СЕЛО НА ТРИДЦЯТИ СТАВКАХ

Благословенна грузянська земля (с. Грузьке, Голованівського р-ну, Кіровоградської області). Розлогі долини, широкі поля найкращого чорнозему, три десятка ставків і віковічні дубові урочища – Голоче з південного заходу та Воловик з півдня. Чарівний куточок древньої матінки України, історичне Поділля, про яке французький дослідник, археолог Блез де Віженер ще у 1573 році писав, що якби не татари, то воно “безсумнівно було б найкращою і найплодючішою країною серед ряду інших – через те, що ґрунт дає тут скрізь виноград і шовк без особливої опіки людини”.

Після придушення Коліївщини Поділля перейшло під зверхність Росії, хоча села і люди продовжували перебувати у володінні того самого графа, поляка, тепер генерал-аншефа російської армії Станіслава Фелікса Щесного Потоцького.

Зазнавши великих збитків від повстання, граф Потоцький значно посилив вимоги і контроль до орендарів, управителів та економів, які часто на свій розсуд визначали долю того чи іншого питання. Тепер від них вимагалися не тільки щотижневі і місячні рапорти, але й періодично перевірявся стан економій. Так, в одному розпорядженні від 15 вересня 1787 року граф зазначав: “У фільварках Хащеватському (нині Гайворонського району – авт.) та інших проводити чотири рази на рік ревізії. При цьому кожен раз обчислювати обмолот чистого зерна та його посліду. За витратами для птиці, телят і ін. слідкують присяжний і токовий. Дивитися за витратами панщини і як скирти укладені..., в якому стані взимку і влітку скотина... В січні провести облік всієї худоби... Писар не має права без розпорядження управителя продавати будь-який продукт...”

Після смерті графа Станіслава Щесного в 1805 році Грузьке залишилося у спадок його синові від другого шлюбу з грекинею Софією де Челіче п’ятирічному Мечиславу (після прийняття православ’я – Михайло). Михайло Потоцький мав два маєтки – Тульчинський, до якого входило 25 сіл, 8215 селян і 996 однодвірців, і Вільховацький – 21 село: Таужне, Синьки, Кам’яна Криниця, Кам’яний Брід, Молдованка, Сабатинівка, Вільхове, Новоселиця, Грузьке, Лозовате, Мечиславка, Йосипівка, Шамраївка, Данилова Балка, Чимерпіль, Красненьке, Дельфинівка, Розношенці, Грушка, Трояни і Станіславчик.

На кінець 19 століття за даними Подільських єпархіальних відомостей у Грузькому налічувалося 2249 прихожан православної церкви: крім того було 3 розкольника, 16 католиків і 18 євреїв. В тих же відомостях відзначалося, що “у 1890 році пішло на проживання в Ставропольську губернію кілька сімей. Серед селян є забезпечені, але є і безземельні, особливо із колишніх однодвірників”.

Головне заняття прихожан, говориться у тому ж джерелі, землеробство. Хоча розвивалося воно вкрай повільно. Росія залишалася відсталою аграрною країною. Великим гальмом у цьому, на думку голови ради міністрів Росії П. Столипіна, була „община” (громада), до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжив над ними. Щоб запобігти революції й створити міцне селянство, Столипін провів аграрну реформу. Закон від 9-го листопада 1909 року дав права усій сільській громаді переходити на хутори. В Україні з 1861 року існувало т. зв. „подвірне” землеволодіння: земля вважалася власністю цілої родини, її не вільно було прода­вати й ділили між членами родини. Тепер же кожний селянин міг вий­ти з „подвірного” господарства і стати власником своєї землі.

