СЛОВ’ЯНИ: СТАНОВЛЕННЯ ЕТНОСУ Й ЦИВIЛIЗАЦIЇ

Офiцiйно вважається, що слов’яни – наймолодший етнос Європи й усiєї iндоєвропейської мовної спiльноти; що слов’яни виникли не ранiше середини, а їхня державнiсть (цивiлiзацiя) – наприкiнцi І тис. н. е. Так виходить, якщо спиратися на обмежене коло наукових джерел i буквально розумiти «Історiю» грека Геродота та «Повiсть врем’яних лiт» русича Нестора.

Проте iснує iнший академiчний пiдхiд, впроваджений Б. О. Рибаковим [24].

Обгрунтовано метод спирання на iсторичну пам’ять народу, яку слiд розшифровувати в

його фольклорi, орнаментицi та iнших пам’ятках культури. І показано, що слов’яни

пам’ятають про мамонтiв («слонiв» та «ящерiв»), якi вимерли в Європi щонайменше 11

тисячолiть назад.

Узгодити цi два пiдходи неважко. Досить взяти до уваги, що кожний нащадок має

пращурiв. Нiхто ж не вважає, наприклад, що сучасним грекам не передували еллiни, якi

пiшли вiд пеласгiв; причому у кожної ланки цiєї етногенези складалася, а згодом

розпадалася особлива цивiлiзацiя. Тож i у слов’ян були бiльш давнi родичi – вiдомi як

склавiни та сколоти, венеди й енети, русени й боруси, орiяни та «орачi»-араторес [36]. І

у них теж, як згодом у русичiв, були цивiлiзацiйнi утворення. Тож не будемо обмежуватися

часами розповсюдження назв «слов’яни» та «Русь», а визначимо попереднi ланки нашого

родоводу й державотворення, залучаючи при цьому не тiльки вiдомi [16, 29], але й

маловивченi джерела [5, 28].

Виникнення пращурiв слов’ян та їх державностi

Українцi – найбiльш корiнний з усiх слов’янських народiв [14; 20-21; 35-39]. Орнаментика українських вишиванок та писанок виводиться з прикрас i амулетiв мiсцевих мисливцiв на мамонтiв, про яких згадують також казки («Про богатиря Димка та його зятя Андрушка» та iн.). Давнину в 21 тисячолiття вiдтепер неодноразово наводить «Велесова книга» (2а-б, 4б); на 198 столiть вказує один iз мiфiв Київщини. Є дати й пiзнiшi. 7000-6200 рр. до н. е. датується початок канонiчного зображення Берегинi; VII-V тис. до н. е. – «Супойський переказ» козацтва; V тис. до н. е. – виникнення легенди про Золоту очеретину озера Оврут; ранiше 3102 р. до н. е. легенди Савур-могили; вiд тих часiв до XVIII ст. iснував звичай сватання дiвчатами парубкiв (за пiснею «Ой iзiйди, Мiсяць…» та iн.).

Найдавнiшою самоназвою пращурiв слов’ян та iн. є хатти, знанi як народ доiндоєвропейсь-кого походження. На це вказує спорiдненiсть малоазiйських хаттiв iз зауральськими кет(ам)и, що мешкали донедавна в спiльнiй долинi рiк Хатанга, Кета, Котуй Красноярського краю. Така спорiдненiсть склалася, напевно, у ІХ-VIII тис. до н. е. пiд час розселення (з територiї мiж Карпатами й Прибалтикою) племен свiдерської археологiчної культури, яку лiнгвiсти вважають належнiстю євр(опо-)азiйської мовної спiльноти – предка iндо-європейської та урало-алтайської спiльнот [10, с. 43-59; 22, 238-250 та iн.]. Малоазiйськi нащадки-«iндоєвропейцi» хаттiв прозивалися хетти; проте першi згадувалися до ІІ ст. н. е., а на Кавказi їх прямими нащадками є абхази, адиги та кабардинцi. Отак «прадiд» значний час спiвiснував аж зi своїми «праонуками». Одним iз його «синiв» були, напевно, протослов’яни. Про це свiдчать записанi Ю. П. Миролюбовим скази «Про Хату-Русу» та «Про Землю Руську-Полянскую» [17, c. 123-124, 154]. А на пiдставi дослiджень А. Г. Кифiшиним топонiмiї України можна говорити про те, що «на Волыно-Подольской и Приднепровской возвышенностях сначала жили протошумеры, а затем протохатты вытеснили их в Причерноморские степи и начала развиваться трипольская культура» – назви якої, як i буго-днiстровської культури протошумерської належностi, «в ІІІ-ІІ тыс. до н. э. получили протославянское «объяснение» [10, c. 66-70, 88]. Чималий «Трипiльський прасловник української мови» склав також Ю. Л. Мосенкiс [19].

Ю. О. Шилов, С. І. Наливайко та iн. [4, с. 98-99; 10, с. 94-98; 11, с. 33; 21, с. 42-57; 38] вiдносять трипiльську археологiчну культуру (5400-2200 рр. до н. е.) Дунайсько-Днiпровського регiону до найпершої в свiтi держави Аратта. Проте вона з’явилася близько 6200 (чи 7000, за новiтнiми датуваннями) р. до н. е. внаслiдок угоди про взаємоiснування мiж пiвнiчно – та пiвденнопричорноморськими нащадками «свiдерцiв-євразiйцiв» (протошумерiв та протохаттiв, за А. Кифiшиним). Цим самим була започаткована i праiндоєвропейська спiльнота, ядром якої стала лiсостепова Аратта. Рухливою ж оболонкою того ядра став степовий Арiан (близько 5000-1500 рр. до н. е.) – спiльнота кочових скотарiв, що почала складатися бiля кордонiв держави своїх родичiв-хлiборобiв [35].

Початок державного ладу в Араттi засвiдчує хаттське словосполучення Кал-лам-АСУ: ‘Бик-полум’я-БОГ’, тобто спiльнота пiд покровительством вогненного БОГА-Тельця. Назва досi побутує в українськiй Коломиї. Вiдомi також Калиця «Вєди словена», Колунь (>Голунь) «Велесової книги», Гелон давньогрецької «Історiї» Геродота. Традицiю кола (околицi, клунi) найдовше зберiгали козаки та селяни… Дещо пiзнiшою, притаманною вже розквiту Аратти (як «трипiльськiй археологiчнiй культурi»), є термiн государство. Вiн розкладається на словосполучення «го(вяд) (А)СУ дар(уюче) (суспiль)ство»: «суспiльство, спроможне офiрувати корiв БОГОВІ». На час i араттську специфiку государства вказують не тiльки назви БОГА й великої рогатої худоби, але й її приручення в трипiльськiй та генетично передуючих культурах [8, с. 107-131; 9, І, 136-198; 10, с. 66-67]. При цьому «офiрування БОГОВІ» мали характер релiгiйної (‘правлячої’) системи, на чому зупинимся нижче… Арiйський термiн держава (вiд санскритського диржя-ва: «довжиною володiти») виникає пiзнiше й зводиться до «простирання територiї» [14, с. 147].

Територiя Аратти, на думку Кифiшина [10, с. 68-70], базувалася на ритуальних ланках «Чотирикутника» (предтечi арiйського Вари та наступної Скiфiї), осмисленого у його природньоекологiчному та людино-суспiльному аспектах. Кути тiєї територiї знаходилися бiля сучасних сiл Полунiчне (Львiвщина), Полуденне (Черкащина), Полутори (Тернопiльщина), Полум’яте (Луганщина). Останнiй пункт пов’язувався, напевно, iз затопленою згодом Азовським морем котловиною. Навколо третього зосередилася найбiльша (23) кiлькiсть мiст Аратти. В областi двух перших пунктiв досi iснують населенi пункти з дещо ослов’яненими протошумерськими назвами: Урич, Урож тощо. А «в Закарпатье рядом стоят Лагаш, Ур и Урук, выступающие в ритуальной связке, как и впоследствии в Шумере» [10, c. 88].

«Вєда словена» [28] розповiдає про Першолюдину на iм’я Іма. Цей образ знаний багатьма iндоєвропейськими народами. Йому вiдповiдає шумерський Йа-ам [23, с. 211-219]. В iндоарiйських Ведах, а згодом у «Велесовiй книзi» [5] вiн зветься Яма й виступає Богом померлих пращурiв. Але первинний Іма був сонцеподiбним (у цьому поступившись надалi новим богам i ставши знаком потойбiчного, «пiдземного» Сонця пiсля його заходу). Українськi дослiдники пов’язують Іму–Яму з Чигирином, а назву цього козацького мiста – з ведично-санскритським «Хвала впiзнаному Сонцю», «Правитель округи» тощо [14, с. 146-147; 20, с. 120-130].

За часiв правлiння Іми-царя, згiдно «Вєдi» (ІІ, пiсня 2), серед оброблених земель i загонiв для худоби стояв Бiлий град – квiтуче мiсто, в якому шанувався БОГ Влас (< Вол АС) – «Телець-БОГ», сузiр’я якого змiнило (4400-1700 рр. до н. е.) головування «Близнюка»-Іми (6680-4400 рр. До н. е.) [33, с. 232]. Напевно Влас вiдповiдає не так наступному Велесу, як Владицi – бо в iншому мiсцi (пiсня 1) цей БОГ зветься Вiшну. Його й досi згадують українськi колядки:

Спредвiшнi

Народився бог Вiшнi.

