ПРО ДУХ ЧАСУ В СТАРОМУ ПЛОСКИРОВІ-ПРОСКУРОВІ

Валерій Куфльовський

(Ог­ляд ме­му­ар­ної лі­те­ра­ту­ри Прос­ку­ро­ва-Хмель­ниць­ко­го).

Ак­сі­о­мою є те, що все на­пи­са­не, є лі­те­ра­ту­ра. В свою чер­гу діл­ки від пи­шу­чо­го це­ху або лі­те­ра­ту­роз­нав­ці цю лі­те­ра­ту­ру по­ді­ли­ли на жан­ри. Во­но і кра­ще ста­ло, бо з’я­ви­ло­ся біль­ше ка­те­го­рій для п’є­дес­та­лу, який ви­ді­ляє із за­галь­но­го на­тов­пу пись­мен­ни­ків. Для зраз­ка мож­на наз­ва­ти ме­це­на­та Єв­ге­на Чи­ка­лен­ка, який був­ши еко­но­міс­том та фі­нан­со­вим ме­нед­же­ром, він осо­бис­то фі­нан­су­вав ви­пус­ки пер­шої ук­ра­їнсь­кої га­зе­ти "Ра­да", "ЛНВ", "Київської старовини" та ав­торсь­ких кни­жок ук­ра­їнсь­ких ре­во­лю­цій­них ді­я­чів, чим ду­же прис­лу­жив­ся ни­ніш­нім дос­лід­ни­кам ук­ра­їнсь­кої іс­то­рії. На за­мов­лен­ня ви­дав­ниц­тва він на­пи­сав ба­га­то­том­ний твір — спогади. Цей ав­тор не був бе­лет­рис­том, він не про­бу­вав ста­ти ні іс­то­ри­ком, ні пись­мен­ни­ком, який тво­рить ху­дож­ні ти­пі­зо­ва­ні об­ра­зи. Та він був та­ла­но­ви­тою осо­бою і йо­му вда­лось вит­во­ри­ти текст, дос­той­ний всіх ка­те­го­рій оцін­ки. За ав­торс­твом Єв­ге­на Чи­ка­лен­ка чис­лить­ся ве­ли­чез­на епіс­то­ляр­на спад­щи­на, що те­пер опуб­лі­ко­ва­на ки­ївсь­ки­ми дос­лід­ни­ка­ми йо­го твор­чос­ті Інною Старовойтенко[8] та Надією Миронець у сто­лич­них ви­дав­ниц­твах, найбільше "Темпора". За життя Євген Чикаленко опублікував "Спогади" у двох томах та "Щоденники".

Листувався Є. Чикаленко з багатьма історичними особистостями, які творили українську ідентичність, культуру та історію. Серед них відомі Данило Мордовець, Іван Липа, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Вячеслав Липинський, Петро Стебницький, Панас Саксаганський, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Михайло Комаров, Борис Грінченко, Андрій Ніковський, Леонід Жебуньов та інші. Єв­ген Чи­ка­лен­ко по смер­ті че­рез ба­га­то ро­ків став на­дій­ним су­пут­ни­ком різ­нош­тиб­них пись­мен­ни­ків та дос­лід­ни­ків іс­то­рії, бо дос­ко­на­ло зма­лю­вав епо­ху та по­дії з го­лов­ни­ми ге­ро­я­ми. До жан­ру спо­га­дів вда­ва­ло­ся ба­га­то ав­то­рів, які на­бу­ли важ­ли­во­го жит­тє­во­го дос­ві­ду і за­хо­ті­ли тим дос­ві­дом по­ді­ли­ти­ся. Вся­кий дос­від є пов­чаль­ний і міс­тить прив­’яз­ку до те­ри­то­рії, до ча­су три­ва­лос­ті по­дій, а та­кож дос­від є пер­со­на­лі­зо­ва­ний, то­му мо­же бу­ти при­дат­ним для нас­лі­ду­ван­ня.

