Сергій Піддубний
...якщо греки на світовій арені почали з’являтися за кілька десятків років після смерті Олександра Македонського, то римляни після повного розпаду Македонської держави антів, останнім царем якої був хтось із династії Антигонідів (антів Гонів). Її культуру римляни припишуть собі, а назву – антична – не посміють поміняти... Навіть “Словарь античности” в своїх додатках династії римських імператорів починає відлічувати лише з 27 року до н. е.
Для більшої переконливості ще про деякі історичні невідповідності. Не зовсім вписується до Апеннінського півострова також війна царя Босфорського царства, що займало південно-східний Крим і Північний Кавказ (див. карту с. 518 MITHRIDATIS REGIO), із римлянами. Грецькому історикові Аппіану, який описав Митридатові війни через двісті років по тому, не можна довіряти. Греки (візантійці) на той час якраз “підганяли” світову історію під себе. Не міг Митридат Євпатор здійснювати походи аж до Апеннін й при цьому розраховувати на допомогу вірменського царя Тиграна ІІ. Очевидно, що бойові дії з римлянами точилися в Криму та на Тамані, звідки Митридатові до Вірменського царства було недалеко ходити. Не могли і римляни контролювати аж таку обсяжну територію – від Апеннін до Кавказу.
Монета нібито Юлія Цезаря
Треба однозначно сказати, що центром тогочасного життя в Євразії був Босфор. За нього постійно сварилися і билися, бо хто володів Босфором, володів і виходами до найбагатших на той час хлібних, тваринницьких ринків та металургійних центрів, що знаходилися у Приазов’ї і Причорномор’ї. Отож не випадково на згадуваних і друкованих у нашій книжці картах Птоломея приблизно в межах сучасної Луганської області зазначено жертовник римського імператора Цезаря (Сеsarіs are). А той, хто добре знає географію і прочитає розповідь Плутарха про Суллу (нібито римського імператора), небезпідставно запідозрить, що його життя і діяльність насправді проходили десь тут, в Україні. Чи не зроблено з ними того самого, що зробили фальсифікатори з Красом?
Як міг появитися жертовник Цезару на нашій землі? Спробуємо з’ясувати. Обман починається вже з імені. Цезар – насправді це титул: “це сар” – цар. Гай – це давньоукраїнське ім’я, Юлій – найвірогідніше, Юрій, Орій або Олій. Далі більше. Цезар мав титул імПЕРатора та Отця вітчизни – з Влескниги натомість знаємо, що вожді укрів-русів теж мали титули Перуня і Отця. А ось гучні перемоги Цезаря: у 58-51 рр. до н. е. він захопив усю Галію – це, нібито, сучасні Франція, Західна Швейцарія і Бельгія [121], 6 числа восьмого місяця 48 року при Тапсі він вже розбив “помпеянців, що зібралися в Африці”. Не минає й року, як Цезар перемагає військо босфорського царя Фарнака. Виникає запитання: невже він володів військами швидкого реагування та антонівськими “Русланами”, що міг за три роки перекинути свої війська із західної Європи в Африку, а через рік з Африки до Босфору? Навіть якби він і мав їх, потрібні ще й величезні ресурси на утримання і переміщення військ. Таке не до снаги й сучасним арміям. Окрім того, раніше загарбані народи не проґавили б нагоди, коли він відбув до Африки, прибрати Рим до своїх рук.
Отже, Цезареві походеньки по європах, африках та азіях – це казочка про солом’яного бичка. Насправді його історія набагато правдивішою виглядає в такому ракурсі. Юлій Гай Цезар був царем якщо не у всій Антії, то в якісь її частині (якщо взагалі була така людина). Здобував він свою славу не в Іллірику та Галлії (район Адріатики і Атлантики), а в Ілірії (сучасні Миколаївська, Одеська області та Молдова) і в Гілеї (за Геродотом, правобережна Україна). Потім він прибрав до рук Босфорське царство (Керченський півострів) і через рік зовсім поруч при Тапсі (нині Туапсе) переміг “африканців”, тобто тих, кого там називали єгиптянами (див. с. 272). Всі події відбувалися в межах щонайбільше тисяча кілометрів на одному материку, а не в кілька тисяч на кількох материках.
Те, що Цезар спустошував капища і храми, повні багатих пожертв, і грабував міста саме української Галії-Галичини, “від чого у нього з’явилося стільки золота, що він розпродував його по Італії і провінціях на вагу” [114, І 54], свідчить факт, що на той час у темній “французькій” Галлії не було що грабувати, бо її просто ще не існувало. Натомість в агатирсів (вони ж – гали-гілейці), які мешкали в районі Поділля-Карпати, за свідченням Геродота, було чимало золота. Автор Цезарового життєпису Світоній (ім’я походить від українського світло) пише, що, окрім Галії, Цезар володів ще й Косматою Галією. А такої у Франції теж не було, натомість в Україні є донині – це регіон сучасних міста Косів та села Космач.