Вiн по землi походив,

Нас iз свiту призовiв.

Зображення стопи (вiдбитка пiдошви) Вiшну шанується в Індiї й досi, як колись шанувалося в Українi творцями арiйських стел та могил. Кiлька «плит зi стопами» є у Кам’янiй Могилi. У виглядi стопи розбудовано найбiльше мiсто «Трипiлля»-Аратти мiж сучасними селами Тальянки та Вишнопiль (вед. «Вiшну захищене» > укр. «Вишневе поле») на Черкащинi. Звiдсiля, через аратто-арiйськi зв’язки, спорiдненiсть iндiйської вiш(с)i-грама з українською всiєю громадою та давньоруськими «гради i вєсi». А вишня – це, може, «громадське дерево Вiшну», яке ряснiло у садочках прадавньої Аратти не менш, нiж у сучаснiй Українi...

Спочатку жертвоприношення БОГОВІ, 9-ма коровами, здiйснював сам Іма. Воно вiдбувалося в певний Лiчен-день, згiдно священної книги «Ясна» (вiдомої також авторам «Велесової книги» слов’ян й «Авести» iраноарiїв; iндоарiї мають «Яджур-Веду» – «Знання жертвоприношень»). «Ясна» була складена БОГОМ на Святiй горi, де вiн 9 рокiв навчав нею Вєду (Юду) Живу Самовiлу, а потiм велiв передати Імi. «Ясна» складалася iз чотирьох частин, що мали назви Ратна, Зоряна, Земна, Пташина.

Згодом (пiсня 6, VII) БОГ велiв першолюдинi спуститися на землю й навчитися у «малкi моми i дєвойки» готувати нове жертвоприношення: вирощувати пшеницю та виноград, пекти хлiб i робити вино. Там Іма одружився з Вєдою Самовiлою, вiд якої отримав золотi крила. Злетiвши на Святу гору й знайшовши в її печерi БОГА Вогнища (Йогница), Іма служив йому «три години» – заклавши цим вiдповiдний канон. Вимагаючи своєї частки вiд «суру агнє», Вогнебог спадає на поле бiля «Бєла града фаф Калица» («Бiломiста святої Околицi»), по якому згодом, пiсля пожежi, гуляють тi ж 9 «мами i дiвчата» (статуетки яких характернi для Аратти). В iншiй пiснi згадується Кайлє-град – один iз тезок Києва. Іншi вiдомi не тiльки в сучаснiй Європi, але також у давнiх Шумерi й Єгиптi. В останньому, а також у Хорезмi та Персiї мiж серединами ІІ-І тис. до н. е. iснували правлячi династiї Киян i Кеявидiв; на Русi подiбна урвалася князем Аскольдом у ІХ ст.

До речi, Араттi-«Трипiллю» був вельми притаманний звичай перiодичного, господарчо-ритуально зумовленого самоспалення своїх мiст та поселень [9, І, с. 316-320, 419]. По сутi це було оновлення-перенiс їх – замiсть старих бiля виснажених трьома попереднiми поколiннями угiдь… Пройшовши таку науку, Іма-першопредок пiшов по селам i хатам («фъ нашє сєлу, фъ нашє къшi») вчити

малку дєтє да сi пєє Ясна книга,

Ясна книга i Ратiна, i Ратiна i Звєзница,

i Звєзница i Зємица, йоще Юду

– да сi учиш малку дєтє,

да сi пише на Златна Каница

( – нехай вчать малi дiти,

нехай пишуть Златий Канон).

На тому й зросли, на помiч Імi-царю, iз тих дiтей молодi воєводи – «първа рэскица», «перша русь» (пiсня 1, ХХІ: 4-5).

Останнiй термiн походить вiд ведичного раджанья, расья – i означає керiвне «воїнство». Загалом же суспiльство Аратти очолювали брахмани-жерцi. Їх варнi були пiдлеглi кшатрiї-воїни, вайшья-общинники, шудра-iзгої. Варни-«кольори» – то подiл докласового, общинного суспiльства за природними здiбностями його членiв: мудрi правлять, дужi захищають, бiльшiсть народу працює в сiльському господарствi, а непридатнi до цих трьох основних видiв дiяльностi займаються менш важливими, але також необхiдними справами – промислами, ремеслами тощо.

Слiд пiдкреслити визнання прiоритету «вiщунки Сивiлли», як хранительки чи не найперших священних книг, мудрецями Грецiї й Риму [18, II, c. 430-431]. Вавiлонський iсторик Берос також вважав, що «скiфськi книги – найдавнiшi в свiтi»; з оглядом на архiв Кам’яної Могили (Запорiжжя) з цим слiд погодитися [12]… Грецiю вважають засновницею європейської цивiлiзацiї, проте грецька мiфологiя мiстить лише непевнi згадки про «опiкувану Близнятами й Тельцем» Аратту, нащадками якої були скiфиараторес («орачi») з їх «хлiбом»-артос. Згадуваний прадавнiми мiфами «Таврополис – не что иное, как калька протошумерско-протохаттского ритуального термина «быко-города», который оказался в греческом мифоритуале уже потусторонним (ср. Артемиду Таврополу как воплощение Таврополиса)», що «оставил след от Ужгорода до Черкасс и Киева, от Полуторов на Тернопольщине до Полудневки на Черкащине… Все эти топонимы можно считать новыми славянскими переводами древних названий» [10, с. 67-68]. До речi, iм’я таврiйської Артемiди (> Артема (-мiтiя) слов’янської мiфологiї [6, c. 17]) можна вивести з «Ар(ат)ти м(атерi) Іди». Іда ж була богинею жертвоприношень у пеласгiв, грекiв, арiїв, iндiйцiв; вiд неї й iдоли слов’ян.

Останнi згадки про араттськi Арту-Арсанiю (у складi Русi) та Дандаку, а також про «Жезлоносну» Данд-арiю арiйської прабатькiвщини вiдносяться до ІІ-ХІ столiть [20-21; 30; 35-38]. Отже не тiльки слов’яни, а й Русь стала прямою спадкоємницею корiння «iндоєвропейської спiльноти народiв» та закладеної нею основи загальнолюдської цивiлiзацiї.

Етнокультурне самоусвiдомлення слов’ян i тенденцiя змiни общинної державностi

Отже, та прабатькiвщина, яку змальовують наведенi вище пiснi слов’янської Вєди, нагадує дунайсько-днiпровську Аратту. Її пiзня приморська частина, Орiяна, вiдбилась в усатiвському варiантi трипiльської археологiчної культури. Ця хлiборобсько-скотарська країна – зi згадками про араттськi мiста й перiодичне їх самоспалення, з характерною саме для неї змiною матрiархату на патрiархат – iснувала на територiї майбутньої Одещини у 3250-2200 рр. до н. е. [9, I, c. 77-113; II, c. 559-562; 20, c. 142-152]. А на пiвнiч долиною Днiпра (Борустана > Борисфена античних часiв) простиралася Борусiя, що утворилася з iншої частини тiєї ж Аратти.

Найдавнiшi тексти «Велесової книги» (30) виводять пращурiв вiд iндоєвропейських (араттсько-арiйських або ведичних) Батька-Неба й Матерi-Землi. Помiтно, як i у «Вєдi словена», початок переважання першого над другою, – тобто патрiархату над матрiархатом (див. вище про Орiяну). БОГ також визнається один, а його прояви звуться Богами – що мають особливi функцiї, iмена тощо. Сварог – «Золотий вогонь», сонячний «зодiак» – ототожнюється з Дивом (< Дiєм < Дiаiе, свiтлим «Небом») i, разом iз ним, з БОГОМ. Вiн носить подвiйне iм’я (ще й знайомого нам уже Вiшну) – вiдповiдно до речовинних-i-польових, прижиттєвих-i-посмертних проявiв суспiльного буття:

Се бо берегли (ми) Питаре Дiаiе («Батька Небо»),

бо той окремо є, пред Матрi (-Землею) ставши…

Се бо перед нами Земля наша

i ту захищаємо, як i отцi нашi.

І се вiнчаймо СВАРГУ i Землю, i справляймо весiлля їм…

І ми дiти їхнi, i тако бажаєм тим здоровими бути й щасливими,

i мати дiтей багато, i собою хвалитися,

i дбати про води, щоб були велеплоднi, –

i се давати мужам своїм, Пiтаре…

Якщо ж трапиться блудень якийсь,

що порахує Богiв тих, подiлить у Сварзi,–

то вигнаний буде iз роду.

Бо не мали Богiв, лише ВИШЕНЬ-i-СВАРОГ

i iнi суть (його) множеством,

бо БОГ єсть єдин-i-множествен.

Згiдно з «Велесовою книгою» (25, 7є), безпосереднiм творцем людей став не сам Сварог, а його син Даж(дь)бог:

Се мовив Ору Сварог наш:

«Як мої творiння створив вас от перст моїх…

І будьте як дiти мої, i Дажбо буде

Отець ваш…».

І Дажбо нас породив од корови Замунь,

i були ми кравенцi i скуфе – анти, руси,

боруси i сурожцi, –

i тако стали дiди русове.