Саме на час столипінських реформ припадає заснування біля Грузького двох хуторів. План одного з них, який отримає назву Тимофіївки, зберігся і знаходиться в сільраді. Цей план посвідчував, що селянину Степану Білінському виділялася польова ділянка №1 в розмірі 7 десятин і 453 квадратних сажень і називався „ План Подольской губерніи, Балтского уезда, части 11 Голованевскаго именія при с. „Грузьком”, владенія Крестьянскаго Поземельнаго Банка, бывш. обр. ст.№18 Удельн. ведомства. Окружную межу инструментально обходил и разбивку на хуторскіе участки производил Землемер Землеустроительных комиссій Под. губ. Падаревскій в 1908 году по магнитному меридіану. В оброчной №18 удобной и неудобной земли двести десять десятин триста десять квад. саж”.

Історія ж самої Тимофіївки, як і багатьох інших хуторів, завершилася в радянський період. У листопаді 1940 року газета “Сталінська правда” писала: “Вчора в с. Грузькій відбулося урочисте засідання сільвиконкому, присвячене ХХІІІ роковинам Жовтня. Після доповідчика слово взяв голова сільвиконкому т. Паламарчук.

— В нас злилося два посьолка, – сказав він, – і в кол­госпників зародилося бажання – перейменувати це невелике село в село Сталінку.

Ця пропозиція була підтримана дружніми оплесками. Урочисте засідання ухва­лило звернутися з прозьбою до вищестоящих органів – надати селу назву Сталінка.”

В цьому уривку зі статті “На вірному шляху” якраз і йдеться про Тимофіївку, яка злилася з іншим колишнім хутором Березівкою. Перейменування його на Сталінку чомусь не відбулося. Березівку ж, названу на честь одного з перших її засновників і першого голову артілі “Працівник” Тимофія Березюка, все одно перейменували. У 60-х роках воно стало Ясним, хоча досі перша назва превалює над пізнішою. Трапилося це так: у 1963 році після об’єднання Гайворонського, Ульяновського, Голованівського і частини Вільшанського району в один – Ульяновський виявилося, що тепер в районі є дві Березівки. Зібрали сходку села і запропонували березівцям нову назву – Котовське. Сходка тривала близько трьох годин, але селяни так і не погодились на зміну назви (мабуть, пам’ятали його подвиги під час громадянської війни і продрозверстки). Деякий час фігурувала назва Вишневе, яка теж не прижилась.

Про церкву Відомості писали таке: “Храм в селі Грузькому збудований прихожанами в 1763 році на честь святого Архистратига Михайла і існує до те­перішнього часу. Споруда храму — дерев’яна, на кам’яному фундаменті: у 1852 році здійснена його пе­ребудова на кошти графа Потоцького, а саме – збудована нова дзвіниця, знято дві бані, храм розширений двома боковими прибудовами.

Старі люди розповідали, що нова церква була з дуба. Як зовні так і всередині вона милувала очі фарбами землі і неба. На жаль, не довгий вік судився їй. Богослужіння в церкві припинилося на вимогу більшовицької влади у 1930 році. Останнім священиком був отець Левандовський. В 1936 році церкву розібрали, щоб побудувати сільський клуб. Звели стіни, половину накрили етернітом, але темпи будівництва були невисокі і на початок війни його не закінчили. Під час війни „клуб” потихеньку розтягли. Ще довго після війни на фоні солом’яних дахів виділялось кілька хат критих етернітом.

Звістку про перемогу Жовтневої революції принесли зі станції Голованівськ, де був телеграф. Грузяни зустріли новину з надією, що вона принесе їм мир, рівноправність і краще життя.

Українська народна Республіка (УНР), створена в листопаді 1917 року, першочерговим своїм завданням поставила проведення аграрної реформи. Третім Універсалом Центральної Ради зокрема проголошувалося: “Однині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі не трудових господарств сільськогосподарського значення, а також удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі – скасовується. Признаючи, що землі ті є власністю всього трудового народу і мають перейти до нього без викупу. Українська Центральна Рада доручає Генеральному Секретареві по Земельних Справах негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів”.