Згадується Космата Галія і в розповіді про третього цезаря Тиберія [114, ІІІ 9], якою він управляв майже рік. А коли в Поленції (чи не те саме Поле, яке згадується на Ольвійському пам’ятнику – див. с. 63) “біднота підняла бунт, він послав проти неї дві когорти – одну з Риму, а іншу з Коттієвого царства” [114, ІІІ 37]. Однак ви ніде не знайдете тлумачень, що це за Коттієве царство і де воно знаходилося, бо ніхто не хоче, щоб світу стало відомо, що це Скитське царство, яке разом із Кримом і видавали за імперію.
Цікаві зауваги про Галію та галів можна знайти в розповіді про іншого римського цезаря Нерона. Наприклад, саме гали на чолі з Гай Юлієм Віндексом поклали край правлінню цього самодура. Коли в столиці довідалися, що Галія піднялася проти Нерона, на маківку однієї з його статуй було причеплено хохол із написом нібито грецькою мовою: “Оце справжнє змагання. Тепер начувайся!” [114, VІ 40, 45]. Це однозначно вказує на те, що гальські воїни носили “хохолки” (козацькі оселедці), і якщо їм вже допекли, то буде непереливки (до речі, в примітці щодо цього факту в російському виданні книги “Жизнь двенадцати цезарей” зазначено, що “хохол на макушке обычно носили атлеты”). На колонах також писали, що Нерон, який любив співати, своїм співом розбудив гальського півня. І тут варто пригадати Бушівський рельєф (с. 30), який знаходився в межах тогочасної Галії-Галичини. Не виключено, що зображений на ньому півень спочатку був символом наших галійців, а нині – французів.
Не один раз у Світонієвих розповідях про римських цезарів поруч із Римом згадується Арменія і Британія, які від нинішнього Рима знаходяться доволі далеко та ще й у різних кінцях світу. Проте від кримського Рима зовсім поруч – Бритією, або Фрігеєю, називалася територія за Доном та на Кубані, звідти й до Арменії рукою подати. Поблизу були ще Ахея, Кілікія, Каппадокія, про які також йдеться у праці Світонія…
Очевидно, що насправді т. зв. Римська імперія, як свідчать топоніміка та багато знахідок на нашій землі, зокрема римських монет, займала територію історичного українського краю – від Північного Кавказу, Тамані і Криму аж до Вісли. Його мешканці називалися як у Велесовій Книзі – окра-венцями, що підтверджують назва римлян теукри та ім’я галицького воєводи венеда Віндекса, насправді це ім’я писалося ВЕНДХ, де Х (кс) позначало царську особу. У Велесовій Книзі,до речі, згадується “молодший Вендеслав”, який підняв на Русі повстання проти готів. Звісно, окри та венці говорили спорідненими говірками, а латиною, яку російський історик В. Татіщев називав “фєнєй” ідеологів Ватикану, користувалася розбещена верхівка, що у такий спосіб намагалася відрізнитися від народу і вивищитися над ним.
На початку нашої доби, як і пророкували руські волхви, північні орди потіснили цих римлян спочатку з Кубані, Тамані та Криму на південь України та Дунай, а згодом і звідти аж на Апенніни. Звісно, римляни забрали з собою всі свої (і не лише свої) головні цінності та святині, серед яких були і багаті бібліотеки. Перекочувала на Захід і книга Світонія, що розповідала про всіх дванадцятьох цезарів Риму. Як зазначають видавці російськомовного видання за 1993 рік, вона “була дуже популярною в середні віки, пережила “темні віки” варварських набігів і знаходилася у розпорядженні придворної “академії” Карла Великого. За цим рукописом знайомився із Світонієм Ейнхард, коли близько 818 р. писав “Життя Карла Великого”, старанно наслідуючи світоніївські біографічні схеми. Потім цей рукопис зберігався у знаменитому абатстві св. Боніфація у Фульді, і з неї робились списки. Зберігся цікавий лист, написаний у 844 р. відомим любителем і збирачем класиків Серватом Лупом – абатом Фер’є, до Маркварда, абата Прюми, де він просить роздобути для нього із Фульди рукопис Світонія для переписування і прислати “з надійним посильним”. Ні Фульдський рукопис, ні перші списки з нього до нас не дійшли; однак уже в цьому тексті, очевидно, зникло ділення на 8 книг й було втрачено початок твору, відоме ще Іоанну Лідійцю в VI ст. …Першими друкованими виданнями Світонія вважаються два римських видання 1470 р. і венеційське 1471 р. В їх основі – пізніші, недосконалі рукописи; текст їх передруковувався із видання у видання понад сто років, обростаючи кон’юктурами і коментарями талановитих редакторів [147].