Кравенцi i скуфе дослiдники перекладають зазвичай як «кровники i скiфи», долучаючи їх до антiв та iн. Мiж тим iз контексту витiкає iнший переклад: коровичi i скотичi(-биковичi; «волиняни»). А хто ж iще мiг народитися вiд корови-Землi? І чи мiг би її заплiднити Дажбог, якби не був небесним Тельцем? Дажбог-Телець (< арiй. Да(г)кша, кельт. Даг(д), хуррит. Дагi, шумер. Дуг) має древнє, принаймнi праiндоєвропейське корiння [19, с. 17-19]. Йому личать i сонячна вогненнiсть (перс. дагх, слов. Яр-Тур), i дощова волога (рос. дождь; Телець, що у зображеннях iз Кам’яної Могили й Шумеру зволожує ниви слиною), й давання («дай дощу навеснi!»). А його шанування було традицiйним для всiєї Аратти – сполучившись, проте, лише в Орiянi з чоловiчими, а не жiночими статуетками. Саме там зверхнiсть Праматерi Лади-Латони (вiд Рато, «Зодiакального Кола») могла змiнитися на Сварога < С(у)вар-аг(нi), «Сонячний вогонь», «Зодiак».

Отже, дiтей (нащадкiв «дiдiв русов») подiлено мiж Землею та Небом – за ознакою переваги матрiархального а чи патрiархального права. Так було у сарматiв (де «царювали матерi») – i скiфiв (де задушенi жiнки мали супроводжувати померлих чоловiкiв); за перемогу того чи iншого права ахейцi та дорiйцi воювали в Трої. Подiбне порубiжжя тих прав простежується в легендах Савур-могили та в заповiтах українських козакiв. «Супойський переказ» засвiдчує [3; 39]: «Колись в сиву давнину народив Батько Коло з Матiр’ю Даж-землею пiд час нiчної грози люд вкраїнський […] та дав брата свого Мiсяця на сторожу козацтву тому характерному, щоб берегли землю ту денно i ношно. А щоб вправнi були та згуртованi, то докинув вiсiм променiв своїх козацьких на небо, щоб у скруту поглядали на Воза того». Прабатьки вiдносяться тут до найдавнiшої Аратти. В iншому переказi [27; 39] Дажбог значно пiзнiший, проте хоча й чоловiчого роду, а виступає поруч iз Малкою, яка має «добре прикривати Дажа».

Оскiльки ж Телець очолював зодiак («коловорот тварин-сузiрь», за М. О. Чмиховим та iн.) у 4400–1700 рр. до н. е., а головна змiна мiсячних календарiв сонячними вiдбулася близько 2300 р. до н. е., то шанування Сварога-Зодiака i Дажбога-Тельця, як головуючого у сонячному зодiацi, могло скластися лише у 2300–1700 роках до н. е. Звiдцiля й час етнокультурного самоусвiдомлення слов’ян. Щоправда, на iсторичну арену вони вийшли спочатку пiд iншими етнонiмами.

В серединi ІІ тис. до н. е. вiдбулася мiграцiя частини арiїв до Індiї. У складi арiйського союзу опинилося кiлька племен чи родiв орiян i борусiв зi згаданих вище одноiменних країн Надднiпрянщини. Не прижившись на новiй батькiвщинi, деякi з орiян та борусiв вирiшили об’єднатися й повернутися назад. Вiче арiїв («Глс Арiув») дозволило їм це. Союзники нарiкли себе сла(о)в’янами: славними, що славословлять Богам. Так, за «Велесовою книгою» (31, 38а, iн.), i народився цей етнонiм.

Повернення (на рубежi IX-VIII ст. до н. е.) союзу слов’ян iз «Пенде(жа)бу краю Ін(д)ського» очолили Орiй-отець та троє його синiв – Кий, Щек i Хорив. Брати вiдомi також як князi полян, за давньоруською «Повiстю врем’яних лiт» (що вказує на IV-V ст. н. е.) i за вiрменською «Хронiкою Тарона» – де легенда про Куара, Мелтея та Хорiана iз землi Полунь записана вiд iндiйцiвпереселенцiв І-ІІІ ст. Все це пiдтверджує участь слов’ян у походi до Індiї, а також зосередження у їх середовищi правлячої династiї Киян, iндоєвропейське виникнення якої простежується у «Вєдi словена».

А «Велесова книга» засвiдчує, що правляча родина праотця Орiя та його синiв легко домовилася з давнiми родичами, якi не ходили до Індiї i залишалися у Надднiпрянщинi. Тi наддали поверненцям мiсцину «в градi Індiкиєвi, який названо Київ. І в ньому стали селитися». То було, напевно, одно iз 12 городищ тодiшньої чорнолiської археологiчної культури, що вiдобразила розвинених сколотiв, серед яких i почалося, виходить, первинне розповсюдження нового етнонiму слов’яни. Питання про належнiсть сколотiв до слов’ян досить опрацьовано археологом, етнографом та iсториком Б. О. Рибаковим. Спираючись також на дослiдження мовознавця О. М. Трубачова [31], вiн дiйшов висновку, що «скифы-пахари – сколоты времен греческих аргонавтов и классической Эллады VI–III вв. до н. э. – говорили на архаическом славянском языке!» [25, c. 10].

Наведенi вище висновки узгоджується зi свiдченням «Аргонавтики» В. Флака про (Х)Ору, матiр Колаксаiса, сколотського вождя. За «Історiєю» Геродота, сколоти виникли за тисячу рокiв до нашестя (у 514-512 рр. до н. е.) перського царя Дарiя, що прийшов помщатися скiфам за вторгнення до Мiдiї. А нею тодi правив Киаксар, син Фраорта й онук Деiока, якi походили iз кiммерiйцiв. Останнiх «Велесова книга» (6е) називає «отцями нашими». Вони з’являються дещо пiзнiше лiсостепових сколотiв i можуть вважатися їх степовими родичами. Кiммерiйцi знанi авторовi давньогрецької «Одiссеї» ХІІ-VII столiть до н. е. (в межах яких датують життя легендарного Омира-Гомера). Донедавна науковцi вважали їх, як i скiфiв, нащадками iранського вiдгалуження колишньої арiйської («iндоiранської», як умовно її називають) спiльноти. Але в останнi десятилiття О. М. Трубачов довiв iндоарiйську належнiсть кiммерiйцiв, а також їх бiльшу, нiж у скiфiв, близькiсть до слов’ян [31]. Це вiдповiдає визнанню авторiв «Велесової книги». Далi вони розповiдають про похiд пiд проводом Орiя до Єгипту, про довге (783-595 рр. до н. е., за iсторичними даними) перебування пращурiв на Близькому Сходi. Тож наведенi iмена мiдiйських царiв можна розумiти як Боже-око, ПраОр(iй), Кий-цар.

Іранська форма останього iменi – Хувахшатра – вказує на тотожнiсть арiйських кшатрiй («воїн») i ксай(-iс) кiммерiйському ксар та слов’янському цар [21, с. 87-191 та iн.]. І хоча остання форма затверджується на Русi пiд впливом пiзньої Вiзантiї, однак тенденцiя формування царства сягає появи сколотiв у XVI ст. до н. е. Такий тип державностi, тимчасово реалiзований Скiфiєю (приблизно 514 р. до н. е. – 260 р. н. е.), належав вже до класової, рабовласницької формацiї – що склалася пiд проводом воїнiв та впливом грекiв-колонiстiв i змiнила попередню общинну державнiсть (коло, государство, почасти державу) Аратти й Арiану пiд проводом жерцiв. Ця й наступна, феодальна формацiя впроваджувалися в слов’янську етнокультуру пiд зростаючим тиском класових держав чужинцiв.

«Вiки Троянi»: переддень i традицiя

Вище вiдзначалося, що «перша русь» – причому як воєводи – з‘явилася ще за часiв першопредка «Іми-царя», в Араттi (-Артi-Арсанiї). Звiдцiля й наступна Русь – народ i країна пiд проводом воїнiв. Мовознавцi виводять її вiд т(а)у(в)р(у)с – «тур(iв)»-бикiв, що вiдповiдає епiтету воїнiв. А також етнонiмам наступних русенiв-ту(i)рсенiв-етрускiв, агатiрсiв тощо «трипiльського» походження [19, с. 52-54].

Мiж серединами VI-IV тисячолiть до н. е. вiдбулася перша вiдома мiграцiя племен iз української Надднiпрянщини на Схiд. Вона булла зумовлена землетрусом i «Всесвiтнiм потопом»: утворенням Боспорської протоки та значним розширенням Чорного моря, до того iзольованого. Населення з затоплених земель пiвнiчнопричорноморської Аратти створило два її форпости – у Закавказзi, на шляху до Шумера [23, с. 89-157], а також в iндiйському Пенджабi [21, с. 42-57]… У ХХIV-ХХІІІ ст. до н. е. вiдбулася друга мiграцiя: короткочасний похiд союзу арiїв Надднiпрянщини та хурритiв Закавказзя на пiвнiч Месопотамiї, до кордону агресивного Шумеро-Аккадського царства [36, с. 92-93 та iн.].