В селі було створено ревком, який займався розподілом поміщицьких земель. Щоправда, як писав у газеті “Будівник комунізму” 13 червня 1957 року І. Кагляк, “користуючись від­сутністю більш свідомих селян і підтримкою петлюрівських, денікінських, махновських банд, куркулів верх у сіль­ській Раді захопили куркулі. Головою став багач Кирило Порхун. Він зволікав поділ землі між селянами”.

Громадянська війна завадила здійснити задумане. Кілька років у селі, по суті, не було ніякої влади. Хто що хотів те й робив. То більшовики бал правили, то денікінці, то німці, а то й просто якісь самозванці. Для того, щоб створити власну українську державу в УНР, на жаль, не вистачало сил та організаційного досвіду. Проте необхідно відмітити, що цими потугами було заявлено на весь світ про існування української нації, про її прагнення мати свою власну державу.

“ На початку 1920 р., – писав далі Іван Кагляк, – кіннотни­ки С. М. Будьонного звільнили село від білогвардійських прихвоснів. Додому все більше поверталось фронтовиків. Ком­незам очолив Денис Кагляк. Він згуртував в комітеті сміливих і рішучих людей. Особливо актив­но відстоювали інтереси бідня­ків Карпо, Семен і Степан По­ліщуки, Іван Копієвський і Степан Чабанюк. Комнезам примусив Кирила Порхуна відмовитись від головування. Сіль­ську раду спочатку очолив бід­няк Федір Марченко, а через рік селяни обрали мене голо­вою, секретарем – Артема Коломійчука. Разом з комнезамом ми повели боротьбу за землю. Куркулі опирались, їх підтри­мувала банда Бабія. Чимало було пролито крові. Та біднота не злякалась! Вона відстояла свої права на землю”.

Після встановлення московської окупації більшовицька влада почала на свій лад будувати господарське життя на селі. “Безземельним та малоземельним селянам було розділено поміщицьку землю. Частина селян, що не мали тягла та інвентарю, об’єдналися в товариства спільного обробітку землі. Сільськогосподарський інвентар для них було дано із бувших маєтків економії. “СОЗ”, як перша форма сільськогосподарської кооперації приступила до роботи в жовтні 1923 року”.

Тимофій Березюк, Тро­хим Вівич, Іван Григораш та інші організували в 1928 році артіль „Нова земля”, а Іван Брижатюк, Пилип Бухінько, Степан Чабанюк – „Працівник”. Разом з тим поруч успішно вели власну справу більше десятка сильних індивідуальних господарств. На селі могла народитися здорова конкуренція між колективними та індивідуальними господарствами. Але влада мала на меті інше. В Україні не повинно було бути приватного господарника, а отже економічно незалежного, сильного власника на селі. Більшовикам був потрібен зацькований, заляканий, залежний від партійного комітету, від вказівки чи інструкції зверху виконавець, з якого можна було б ліпити, що лишень не заманеться. Для цього ленінською братією був обраний, як виявилося потім, дуже ефективний, диявольськи простий спосіб – примусова колективізація та штучний голодомор, який відчутно підірве генетичний фонд українського народу.

Селяни як могли протистояли колективізації. У справі Говоруна В. С., 1896 р.н., який був заарештованим 30.08.1937 Голованівським РВ НКВС (на той час він проживав у с. Перегонівка і працював заготівельником соломи цукрозаводу), зокрема йдеться про те, що він “активний учасник банди Тютюнника, брав участь у єврейських погромах Голованівська, вербував селян с.Грузьке до тютюнниківців; разом з Іваном Панченком був утік у Польщу, у 1922 році повернувся після амністії, підтримував листування з закордоном; втерся в довіру селянам і був обраний головою колгоспу, але після статті Сталіна "Головокружіння від успіхів" зібрав колгоспників і заявив, що він більше не голова, бо колгосп ніякої користі не приносить і разом з куркулями перший забрав своє майно, розваливши колгосп”. Колгосп через рік (вже під іншою назвою) був створений заново, а Василь Сергійович засуджений до розстрілу.