 Те­ма спо­га­дів є об­шир­ною за ча­сом, за міс­цем три­ва­лос­ті та за різ­но­ма­ніт­ніс­тю ха­рак­те­рів її но­сі­їв. Та­кі спо­га­ди кот­рі з’єд­ну­ють епо­хи, чи став­лять міс­тки на пе­ре­ло­мі ча­сів ма­ють особ­ли­ве зна­чен­ня для на­ро­дів, що фор­му­ють влас­ну іден­тич­ність та дер­жав­ність, які свід­чать про рі­вень ор­га­ні­зо­ва­нос­ті пред­став­ни­ків на­ро­дів, які про­жи­ва­ють на уточ­не­ній те­ри­то­рії по­дій та за­фік­со­ва­них фак­тів. У ра­зі, ко­ли ді­ю­ча осо­ба ав­тор осо­бис­то був при­сут­ній в по­ді­ях або ви­ко­ну­ва­ла якусь роль, виз­на­че­ну нею або об­ста­ви­на­ми став оче­вид­цем, то­му за­фік­со­ва­ні на па­пе­рі спо­га­ди або ще їх прий­ня­то зва­ти ме­му­а­ра­ми, во­ни ма­ють зна­чен­ня іс­то­рич­них свід­чень. Та­кі свід­чен­ня ста­ють до­ку­мен­таль­ною ба­зою в ча­сі на­пи­сан­ня ста­тей чи іс­то­рич­них дос­лід­жень, які мо­ти­ву­ють по­дії, по­ве­дін­ку, ха­рак­те­ри го­лов­них ге­ро­їв і ді­ю­чих осіб. Ав­тор ста­тей, який хо­че про­ник­ну­ти в епо­ху ре­чей та по­дій шу­ка­ти­ме до­ку­мен­ти, на ос­но­ві яких ді­я­ло сус­піль­ство та свід­чен­ня оче­вид­ців, які зас­від­чи­ли про­цес розвитку сус­піль­ства чи про­цес вій­ни, як чин­ни­ка еко­но­міч­ної по­лі­ти­ки вла­ди, дер­жа­ви, кор­по­ра­ції, чи кримі­на­лу. Ка­бі­нет­ний пись­мен­ник, яких є дос­та­тньо в місь­ких квар­та­лах, у пер­шу чер­гу жи­вить­ся на­пи­са­ним і скла­де­ним у біб­лі­о­те­ках, або в до­маш­ніх ко­лек­ці­ях. Дос­лід­ник ре­лі­гії по­шу­кає ін­фор­ма­цію у мо­нас­тирсь­ких схо­ви­щах та біб­ліоте­ках. Ус­на тра­ди­ція пе­ре­дає ін­фор­ма­цію з ча­со­ви­ми наша­ру­ван­ня­ми і осо­бис­ти­ми ко­мен­та­ря­ми, які бу­ва­ють над­то емо­цій­ни­ми, ко­ли мо­ва хо­дить про жі­нок або нез­рі­лих під­літ­ків. У спо­га­дах є ба­га­то мо­мен­тів, у то­му чис­лі і ос­віт­ня під­го­тов­ка та й чи не най­важ­ли­ві­шим є осо­бис­тий та­лант опо­ві­да­ча.