Тим же шляхом, проте переможно дiйшовши аж до Єгипту (1700-1570 рр. до н. е.), рушили iз Пiвнiчного Причорномор’я гиксоси. Серед них були згаданi вище правителi-кияни, один iз яких заснував ХV династiю фараонiв. За етнокультурною належнiстю гиксоси тяжiли до арiїв та пеласгiв, проте ще ближчi до них ханаани-«кiннотники» Палестини «звали гиксосiв «русами», i ними збудоване селище «Русасалем», що значить «Русiв постiй, мир». Зi слова «Руссалем» постало слово «Єрусалим» [Дж. Вiльсон у переказi Л. Силенком: 26, с. 155]. Наявнiсть русiв, воїнства ще праiндоєвропейцiв та праслов’ян, пiдтверджують рагаби-«воїни» закавказької Аратти-ІІ з її долиною Тавриса; ругою слов’яни називали платню за воїнську службу ще й першим Рюриковичам часiв заснування середньовiчної Русi. Отже, не дивно, що закавказька династiя царiв Урарту також називалася Руса i мала iсторичнi зв’язки з «Червоною Руссю» причорноморської Тавриди [15, с. 242-267].

Проявляючись протягом ІІІ-І тисячолiть до н. е. як русичi, орiяни й боруси, сколоти та кiммерiйцi, слов’яни залишалися близькими родичами й iнших «iндоєвропейцiв», особливо пеласгiйсько-грецьких племен.

Про орiян, похiдних вiд араттiв i арiїв, знаємо ми вже чимало. Тут слiд додати можливу генезу назв Орiяна > Орiсса > Оропос > Європа [20, c. 82-92, 142-152]. Додамо й про союзникiв орiян у твореннi слов’ян, проборусiв. Їх етнонiм пов’язано iз Борустеном (Днiпром), поява гiдронiму якого засвiдчена розселенням Борисфеноса, Ахелооса, Атланта та iнших нащадкiв гiперборейця Пеласга. Їх просування на захiд морем i сушею простежується в археологiчних культурах Подунав’я та у середньоднiпровськiй археологiчнiй культурi (2400-1400 рр. до н. е.), що вiдображає ранню Борусiю (назва якої спорiднена i зi слов’янською Берестейщиною, i з аратто-арiйським Борустаном, i з пеласго-грецьким Борисфеном).

Пеласги – то переклад на еллiнську мову самоназви лелеги, «лелеки». Античнi автори писали, що так прозвалися тi мандрiвнi мореходи через бiлi вiтрила своїх кораблiв, а також тому, що «масово й згуртовано долали великi вiдстанi, змiнюючи мiсце свого проживання». (Це вiдповiдає словам руського лiтописця про тогочасних слов’ян: «яко крылатии орлы прелетаху пустыни многие, ищуще себе места на селение»). Звiдтiля пiшло осмислення етнiчної назви пеласгiв як «людей моря», що «яснее всего сохранилось именно в славянских языках» [15, с. 95-103]. Збереглася згадка про святкування пеласгами Коляди у 1570 р. до н. е., коли вони, за своїм прадавнiм звичаєм – кидали у рiку Лабу (нинi це iталiйський Тибр) хлiб-пелянос («паляницю»). Свої храми вони будували в дiбровах, якi подекуди називали Додонськими; все це зближується як iз зображеннями аратто«трипiльських» додол, так i з Додолою – дружиною Перуна. О. Д. Чертков в своїй книзi «О языке пелазгов, населивших Италию, и сравнение его с древнеславянским» [32] наводить iмена ще кiлькох богiв, близьких або ж тотожнiх слов’янським: Велес, Заград (Заграй), Аплун i Купавон (Аполлон, Купала), Сiбiла (Вiла).

Культ Перу(н)а, та ще й у зв’язку з кiньми та камiнням, вперше проявився у малоазiйських хеттiв 1800-1200 рокiв до н. е. «Велесова книга» вказує на його виникнення вiд бiльш давнього В(п)аруна арiїв i називає мiсцями Паркуном. Пiд цим i подiбними iменами Бог-громовержець шанувався iталiйськими русенами-етрусками, а також слов’янами та балтами Пiвденної Прибалтики, звiдкiля його воїнський культ особливо розповсюдився на Київську Русь. При цьому «отмечаемое рядом авторов родство клинописного хеттского языка со славянским или балто-славянским может быть связано с миграцией разных племен (эпохи боевых топоров) из Причерноморья в противоположные стороны» [15, с. 91-92 та iн.]. Слiд пiдкреслити традицiйнiсть як етнокультурних зв’язкiв, так i мiграцiйних маршрутiв мiж малоазiйськими хаттами i хеттами, з одного боку, та похiдними вiд перших слов’ян i пеласгiв – з iншого. Двох останнiх притягувала праiндоєвропейська прабатькiвщина Малої Азiї часiв формування Аратти. Тому на одвiчнiй землi двох перших переселенцi з Пiвнiчного Причорномор’я заснували i орiянсько-пеласгiйську Троаду, i пеласгiйсько-слов’янську Лiдiю. Це здiйснювалося здебiльшого морським шляхом. Був i сухопутний, що проходив через Балкани.

Пеласгами були колись навiть афiняни, якi називали себе тодi кранаями (чи ж не «краянами»?). Пiсля цього, але перед тим як стати афiнянами, вони прийняли назву кекропiди [7, VII, 44]. В такому iменi вчуваються легендарнi киклопи Пiвнiчно-Захiдного Причорномор’я. Згадаємо ще найвiдомiше вiдгалуження пеласгiв – ру(а)сенiв, бiльш знаних пiд вторинною назвою етруски. Вони вагомо ввiйшли до етногенези римлян. Проте, з iншого боку, русени-етруски вважали одним iз своїх родоначальникiв троянця Енея, ватага племенi енетiв, вiд яких пiшли слов’янськi венеди, фундатори придунайського Норика та Прибалтiйської Русi [13; 32; 34].

Родовiд двох останнiх етносiв пов’язано зi слов’янами, зокрема, генезою венеди-енети-вани, етимологiя якої походять вiд iндоарiйського (санскритського) ванд – «прославляти». Термiн ванд пов’язується також iз «країною» (ант) та з «викупом» (вено). Цiлком вiрогiдно, що останнього значення набували назви тих переселенцiв-слов’ян, якi вiдправлялися спiввiтчизниками шукати вiльних земель, бо корiнна їхня Країна (Аратта–Арта–Арсанiя тощо) була вже перенаселена. Вiдправляючи ж давали отим переселенцям викуп-придане, немов нареченим, на започаткування господарства на чужинi, на новiй батькiвщинi.

Вани й енети тяжiють до закавказької Аратти-ІІ. Другi мешкали, напевно, на Таманi й островi Ея (Ейя, Аеней, Аiван). Той лежав перед входом з Понту (Чорного «Моря») до Боспору Кiммерiйського – i був кiнцевою метою аргонавтiв та Одiссея. Проте їх мандри (через малоазiйську Трою) вiдбулися у другiй половинi ІІ тис. до н. е., тодi як переселення енетiв на чолi з Пiлемоном до Малої Азiї вiдбулося у XVIII ст. до н. е.

Надалi малоазiйськi (г)енети переселилися до Троади, вже досить обжитої орiянами-русами. Назва останнiх сполучалася там iз рiчкою Рса, що успадкоємила, напевно, традицiю ведичної Раси (Росi, чия назва переносилася арiями також на Днiпро, Волгу та iн.). Вiдтодi ру(а)сенами здебiльшого називали себе племена, бiльше знанi iсторiєю як етруски. Остання назва пiшла вiд iталiйської Етрурiї, до якої малоазiйськi енети почали переселятися з XVII ст. до н. е. Перших переселенцiв очолили брати Енотр i Пiвчист, якi вважали себе онуками Пеласга. А на чолi другої хвилi став Тiрен, брат Лiда (вiд слов. «людей»). Вiдповiднi назви отримала й бiльшiсть мiст, заснованих тiренами пiд керiвництвом Тархона, спорiдненого iз Тархом Тараховичем руських билин, iз Таргiтаєм сколотiв, iз гiперборейським Аполлоном Таргелiєм.

Пiсля Троянської вiйни ХІІІ або ХІ ст. до н. е. (в)енети на чолi з Енеєм i Антенором покинули розорене ахейцями (данайцями) мiсто i двома загонами рушили далi на захiд. Перший загiн спочатку прибув до Македонiї, звiдтiля його занесло до Сицiлiї, а потiм – до Італiї. На знайденiй у 1846 р. гробницi Енея згадується царство Расiя, на землях якого нащадки вождя заснували Вене(д)цiю й Рим. А другий, очолений Антенором загiн осiв на пiвнiчному узбережжi Адрiатичного моря. «Мiсце, де вони висадилися вперше, зветься Троєю, завдяки цьому прозивається й область троянською; увесь же народ зветься венетами», – засвiдчив римський iсторик Тит Лiвiй.

У серединi V ст. до н. е. Давньогрецький «батько iсторiї» Геродот знає енетiв ще на пiвночi Адрiатики, а його молодший сучасник Софокл – вже на пiвднi Балтики, яка надалi отримала назви Венет(д)ського та Руського моря. Троянський першовиток цього руху узгоджується з легендою iз «Лiтопису Великого князя Литовського i Жемайтiйського». Тут розповiдається про римського князя Палемона, який разом iз русом Ульянусом та ро(у)гом Ектором очолили пошук нових земель для сородичiв. У комплексi наведених iмен сучаснi дослiдники розпiзнають троянських Гектора i Одiссея (рим. Улiс), а також вищезгаданого Пiлемона (пращура римського iмператора Нерона). А те, що Софокл називає енетiв «iндами», можна спiвставити зi свiдченнями «Велесової книги» про повернення слов’ян з Індiї на рубежi ІХ-VIII ст. до н. Е. Та про їхнє просування iз Надднiпрянщини в напрямку Карпат.

