Проблема автентичності «Велесової книги»

Григорій Клочек

Перші публікації текстів, знятих з дощечок Ізенбека, мали б стати сенсаційною подією: знайдення будь-якого документа, який допомагає заглянути в сиву давнину і краще зрозуміти її, завжди викликає великий резонанс у науковому світі. Про­те реакція на « Велесову книгу» виявилася досить стриманою.

Чому? Щоб відповісти на це запитання, треба взяти до уваги, що над кожною значущою знахідкою, особливо ж писемною, нависає питання: а чи справжня вона? чи не пропонується вченим якась чергова підробка? Бо й справді: різних підро­бок нібито археологічного чи археографічного походження з’являється чимало. Деякі з них спочатку сприймалися «за чисту монету», і тільки з часом виявлялося, що то підробка, зроблена з якоюсь певного метою.

Широко відомою є містифі­кація, здійснена шотландським поетом і збирачем фольклору Джеймсом Макфірсоном. Він видав пісні Оссіяна, кельтського барда, який нібито жив іще в III ст. н.е. Його романтичними піснями захоплювалися, перекладали на різні європейські мови, поки не виявилося, що Оссіяна ніколи не існувало, а його пісні – талановита містифікація.

Відомий французький письменник П. Меріме видав у 1827 році збірник «Гузла», до якого ввійшли твори позірного сербського пісняра І. Маглановича. Містифі­кація Меріме виявилася настільки талановитою, що О. Пушкін, нічого не підозрюючи, переклав російською мовою 11 пісень неіснуючого сербського поета.

Відомо, наскільки важко й довго визнавалась автентичність «Слова о полку Ігоревім». Дискусії про справжність цієї па­м’ятки спалахували кілька разів (останній раз – в 60-х роках XX ст.). І лише зараз питання про автентичність «Слова...» можна вважати вирішеним.

Отже, певна настороженість учених щодо нової знахідки була цілком виправданою. Ніхто з них не міг просто прийня­ти «на віру» таке сенсаційне відкриття. Потрібна була ретельна експертиза авторитетних учених – лише її результати могли визначити майбутню долю «Велесової книги»: чи стане вона безцінною пам’яткою нашої вітчизняної історії та культури, чи, навпаки, буде визнана як фальсифікат, який потребуватиме відповідного до себе ставлення.

Аргументи «проти»

1959 року той же Сергій Лісний з Австралії надсилає фотографію однієї з дощечок у Комітет славістів СРСР для експертизи. Академік В. Виноградов доручив розглянути текст дощечки мовознавцю й палеографу Лідії Жуковській. Через рік у журналі «Вопросы языкознания» з’явилася її стаття з досить категоричною назвою «Поддельная докириллическая рукопись».

Вона, ця стаття, на довгі роки поставила вбивчий діагноз — підробка! На чому ґрунтувався цей висновок? Перш за все на вивченні мови пам’ятки. Дослідниця виявила в тексті дощечки деякі суто мовні моменти, які не були характерними для мови IX століття і могли з’явитися, на її думку, значно пізніше. Окрім цих спостережень, були й інші. Дослідниця звернула увагу на те, що графіка пам’ятки наближається «в ряді рис до інших древніх абеток».

Говорилося про так зва­не «підвішане» письмо, коли букви ніби підвішуються до на­перед накресленої лінії (ми ж звикли писати на лінії). Нази­валися й інші риси, що підтверджували давність «Велесової книги». Створюється враження, що дослідниця не хотіла бра­ти до уваги відзначені нею ж риси древності пам’ятки й, ак­центувавши увагу лише на тому, що може аргументувати неавтентичність «Велесової книги», поспішала до однозначного висновку – підробка!

Називався і можливий автор її, дехто Сулакадзев, який жив у першій половині XIX століття і зали­шив но собі величезну спадщину підробок, серед яких були й давні тексти, «підправлені» не зовсім умілою рукою фальси­фікатора. Залишив той Сулакадзев і каталог своїх підробок, серед яких згадувалися й твори, записані на букових дощеч­ках. Пізніше цей факт буде використано як один із доказів неавтентичності «Велесової книги». Згодом російський дослід­ник «Велес книги» Олександр Асов так пояснюватиме при­чину висновків Л. Жуковської: «У своєму виступі в Будинку вчених Лідія Петрівна прямо говорила про те, що зміст її відгу­ку визначався мало чи не на партійних зборах, а точніше, був викликаний тиском «органів...».