Пред­ме­том на­шої роз­мо­ви є спо­га­ди свід­ків епо­хи у По­діль­сько­му краї або спо­га­ди ман­дрів­ни­ків чи служ­бов­ців, які по­бу­ва­ли у цьо­му краї і в пер­шу чер­гу це бу­ли йо­го меш­кан­ці. Яки­хось збі­рок цих спо­га­дів до ча­су на­шої роз­мо­ви бу­ло не­ба­га­то. Пер­ша спро­ба[7], яка пот­ра­пи­ла до мо­їх рук, бу­ла книж­ка на­ри­сів лі­те­ра­ту­роз­нав­ця Ана­то­лія Сва­ри­чевсь­ко­го, кра­єз­нав­ця, який вда­вав­ся до на­пи­сан­ня ста­тей та ана­лі­зу на­пи­са­но­го ін­ши­ми ав­то­ра­ми в різ­ні ча­си та епо­хи і про­ци­ту­вав та по­дав свої ог­ля­ди та дос­лід­жен­ня у збір­ці "Прос­ку­рів лі­те­ра­тур­ний". Опуб­лі­ку­ва­ла­ся ця збір­ка в Хмель­ниць­ко­му, в "Ев­рі­ці" 1998 ро­ку. Цей збір­ний твір я от­ри­мав з ав­торсь­ких рук. Ав­тор пуб­лі­ка­ції про­а­на­лі­зу­вав і спо­га­ди, що­ден­ни­ко­ві за­пи­си та лі­те­ра­тур­ні тво­ри, які ста­ли йо­му дос­туп­ни­ми і міс­ти­ли, хоч якусь ін­фор­ма­цію про міс­то-міс­теч­ко Плос­ки­рів-Прос­ку­рів-Хмель­ниць­кий. Пер­шу наз­ву поселення на Бузі, зга­да­ну у до­ку­мен­тах та в що­ден­ни­ках бу­ло утво­ре­но від назв двох по­тіч­ків, які важ­ко наз­ва­ти річ­ка­ми, Плос­кої та Ро­ва. Це по­се­лен­ня бу­ло ос­трів­ним се­ред бо­літ, яке з ча­сом ви­рос­ло у міс­теч­ко з ба­за­ром. Ба­зар був обов­’яз­ком ат­ри­бу­том се­ре­дньо­віч­них міс­те­чок у XV-XVIII сто­літ­тях. Заз­на­че­ний час є епо­хою кус­тар­но­го ви­роб­ниц­тва та ріль­ниц­тва, сі­но­ко­сів, бор­тей, тва­рин­ниц­тва. XIX сто­літ­тя бу­ло епо­хою роз­вит­ку під­при­єм­ниц­тва та про­мис­ло­вос­ті вку­пі з тран­спор­тни­ми роз­в’яз­ка­ми — це спо­ну­ка­ло ве­ли­кий рух то­ва­рів, пос­луг, май­на та гро­шо­во­го ек­ві­ва­лен­та. Пись­мен­ник та у чис­то­му виг­ля­ді кра­єз­на­вець Ана­то­лій Сва­ри­чевсь­кий ци­тує тво­ри мандрів­ни­ків Еріха Лясоту та Уль­рі­ха фон Вер­ду­ма[9], де­каб­рис­та Пав­ла Дун­цо­ва-Ви­го­довсь­ко­го, що­ден­ни­ки Та­ра­са Шевчен­ка, ет­ног­ра­фа Пав­ла Чу­бинсь­ко­го, бай­ка­ря Ле­о­ні­да Глі­бо­ва, лі­ка­ря Мо­дес­та Ле­виць­ко­го, що­ден­ни­ки пись­мен­ни­ка і вояка Во­ло­ди­ми­ра Со­сю­ри, спо­га­ди Іри­ни Ко­цю­бинсь­кої, во­я­ка та пись­мен­ни­ка Вік­то­ра Ас­таф­’є­ва, ан­глійсь­ко­го жур­на­ліс­та та пись­мен­ни­ка Джей­мса Ол­дрід­жа, який опи­сав звіль­нен­ня Прос­ку­ро­ва від гер­ман­ців-за­гар­бни­ків, бо був оче­вид­цем.