Окресленi мандри та збiльшення енетiв призвели до того, що на свiтанку античностi майбутня Європа називалася Енетiєю. За «Географiєю» Страбона (64 р. до н. е. – 20 р. н. е.), Енедська держава простиралася мiж берегами Адрiатики й Дунаю, а її столиця Потава (родичка сучасної Полтави, як вiдзначив О. Д. Чертков) над приморською рiчкою Медвак була «найкращим i найбагатолюднiшим мiстом Пiвнiчної Італiї, i таким багатим, що могла озброїти й виставити вiйсько до ста двадцяти тисяч чоловiк». Іншi мiста теж мали суто слов’янськi назви: Град, Градiша, Турiос. Сюди слiд додати назви мiст русенiв-етрускiв, якi розселилися поруч (за Т. Лiвiєм) «вiд берегiв Тибру й до Альпiйських гiр, вiд одного моря до другого»: Артана, Орiана, Порусiя, Русалiя, Галичi; Кордон, Коса, Кума, Курiнь, Лука, Малюта, Спина. Як i при розглядi аратто-шумерсько-слов’янських вiдповiдностей, тут також чимало вельми специфiчних вiдповiдностей [34].

Простежується сплетiння традицiй Гiпербореї, Енетiї, Трої. Так, одну з мандрiвних гiпербореянок звали Опiс. Це iм’я означає «Корона», «Захисниця» або ж «Берегиня» [21, с. 335-342]. І дiйсно, згадане вище зображення Берегинi на писанках увiнчане короною, – як i пiзнiшi античнi втiлення «змiєногої прародительницi» агатiрсiв, гелонiв та скiфiв. Батькiвщиною цих богинь можна вважати не лише прадавнi святилища малоазiйського Чатал-Гуюка та надднiпрянської Кам’яної Могили 7000-6200 р. до н. е., а згодом (десь у ХІІІ ст. до н. е.) Гiлею недалеко вiд другого з тих святилищ, але й античне мiстечко Опiтi. Воно стояло навпроти подiбного «Божественного» святилища Дiа: на сiндському березi Боспора Кiммерiйського, над злиттям його з Меотiдою. Вiд того, напевно, й Метiда – перша дружина найдавнiшого iз Зевсiв, «гiперборейського». Русичi називали це (Азовське згодом) море Синiм. А все разом, шануючи давню священну традицiю, у «Словi про похiд i горе Ігоря Святославлича» вiдобразили так:

Въстала Обида въ силахъ Дажьбожа внука,

вступила девою на землю Трояню,

всплескала лебедиными крылы на Синемъ море у Дону;

плещучи, убуди жирня времена.

«Земля Трояня» у контекстi вище систематизованих фактiв – це територiя Тмутороканi (нинi Таманi, колишньої Сiндики), пов’язана iз заморською Троєю. Висновок цей тим бiльш вiрогiдний, що узгоджується з тутешнєю прабатькiвщиною (в)енетiв, до племенного союзу яких (за римським iсториком Титом Лiвiєм) належали трояни, будiвельники Трої. Із неї Геракл прийшов до Гiлеї у пониззi Борисфена (Днiпра), а його супутники-аргонавти, як згодом i троянець Одiссей, наблизилися до Опiтi – можливої батькiвщини гiпербореянки Опiс. Жрицi берегли тут Золоте Руно з письменами, традицiя яких, очевидно, й проявилася у слов’янсько-руського автора «Слова». Це тим бiльш вiрогiдно, що князь Ігор був iз племенi сiверцiв, якi вважали Тмуторокань своєю дiдiвщиною, бо походили вiд арiйсько-кiммерiйського племенi саувiрiв [20, c. 10-17]. Простежуються також зв’язки слов’янської та троянської календарних систем, а також вiдповiдних написiв на пряслах [12, с. 39-48], якi простежуються до хрещення Русi, щонайменше до кiнця Х ст. Додамо тут до цього iснуючу досi традицiю Троянових (Змiєвих) валiв, згiдно з якою ще й у ХVІ ст. вважалося «будто «Илион, или Троя, находилась на Киевской земле» и там показывали ее развалины» [15, с. 398].

Отже, iндоєвропейськi взаємозв’язки слов’янського етносу з грецьким не урвалися й пiсля Троянської вiйни кiнця ІІ тис. до н. е. Вони простежуються через легендарнi iсторiї малоазiйського Ілiона (що до 800 р. до н. е. називався Троєю) i Гелона. Останнє з цих мiст-держав (вiдоме також, як Голунь, за «Велесовою книгою») виникло на початку VIIІ ст. до н. е. У верхiв’ях Ворскли, на Лiвобережжi Днiпра. Назви «Сонячних» мiст-держав невипадково спiвпадають iз Елленом (легендарним родоначальником еллiнiв-грекiв й засновником їхньої Еллади), а також iз Єленою – винуватицею 10-рiчної вiйни Трої-Ілiона, руки якої добивався троянський царевич Гелен. Спiвпадає й трьохчастиннiсть укрiплень цих мiст. За Геродотом [IV, 108-109], мiсто-держава Гелон знаходилося на землi кочових мисливцiв, рибалок та збирачiв будинiв, якi «кожнi три роки справляють свято на честь Дiонiса i впадають у вакханiчний запал». Гелони ж (родичi агафiрсiв та скiфiв) вiдмiннi вiд них. Вони шанують «святилища еллiнських богiв зi статуями, вiвтарями i храмовими будiвлями з дерева, спорудженими на взiрець еллiнських. (…) Мешканцi Гелона споконвiку були еллiнами. Пiсля вигнання з торгових поселень вони осiли серед будинiв. Говорять вони почасти скiфською мовою, почасти еллiнською».

Версiя Геродота про вигнанцiв сумнiвна, бо не узгоджується з прагрецьким культом Дiонiса мiсцевого населення. Вiрогiднiше розглядати гелонiв як залишок iндоєвропейської спiльноти орiянського типу, який не пiшов на Захiд разом iз iншими пеласгами, пращурами грекiв. Може саме вiд гелонiв рушали на Делос (острiв мiж Троєю й Критом) Опiс, Арга та iншi гiпербореї? На користь такого припущення свiдчать iмена Гелона та Скiфа, грецьких царiв Середземномор’я. Може, посланцi цих народiв прийшли туди у складi команд «Арго» чи кораблiв Одiссея?… В усякому разi простежується чимало особливих збiжностей Трої-Ілiона й Гелона, пов’язаних, до того ж, специфiчними легендами про мандрiвного Геракла [1]. А головне те, що саме через Гелон, описаний у «Велесовiй книзi» й «Історiї», можна щонайлегше пояснити вiдомi – але ж незрозумiлi! – фахiвцям дивовижнi збiжностi мiж культурами давнiх України, Індiї й Грецiї.

Наведемо ще свiдоцтва з «Історiї» Геродота про тiснi стосунки гелонiв з будинами, якi подiлилися з переселенцями своєю одвiчною землею i жили разом iз ними в Гелонi.» Будини – велике й численне плем’я; у всiх них свiтлоблакитнi очi й руде волосся… iнша мова, анiж у гелонiв, життєвий лад їх також iнший… За зовнiшнiм виглядом i кольором шкiри (гелони) зовсiм не схожi на будинiв. Проте, еллiни i будинiв зовуть гелонами, хоча (це) i невiрно». Напевно, то були родичi будiїв (вiдомих ще шумерам) iранської Мiдiї, а також пращури середньовiчних слов’ян-будакiв. Тим паче, що «Велесова книга» згадує Голунь як мiсто слов’янське – i це пiдтверджується унiкальним скупченням в областi її руїн, на Полтавщинi, таких назв як Буда, Будно, Будина, Будаки тощо. Тож не виключено, що частина пеласгiйсько-грецьких племен залишилася в Пiвнiчному Причорномор’ї (в Гiпербореї), на своїй спiльнiй зi слов’янами аратто-«iндоєвропейськiй» прабатькiвщинi. Надалi цi племена – вiдомi (за Геродотом та iн.) як тирiти, «калiпiди, еллiнськi скiфи», алiзони, гелони – могли ввiйти до формування слов’янської спiльноти як туровцi, галичани, углiчi. Ослов’янилися також частини арiїв, кiммерiйцiв, таврiв, скiфiв, а також грекiв-колонiстiв (iз VII ст. до н. е.) та iн., було й навпаки.

Є вагомi пiдстави вiдносити до найдавнiших слов’ян i неврiв, якi, подiбно гелонам, теж «були вимушенi покинути свою землю i поселитися серед будинiв. Цi люди, напевно, чаклуни. Скiфи та еллiни, якi живуть серед них, принаймнi стверджують, що кожний невр щороку на кiлька днiв обертається на вовка, а потiм знову набуває людського вигляду» [IV, 105]. Цей звичай зберiгався серед українських козакiв-характерникiв до недавнього часу. А батькiвщина неврiв знаходилася, мабуть, на лiтописнiй Землi Нурськiй. Тут, в долинах рiчок Нура, Нурець, Нурчик – притоках Захiдного Бугу – досi iснують населенi пункти Нури, Нурвяни тощо…

Князiвства – рубiж державностi общинної й класової

«Велесова книга» мiстить кiлька сюжетiв про першолюдей, подiбних до Іми «Вєди словена». Проте першородство Квасури («Квасителя» священного напою, «сонячної» сурини: 22) неясно, i з ним спiвiснує Богомир тощо («Божий сказитель», подiбний до троянського Омира-Гомера). Вiн має сiм’ю (9а):

– був Богумiр, муж Слав(ун)и, i мав трьох

дочок i двох синiв…

Од них три роди пiшли i славнi були.

