Ще раз про міт тисячолітнього християнства Москви

Мабуть, не знайти в Україні, Білорусі чи Росії такої газети, телеканалу, котрі б частину своїх площ чи часу не приділили відзначенню 1020-ліття хрещення Русі. Нібито і не дуже кругла дата, але відзначалася гучно, святково з прийомами іноземних православних патріархів та за участі перших осіб держави.

Свято відшуміло та й відійшло, а сподівання на зміни і об'єднання в православ'ї зависли в повітрі як і питання "А що ж це було?". В українських верхах і пресі з цього приводу навіть зчинилась суперечка - чи залишити це свято лише церковним, чи нам конче потрібно перетворити його на загальнодержавне. Щоби подати свою думку і оцінку того, хто і яке мав відношення до самої суті хрещення Русі, загляньмо трохи в історію.

Загальновідомо, що перше хрещення на Русі відбулося в Києві на річці Почайній 988 р., тобто цього року кияни масово відійшли від язичництва і стали християнами. По землях Київської Русі цей процес (мається на увазі хрещення слов'ян) зайняв щонайменше 300 років, але з 988 р. Київ вже мав Константинопольського митрополита.

А що ж відбулося в дійсності? В дійсності зміна вірування, тобто хрещення слов'ян, відбулася з волі Київського князя Володимира всупереч волі народу. Бо його, того народу, ніхто й не питав. Ніякого народного референдуму чи Постанови Верховної Ради, себто боярського віче, не було. Все відбулося за задумом і волею Київського князя та Візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Це нині ми проголошення незалежності України осв'ятили всенародним референдумом, а можливе приєднання до союзу з НАТО теж буде вимагати волі референдуму, поскільки волі українського віче - Верховної Ради, ми можемо і не визнати. Часи не ті.

А указ князя Володимира про його волю і хрещення київського люду звучав так: «Завтра велю христитись. А хто не прийде - багатий чи бідний, раб чи чернь людська, той противен мені і буде позбавлений майна свого і буде покараний смертю». А щоби окремі кияни не уникнули цього дійства, то на воротах кожної оселі княжі дружинники сокирою ставили хрест. І так було по всіх землях Київської Русі.

Михайло Грушевський в «Історії України-Русі», стор. 516, про ті часи пише: «Путята (тисяцький князь Володимира) хрестив мечем, а Добриня вогнем». В Новгородській землі Добриня настільки старанно виконував княжий наказ, проливаючи кров тисяч невинних людей - дорослих і дітей, що будучи не в змозі заспокоїти свою душу, повісив на шию жорновий камінь і втопився в Ільмень-озері.

Поскільки таке хрещення було гвалтівно, насильно накинуто нашим предкам (і це незаперечно), то чи ж можна вважати таку справу богоугодною і святою? І хоча кияни хрещені по велінню свого князя, але поставлені були чужими наглядачами на коліна перед чужою духовністю, чужим богорозумінням, чужою історією, і це теж незаперечно.

Майже 160 років Русь від початків хрещення не мала права мати митрополитом русича, а лише грека. Вчену і мудру людину Клима Смолятича, наставленого в 1147 році митрополитом, візантійські ієрархи оголосили «вовком» і кинули до в'язниці. Чи не є це серйозною підставою для канонізації митрополита Смолятича як святого, що першим на Русі постраждав за віру Христову?

То ж для кого хрещення нашого народу є святом? Ну, по-перше для всіх тих, кого щедро годують прихожани своїми пожертвами і підношеннями, тобто для всіх церковників. Такий собі варіант Дня машинобудівника, або енергетика чи медика. Це їх хліб і їхнє масло до хліба.

По-друге, це свято для тих, кому дуже вигідні християнські заповіді, що виникли в часи зародження християнства, тобто в часи рабовласницької Римської імперії. Заповіді «Христос терпів і нам велів» та «Всяка влада від бога» влаштовували римлян, Київського князя Володимира, татаро-монгольську Золоту Орду, польського пана, московську імперію. Цими заповідями не користувалися лише більшовики-ленінці: вони їм, як, навіть, і сама Конституція, були ні до чого, оскільки існували НКВД і Гулаги. До речі, згадані заповіді гарно і дуже зручно обслуговують і нинішню українську владу.