Про­ци­ту­вав по­е­та-фрон­то­ви­ка Во­ло­ди­ми­ра Се­ме­новсь­ко­го, пись­мен­ни­ка Апо­лі­на­рія Ма­це­ви­ча, пись­мен­ни­ка Бро­ніс­ла­ва Гри­щу­ка, поета-авангардиста Івана Іова, про ви­дав­ця, ре­дак­то­ра та пись­мен­ни­ка Ва­ле­рія Ба­си­ро­ва, спо­га­ди яко­го опуб­лі­ку­ва­ла га­зе­та місь­кої ра­ди "Прос­ку­рів" та ба­га­тьох ін­ших ав­то­рів. Що не ав­тор — то час та у ча­сі, все що при­вер­ну­ло ува­гу кож­но­го зі зна­них пись­мен­них лю­дей. Та­кож ав­тор пи­ше про лі­те­ра­то­ра Ми­ко­лу Мач­ківсь­ко­го — ав­то­ра[3] кра­єз­нав­чої по­віс­ті "Па­роль «Прос­ку­рів»" (1997, Хмель­ниць­кий), де той вик­лав урив­ки по­до­рож­ніх що­ден­ни­ків Уль­рі­ха фон Вер­ду­ма — ман­дрів­ни­ка і дип­ло­ма­тич­но­го рад­ни­ка з Фри­зії.  Уль­ріх фон Вер­дум з йо­го що­ден­ни­ка­ми ва­жить на особ­ли­ве міс­це в куль­тур­но­му спад­ку міс­та Хмель­ниць­ко­го та око­лиць з йо­го меш­кан­ця­ми, гос­по­дарс­твом, нав­ко­лиш­нім на­пов­нен­ням у Се­ре­дньо­віч­чі.

Що­ден­ни­ко­ві за­пи­си фон Вер­ду­ма[10] по Ук­ра­ї­ні й По­діл­лю да­ють шир­шу кар­ти­ну жит­тя, ніж те, що ци­ту­ють дос­лід­ни­ки мійсь­кої іс­то­рії та пись­мен­ни­ки.

Далі подаємо уривок* з оціночної характеристики мешканців України і Поділля часів Івана Виговського до Ів. Самойловича, виконане В. Січинським у книжці "Чужинці про Україну"[7]:

"В р. р. 1670-1672 ман­дру­вав по Поль­щі й Ук­ра­ї­ні У. Вер­дум. Йо­го по­мі­чен­ня ук­ра­їнсь­ко­го жит­тя особ­ли­во ре­льєф­ні на тлі опи­су жит­тя по­ля­ків. Вер­дум пи­сав: "У ввіч­ли­вос­ті і ро­зу­му по­ля­кам не бра­кує; од­на­че во­ни лег­ко­важ­ні і змін­ли­ві та від­да­ні зай­вій роз­пус­ті. Ко­ли ма­ють у чо­мусь ін­те­рес і є слаб­шою сто­ро­ною, вмі­ють по­во­ди­ти­ся ду­же по­кір­но і ми­ро­люб­но, алеж ко­ли зус­трі­ча­ють­ся з слаб­шою сто­ро­ною і за­па­ну­ють, то ста­ють гор­ді, за­ро­зу­мі­лі й жор­сто­кі, так що aut humfliter serviunt, aut superbe dominantur (або по­ни­же­но слу­жать, або гор­до па­ну­ють), як та­кий ха­рак­тер (по­вод­жен­ня) опи­сує Лі­вій. У зви­чай­но­му жит­ті й то­ва­рись­кій роз­мо­ві вжи­ва­ють так ба­га­то ком­плі­мен­тів і під­лес­ли­вос­ти, як мо­же ні­я­кий ін­ший на­рід... Зреш­тою поль­ський на­рід у ці­ло­му нед­ба­лий і лі­ни­вий, уп­рав­ля­ють ли­ше най­більш не­об­хід­ними ґрун­тами, а реш­ту за­ли­ша­ють пус­ту­ва­ти...

У жод­но­му поль­сько­му міс­ті не знай­деш доб­ро­го бру­ку на ву­ли­цях, але на всіх ла­нах ле­жить пов­но ка­мін­ня".