Од них походять древляни, кривичi i поляни,

бо перша дочка Богумiрова мала iм’я Древа,

а друга Скрева, а третя Полева.

Сини ж Богумiровi мали свої iмена – Сєва i

молодший Рус;

Од тих походять сiверяни i руси.

Три ж мужi (дочок) були три вiсники про

ранок, полудень, вечiр…

То було за тисячу триста рокiв до Германарiха

– приблизно в Х в. до н. е., тобто невдовзi пiсля Троянської вiйни. Щоправда, назви племен тут штучно застарено.

«Се бо князiв наших вибирали, аби влада їхня про нас пiклувалася», – мовиться на дощечцi 24в. Термiн князь походить, напевно, вiд санскритського (ведичного) словосполучення кгуннiясi – «людина найвищої довiри» [14, с. 189]. Проте спокон вiку вищою, законодавчою вважалася не речовинна свiтська, а жрецька влада, яка сягала польових, суттєвих основ свiтоладу, його БОЖОГО Ума (7а, 33):

А старi отцi Венедського роду йшли судити

родичiв бiля древа Перуна.

В той день мали також iгрища пред лицем

старотцiв i силу юну показували…

В той день огнищани ходили на полювання

i приносили дичину старотцям, якi дiлили тую

рештi людей.

І волхви жертву приносили Богам, хвалу i

славу.

………………………………………………………

У той давнiй час багато родiв зiбрали отцi.

А тi роди мали старших i Вiче,

iнi бо мали князiв, яких обирали по сьомому

колу од Коляди до Коляди.

І се всяк рiд правився кудесником, жертви

творящим.

І всякий рiд мав старого кудесника,

який iншим радогощi давав.

І се(й) перший мав на чолi Дажбога,

по ньому ж i творив.

Вiче – зiбрання чоловiкiв-огнищан (належних до хатнiх та iн. вогнищ патрiархальних сiмей) роду, племенi, народностi, а то й союзу народiв – схвалювало те чи iнше рiшення старiйших-«отцiв», серед яких головували жерцi. А князiв-правителiв обирали або нi по потребi. Їх виборна влада продовжувалася спочатку лише рiк – «вiд полюддя до полюддя» (2 та iн.), тобто до чергового збору данини на громадськi потреби. Десяту частину того збору вiддавали князям та їх воям-русам (дружинникам) як ругу (6б, 24а); в разi потреби збирали ще й ополчення. Ця система сягала, напевно, часiв Аратти де, як i в пiзнiшому Шумерi, рагаба означав «воїна». Система проiснувала довго (25):

А по тiй добi були сiмдесят князiв наших…

i тако вибранi на вiчi й одлученi на вiчi,

коли люди не хотiли їх.

Се бо князi тi великi трудилися,…

кожний зробив якесь благо для русiв…

І нiхто не смiє про те забути,

бо проклятий буде Богами нашими й людьми.

Рiзнi перiоди багатовiкової iсторiї – з тими чи iншими умовами життя, осiдлiстю або ж переселеннями, пiдйомами та занепадом рiзних племен – знаменувалися коли змiцненням, а коли й розбратом слов’янської спiльноти. Вiдповiдно в нiй час вiд часу переважали то традицiї, то їх руйнацiя й формування новацiй. Наприклад (38а):

І паки настала велика холоднеча.

Родичi се бо воювали за волостi,

а богато казало:

«Не йдемо до роду, бо нема (там) спокою

огнищанам, а будемо лiпше самi в лiсi

або в горах тирлувати».

Се бо тими словами родичi вiдокремилися

(вiд iнших)…

І пiшли з Києм, Щеком i Хоравом, трьома

синами Ірьовими (Орiя),

iну землю глядати.

І з того почався рiд славєн (слов’ян)

аж до днесь…

І пiшли з краю Інь(д)ского свiт за очi…

Пройшли мимо Каяли i прийшли до Днiпра.

Тут розповiдається про повернення слов’ян – союзу деяких родiв орiян i борусiв – iз iндiйського Пенджабу, куди вони потрапили з Надднiпрянщини у складi переселення арiїв (31). Окресленi подiї, вiдомi також за iндоарiйською Рiгведою й iншими джерелами, охоплюють середину ІІ тис. до н. е. – рубiж IX-VIII ст. до н. е. Русь тодi вже iснувала, i в нiй вiдбувався перехiд слов’ян вiд общинного самоврядування араттського типу до притаманної арiям вiйськової демократiї (6а, 35а та iн.):

І то отець Орiй одвiв стада свої i людей од них

(людей Киська)

i вiдвiв їх подалi й сказав там:

«Закладаймо град!».

І той Голинь став у голому степу i лiсi…

І так сотворив (Орiй) в землi тiй гради i села.

І так Кисько одiйшов з людьми (своїми)

i утворив землю iншу i там оселився.

І так од цiлого вiдокремилися тi обидва

i тако жили, нiби чужi один iншому.

Виразний перiод вiйськової демократiї охопив у слов’ян час вiд походу кiммерiйцiв (з 783 р. до н. е.) на Близький Схiд i повернення звiдтiля (595 р. до н. е.) разом зi скiфами до самозваного вокняжiння варягiв (дружин прибалтiйських слов’ян) на чолi з Рюриком i Аскольдом (862-882 роки). Цей перiод в значнiй мiрi було стимульовано сутичками з рабовласницькими державами: Сiрiєю й Єгиптом (14, 6в), Персiєю (38а), Грецiєю й Боспором (22 та iн.), Римом i Вiзантiєю (7б та iн.). Траплялося чимало й iнших вiйн. Були також, i це головне, закономiрностi внутрiшнього розвитку. Останнi зводилися до послiдовного зростання протилежностей гармонiйним традицiям общинного суспiльства, «поляризацiї й перевертання свiту з нiг на голову» до класової деспотiї (22, 8, 7б та iн.):

Голунь був град славний i три сотнi градiв

сильних мав.

Києград мав менше: на пiвднi десяток градiв

i вєсiв, i сiл небагато бiля них було.

В пiвденних степах усякi роди жили

i вимiнювали у грекiв золотi ланцюжки й

браслети…

Тi руси на пiвднi створили град сильний

Суренж,

який не збудувати грекам.

……………………………………………

Згадаймо про Отця Ора i єдиний рiд

слов’янський.

А по Отцю Ору сини його роздiлилися на

трiйцю, i так стало:

русколани й венеди розторглися надвоє,

також боруси – теж роздiлилися на двi частини.

А тодi скоро мали i десять (частин)…

А вiдтак почалися межи русами незгоди

i вiдособлення, i жаль став мiж ними.

……………………………………………………………………

І римляни узнали, якi ми вiдважнi в життi

нашому, i полишили нас пiсля того.

Так i греки хотiли пiдкорити нас бiля Хорсуна,

i билися ми люто проти рабства нашого.

І була та боротьба i битва велика тридцять лiт,

i тi лишили нас у спокої.

«Так правили п’ятнадцять вiкiв» (3б) – десь iз VIІ ст. до н. е. до появи варягiв у ІХ ст. Згаданий спокiй був вiдносний, недовгий i поверховий. Бо в суспiльному ладi слов’ян нуртували вже такi протирiччя, з якими не справлялися общиннi традицiї. Треба було мiняти їх на новiтнi – передодня класового, тоталiтарного (рабовласницького або феодального) ладу (32):

Се старi родичи казали, що приймали

клятву на вiрнiсть

i тримали її аж до смертi –

самi повиннi були померти, а Русь визволити.

Розказують, що якщо хтось не хотiв iти до бою,

а втiкав до дому свого, i ловили тут його,

то, пiймавши, давали грекам, щоб там, як вiл, працював.

Кара буде тяжка i рiд викине його…

Творилася вiдповiдна державнiсть – не араттського вже, а античного типу. Вона повставала iз грабiжницьких походiв й «на торжищах задля багатства» де однi роди й племена зубожiли, «вiддаючи своїх отрокiв у рабство», а iншi багатiли, творячи «мерзеннi прi й злiї вчинки» (18а та iн.). Щоправда, й така – вторинна – державнiсть довгий час зберiгала попереднi основи – аж до кiл колишньої Аратти. В нiй, було, концентричними колами будувалися мiста-держави, якi єдналися за етнокультурними ознаками та господарчими й iншими потребами. Зберiгалося й Вiче. «Збиратися на нього i судити будь-кого iз старших годилося вночi… Всяк мiг слово сказати – i те було благом» (3б).

«Велесова книга» засвiдчує (15а, 14, 17а), що десь пiсля падiння Надднiпрянської Скiфiї та зосередження її залишкiв у Тавридi, русичi

з боями прийшли до Гори Карпатської i там

упорядкувалися на чолi з п’ятьма князями

i городи, i села огнищанськi, й торги великi.