Стаття Л. Жуковської на довгий час припинила в СРСР будь-які розмови про «Велес книгу». Десятилітню мовчанку порушив поет І. Кобзєв, видрукувавши в журналі «Русская речь» статтю «О любви и не о любви» , де стверджував справжність «Велесової книги». Йому ж, до речі, належить по­етичний переклад пам’ятки, який, на жаль, був надрукований лише в районній газеті в Росії й сьогоднішньому українсько­му читачеві фактично недоступний. Та це були лише перші спроби осягнення «Велесової книги» на теренах колишнього СРСР.

У другій половині 70-х з’являється ряд статей, автори яких фактично не погоджуються з висновками Л. Жуковської. У 1976 році газета «Нєдєля» публікує добірку поглядів на «ВК», де відомі письменники висловлюють своє розуміння пробле­ми автентичності пам’ятки. Загалом, більшість диспутантів сходилися на думці, що «Велесова книга» - не підробка, у всякому разі ймовірність цього низька2.

Одне слово, в суспільстві почала стверджуватися думка, що «Велесова книга» є справжньою пам’яткою. Це загострювало інтерес до неї, викликало навіть ажіотаж. З’являлися вельми рішучі вимоги опублікувати повний текст пам’ятки. Так, пись­менник Ю. Сергєєв писав: «А «Велесова книга»? Її давно треба видати. Але поки що доводиться чути одні розмови про те, чи не підробкою є цей твір. Багато хто сумнівається. Незрозумі­ле інше: чому ж ті, хто сумнівається, не проаналізують книгу з метою довести, що «Велесова книга» зімітована кимось? У зв’язку з долею «Велесової книги» згадується історія «Слова о полку Ігоревім». Бо ж свого часу і «Слово» називали підроб­кою» . Цей темпераментний заклик засвідчує, що хтось із яки­хось причин не поспішав давати дозвіл на публікацію «Веле­сової книги».

Російська академічна наука вже не могла обмежитися давньою експертизою, що була проведена Л. Жуковською. Постала необхідність у появі таких авторитетних висновків, які б раз і назавжди вирішили питання про справжність чи несправжність «Велесової книги».

Це завдання взявся виконати один з авторитетних російсь­ких лінгвістів О.В. Творогов. У 1990 році він публікує фун­даментальне дослідження про пам’ятку. Щоправда, погляди цього вченого були заявлені ще раніше: у кількох своїх стат­тях він категорично висловлювався про «Велесову книгу» як про підробку. Одночасно давав зрозуміти, що питання про визнання чи невизнання «ВК» є питанням ідеологічним.

Олег Творогов вибудовує цілу систему аргументів, які мали б довести, що «ВК» є фальсифікатом. Так само, як і Л. Жу­ковська, він ретельно розглядає мову пам’ятки, знаходить у ній численні невідповідності «класичній» давньоруській мові – мові «Повісті временних літ» та «Слова о полку Ігоревім». У «Велес книзі» зустрічається багато старопольських та старо­чеських слів. Чимало мовних елементів немовби потрапили у «ВК» з наступних періодів розвитку мови. Звідси і висновок: «Аналіз мови ВК не залишає жодних сумнівів у тому, що перед нами штучна і вкрай невміло сконструйована «мова»...»

З не меншою ретельністю була досліджена історія слов’­ян за «Велесовою книгою». Учений зіставляв історичні фак­ти із «Велес книги» з фактами, що вже були відомі історичній науці, і дійшов висновку про їх повну невідповідність. Вели­ку кількість повторів у «Велесовій книзі» він пояснив відсут­ністю в автора фальсифікації глибоких історичних знань і навіть літературної фантазії: «Не випадково,— пише він, - у ВК зустрічаються постійні повернення до тих самих колізій, до тих самих імен та «фактів»... Важко знайти серед серед­ньовічних хронік і літописів навіть найбільш низького рівня твори такі ж убогі за думкою, з такою ж відсутністю логіки розповіді, таке ж бідне при звертанні до конкретних фактів, таке ж «безетюдне», таке ж позбавлене топонімічних орієн­тирів» .

