольована від інших частин майбутньої Русі, тому про них і немає ані слова. Надалі не Київська Русь, не Дніпро були в центрі уваги, а головним чином степи від Карпат і до Дону, включаючи Крим. Літопис переповнена готами і гунами. Вона стосується відрізка нашої історії, про яку ми рівно нічого не знаємо.


10) Якщо автор був якийсь маніяк, який вирішив написати величну історію доолегової Русі, чому про славні діяння він говорить так мало, навпаки, - вся «Влесова книга» переповнена скаргами на розбрати, негаразди між руськими племенами, а безліч сторінок прямо обтяжені непомірно закликами до єдності Русі. Це не панегірик, якого можна було чекати, а скоріше, умовляння і навіть вичитка.


Нікого, далі, не висунуто на перший план, весь час йде тільки виклад подій: нескінченна боротьба Русі з ворогами. В одних випадках Русь перемагала, в інших терпіла жорстокі поразки, в одному місці прямо сказано, що Русь тричі гинула, але відроджувалася; і все це викладено в такий скупій, безособовій формі, що про якусь тенденційність не може бути й мови; вся книга присвячена пам'яті предків і судьбам свого народу, немає ні найменшого натяку на зв'язок цього минулого з відомою нам історією, і все це на тлі язичницьких релігійних уявлень.


***

Отже, якщо ми уявимо, що «Влесова книга» – фальсифікація, ми не можемо знайти щонайменшого пояснення для створення її в наші часи, навіть якщо цей період будемо розглядати дуже широко, хоча б в межах двох століть. Очевидно, що «Влесова книга» була просто реліквією, значення якої загубилося; вона передавалася з роду в рід, поступово втрачаючи все реальне, що було з нею пов’язане, перетворюючись із книги в якісь стародавні дерев'яні дощечки.   


Уривок. Переклад із книги «Златое слово Руси. Крах антирусских наветов»