Опи­су­ю­чи ріж­ні поль­ські стра­ви, які "ви­го­тов­лю­ють по­ля­ки ду­же не­о­хай­но", пи­ше: "Піс­ля ду­же со­ло­них і пер­че­них страв, по­ля­кам доб­ре сма­ку­ють на­пит­ки. Пі­я­ти­ка є тут так роз­пов­сюдже­на у ви­щих і ниж­чих верс­твах, муж­чин і жі­нок, як ніг­де на сві­ті. Спе­ці­аль­но ду­же люб­лять вод­ку, кот­ру по поль­ськи на­зива­ють го­раль­кою, по русинсь­ки "horylka", а у сво­їй ла­ти­ні crematum. На­віть най­біль­ші арис­ток­ра­ти-по­ля­ки во­зять її з собою у сво­їх ран­цях і му­сять її на­пи­ти­ся влас­не що­го­ди­ни. То­му кон­су­му­ють її так ба­га­то, що нап­рик­лад один жид у Жов­кві за пра­во, що тіль­ки сам мо­же ви­па­лю­ва­ти го­рів­ку в міс­теч­ку й нав­ко­ло ле­жа­чих 9 чи 10 се­лах, пла­тив дер­жа­ві річ­ко 3.000 та­ля­рів...

По­за­як по­ля­ки не­о­хо­че пра­цю­ють, то охо­че прис­лу­хо­ву­ють­ся но­вин, а ко­ли зус­трі­нуть по­до­ро­жу­ю­чо­го, за­чі­па­ють йо­го питан­ня­ми або зму­шу­ють йо­го йти до кор­шми і вип­ро­бу­ють, чи не мож­на щось від ньо­го до­ві­да­тись нового.

При ве­ли­кій кіль­кос­ті ви­пи­то­го при­хо­дить у них час­то до бі­йок, при чім му­сить зав­жди бли­ща­ти шаб­ля. Тою ша­бльою тнуть і ру­ба­ють­ся вза­єм­но по гру­дях, по об­лич­чю і де тіль­ки мож­на і це бе­реть­ся у них як обо­ро­на і так поз­на­че­них тут і там, спе­ці­аль­но на об­лич­чю, доб­ри­ми за­го­ї­на­ми і шра­ма­ми, як то вже у Ґе­тів, Сар­ма­тів — найближчих су­сі­дів по­ля­ків, ще біль­ше як пе­ред 1000 ро­ка­ми — ува­жа­ло­ся за щось пох­валь­не... Та­кож ці­лий спо­сіб жит­тя поль­сько­го на­ро­ду ще ду­же гру­бий і влас­не вар­варсь­кий".

Го­во­ря­чи про вбран­ня по­ля­ків, за­у­ва­жує: "Їх со­роч­ки ся­га­ють по пас[ок] а ко­ли є ду­же охо­лод­же­ні, ма­ють з пра­во­го бо­ку про­дов­гас­ту хус­тку до но­са, за­ві­ша­ну ко­ло но­жа на па­сі від шаб­лі, а зреш­тою не ужи­ва­ють жад­но­го по­лот­на. Ще ду­же виз­нач­ні па­ни ужи­ва­ють со­роч­ки, спід­ні об­ран­ня і по­ше­вок на пос­тіль з ту­рець­ко­го шов­ку, і но­сять їх не пе­ру­чи до­ти, до­ки три­ма­ють­ся ку­пи...".

"На­реш­ті не­ма в Поль­щі ба­га­то ста­рих лю­дей, чи то то­му, що їдять за­ма­ло хлі­ба і за­ба­га­то ко­рін­ня та за­ба­га­то п’ють вод­ки і тим спо­со­бом спа­лю­ють і ни­щать жит­тєз­дат­ність, чи то­му, що са­міт­не і так не­по­ряд­не жит­тя не доз­во­ляє їм до­жи­ти до ста­рих ро­ків".