Уже після того, як на думку вченого, йому вдалося з мак­симальною доказовістю довести, що «Велесова книга» є сфаль­сифікованим документом, він ставить питання, як кажуть, руба: коли й навіщо був створений цей фальсифікат. Зрозуміла річ, це питання поставлене цілком резонно. Бо й справді: кому, а головне, для чого потрібно було виконати цю надзвичайно складну роботу, яка вимагала не тільки величезних знань і творчих зусиль, а й багаторічної – на рівні фанатизму! - праці.

Цей розділ у дослідженні О. Творогова вийшов чи не найпе­реконливішим. Аргументи, наведені в ньому, могли захитати, а мабуть, і захитали, не одного віруючого у справжність «ВК» читача

За версією О Творогова, автором фальсифікації був Юрій Миролюбов – так, гой самий Миролюбов, який, як уже знаємо, багато сил і часу віддав списуванню тексту «Велесової кни­ги» з дощечок Ізенбека.

Виявляється, Юрій Миролюбов серйозно цікавився старо­виною як історик-аматор і навіть виробив концепцію праісторії слов’ян і релігії древніх «русів». Уже після його смерті 1970 року було видано багатотомне зібрання, що складалося з його художніх творів та наукових праць переважно історичного та етнографічного спрямування. Вивчаючи ці праці, О. Творогов виявив багато змістових перегуків між ними та «Велесовою книгою».

Звідси й висновок: Юрій Миролюбов сам створив «Велесову книгу» з надією, що вона, «пішовши в люди» і здо­бувши визнання, з часом підтвердить виплекані ним наукові концепції. Збігів між «Велес книгою» і науковими працями Миролюбова виявилося й справді багато. І це змушувало усіх, хто вірив у справжність «ВК», серйозно задатися питанням: а мо’ й справді Олегу Творогову вдалося правильно розв’язати питання автентичності «Велесової книги»?.

Але не будемо поспішати з висновками. Поки що зверні­мо увагу на одну особливість: офіційна російська наука з яко­юсь підозрілою рішучістю заперечувала справжність «Веле­сової книги». У той же час чимало неофіційних, сказати б, осіб, серед яких були вчені, письменники та журналісти, шукали і знаходили чимало доказів на користь автентичності «Велесо­вої книги».

Чим пояснюється таке протистояння офіціозу та неофіціозу? Відповідь знайти немовби й не важко: «офіціоз» - це про­фесіонали, «неофіціоз» - це аматори. Професіоналам, як то кажуть, видніше...

Проте були й інші, більш приховані чинники такої рішу­чої одностайності, з якою О. Творогов та інші вчені - представ­ники «офіціозу» - намагалися будь-що закрити питання про «Велесову книгу». І мали ці причини, як обмовився одного разу О. Творогов, цілком ідеологічне підґрунтя. У чому ж воно по­лягало?

Відповідь на це питання дає відомий український пись­менник, видатний знавець нашої давнини (тут він просто неперевершений професіонал) Валерій Шевчук. «Перше, що дивує в історії вивчення «Велесової книги»,- її опублікування не стало науковою сенсацією, - пише він,- більше того, навколо неї витворилася своєрідна мовчанка, яку можна віддати зна­менитою формулою росіян: «Нет, не было и быть не может». А чому? А тому, що «не может быть». Така логіка виключала спокійне наукове вивчення «Велесової книги», зрештою, всі зусилля російських радянських учених були покладені на виконання поставленого їм цілком ідеологічного завдання: довести, що перед нами підробка, фальшивка, а іншого погля­ду й бути не може. Така одностайна блокада з боку російсь­кої офіційної науки (українці тут не брали жодної участі, хоч пам’ятка таки стосувалася саме їхньої історії та їхньої землі), зрештою, і витворила навколо «Велесової книги» оте мовчан­ня, і нею займалися лише ентузіасти. Не дивно відтак, що «Велесова книга» трактувалася в Радянському Союзі як кра­мола, нелегальщина і ввіз її текстів у межі держави був забо­ронений, хоч ішлося, здавалося б, не про антикомуністичний самвидав, а про твір VIII—IX століть - дивина та й годі!