Колгосп став головною зброєю проти українського села, про що заявив сам Генеральний секретар ЦК ВКП(б), третій після Петра І і Леніна україножер Йосиф Сталін: „ С точки зре­ния ленинизма, колхозы, как и советы, взятые как формы организации, есть оружие, и только оружие. Это оружие можно направить против контрреволюции. Оно может служить рабочему классу и крестьянству. Оно может служить при известных условиях врагам рабочего класса и крестьянства. Все дело в том, в чьих руках оно находится и против ко­го оно будет направлено” (19) .

В даному випадку цю зброю було використано проти України, проти її основи – села. Мільйони українців (переважно селян) було заморено голодом у 1932-33 роках. У Грузькому таких було понад 200 осіб, серед яких чимало і дітей. На жаль, дуже мало збереглося в людській пам’яті імен безвинно убієнних комуністичним режимом. Ніхто їх не записав у жодну книгу пам’яті, не викарбував імена на пам’ятниках. Лише великий залізний хрест з написом „Жертвам голодомору 1932-1933рр”, встановлений у 1993 році, нагадує про небачену трагедію українського села, родючі ґрунти якого можуть прогодувати не одну країну.

„Історія міст і сіл УРСР” повідомляла, що в 1933 р. в Голованівській МТС був створений політвідділ, який „ допомагав колгоспам в організації змагання за вирощення високих урожаїв, підвищення продуктивності тваринництва. Кому­ністи виховували у трудящих нове ставлення до праці.”

Яка це допомога і які були методи виховання, можна прочитати у газетах того часу. „Більшовицький шлях” (Орган Голованівського РПК, РВК, РПР та РК ЛКСМ. 19 серпня 1933 р.), замітка “Затаювали обмолот” із Грузького за підписом Богуцького: “У колгоспі “Комінтерн” виявляються факти таємного обмолоту хліба колгоспного та окремо в колгоспників. Ще з початку косовиці колгоспники ухитрялися обмолочувати хліб у клунях та інших тайних приміщеннях. В колгоспі молотили хліб під маркою – для перевесіл і хліб не заприбуткували, не відомо куди витратила його управа, бо в хлібоздачу жодного кілограма з цього не здано. Як видно, управа колгоспу свідомо затаює фактичний обмолот, щоб не здати державі. Ці спроби обдурювати державу треба вщент розбити і притягти до карної відповідальности творців цього злочинства.”

Отаким чином намагалися врятуватися від голоду грузяни. Проте більшовицька влада у кожному господарі вба­чала куркуля, злочинця й застосовувала до нього найсуворіші карні заходи. В наступному номері в замітці „Злісних порушників закону про хлібоздачу – до суду” газета писала: „ Куркульські господарства с. Грузької злочинно тягнуть відсоток виконання хлібоплану як у липні так і в серпні, зривають річний план. Куркулі Смуток Семен, Вівич Вустим, Говорун Маланка, Брижатюк Манар та Єгоров Профир, які злісно ухилялися від виконання будь-яких зобов’язань перед державою, найбільший опір нині чинять хлібозаготівлям чим грубо порушують твердий закон про хлібопоставку державі, за що їх віддано до суду. Отже сільрадам, партосередкам треба ще раз нагадати розяснювати про твердий закон хлібопоставки зокрема по одноосібному сектору, а з куркульських господарств, негайно стягати хліб, притягаючи порушників цього закону до найсуворішої відповідальности.” («Більшовицький шлях» 21 серп­ня 1933 р.)

Владу цікавили справні цифри і те, щоб ніхто не “тягнув відсоток виконання хлібоплану”, а не життя і здоров’я селян та їх дітей.