І, нарешті, хрещення Русі вважають для себе святом широкі кола наших громадян, ті маси українського народу, які дійсно є православними віруючими. Це не всі громадяни України, але вони становлять, напевне, не менше половини дорослого населення українців і неукраїнців. Це ті, хто, на превеликий жаль, не знає своєї історії, а тим більше історії християнства, але дуже добре знає звичне правило: «Та нехай вже так буде, бо так було завжди». Отак-то. Ставимо воза попереду коня та й так їдемо, не задумуючись над тим, що віз-то старогебрейський, а конячка-то ж наша. А хто на возі сидить і хто нами править? Землячки? Роздивіться уважніше! Може, побачите...

Особливо цікавим є питання стосовно тисячоліття московської землі і Московського патріархату. Загальновідомо, що в землю Залешанську (пізніше названу московською) прийшов зі своєю різноплемінною найманою дружиною сьомий син Володимира Мономаха Юрій, в народі прозваний Довгоруким. Сталося це орієнтовно 1126 р. після смерті батька і по тій простій причині, що Юрію не дісталося стола князювання (уділа) і той стіл потрібно було здобувати, завойовуючи сусідські землі. І осів Юрій в невеличкому мордовському місті - укріпленні Суздаль. Мордва в ті часи була повністю язичницька. Тому можна вважати, що перші християнські місіонери, які були в дружині князя Юрія, з'явилися на нинішніх московських землях 800 років тому, але аж ніяк не 1000.1 поява цих поодиноких християн серед масиву угро-фінських племен ніяк не може бути названа хрещенням народу.

Про це російський історик професор В.О. Ключевський каже так: «Російські переселенці не вторгалися в край фінів великими масами, а так би мовити, просочувалися тонкими струменями». Тай і це є значним перебільшенням, оскільки мову слід вести не про росіян, а про слов'ян - ченців та священиків. Вони йшли в лісові нетрі заради порятунку духовної свідомості і там серед язичників творили перші християнські осередки.

До речі, «1000-ліття держави і хрещення» Росія вже відзначала в 1862 році, і в Новгороді на честь цього ювілею був встановлений монумент. Мабуть, це слід розуміти як знак того, що Росія, як держава, вважає, що її початки - у Новгороді. Так, у 862 році Новгород як місто і як князівство існував, і це ніким не заперечується. Та тільки початки Росії - не в Новгороді, а в Золотій Орді і Московському князівстві! А Новгород приєднав до Золотої Орди князь Володимирський Олександр Невський, до речі - один з святих російської православної церкви. Це він на чолі чисельного татаро-монгольського війська в 1259 році, провівши перепис Новгородського народу, обклав його даниною для хана Менге-Тімура. Якщо ж спиратися на новгородські корені російського християнства, то свій 1000-літній християнський ювілей росіяни мають святкувати в 2259 році, і то лише в Новгороді та Пскові, де в XII сторіччі було вже поставлено архієпископство.

Повністю Новгородське і Псковське князівство були вихрещені протягом XI - XIII ст., але пізніше вони, як завойовані землі, були жорстоко пограбовані і знекровлені Іваном III в 1471 р. та Іваном IV в 1570 р. Після цього вони знелюдніли, бо в 1617 р. в Новгороді «згідно з ревізією» проживало лише 850 осіб.

Наприклад, в 1471 р. московське військо спустошило всю новгородську землю аж до Німецьких кордонів. Таке винищення невинних своїх одновірців московити осв'ятили навіть хрестом митрополита, а новгородському архієпископу Чашнику відрубали голову, хоча справа велась не про церковний розкол, а лише про збирання данини для Золотої Орди.

Не могла успадкувати Московія християнізму від Новгорода. Новгородська культура, ремесла, торгівля, християнство були знищені. А це значить, що слов'янська культура Новгорода не була затребувана московитами.

Справедливо було би вважати першою датою відліку християнізації Залешанських земель появу на тих землях першої християнської митрополії. Історичні джерела згадують про призначення Константинопольським Патріархом у 1170 році першого Ростово-Суздальського Єпископа Феодора. Ось як християнізував корінне населення цей «місіонер» за свідченням М. Карамзіна: «Епископ Феодор мучиль людей вь селах, даже распиналь некоторых, выжигаль глаза, резаль языки единственно для того, дабы присвоить их достояние» (Н. Карамзин «История государства Российского», том 3).