Дива ці, однак, не важко збагнути, бо що означало 6 виз­нати й почати об’єктивно вивчати пам’ятку? А означало це піддати сумніву основу основ, тобто ідеологічні постулати ро­сійської імперської історичної науки, і погодитися, що не було ніякої колиски трьох братніх народів (це позірно, насправді та колиска була основою російської історії); визнати факт, що східні слов’яни не користувалися однією мовою; по-третє, що державність Русі не була принесена в Київ із Новгорода Рюриковичами, а існувала тут задовго до того; по-четверте: як це може бути, щоб пам’ятка нічого не писала про Північну Русь, власне Росію, хіба що згадується тут якесь вороже Русі пле­м’я онезьва і виразно кажеться, що північні племена сум, весь і чудь – це зовсім не Русь, а основне, виявляється, що Русь – тісні родичі чехів та хорватів, тобто західних і південних сло­в’ян (згадаймо, як люто поборювалися антропологічні досліди Федора Вовка, який доводив, що українці більш споріднені із південними слов’янами, ніж з північними), а ще й те, що та південна Русь мала свою на півтори тисячі років давнішу істо­рію – як же таку пам’ятку можна було визнати? Отже, єди­ний засіб локалізувати чи блокувати її вплив на розвиток істо­ричної науки і тим самим «знешкодити» був – довести, що це фальшивий документ, а коли так, то не має він ніякої наукової цінності»'.

Здається, ми отримали переконливе пояснення помічено­го нами факту, що офіційна російська наука так прагнула до­вести фальшивість «Велесової книги». Проте наведеного па­сажу Валерія Шевчука зовсім недостатньо, щоб переконатися у справжності «Велес книги». Потрібні переконливі докази. І їх треба багато, аби назавжди позбутися думки, що «Велесова книга» - можливий фальсифікат. Ця думка серйозно зава­жає пізнавати «Велес книгу» як пам’ятку, що має величезне значення для нас, сьогоднішніх українців.

Аргументи «за»

Одним із перших, хто спробував побудувати систему до­казів про справжність «Велесової книги», був уже згадуваний Сергій Лісний, учений із Австралії. Він розглянув алфавіт, мову пам’ятки, проаналізував викладені в ній історичні факти. Ко­ротко перекажемо його аргументи.

Усяка підробка, міркує Сергій Лісний, має такі чинники: 1) або фальсифікатор шукає грошей; 2) або прагне слави; 3) або, нарешті, жартує, має намір над кимось посміятися. Жо­ден з них не є для нас прийнятним, стверджує дослідник. По- перше, Ізенбек навіть не пробував продавати дощечки - зна­чить, аргумент про його матеріальну зацікавленість відпадає. Не шукав Ізенбек і слави, навпаки, йому можна тільки доко­ряти, що він тримав їх майже в таємниці і не допускав до них учених. Нарешті, дощечки не могли бути і предметом жарту, тому що для їх виготовлення необхідно витратити дуже бага­то часу, що зовсім не виправдовує жарт.

Найголовнішими доказами на користь справжності доще­чок є, одначе, вони самі, характер їх письма, а головне, зміст. Як відомо, твердить Лісний, усяка підробка прагне «підроби­тися» під якийсь уже відомий зразок. У дощечках Ізенбека таке прагнення абсолютно відсутнє - у них все оригінальне і не­схоже на все нам відоме.

Наступні аргументи пронумеруємо слідом за Лісним.

1.  Фальсифікатору було б невигідно записувати свій текст на дереві - експерти зразу 6 виявили підробку, тому що дере­во «старіє» дуже поволі. Йому, фальсифікатору, набагато ви­гідніше було б використати пергамент.