…………………………………………………………………

І там були купцi – старi вiрмени, араби й iнiї…

Руки нашi утрудженi о рала нашi

й мечами добували незалежнiсть нашу.

І тая нам повелiла йти на кордони нашi й

закрити їх од ворогiв.

…………………………………………………………………

І там прижилися. Утворили Коло

i були за ним,

i так ворогам опiр чинили…

І звернулися до всiх родiв

i Вiче скликали єдине, утворивши землю нашу.

І так стояла та земля п’ятсот лiт

(до нашестя гунiв у 375 р.).

А се знову виникла мiж русичами усобиця,

i ворогували вони,

i силу стратили, маючи сутички й безладдя.

Тепер вже, щоб запобiгти безладдю, «iз князiв обирали князя старшого, i той вiв до битви» (23). На перший план таким чином вийшла свiтська влада, потiснивши одвiчну владу жерцiв. Новi державнi утворення отримали назву князiвства.

Регулювання суспiльного життя iзсередини – жрецьким Спас(ительств)ом та самодисциплiною соплемiнникiв – майже суцiль замiнюється зовнiшнiм примусом суспiльства воїнами. Проте нерiдким стає порушення ними священної клятви, а «вiйськова демократiя» починає набувати все бiльш тоталiтарної якостi. Так (32, 27) мiж 370-375 роками

була розбита Руськолань готами Германарiха.

А той хотiв жону (Либiдь) од роду нашого

i ту забив.

Се отцi нашi пiшли на них –

i Германарiх розбив їх,

i вбив руса Божа Буса

i сiмдесят iнших (старiйшин) хрестував

(розiп’яв на хрестах).

І тут смута велика була на русах.

І повстав молодший Вендеслав, i зiбрав Русь,

i повiв на них,

i в той раз розбив готiв,

i не було жалю нi до кого…

…………………………………………………………………………

І Германарiх пив вино, що буде любим

братом поза воєводами нашими…

А тут Гураїк, (буцiмто) друг наш, тако(ж)

пив кров i вино,

а опiсля за одне лiто йшов на нас.

І то не раз Болорев говорив про

вигнання готiв i тако удiяв сказане.

Маємо стояти чесно, урочисто

i добровiльно за главу свого,

який бореться за життя наше

залiзами отцiв наших…

Про цi ж подiї згадують «Повiсть врем’яних лiт» та «Слово о полку Iгоревi Ігоря Святославлича». А найбiльш докладно розповiдають про них iсландська «Старша Едда» та «Гiмн Бояна» [2].

В окреслених умовах самотужки, спочатку без чужих воєвод i князiв, почала творитися Київська Русь – не общинна вже (як колишня Аратта), а феодальна держава [33]:

І се руси пiшли од Бiлої Вежi i од Росiї

(-града Причорноморських)

на Днiпровськi землi.

І там Кий заснував (у 430 р.) град Київ.

І се суть князi поляни, древляни, кривичi

i ляхове на кущу руському.

І стали русичi.

Цi русичi вже дуже вiдрiзнялися вiд одвiчних (для цивiлiзацiї-«державностi») «воїнiв»-рагабiв. Вони належали до вельми воєнiзованого суспiльства, яке всотило їх професiйну назву як власну етнiчну. Колишню ругу-утримання (6б, 24а) вважали тепер за данину, яку брали або вiд родичiв, або ж вiд пiдкорених чужинцiв; суттєвої рiзницi в тих данинах вже не вбачали. І Вiтчизною ставала не тiльки пращурська Матiр-Земля, а й взята мечем там, де «кров iстече на землю – i то руська кров i земля, яку взяли» (34).

Перiод формування тоталiтарної державностi вимагав нових взаємовiдносин з сусiднiми народами. Коли в VI ст. «по гунах найшла на нас велика бiда – обри», то з ними (32)

хоч билися, та не було ладу в русiв,

i обри силою здобули перемогу над нами.

І се отець Дзiес примучен був обрами дати…

воїв своїх,

i пiшли (пiд проводом обрiв) на грекiв.

І се знали, та не було iншого виходу;

i так Вiче рiшило вслiд за отцями.

І вої пiшли по Дунаю i далi –

i звiдти вже не вернулися.

А в той час волиняни заговорили

про єднiсть нашу; i рiд з родом догодився,

i мали силу велику якогось дня.

А в зручний час отцi нашi пiшли на них

i були по обрах (перемогли їх).

Так i днесь маємо стати до смертi

i битися за землю до кiнця.

Пiсля визволення з-пiд ярма обрiв – аварiв Пiвнiчного Кавказу – настали вiки вiдносного спокою та процвiтання Київської Русi, яка знаходилася в стадiї формування. Знову посилилися прадавнi традицiї – воїнськi, але пiд проводом жерцiв i пiд опiкою Вiча (37б):

Се бо сядьмо на землю i вiзьмемо її до рани

своєї i натовчем (землю) до неї.

А як по смертi своїй станемо пред

Мар-Марiєю, то щоб сказала (та):

«Не можу винити того, який наповнений землею,

i не можу його оддiлити од неї»…

В тi часи, пiсля Кия, князями обирали

багатьох отцiв i пiсля князювання їх

оголошували, на Вiчi, простими мужами.

І так стояла земля раєподiбною.

І вибранi князi дбали про людей i хлябi,

одержували i їжу, i всякий пожиток

од людей своїх.

Нинi ж маємо iнше: i князi полюддя беруть,

i синам владу передають – од отця до сина

i аж до правнука.

Два останнiх рядка вiдносяться до передодня варязької навали 862 i наступних рокiв. Як бачимо, вона лише стимулювала формування тоталiтарної – не общинної вже, а класової державностi. Вона й сама рухалася в тому ж напрямку затвердження феодалiзму.

Слово «варяги» походить вiд варгiв. То було плем’я прибалтiйських слов’ян, яке певний час вважалося найкращими мореходами Венедської затоки, або Руського моря (Пiвденно-Схiдної Балтики; надалi якийсь час так само називалося й Чорне море). Варяги – то дружинники, переважно карабели, якi супроводжували купецькi каравани водним шляхом «iз Варяг в Греки» (з Прибалтики до Вiзантiї та навпаки). Отак мандруючи – де найманцями у купцiв, а де й грабiжниками чи завойовниками, цi вiйськовi загони поклали око на Київ. У VIII-IX столiттях це слов‘янське мiсто на перетинi торговельних шляхiв вже розквiтло, але потрапило пiд владу хозарiв. Варяги скасували їх владу, проте вiдняли її й у мiсцевого населення (4а, 4в).

У цьому варягам посприяла Вiзантiя. За ту помiч Аскольд допомiг їй посадити на київський престол вiзантiйця Дiроса (Дiра церковнослов’янської «Повiстi врем’яних лiт»). Достатньо укрiпившись в Києвi, ватажок варягiв Аскольд убив свого пiдопiчного-суперника й захопив княжу владу (29, 6е):

Се бо Аскольд iде з варягами своїми до нас.

І сей Аскольд – то ворог наш.

Се мовить нам, що йде для захисту нашого –

i бреше, бо такий же ворог, як грек.

І сей Аскольд є варяг озброєний,

щоб охороняти еланських купцiв,

що ходили до Днiпра-рiки…

І се Дiрос еланський, кажуть, присмирив

наших (батькiв) i був на престолi ранiше його.

І се Аскольд забив Дiроса,

i зайняв його мiсце…

………………………………………………………………

Аскольд i Дiр усiлися на наших землях

як непрошенi князi i князювати почали.

Над ними (князями) досi були отцi

i самi зберiгали вогнище,

Огнебога дому тому (нашому).

Та вiдвернув (цей БОГ) своє лице од них

(– Аскольда i Дiра),

бо були тi князi у грекiв хрещенi.

Бачимо тут творення князями нової iдеологiї (церковно-християнської, за взiрцем рабовласницько-феодальної Вiзантiї), вiдповiдної до об’єктивних зрушень у слов’янськi цивiлiзацiї. Перед такою бiдою волхви – упорядники «Велесової книги» – з особливим натхненням почали закликати своїх спiввiтчизникiв… до тiєї ж таки воєнiзованої, хоча й шляхетнiшої державностi (8(3), 36а):

будемо великою державою з князями нашими,

городами великими i безлiччю залiза

(збройного).

І буде безлiч нащадкiв наших…

Станьте, як леви, один за одного

i тримайтеся князiв своїх!

І Перун буде коло вас i перемоги дасть вам.

……………………………………………

Предречено од старих часiв, що мусимо

в спiлцi з iними створити державу велику,

вiдродити маємо Руськень нашу з Голуном

i трьома стами градов i сiл…

Се бо Матiр-с(о)ва-Птиця спiває про днi тi

й чекає вона на часи свої,

в якi повернуться кола СВАРОЖІ до нас.

І часи тi (щасливi) знову йдуть до нас!

У полемiцi з християнством, що йшло з Вiзантiї на Русь разом iз варягами, волхви пропонували своєму суспiльству – очолюваному вже, практично, воїнами – потаємнi глибини власного вчення. А в ньому одвiчно були i вiра в БОГА-Вседержителя, i Трiйця, i Православiє, й Богоматiр, i Спаситель, який уявлялся вершником на бiлому конi (8 [2] та iн.):

Згадаймо про те, що отцi нашi днесь

у Сварзi синiй

i дивляться на нас (з небес),

i лагiдно усмiхаються до нас.