Восени 1933 року московська влада відпустила віжки і поступово село почало оживати, призвичаюючись до нової форми господарювання. У 1935-му, як повідомляв „Більшовицький шлях”, землі Грузянської сільради були закріплені за колгоспами імені Постишева, імені Леніна, імені Хатаєвича, імені Котовського, “2-а П’ятирічка”, імені 12-річчя Жовтня, “Комінтерн”. “ Це 3552 гектари удобних земель”, – зазначала газета.

Коли колишні соратники Сталіна, головні провідники рішень більшовицької партії під час колективізації і голодомору Мендель Хатаєвич та Віктор Постишев були репресовані і знищені своїми побратимами по партії, колгоспи імені Постишева і Хатаєвича в 1938 році об’єдналися в один і отримали ім’я Cталіна, колгосп імені Котовського тоді ж став колгоспом імені 8 Березня.

Особливої слави перед війною зажив колгосп імені 12-річчя Жовтня. Вже в 1935 році, як пише “Історія міст і сіл Української РСР” колгосп встановив Всесоюзний рекорд по вирощуванню мальків дзеркального коропа — 12,5 центнерів з гектара ставкової площі. Газета “Сталінська правда”, в листопаді 1940 року у статті “На вірному шляху” писала: “ що 11 літ клопітливої робо­ти голови колгоспу ім. 12-річчя Жовтня Івана Яковлевича Радеуцького дали свої наслідки. Те­пер не впізнати колишньо­го темного села Березівки, в якому нараховувалось всього до 40 дворів. Тепер село оновлене, в якому живе 97 сімей. Крім зразкового рибного господарства, за що колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки цього року, і є зараз кандидатом ви­ставки 1941 року. Є звіркова ферма єнотів, вівцеферма, свиноферма, птахоферма. Красуються на все село дитячі колгоспні яслі. Діти ситі, в теплі і чистоті.”

До цього необхідно додати велику заслугу Івана Радеуцького в тому, що в 1933-му голодоморному році він не допустив голодних смертей у селі.

***

Мешканці села довоєнного і післявоєнного періоду жили в атмосфері постійного страху репресій. Ніхто не знав, хто буде черговою жертвою розгулу сталінського терору наступного дня чи ночі. Кілька десятків грузян були заарештовані, піддані тортурам, а то й смертельному вироку.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина порушила кордони СРСР і вже на початку серпня Грузьке було в руках німецьких окупантів. Як згадують старожили, життя під німцями мало чим відрізнялося від життя під совєтами. Тоді вишукували уявних “ворогів народу”, тепер ловили молодь для відправки на роботи до Німеччини. З іншого боку в цей час народ відчув себе внутрішньо вільнішим. Німці дозволили відкрити церкву, не забороняли святкувати народні та релігійні свята. Не траплялося також смертей від голоду, як це було в 33-му. Певна заслуга в цьому знову ж таки І. Я. Радеуцького, колишнього голови березівського колгоспу. Під час війни призначений окупаційною владою старостою району він робив все можливе, щоб зменшити страждання земляків.

31,5 місяця важкої фашистської окупації довелося пережити грузянам. Це не були місяці пасивного спостереження за тим, що відбувається навколо. Це були роки боротьби за своє життя, за свою волю. 422 мешканці села в складі Червоної армії воювали з фашистськими загарбниками, багато з них нагороджені орденами та медалями за мужність і героїзм проявлені у боях. 243 грузян загинуло.

14 березня 1944 року Грузьке було звільнено від німецьких загарбників. Це зробили 25-а гвардійська стрілецька дивізія 53-ої армії та 63-я кавалерійська дивізія 5-го гвардійського Донського козачого корпусу 2-го Українського фронту.

* * *

Важко давалося відновлення зруйнованого і пограбованого господарства після звільнення села від німецько-фашистських загарбників, особливо в 1944 і 1945 роках, коли ще тривала війна. Відбудова господарства лягла на плечі жінок, дітей та стариків.