2.  Алфавіт, уживаний автором «Велесової книги», дуже своєрідний, хоча й близький до нашої кирилиці. Жоден істо­ричний документ не писаний цим алфавітом,- знову ж таки факт, надзвичайно небезпечний для фальсифікатора.

3.  Мова книги своєрідна, неповторна. Чому ж автор не пішов значно вигіднішим для себе шляхом – не писав свою підробку церковно-слов’янською мовою?! Адже ця мова вже давно розписана в словниках,- додамо від себе.

4.  Кількість «підробленого» матеріалу величезна,- то чи ж варто було тратити стільки часу на його підробку! Цілком було 6 достатньо й десятої долі того.

5.  У «Велесовій книзі» дуже багато подробиць, які можуть бути підтверджені тільки маловідомими або майже забутими старовинними джерелами. Це свідчить, що фальсифікатор мав би бути тонким знавцем давньої історії. Але ж при таких знан­нях краще було б стати відомим дослідником, ніж невідомим фальсифікатором!

6.  Кому могло спасти на думку зайнятися апологетикою язичницької віри і нападками на християнство? Це ж могло тільки відштовхнути від них потенційного покупця, бо пахло чорнокнижництвом.

7.  Звертає на себе увагу те, що все у «Велесовій книзі» зосереджено на півдні Русі, а про середню й північну її части­ни майже не йдеться. Чому? Виключаючи середню й північну частину, автор зменшував інтерес до своєї «підробки», та й робив її менш цікавою з політичної точки зору (треба взяти до уваги існування Російської імперії з її північними центра­ми - С.-Петербургом і Москвою).

Наводжу не всі аргументи С. Лісного на користь автен­тичності «Велесової книги». Як бачимо, в них своя логіка, і до­сить переконлива.

Цікаво, що проф. Володимир Шаян був настільки пере­конаний у справжності «Велес книги», що навіть не займався пошуками аргументів, які 6 доводили ЇЇ. Читаючи його праці, відчуваєш, що й справді ці аргументи для нього були б зайви­ми. Скажімо, він побачив так багато спільного між давньоін­дійськими віруваннями та вірою наших предків, що питання автентичності «Велесової книги», яка виражала цю віру, фактично не виникало. Розуміння й пояснення В. ІІІаяном «Ве­лесової книги» було системним, тобто всі складники його інтер­претації були взаємопов’язаними, а це свідчить, що в його твер­дженнях міститься велика доля істинності.

Наприкінці 80-х років, скориставшися деяким послаблен­ням московського ідеологічного пресу, про «Велес книгу» за­говорили українські вчені. Велику активність у цьому плані виявив талановитий дослідник з Ужгорода Борис Яценко. Він був глибоким знавцем історії української мови, історії давньої української літератури, продуктивно працював над вивченням «Слова о полку Ігоревім».

Спершу звернув на себе увагу відкритий лист Б. Яценка до Л. Жуковської, в якому йдеться про «загадки першої експертизи» «Велесової книги», виконаної московською дос­лідницею ще у 1960 році. Головна ідея листа – у відзначенні того факту, що Л. Жуковська, проводячи першу експертизу «Велес книги», навела чимало своїх спостережень, які, навіть поза волею автора, об’єктивно промовляють на користь справ­жності пам'ятки. Проте свої основні аргументи, які б запере­чили висновки Л. Жуковської та О. Творогова, Б. Яценко у цьому листі ще не наводить, відчувається лише, що вони «в роботі» й ось-ось будуть викладені. Поряд з науковим осмис­ленням пам’ятки, Б. Яценко взявся і за її переклад сучасною українською мовою. Зараз його переклад вважається найкращим. Цьому сприяло його поглиблене знайомство з графікою, палеографією, орфографією, лексикою пам’ятки. Зрозуміло, що робота над перекладом пам’ятки змушувала максималь­но заглиблюватися у зміст твору. Все це й обумовило висо­кий професіоналізм Б. Яценкау вивченні пам’ятки. Фактично, на даний час він є найавторитетнішим знавцем «Велесової книги».

Нарешті в кількох виданнях з’явилося його дослідження «Велесова книга» - пам’ятка IX століття».

