Віктор Прокопчук
Так називається нова 100-сторінкова книжка відомого на Хмельниччині автора віршів, новел, нарисів, статей, опублікованих у регіональній періодиці, літературних альманахах, науково–краєзнавчих збірниках, та окремих видань Валерія Івановича Куфльовського.
Він – уродженець села Велика Яромирка Городоцького району, добре знайомого мені, адже там після закінчення Кам’янець–Подільського педінституту за направленням починав учительську працю. Познайомились значно пізніше, вже після закінчення ним Чернівецького університету, отримання диплома фахівця з романо–германських мов, роботи в Городоцькій СШ №4, десь на початку його видавничої праці у «Бедриховім краї». На початку 1990 -их я, тоді начальник відділу освіти Дунаєвецької райдержадміністрації, виступав організатором і спонсором кількох збірок віршів талановитого поета–фронтовика, педагога-ветерана Афанасія Коляновського з с. Томашівка на Дунаєвеччині, а Валерій Іванович – їх видавцем. Кинулася у вічі його активність, зацікавленість у розвої духовного життя в краї.
Пройшло років з десять, і раптом Валерій Куфльовський з’явився на розширеному засіданні президії обласної організації Національної спілки краєзнавців України, які проходять завжди відкрито для тих, хто займається краєзнавчими дослідженнями, потім – на наступних зібраннях, почав брати активну участь у науково–краєзнавчих конференціях, друкуватись у наукових збірниках «Краєзнавець Хмельниччини», «Хмельницькі краєзнавчі студії». А відтак Хмельницькою міською організацією був прийнятий в ряди Національної спілки краєзнавців України.
Кожен з останніх чотирьох років позначений виходом його окремих видань: 2019 року - «Українські етюди з життя міста Хмельницького», потім - «Підстави та мотиватори поведінки українців» (2020), «Доктрина словен та українська дійсність» (2021). А 6 липня 2022 року директорка Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки Катерина Анатоліївна Чабан привезла й цьогорічну роботу про українську державну символіку з автографом і проханням Валерія Івановича висловити свою думку про книжку.
Автор у титулі зазначив, що це – друге видання книги про державну символіку, «збагачене». Мені важко судити чим і на скільки доповнене це видання, бо не бачив першого, але читається воно з інтересом. Відчувається, що автор ґрунтовно вник у проблему, опрацював низку вітчизняних і діаспорних видань, фактологічний матеріал проаналізував, переплавив і дав своє бачення предмета дослідження. Можу хіба що порівняти з двома попередніми книжками «Підстави та мотиватори поведінки українців» і «Доктрина словен та українська дійсність», з якими випало познайомитись. Якщо ці дві є збіркою статей і нарисів, своєрідним мозаїчним відтворенням визначеної теми, то «Символи української національної ідентичності» - більш цілісне наукове дослідження, свого роду заявка на монографічність.
За своєю структурою книга поділена на понад 40 зазначених у змісті елементів, які можна згрупувати у чотири частини: теоретичний погляд на предмет дослідження; історія постання української державної символіки – синьо-жовтого прапора, герба-тризуба і гімну «Ще не вмерла України і слава, і воля»; окремим блоком виглядають дві дискусійні статті автора про територіальну символіку і топонімію Хмельниччини; додатки – Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р., постанова «Про проголошення незалежності України» (24 серпня 1991 р.), статті Володимира Трембіцького з Нью–Йорка про українську державну символіку за кордоном у 1918-1924 рр., час діяльності дипломатичних представництв УНР, та Олени Курганової «Геральдична поезія як складова книжкової культури України кінця 16-17 ст.», і 30 художніх творів, переважно віршів, зібраних автором, під об’єднуючою назвою «Символіка у слові». А ще – література, карта України, біографічна довідка автора. Щоб завершити візуальне враження від твору, треба сказати і про обкладинку, яка відповідає порушеній проблематиці і мимоволі привертає увагу читача до зафіксованих на обрисах України низки територіальних гербів, у тому числі і Хмельницького, та проекту Великого герба України.