Втім, і в наступні роки було не легше. У районній газеті, яка після війни вже виходила під назвою „Сталінська правда”, від 15 вересня 1946 року надруковано постанову виконкому Голованівської райради трудящих і РК КП(б)У „ Про оранку зяблі живим тяглом по колгоспах району”, якою доводилися щоденні завдання оранки. Згідно цього завдання колгоспу імені Леніна всього необхідно було виорати 173 гектари землі, щодня він мав поставити плугів: кінних – 6, коров’ячих – 10 і виорати ними не менше 4,5 гектара. У колгоспі „ІІ-га п’ятирічка” ці цифри відповідно були такими: 100, 3, 6 і 3,3; в “Комінтерн” – 50, 3, 5 і 3; імені 8-го Березня – 109, 4, 5 і 3,5; імені Сталіна – 104, 3, 5 і 3, імені 12-річчя Жовтня – 115, 4, 5, 3,5…

Якщо додати до цього, що за орачів часто були напівголодні діти, жінки та старики, можна уявити, що довелося пережити нашим матерям, батькам, дідусям та бабусям, якою ціною давалися їм ті гектари. Однак вони все робили, аби якнайшвидше відбудувати господарство.

Щоправда замість подяки і підтримки більшовицька кліка на чолі із Сталіним на весну 1947 року знову підготувала селянам голодомор. Через засуху 1946 рік на Україні виявився неврожайним і влада мусила б всіляким чином допомогти пережити важкий період до нового врожаю. Та вона робила все навпаки – і перш за все збільшила обсяги заготівель хліба, вимітаючи до останнього колгоспні комори і підвищуючи розмір оподаткування колгоспників. Наслідком цього знову стала масова смертність людей. І цього разу ніхто не вів реєстру загиблих від голоду. Але, наприклад, Іван Павлович Дяченко пам’ятає, що в колгоспі імені Леніна серед померли були: фронтовики Подолян, Федір Ладиженський і Марко Стадніцький, в колгоспі імені 8 березня – хлопець на ім’я Сидір, Галина Касевич, двоє діток Петра Малярчука, Кирило Смуток, Волянська…

Однак треба було жити. Люди трудилися, наперекір злидням і хворобам народжували дітей. Вірили, якщо не вони то їхні діти колись таки матимуть краще життя.

Основним їх заняттям, як і раніше, була робота в колгоспах.

У червні 1950 року згідно Постанови Ради Міністрів СРСР від 7.06.1950 р. “Про укрупнення дрібних колгоспів” відбулося об’єднання колгоспів. У Грузькому воно проходило за досить цікавою схемою. Зокрема 23 червня колгоспи імені 8 березня і “Комінтерн” об’єдналися в колгосп імені Леніна з загальною кількістю працездатних 398 осіб (голова Чайка Гнат Терентійович). Наступного дня об’єдналися колгоспи імені Сталіна та “2-га п’ятирічка” в колгосп імені Калініна із загальною кількістю працездатних 356 чоловік. 24 серпня колгоспи імені Леніна та імені 12-річчя Жовтня об’єдналися в колгосп імені Ілліча, таким чином ліквідувавши колгосп імені Леніна. Та 19 грудня 1950 року знову з’явився колгосп імені Леніна, який утворився на базі об’єднаних в одне ціле колгоспів імені Калініна та імені Ілліча. Цей колгосп очолив Степан Данилович Глоба. Загальна кількість працюючих – 1204 чоловік.

В кінці 50-х колгосп імені Леніна став носити ім’я тієї ж людини, але вже справжнє, а не псевдонім – імені Ульянова. І був він таким до 1993 року, до реформування у сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) і з ініціативи голови правління Івана Васильовича Кучера перейменований на “Зорю”.

1950-ті і наступні роки відзначалися зростанням колгоспного виробництва і розбудови села. У Грузькому постали нові будівлі Будинку культури, дитячого садка, магазинів. В минуле відійшли жахіття воєн та голодоморів.