Зараз не будемо вникати у всі тонкощі виконаного Яценком аналізу мови «ВК» - читач при бажанні має змогу звер­нутися до його праць. Свої висновки дослідник ретельно ар­гументував. Так, наприклад, досліджуючи графіку пам’ятки, порівняв її з києво-софіївською азбукою, відкритою сучасни­ми вченими серед графіті Софіївського собору і датованою IX ст., а також з новгородською азбукою берестяних грамот (аз­бука хлопчика Онфими XIII ст.). Палеографія «ВК» зістав­лена з найдавнішими написами кирилицею (Напис царя Самуїла 993 року; напис на надмогильній плиті болгарського князя ГІресіана (1060 р.)).

Усе це привело його до висновку, що алфавіт «Велесової книги» - «це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в дохристи­янський період. Впливу грецького письма не відчувається. Графіка «ВК» молодша києво-софіївської азбуки IX століття і старіша новгородської азбуки XI ст. Орієнтовно вона відно­ситься до кінця IX – початку X століття».

Б. Яценко переконливо спростував твердження Л. Жу­ковської та О. Творогова про те, що наявність у тексті «ВК» мовних нашарувань з пізніших епох засвідчує «невміння» фальсифікатора зімітувати мову IX століття, що подавалося як аргумент на підтвердження неавтентичності «ВК». На­справді ж, такий доказ є абсолютно некоректним, бо не врахо­вує те, що майже всі пам’ятки IX—XIІ століть дійшли до нас у пізніших списках. Переписувачі, як правило, вносили в текст зміни, що відображали мовні особливості того часу, коли здійснювалося переписування. Це стосується таких пам’яток, як «Слово о полку Ігоревім» та «Повість временних літ», які відомі нам за копіями ХІV-ХVІ ст.

Б. Яценко висунув вер­сію, що «Велес книга» - це збірка історико-релігійних текстів, що були створені протягом довгого часу, починаючи з V ст. н.е. і завершуючи кінцем ІХ століття. (Ця версія, до речі, нам ви­дається не зовсім точною, але про це – нижче). Записані ці тексти були в IX ст., а скопійовані в XVI, а мо’ й XVII ст. Цим і пояснюється, що на давньоруську мову IX ст. були нашаро­вані мовні реалії пізніших епох. Маємо справу з типовим для давньоруських рукописів фактом, який не хотіли врахувати противники автентичності «Велесової книги».

Учені все більше почали схилятися до думки, що «Велес книга» була створена в західній частині Полісся. Це підтвер­джується багатьма фактами, в тому числі й лінгвістичними. Б. Яценко відзначив у лексиці й граматичних формах «Веле­сової книги» досить сильний «поліський слід». І взагалі «ВК» написана на одному з діалектів давньоруської мови. І в цьому – один з найвагоміших доказів автентичності пам’ятки, бо «підробити» такий слід не зміг би жоден фальсифікатор. Та й навіщо було, скажімо, Ю. Миролюбову чи О. Куру, які, за версією О. Творогова, сфальсифікували «ВК», спеціально іміту­вати поліський діалект староруської (чи-давньоруської) мови?! Та й неможливо в XX столітті відтворити один із діалектів мови IX століття, тим більше, що Ю. Миролюбов походив з Наддніпрянської України (Катеринославщини) і відтворити прадавню діалектну мовну систему іншого регіону було б для нього непосильним завданням. (Це завдання, відзначимо в дуж­ках, було б непосильним не лише для одного Ю. Миролюбова, а й для потужної групи лінгвістів). Доречно повторити питання, яке вже звучало у С. Лісного: навіщо фальсифікаторам бра­тися за створення тексту на діалекті давньоруської мови, якщо в їхньому розпорядженні була розписана у словниках мова давньоруських літописів?

Як про це вже йшлося, О. Творогова дивувала відсутність у викладах «Велесової книги» логіки оповіді, конкретних фактів тощо. Він пояснював, що все це - «невдало змонтова­ний фальсифікат». Тут він допустився грубої помилки, бо пі­дійшов до «Велесової книги» як до традиційної хроніки або ж літопису. Не врахував, що жанр пам’ятки зовсім інший – він не потребує всього того, що в ній хотів бачити дослідник.