Деякі міркування щодо змістового наповнення цих частин. Теоретичний блок, потрактування понятійного апарату дослідження доречне і цікаве, але сприймається важкувато, можливо, тільки мною. Мабуть, автор розраховував на окультного, утаємниченого у предмет дослідження, а не масового читача. Я до першої категорії не належу.
А ось три сюжети про національний український прапор, герб і гімн України читаються легко і несуть великий пізнавальний заряд. З матеріалу «Історична правдивість національного прапора» читач дізнається про багатовіковий пошук українським суспільством свого важливого символу – прапора, його кольорів. Сині і жовті вже з’явилися на деяких козацьких корогвах, козацькому одязі. 25 червня 1848 року прототип сучасного синьо–жовтого прапора підняли українці Львова, після 1905 року з’явився він у наддніпрянських українців. 19 березня 1917 року вже майорів над головами київських маніфестантів. 1939 року жовто – блакитний прапор став державним для Карпатської України. Нелегко пробивав він дорогу до офіційних флагштоків і кабінетів незалежної України, у палких дискусіях, протистоянні думок і позицій. Досить слушно з цього приводу автор наводить спогад тодішнього народного депутата від Хмельниччини Василя Скальського про розгляд питання про державний прапор України на засіданні Верховної Ради України 28 січня 1992 року: «Пам’ятаю, щодо розгляду цього питання у сесійній залі точилося багато розмов і висловлювалися різні думки відносно кольору прапора. Одні пропонували залишити синьо – червоний, інші червоний, а опозиція наполягала на синьо–жовтому. Це різнобарвне бачення кольору прапора припинив Л.М. Кравчук, …наголосив, що синьо–жовтий колір вже працює. Він майорить на вулицях, його підтримує народ, а депутати повинні це зазначити у Законі». Голосували двічі: першого разу прапор незалежної України підтримало 218 депутатів, другого – 253. Врешті, 28 червня 1996 року стаття 20 Конституції України зафіксувала: «Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів». 23 серпня 2004 року указом Президента України встановлено День Державного Прапора України, який відзначається щорічно. І це лише невеликий фрагмент із панорамного розгляду автором історії і сьогодення нашого Державного прапора. Не менш грунтовно і цікаво подається історія постання герба–тризуба і нашого державного гімна. Думаю, що в читача зародився інтерес до книжки Валерія Куфльовського, тому не буду його гасити інформацією про зміст наступних сюжетів. Лише зауважу, що вони досить глибокі своїм змістом, а отже і пізнавальні.
Щодо виділених мною в окремий блок двох статей автора про хмельницьку територіальну символіку і топонімію, то написані вони в дискусійному плані. Особливо перша – про територіальне герботворення, яка носить контраверсійний характер, засвідчує розбіжність поглядів автора і творців територіальних гербів у їх баченні принципів і методики творення гербів – важливих символів області і обласного центру. Кожен автор має право на свою думку, особливо, якщо він фахівець предмета дискусії, зробив свій внесок, скажімо, у те ж герботворення. Однак, на мою думку, змагання поглядів має носити поважливий характер.
Цікавими є і додатки, які займають ледь не п’ятдесят відсотків книжки. Це, що цілком логічно, «Декларація про державний суверенітет України», постанова Верховної Ради «Про проголошення незалежності України». Не менш логічно було б дати і сам «Акт проголошення незалежності України», тим більше, що у Вікіпедії він є навіть у натуральному вигляді з підписом Л.М. Кравчука і міг би копією лягти поруч з вказаною постановою. А також зібрані автором 30 творів – Державний гімн у нотній транскрипції, «Заповіт» Т. Шевченка, «Ой у лузі червона калина похилилася» Г. Труха, «Не пора, не пора» І. Франка, «Боже великий, єдиний» О. Кониського та низки інших авторів, у тому числі і наших земляків з Хмельниччини. Читачу може кинутися у вічі художня недосконалість окремих із них. На мою думку, вони мають право на вкраплення в книжку, бо відображають патріотизм і всенародне прийняття наших державних символів.
Врешті, варто визнати, що книга Валерія Куфльовського написана із знанням предмета дослідження, має глибокий пізнавальний характер і є справжнім навчальним посібником для нинішніх і наступних поколінь.