Єпископи московські, а пізніше і митрополити вірно служили Золотій Орді (а не православ'ю), беззастережно виконували волю ханів і майже щороку відвідували ставку хана, супроводжуючи московського князя.

Російський академік Юрій Афанасьєв, наш сучасник, про російську церкву сказав, що це атрибут держави. Думка академіка дослівно така: «Уже в Візантії християнство стало державною релігією. З Візантії прийшло на Русь уявлення про те, що Церква не може існувати без Царства, між ними мусить бути абсолютна єдність - «симфонія».

Характерно, що коли на території Московії з'явився цар-іновірець - монгольський хан, то Церква, поспішно визнавши його, незабаром почала виголошувати молитви за хана-царя.

Перший митрополит на московсько-суздальських землях появився в середині XIII сторіччя, бо історики згадують про особу митрополита Володимирського, зазначаючи дату - 1268 рік. От з цієї дати і годиться робити відлік хрещення Московії, тому що Росії до 1700 року в природі ще не існувало. Таким чином, росіяни цілком повноправно могли б святкувати в 2011 році 750-річчя свого хрещення, а от святкування 1020-річчя виглядає щонайменше смішно. Смішно, бо згадується фраза, яку повторював відомий кіногерой Попандопуло — спеціаліст по експропріації чужої власності: «Було ваше - стало наше».

XIII сторіччя можна вважати початком масового хрещення Московії, хоча багато угро-фінських народів були охрещені ще не скоро. Наприклад, пермь була хрещена 1389 року, меря і черемиси ще пізніше - в XV - XVI ст.

За визначенням російського історика М.М. Карамзіна, до XVI ст. «... землі в'ятські, чувашські, черемиські й казанські для московитів були «ворожими землями» і відповідно ніяких християнських місіонерів не знали. Хрещення татар (одні з них були язичниками татарської віри, інші мусульманами) розпочалося зі знаті, яка була охрещена у Москві митрополитом Кипріяном. Масово проводились хрещення татар з 1391 р. по 1553 р, коли вже Казанська Орда перестала існувати, а її хани стали «русскими ханами». Про те, в якій мірі хрещення інородців сприяло їхньому цивілізаційному поступу й утвердженню християнських норм, можна судити з того факту, що російська православна церква до початку XVII ст. була єдиною в Європі, яка у своїх володіннях мала рабів-кріпаків (В. Білінський «Країна Моксель - Московія»). Це й зрозуміло, тому що московська церква не дбала про свою паству, а беззастережно підкорялась цареві. Митрополит Даниїл дещо пізніше, у 1533 році, заявив: «Для Бога народ - ніщо перед царем, а цар - це все».

Після всього сказаного слід підвести деякі підсумки. По-перше, не може бути ніякої святості там, де присутня брехня і насилля над людським духом, бо це - наруга над вірою в Бога. По-друге, чому російська православна церква так старанно мусує тему тисячолітнього хрещення, підступно користуючись відсутністю поки що правдивої історичної науки? Та все дуже просто! Це продовження вчорашньої імперської політики на нашій українській ниві, але вже іншими методами (московською «святістю»). Нас привчають до думки, що істинне християнство - там, у Москві, бо там - канонічний «1000-літній патріархат», а ми тут, на своїй землі, неканонічні і тому повинні шукати милості чи то в Московського патріарха, чи то в Константинопольського. А може все повинно бути навпаки, якщо ми хочемо називатися господарями у своєму домі?

Гарним прикладом тому можуть слугувати проголошення своїх патріархатів в свій час Сербською, а потім Румунською православними церквами. Звичайно, цьому повинна бути і воля Української держави, себто її провідників.

Гасло «Церква і держава розділені» в даному разі направлено проти держави Україна, значить проти кожного з нас. "Розділяй і володарюй" - золоте правило колонізаторів ще з часів Римської імперії. Держава зобов'язана контролювати діяльність Церков по дотриманню ними чинної Конституції, а Церкви мають слугувати інтересам Української держави, інакше для чого вони нам?