«Велесова книга» - це складне зведення проповідей, у складі яких є легенди, історичні перекази, теологічні судження, що складалися протягом кількох століть. Окремі з них довгий час перебували, так би мовити, в усному варіанті, і лише в IX ст. були зафіксовані в писемній формі. Певна кількість текстів «ВК» були створені безпосередньо в другій половині IX ст. -  про це свідчить наявний у них історичний фактаж.

Відбір матеріалу, який підлягав писемній фіксації, визначався певним ідеологічним надзавданням (про що мова йтиме нижче), про­те суворої композиційної обробки те зведення не зазнало, чим і пояснюється велика кількість повторів, повернень назад, до вже сказаного. Перед авторами зведень тих проповідей не сто­яло завдання суворо літописати епоху, фіксуючи в певній по­слідовності конкретні події, факти, імена... Ось чому певна композиційна розхристаність пам’ятки, наявність великої кількості повторів якраз і засвідчують, що «Велесова книга» є природним продуктом, а не підробкою.

Велике значення для підтвердження автентичності «ВК» мала стаття Валерія Шевчука «Загадкова «Велесова книга». Як видатний знавець нашої давньої історії та культури, Ва­лерій Шевчук порівняв наявні у «ВК» історичні, фольклорні, релігійні факти з уже відомими сучасній науці даними і дій­шов висновку, що «сфальсифікувати таку пам’ятку було неможливо ні в XVII, ні у XVIII, ні тим більше в XIX чи XX століттях, бо сфальсифікована пам’ятка будь-що-будь – це твір епохи, коли вона була підроблена, і це в той чи інший спосіб має в ній проявитися, а таких проявок у книзі ми й не бачимо...».

І Борис Яценко, і Валерій Шевчук не лише переконливо доводять автентичність «Велесової книги», а й роблять чима­ло дуже важливих, сказати б, засадннчих наукових висновків щодо самої пам’ятки. Це стосується великого кола питань, у тому числі й особливостей мови пам’ятки, її прив'язки до кон­кретного регіону (Західне Полісся) та відповідності археоло­гічним даним (належності до празько-корчацької культури). Важливою є думка Вал. Шевчука про необхідність підходити До «ВК» як до пам’ятки насамперед літературної.

І, наостанок, ще один аргумент на користь автентичності «Велесової книги». Уже йшлося про те, що опоненти справж­ності цієї пам’ятки називали прізвища Сулакадзева та Миролюбова як найімовірніших, на їх думку, фальсифікаторів. Однак, як наголошує Б. Яценко, «вивчивши лінгвістичні і літе­ратурні спроби О.І. Сулакадзева і Ю.П. Миролюбова, дослі­дники неминуче повинні були прийти до висновку про їхню неспроможність підробити таку складну пам’ятку, як «Веле­сова книга»: можливості й одного й іншого у вивченні слов’ян­ських старожитностей уявляються на рівні аматорських».

 Ну, а як же бути з твердженням О. Творогова, який знайшов у писаннях Ю. Миролюбова досить численні перегуки з «Велес книгою»? Саме це, як пам’ятаємо, дало підстави О. Творогову мотивувати створення Миролюбовим фальсифікату, який би в очах громадськості обґрунтовував істинність деяких його історич­них постулатів. Насправді ж, твердження Творогова легко спро­стовується. Треба лише взяти до уваги, що Миролюбов дов­гий час намагався самостійно осмислити текст, записаний на до­щечках Ізенбека. Почерпнуті знання він і використовував у своїх писаннях. Надалі, аналізуючи зміст «Велесової книги», ми ще не раз будемо натрапляти на факти, які засвідчувати­муть безсумнівну справжність пам’ятки.

Отже, всі наведені тут аргументи «за» приводять до одно­значного висновку: «Велесова книга» - оригінальна пам’ятка України-Русі IX століття. Звідси й вимога ставитися до неї як до безцінної національної реліквії, вивчення якої допомо­же нам глибше заглянути у свою прадавнину, а від того – і краще пізнати самих себе.

Уривок з книги Григорія Клочека «Світ Велесової книги», 2001 р.