Великою радістю для всіх була перша електрифікація села в 1958 р. Двигун трактора С-100 колгосп встановив у спеціально побудованому приміщенні на березі ставочка (нижче сучасних ферм). Головним мотористом був Василь Шеліпов. Електроенергію включали з настанням темноти до 12 годин ночі і рано на 2-3 години. Використовувався струм тільки для освітлення – розеток в жодній хаті не було, 1-2 лампочки от і все електрообладнання.

А вже почали з’являтись радіоли, програвачі, інша побутова техніка, тому для їх включення використовували “жуліки” (патрони-розетки, які вкручувались у звичайний патрон для лампочки). Електрики періодично мусили обходити хати, щоб перешкодити таким крадіжкам електроенергії.

Вже десь у 1960 році електромережу підключили до загальнодержавної, а потім з’явилися в селі перші телевізори.

Найбільшого розквіту село досягло у 80-ті і 90-ті роки, коли господарство вирощувало високі врожаї сільськогосподарських культур, мало одну з найбільших в районі молочнотоварну та свиноферму. Це давало чималі прибутки, що дозволяло будувати і утримувати заклади соціальної та культурної сфери, житлові будинки для фахівців і колгоспників, встелити асфальтом майже всі сільські дороги.

Жителі Голованівська і інших ближніх сіл добре знають, де восени можна заготовити овочі, бо в Грузькому городина родила завжди у великій кількості і за будь-яких погодних умов. Цьому сприяє благодатна земля, а головне тямущі та роботящі люди. Близько 20-ти повоєнних років очолював городню бригаду Явдоким Павлович Говорун, саме він заклав міцні традиції городництва в селі. Був він учасником щорічних районних господарських виставок, кілька разів був зі своїми експонатами і в Києві.

Всі прилеглі до долини поля на Бабійовому току засаджувались розсадою овочів, яку треба було поливати вручну. Щороку висівалося десятки гектарів баштану. Трудилися у бригаді в основному ті, хто за медичними показаннями міг займатись легкою працею, також допомагали учні місцевої школи. Бували роки, коли на баштан виходило кількасот учнів і за один день не могли зібрати всіх кавунів. На трудодні колгоспникам обов’язково видавали кавуни, помідори, огірки, капусту, чимало залишалось і на продаж.

Городня галузь Грузького успішно розвивалася і при бригадирах Мазур, Ользі Іванівні Пастернак, Сергієві Володимировичу Соломонюку, Валерію Миколайовичу Бовту.

Тяжко трудилися майже всі жителі села. Кращих держава відзначала високими нагородами. Зокрема орденами Леніна було нагороджено бригадира тракторної бригади В. Шеліпова та комбайнера В. Смутка. Велика група трудівників відзначена іншими орденами та медалями колишнього СРСР. Хліборобам Михайлу Дмитровичу Баланюку і Олександру Валентиновичу Сєвєрову присвоєно високі і почесні звання заслужених працівників сільського господарства України.

Необхідно віддати належне керівникам господарства Сергію Володимировичу Соломонюку (нинішньому) та попередньому Івану Васильовичу Кучеру, котрі в складний перехідний період, який переживала Україна в період розпаду СРСР і здобуття незалежності, зуміли зберегти господарство і тримати його на рівні. Стараються, щоб у селі було все своє, щоб кожна зароблена гривня поверталася у його ж касу. Має агрофірма свій млин, крупорушку, олійню, торговий комплекс з продовольчим магазином, баром, обрядовим залом та більярдом. Причому їх облаштуванню можуть позаздрити, навіть, подібні райцентрівські заклади...

На сьогодні в Грузькій мешкає вже менше 1000 людей, хоча ще на 2001 р. було 1142. Вихідцями села є кандидати наук – педагогічних Б. Д. Рисюк, медичних, військовий лікар, полковник ВМФ Ф. Т. Порхун.

2005 рік.