Зверніть увагу на виділене нами. Ось коли і з чиєї подачі наша Гілея/Галичина стала французькою Галією – лише у ІХ ст. н. е., коли Карл Великий почав творити велику Францію. А. Вельтман у книзі “Аттила. Русь ІV-V веков” (Москва, 1858) стверджував: “готи складали і двір, і дружину Карла”, “не знаємо, чи був би Карл великим без скитів та готів”, “Карлу Великому готська мова була рідною”. Тобто очевидно, що і сам Карл був готом, а готи, як відомо, прийшли з території України. Натомість римську прив’язку до Франції робили “талановиті редактори” та друкарі з Рима і Венеції. Справжнього Світонія було знищено. Недарма у ХІІІ-ХVІІ ст. в Європі лютувала католицька інквізиція – вона “творила” свою історію, знищуючи все, що могло нагадувати правдиве минуле. Оті карти, що ми їх друкуємо, за рідкісним винятком теж уже підлаштовані і підредаговані під грецько-римське трактування історії.
Однак дещо недогледіли всесвітні крутії та лихварі. Від Плутарха довідуємося конкретно, хто такі були гали. За його свідченнями, Гераклід Понтійський називав їх гіпербореями [108, І 263], а за Геродотом гіпербореї – це скити. Йшли вони з Ріпейських (Гіперських) гір – одні до берегів Північного моря, інші поселилися в країні між Піренеями та Альпами [108, І 256]. Тобто, наголошуємо ще раз: гали – це ті самі гілейці, олейці, алазони, скити, а нині українці (більше про них читайте в додатках).
Фальсифікації видно також на прикладі монет. На одній із них, нібито, зображений римський володар Гай Юлій Цезар. Проте тут вказано лише титул: DIKT.РЕRРETVO CAESAR, який видають за ім’я, хоча це перекладається як “вічний, пожиттєвий цезар”. Натомість з іншого боку є ім’я “П. Сепулліус” (P. SEPVLLIVS), яке нібито належить магістрату, що відав чеканкою грошей. Але магістратами, як свідчить той самий Світоній, були раби Цезаря. Чи міг всемогутній володар, яким нібито був Гай Юлій, дозволити, щоб на монеті із зображенням його профілю поміщалося ім’я підданого?
Але найбільше вражає те, що на монеті відсутня назва країни. На ольвійських монетах писали – “ОЛ”, на херсонеських – “ХЕР”, на пантійських (босфорських) – “ПАНТІ”. А тут RIM відсутнє. Чому ми маємо вірити, що ця монета належить римляну Гаю Юлію Цезару, який, нібито, жив у першій половині І ст. до н е.? По чому це видно? З огляду на складові імені SEPVLLIVS (СЕП ЮЛІУС), монета скоріше б мала належати СЕПтимію Сєвєру, який, якщо вірити римській науці, правив Римом 193-211 р. н. е.
Така сама картина і з Августом, першим імператором Риму (нібито 27 р. до н. е. – 14 р. н. е.). Зміст написів на його монеті просто вражає. Маємо на аверсі: CAESAR AVGVSTVS DIVI F. PATER PATRIAE і на реверсі: MAXIM PONTIF. Перекладаємо на аверсі “Цезар Август Див патар патріїв” і на згадку приходить Велесова Книга, д. 30: “Ще-бо зберігаємо патаре Дия, оскільки той особливим є і стоїть напроти Матері”. Див-Дий це найдавніший Бог-охоронець, небесний батько, чоловічий початок Всесвіту: “Ще шануємо Батька Дия, оскільки той особливим є і стоїть навпроти Матері. Був він із приходом до Крони” [54, д. 30]. Грецький аналог йому – Зевс, римський – Юпітер. Отже, на римській монеті – давньоукраїнський “Див батько над батьками” (патар патріїв)? А де ж римський Юпітер? “Патер” бачимо, а Юпітера ні. Не бачимо також Рима...
Напис на реверсі розкриває всю брехливу суть римської історії. MAXIM PONTIF., звісно, римляни перекладуть як “великий понтіфік”, що, за їх тлумаченням, означає “титул голови католицької церкви. Серед понтифіків відігравав головну роль Великий Понтифік” (хоча на час Августа католицької церкви ще не мало бути і не було). Тому тут насправді йдеться про державу “Велика Понтія” із центром у Криму. Цьому підтвердження і возсідаючий на троні правитель – скопійований із монет скитських царів Ана та Антигони, які також володіли Кримом.
Звідки насправді взявся кримський Рим, гадаю, цю таємницю нам розкриє інша монета...
Уривок з книги "Великий код України-Русі"
Книжку можна замовити через наш сайт (адреса: yatran@gmail.com), в автора через ФБ та за тел.: 068 994 63 63