І так ми з отцями нашими, не самотнi ми.

І мислимо про помiч Перунову.

І бачимо, як скаче у Сварзi вiсник

на конi бiлому.

І той (Вершник) меча здiйняв до небес

i розверз (ним) хмари й громи.

І (вiд того) тече вода жива на нас, i пиймо тую

бо то все од СВАРОГА до нас життям тече.

Є тут, як бачимо, й вiра в безсмертя душi, в її перебування пiд опiкою БОГА. То в тiлесно-речовинному, а то в духовно-польовому станi iснує людина в трьох свiтах: земнiй Явi, потойбiчнiй Навi, небеснiй Правi (7д, 7е):

Не худобами, а русичами стали –

i то є iншим навчення! Щоб знали (вони),

що Права з нами, а Наву ми перестали боятися,

бо Нава не має сили проти нас.

Тому ми повиннi молити Богiв про помiч

у дiлах ратних i старатися.

То Мати наша б’є крилами (i вiщує)

про труди ратнi й славу воїнам,

що iспили води живої од Перуницi в сiчi скрутнiй.

І та Перуниця летить до нас.

І тая рiг дає, повний води живої для життя

вiчного герою нашому,

що меча ворожого дiстав i голову

одрубану втратив.

Тако смертi не маємо вiд того, але життя вiчне.

І завжди брат за брата стоїть!

…………………………………………

А як умре, то до Луки СВАРОГОВОЇ йде.

А там Перуниця рече:

«То є нi хто iнший, як рус-герой

– анi грек, анi варяг;

це слов’янин роду славного i йде згiдно

зi спiвами Материними.

А Мати кличе до Лук твоїх,

СВАРОЖЕ Великий».

І рече йому СВАРОГ: «Іди, сину мiй,

до тiєї краси вiчної!

І там побачиш твоїх дiдiв i бабiв»…

І хай будуть (там) мирнi днi його вiчнi!

А Мати наша… свiтиться сiмома красотами,

як заповiдано од Богiв наших.

Заключення

Отже, ми побачили не 1-, а 9-тисячолiтнє формування цивiлiзованої етногенези слов’ян: хаттiв i араттiв – орiян i борусiв – енетiв i венедiв – русенiв i русiчей – сколотiв i слов’ян, почасти кiммерiйцiв та скiфiв. Це було самотворення народу в лонi первинної на Землi державностi праiндоєвропейського походження: Аратти – Арти – Арсанiї, з якими спiвiснували преддержавнi Арiан – Орiяна – Дандарiя, а також промiжнi мiж ними державнi утворення Борусiя – Кiммерiя – Гелон – Скiфiя – Русь. За цей час кiлька разiв змiнювалася якiсть слов’янської цивiлiзацiї. До общинної формацiї належали коло – государство, почасти держава чотирьох перших; до перехiдної – держава п’яти наступних; до ранньокласових формацiй (рабовласницької та феодальної) – царство та численнi князiвства. Спiвiснування цивiлiзацiйних термiнологiй вiдповiдало спiвiснуванню тенденцiй консерватизму й прогресу, виразниками яких були (особливо iз Київської Русi починаючи) трудящi та управлiнцi. В певнiй мiрi це визначення стосується й спiвiснування назв держав та етнонiмiв, якi змiнювалися не вiдразу, а подiбно поколiнням в родинах… Що ж стосується передодня останнього тисячолiття цього величного процесу, то в ньому вiдбулося лише єднання слов’янських племен i народностей ядра iндоєвропейства пiд черговим етнонiмом, лише змiна одвiчного общинного ладу Аратти–Арти–Арсанiї на класовий лад Русi. Прийнята нею iдеологiя та спороджена нею iсторiографiя марно намагалися викреслити iз пам’ятi цивiлiзованих поколiнь їх початок, тепер вiн повертається знову.

Бачимо, що духовна культура слов’ян часiв утворення феодальної Русi не поступалася вiзантiйськiй, а то й перевищувала її. Проте остання набагато бiльше була пристосована до iдеологiчних потреб класового суспiльства, а перша трималася ще общинного ладу. Тому й поступилася, кiнець кiнцем, християнству. Це вiдбулося, в основному, протягом 867-988 рокiв мiж хрещеннями киян та iнших Аскольдом, а згодом Володимиром.

Установилося двовладдя та двовiр’я: корiнний народ Русi берiг своє, а прийшла влада (Рюриковичей, згодом Романових, а потiм марксистiв) потроху нав’язувала своє, завершуючи цей процес реформами ХVІІ-ХХ столiть [2; 13; 15; 21; 26; 27; 34; 36; 39]. Завершити, проте, не вдалося ще й досi, а тепер вже й не слiд. Бо розвиток цивiлiзацiї йде, як i все, по спiралi – вiд минулої «весни» до майбутньої. Їй притаманна общиннiсть, гармонiйнiсть культури, а «зимi» класових формацiй – поляризацiя й тоталiтаризм.

В ХХ столiттi вiдбувся початок нової весни, ознаменований подiями 1917-1945 рокiв. То було, так би мовити, непевне «Стрiтення»; до талого «Новолiття», а тим паче до наснаги «Купайла» ще дуже далеко. Але вже настав час повертатися лицем до iсторичної правди. Йти хибним шляхом напiвправди далi не можна. Занадто великi, воiстину БОЖЕСТВЕННІ сили розбурхало людство ХХ столiття на планетi й навiть за її межами; занадто величнi, щоб i надалi розвивати цивiлiзацiю на iдеологiчних пiдмурках, невiрно вiдображених iсториками та хибно використаних полiтиками минулої «зими».

Час вимагає правдивого, адекватного спiввiдношення цивiлiзацiї до дiйсностi. Сучасна Україна здобула унiкальну можливiсть вiдкрити корiннi, збереженi народом скарби. Вони дуже потрiбнi тепер як не за древньою iндоєвропейською формою, так за невмирущою загальнолюдською суттю!

(Виступ на науково-практичній конференції „Буття українців”)

Лiтература

1. Акимова Л. И. Троянский мир в античной мифоритуальной традиции // Сокровища Трои. – М. – Милан, 1996. – С. 241-280.

2. Асов А. И. Славянские руны и «Боянов гимн». – М., 2000.

3. Безклубий Л. З давнiх звичаїв // Спас. Український звичай. – Запорiжжя: Ін-т козацтва ЗДУ, 2000. – С. 8.

4. Бiлоусько О. А. Україна давня: Євразiйський цивiлiзацiйний контекст. – К., 2002.

5. Велесова книга. – Переклад та коментар Яценко Б. І. – К., 1995; Ред. та упоряд. Лозко Г. – К., 2002.

6. Войтович В. М. Українська мiфологiя. – К., 2002.

7. Геродот. История. – Л., 1972.

8. Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К., 1974.

9. Енциклопедiя трипiльської цивiлiзацiї, т. І-ІІ. – Гол. ред. М. Ю. Вiдейко. – К., 2004.

10. Кикешев Н. И. Прародины и предки. – М., 2003.

11. Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа // Образ – смысл в античной культуре. – М., 1990. – С. 9-63.

12. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. – К., 2001.

13. Классен Е. И. Новые материалы для древнейшей истории славян (…). – М., 1854; СПб., 1995.

14. Кобилюх В. О. Українськi козацькi назви у санскритi. – Львiв–Київ–Донецьк, 2003.

15. Кузьмин А. Г. Начало Руси. Тайнi рождения русского народа. – М., 2003.

16. Лебедев А. Н. Образование славянского мира. – К., 1997.

17. Миролюбов Ю. П. Сказы Захарихи. – Собр. соч., т. 16. – Мюнхен, 1990.

18. Мифы народов мира. – Гл. ред. Токарев С. А. – М., 1991-1992. – 2 т.

19. Мосенкiс Ю. Л. Трипiльський прасловник української мови. – К., 2001.

20. Наливайко С. І. Таємницi розкриває санскрит. – К., 2000.

21. Наливайко С. І. Індоарiйськi таємницi України. – К., 2004.

22. Николаева Н. А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской мифологии. – М., 1999.

23. Рол Д. Генезис цивилизации. – М., 2002.

24. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М., 1981.

25. Рыбаков Б. А. Древние славяне и античный мир // Всеславянский Собор. – М., 1998. – С. 7-13.

26. Силенко Л. МАГА ВІРА. – N. -Y. –Toronto, 1979.

27. Скульский А. М. Спас. – Николаев, 1997.

28. Славянские Веды // Состав. и комм. А. И. Асов. – М., 2004.

29. Тороп В. Древнейшие известия о Руси. – М., 1997.

30. Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.

31. Трубачев О. Н. Этногенез и культура древнейших славян. – М., 2002.

32. Чертков А. Д. О языке пеласгов, населивших Италию, и сравнение его с древнеславянским. – М., 1855.

33. Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. – К., 1990.

34. Шавли Й. Венеты: наши давние предки. – М., 2003.

35. Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. – К., 1995.

36. Шилов Ю. А. Истоки славянской цивилизации. – К., 2004.

37. Шилов Ю. О. Джерела витокiв української етнокультури. – К., 2002.

38. Шилов Ю. О. Праслов‘янська Аратта. – К., 2003.

39. Шилов Ю. О. Арiйськi традицiї запорожцiв // Козацьке лицарство – основа нацiонального виховання. – К., 2004. – С. 7-14.