СЛОВО З МИНУЛОГО. У МАЙБУТНЄ?

Дві події, що нещодавно сталися в культурному, можна сказати навкололітературному житті Кіровоградщини, певною мірою з різних полюсів відображають одне й те ж явище: любов до слова, дорідного краю, осмислення його історичного минулого. Але чому погляди виявились такими різними? Минуле об'єднує чи роз'єднує нас? І чи не роздвоєна й наша душа?..

«Крик з могили» почутий і у нас

Кіровоград виявився вже 15-им містом, де відкрито Канадсько-укра­їнський бібліотечний центр. 22 тисячі книг знайшли своє місце у залах обласної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського. Ця подія стала можливою завдяки ініціативі Канад­ського Товариства приятелів України (осередок в Торонто), очолюваного Іваном Кузиком. Він разом зі своїм побратимом - письменником та громадським діячем Степаном Горлачем і Надзвичайним повноважним послом Канади в Україні Даніелем Кароном представляли на відкритті центру цю далеку країну.

Безперечно, книги, привезені з Канади, знайдуть свого зацікавлено­го читача, адже Кіровоградську обласну наукову бібліотеку, якій виповнилося 110 років, щодня відвідує близько тисячі користувачів, більша частина з яких - молодь. Але приваблюють вони не лише своєю інформаційною наповненістю («Історичний атлас України», «Історія Союзу українок Канади», «Літопис УПА», «Мартирологія українських церков», «Християнський самвидав України», українська класика, видана за кордоном, твори письменників-емігрантів Докії Гуменної, Евгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича, Оксани Лятуринської та ін.), а тим, що ці книги несуть особливе тепло, бо зібрані вони з українських родин Канади. Зворушують, наприклад, томики художніх творів нашого земляка Володимира Винниченка, перефотографовані ще з радянських видань, випущених Харківським видавни­цтвом «Рух» і дбайливо підшитих. Тепер вони знову повернулися на Батьківщину...

А ось – тоненька поетична книжеч­ка «Крик з могили», видана «Смолос­кипом» (нині – успішне українське видавництво). Прізвище автора відсутнє, в передмові сказано, що вірші відновлювались з рукопису, який з великими труднощами був переданий за кордон. Ім'я ж автора не названо, аби не провокувати пересліду­вання його владою СРСР. Автор же, як виявилось, саме тоді, коли вийшла ця збірка, вигнаний з Київського університету, заро­бляв собі на хліб, працюючи на одній з ферм Добровеличківського району, що на Кіровоградщині. Це - тоді молодий і талановитий, а нині, на жаль, покійний, Микола Холодний.

Його вірші, часом вуглуваті, але дуже щирі, зачіпають за живе. Чомусь подумалось: якби ми в юності могли читати такі вірші, хоча б у самвидаві, виросло б зовсім інше покоління. Не дарма тоді вони могли побачити світ тільки за океаном. Та й нині ця збірочка може допомогти нинішній молоді, яку часто вважають циніч­ною і байдужою до всього, іншими очима подивитися на сучасну укра­їнську поезію чи й на Україну загалом.

Саме українська діаспора, як наголосив, вітаючи відкриття центру, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький, довгий час дбала про те, щоб світ бачив події, які відбувалися з Україною, українськими очима. Тепер же вона допомагає, щоб ми могли бачити українськими очима власну історію. Виявляється, це часом досить непросто...

«...Та не зітертий знак цариці на українському чолі»

Рядки з тієї ж збірочки Миколи Холодного відразу стали в пригоді: наступного дня в Кіровограді відбула­ся презентація книги «На память о родном крає» (упорядник Олександр Чуднов), що вийшла у місцевому видав­ництві «Імекс ЛТД». Попри чудове поліграфічне виконання, часом рідкіс­ний ілюстративний матеріал, вишука­ний дизайн (Ігора Шалюти), вона дивує і вражає своєю загумінковістю - наш рідний край, виходить, зовсім не центр України, а глибока провінція Російської імперії, де, як відомо, приїзд царя - подія світового значення. Цими царями і генералами книга начинена під зав'яз­ку. Звісно - слів із пісні не викинеш: ті факти, які мали місце в історії, замов­чувати не можна. Але ж, очевидно, про них слід говорити в контексті української історії, дивлячись на них українськими очима. Бо той же царський генерал Петро Текелій пред­ставлений тут виключно як такий собі романтичний дідок, що закохався у молоду дівчину і став прототипом персонажа відомої пісні «Ой, під вишнею, під черешнею...» А про чорну справу його життя, задля якої його й послано у наші степи - зруйну­вання Запорозької Січі – ні слова.

