Сергій Піддубний
Давним-давно це трапилося. В одному тихому і доброму селі жили собі чоловік та жінка. Було у них три доньки та троє синів. Доньки славились красою і вродою, сини – силою та вдачею. Лише найменший Святослав відставав у рості, був тихим і сором’язливим. Він більше пропадав у лісах, долинах, любив слухати співи птахів, шум дерев та подуви вітру. Навчився розуміти їхню мову і розмовляти з ними. Мабуть, через цю відлюдькуватість і називали його Славком Безлюдьком. Проте ріс Славко чуйним та добрим, сміливим і спритним козаком.
Незабаром доньки та старші сини повиходили заміж, поодружувались і виїхали до міст. Славко ж залишився з батьками.
А тим часом у Криму невідомо звідки появилась страшна-престрашна потвора – велетенський песиголовець-ненажера. Схожий він був на людину, але з собачою головою і одним рогом між очима. Був той песиголовець дуже швидким та жорстоким. За одну ніч він обходив багато сіл і від його важкої ходи руйнувалося все навкруги: хати, криниці, гинули люди, у степ виривались осиротілі без господарів коні та худоба.
Тих, хто залишався живим, а також коней та худобу, песиголовець гнав у Крим і там поїдав їх.
Сумно стало у наших селах та містах. Ніхто не знав, що їх чекає наступної ночі. Славко Безлюдько вирішив піти до міста і просити сестер та братів, щоб вони забрали батьків до себе в міцні кам’яні будинки.
Просив одну сестру, другу, третю, але вони вже забули батька та матір й не хотіли обтяжувати себе зайвими клопотами. Прикинувшись хворими, відмовились прийняти стареньких. Тоді Славко пішов до братів. Але брати скаржились, що вони бідно живуть і в їх будинках мало місця.
– Скажи старим, – говорили вони, – якщо ми трохи розживемося, то обов’язково заберемо їх до себе.
Мусив Славко повертатися додому ні з чим. Коли він підійшов до рідного села, то побачив, що воно було вщент зруйноване. Тут вже встиг побувати людоїд-песиголовець.
На щастя, Славковим батькам вдалося врятуватись, але песиголовець знову міг наскочити.
Розпитав Славко в батька дорогу на Крим і умовив стареньких, щоб вони дозволили йому піти на бій з людоїдом. Тато з ненькою благословили сина в далеку дорогу:
– Хай пощастить тобі, сину, звільнити народ наш і землю святу від цього демона лютого!
Закинув на плечі Славко торбу із сухарями і помандрував. Де б він не йшов, всюди на його шляху зустрічалися спустошені й зруйновані села. Лише голодні собаки завивали та каркали байдужі до всього ворони.
Через тиждень хлопець добився до берега Чорного моря. Грізна хвиля кинулась до його ніг і зашипіла:
– Ти чого прийшов? Хіба не знаєш, яке лихо у нас на високій башті-скелі поселилось? Тікай, поки живий.
– Не лякай. Краще занеси мене до цього лиха. Я на бій до нього йду, – сказав на те сміливо Славко.
– Зараз слідом за мною прийде моя сестра – вискакуй на неї, і вона тебе донесе, – бризнула піною хвиля і зникла.
Услід їй підкотилась інша хвиля. Славко спритно скочив на неї, ухопився за гриву і понісся до Криму.
У цей час песиголовець спав. Свої страшні наскоки він робив уночі, а вдень відсипався.
Ставши на берег Криму, Славко задумався: “Як же мені знищити такого велетня?”.
Несподівано зовсім поруч щось запищало. Під кущем, задихаючись від спраги, лежав поранений птах із пишним пір’ям.
– О, добрий козаче, віднеси мене, будь ласка, до води, я не хочу помирати тут, серед каміння і сухих кущів, – попросив він.
Відніс Славко птицю до джерела, промив їй рану і приклав живильної трави. Ожила вона, піднялася в небо й прокричала тричі: ”Дякую! Дякую! Дякую!”. Зробила коло над Славком і сіла йому на плече:
– Куди ти йдеш, хоробрий юначе? – запитала.
– Я хочу звільнити свій народ від страшного песиголовця, який живе тут на високій башті-скелі. От тільки не знаю, як це зробити, – сумно відповів Славко.
– Добрі наміри маєш, юначе. Але чи під силу тобі таке?
– Під силу! – впевнено відповів Славко.
– Гаразд, я розповім тобі, як його здолати, – сказав птах, – але не знаю, чи ти зумієш вибратись до нього на скелю. Запам’ятай: песиголовець – це створіння старої чаклунки, вдови Люципера, що зветься Мара. Уся сила Песиголовця в чоботях. Він ніколи їх не знімає, бо розпрощатися йому з чоботами – значить перетворитись у звичайного собаку. Не ворога, а друга людини. Поки песиголовець спить, треба якнайшвидше стягнути з його ніг чоботи. Якщо ти не зумієш цього зробити – бути великій біді на землі. Страшним ревінням він накличе землетрус та бурю, і Крим потоне у хвилях Чорного моря.
Подякував Славко птахові й пішов далі. Ішов, ішов і раптом чує, як якийсь звір боляче стогне. Заглянув за великий камінь, а там ведмідь силкується витягнути придавлену каменем лапу.
Побачив бідолаха Славка і просить:
– Врятуй мене, хоробрий парубче. Песиголовець тут ішов, каміння летіло з-під його ніг і мене привалило. Допоможи вибратись.
Уперся Славко дужим плечем і перекотив каменюку. Зализав ведмідь лапу, став дякувати щиро й розпитувати, куди йде його рятівник?
Розповів йому хлопець, що хоче знищити душогуба-песиголовця.
– Тільки, – додав невесело, – не знаю, як забратись до нього на скелю.
– Не сумуй! – каже ведмідь. – Ти мені допоміг, допоможу і я тобі. У мене міцні та гострі кігті. Я зумію тебе винести нагору.
Підійшли Славко з ведмедем до башти-скелі, а вона аж тремтить від могутнього хропіння велета-песиголовця.
Сів Славко на ведмедя, вхопився за шию, та й подерлися нагору. За якусь мить Славко опинився біля страшної потвори. Песиголовець спав безпробудним сном. Не роздумуючи, Славко взявся за його велетенський чобіт і з усієї сили смикнув на себе. Завив-заревів страшно песиголовець – затремтіли скелі, затріщали гори, посипалось каміння. Задув штормовий вітер, піднялась хвиля на морі, захиталась земля під ногами. Ще б трохи – і тріснула б вона навпіл. Але Славко швидко зірвав і другий чобіт. Бридка, велетенська потвора раптом почала затихати, зменшуватись і перетворилась у звичайного собаку. Пес заскавучав, лизнув Славкові руку, визнаючи його своїм хазяїном…
Спустившись додолу, Славко подякував ведмедеві і направився разом із собакою додому. Усюди, де б він не йшов, уже знали про подвиг Славка Безлюдька – чайки рознесли цю новину по всій Україні. Люди стрічали і проводжали його величальними піснями, славили, дякували та пригощали всім найкращим, що тільки мали. Нове богатирське ім’я дав йому народ: звали його тепер Великий Князь Святослав Хоробрий.