Та й сам наш край упорядник розглядає не в нинішніх територіаль­них межах, а як Херсонську губернію: тут і згадки про Вознесенськ та Ольвіополь, і фото пам'ятника Потьомкіну в Херсоні. Мовляв, губернія вона й є губернія. Не зрозуміло також, чому в книзі подано спогад Паустовського про станцію Помічну, написаний в радян­ські часи, де він зі зрозумілою для того часу ідеологічною огидою згадує про Махна. Про ці краї є безліч цікавих і набагато правдивіших матеріалів! Натомість факт заснування українсько­го професійного театру упорядник прив'язує виключно до Бобринця. Хіба що для того, аби підкреслити провін­ційність події...

Подібні речі можна перераховувати довго. Хтось скаже: це авторський погляд, запропонуйте інший. Та у тому то й річ, що авторських варіантів, справ­ді, може бути багато, але на якісь основоположні речі у нас має бути таки спільний погляд. Бо це сумнозвісне різночитання не просто роз'єднує нас, воно гальмує наш поступ. Нема людини, яка б не обурювалась гризнею і безладом у владних кабінетах і в країні.

До речі, і Сашко Чуднов обурюється та дивується: чому у нас така влада погана, чого вони чубляться, чому так по-дурному ставляться до культури? І ще десятки правдивих і цілком обґрун­тованих – чому? Правда, ставить він ці свої розумні запитання так, наче це не його країна теж, а чиясь, якихось несосвітенних дурнів. І в той же час інтелектуал Олександр Чуднов подає цій не просвіщенній спільноті Імпер­ську, цілком азіатську щодо України, ідеологію як щось «наше» і перспектив­не. Замість того, аби, будучи знавцем, запропонувати сучасний погляд на минуле і майбутнє України.

На тій же презентації здивував і вразив ще один інтелектуал, можна сказати один з лідерів місцевої інтелі­генції, який, визнавши себе питомим українцем по крові, ніяк не міг зрозумі­ти – і для чого нам перекладати класику на українську чи російську мови, коли й так усе зрозуміло. Так і хотілося послати його у Польщу, наприклад. Правда, там з таким розумінням повно­цінності культурної аури нації він навряд чи керував би солідним колек­тивом – хіба що двір у подібному закла­ді підмітав. Але там і двірник би заплю­вав очі (в прямому значенні цього слова) усякому, хто хоч заїкнувся б публічно, що має намір назвати місто на його Батьківщині іменем російської цариці... А у нас інтелігенція говорить про це зі сцени, ще й обурюється несхвальними вигуками з балкона...

І знову ж – той же метр пару років тому, побувавши на пісенному фестива­лі у Польщі, довго захоплювався їхнім порядком і у благоустрої, і в ставленні до культури. Не кажучи вже про однакові квіточки на балконах... І ледь не патетично вигукував: «Я знаю, чому наші чиновники не хочуть в Євросоюз – бо, якщо їм дадуть такі гроші на благоустрій, які дають Польщі, вони їх розкрадуть, а за них же звітувати треба...» Цілком правильно. Розкрадуть, як крала російська бюро­кратія сотні років. Та саме цей взірець, за Чудновим, нам «родной».

А що вже згаданий пан нашу владу не любить, то – Господи помилуй! І я з ним цілком згодна. Тільки де ж вона візьметься у нас краща, якщо інтелекту­али і інтелігенція вихід книги, де на життя їхніх дідів і прадідів дивляться як на міф, а прояви природної українськості називають «стихией», оголошу­ють «светлим днем, о котором ми мечтали долгие годи». Панове, якщо ви ще не вийшли з Російської імперії, то є люди, зокрема українська молодь, яка хоче, аби й в Україні була Європа.

м. Кіровоград