Про ук­ра­їн­ців У. Вер­дум пи­ше: "Най­біль­ше лас­ка­вос­ти в словах і жес­тах знай­деш на Ру­си, спе­ці­яль­но у жі­нок, до чо­го спричи­ня­єть­ся та­кож ру­синсь­ка мо­ва, ви­мо­ва кот­рої не та­ка твер­да як поль­ська. То­му ка­жуть, що у Льво­ві жи­вуть та­кі гар­ні, де­лікат­ні й спо­кус­ли­ві не­віс­ти, як зреш­тою ніг­де на ці­лій зем­ній ку­лі. Зус­трів там я сам по­ряд­ну жін­ку, кот­ра, ко­ли я щось хо­тів у неї ку­пи­ти, вмі­ла ме­ні ска­за­ти чем­ний ком­плі­мент у ла­тинсь­кій мо­ві і вмі­ла вис­ло­ви­ти­ся в ду­же під­лес­ли­вих ви­ра­зах".

"На Ру­си но­сять муж­чи­ни й жін­ки се­ля­ни гні­ду опан­чу з сук­на, яке са­мі ви­роб­ля­ють. Шлях­та і куп­ці но­сять блакитну. Се­ля­ни-ко­за­ки но­сять лі­том опан­чу з бі­ло­го сук­на, зи­мою з ба­ра­ня­чих ко­жу­шин, кот­рі ся­га­ють від шиї аж до ніг; ви­ши­ва­ні на пле­чах взо­ра­ми чер­во­ни­ми, жов­ти­ми, гні­ди­ми та ін. ко­льо­ро­ви­ми шкір­ка­ми;, виг­ля­да­ють ду­же доб­ре. Та опан­ча на­зи­ва­єть­ся на їх мо­ві ко­жу­хом (Kosucke)... Зи­мою та­кий ко­жух є ці­лим вбран­ням ко­за­ків. Лі­том хо­дять ли­ше в со­роч­ці; у се­ля­нок со­роч­ки з гру­бо­го по­лот­на, у мі­ща­нок і за­мож­ні­ших дів­чат з гап­то­ва­ної ки­тай­ки, при чім всі фор­ми ті­ла вид­но так доб­ре, як би хо­ди­ли го­ли­ми. Го­ріш­ня час­ти­на та­ких со­ро­чок є ко­ло шиї і па­са стяг­не­на у збо­ри, як плащ і че­пур­но об­ра­мо­ва­на ріж­но­ко­льо­ро­вою ба­вов­ною. При тім во­ни під­пе­ре­за­ні по­над бед­ра­ми чер­во­ним, жов­тим, зе­ле­ним чи ін­шо­го ко­льо­ру пас­ком і виг­ля­да­ють так ціл­ком не зле. Що­до оз­до­би го­ло­ви, то во­на виз­на­ча­єть­ся ве­ли­кою зграб­ніс­тю. Оз­доб­лю­ють її лі­том сві­жи­ми квіт­ка­ми і зе­ле­ни­ми він­ця­ми, зи­мою му­сять їх засту­па­ти вос­ко­ви­ми він­ця­ми. Ужи­ва­ють та­кож пер­сте­нів на паль­цях і ду­же ве­ли­ких куль­чи­ків в ушах і на­мис­та з криш­та­лю, шкла, мі­ді, мо­ся­жу, згід­но з фан­та­зі­єю та за­со­ба­ми. Волос­ся роз­ді­лю­ють вздовж по­се­ред го­ло­ви ду­же зруч­но й ста­ран­но на обид­ві сто­ро­ни, а ко­ли так глад­ко спа­дає з обох бо­ків, сплі­та­ють йо­го збо­ку у дві ма­лі ко­си, пе­ре­тя­га­ють їх під уша­ми до пле­чей. З тих двох біч­них кос, ра­зом з гру­бою ко­сою на пле­чах, тво­рять зза­ду го­ло­ви кру­жок, на кот­ро­му на­віть най­бід­ні­ші сіль­ські дів­ча­та умі­ща­ють ві­нець зе­ле­ний або з кві­тів. Поль­ські се­ля­ни не є так гар­но прибра­ні (одяг­не­ні), ма­ло од­на­че ріж­ни­ці між мі­щансь­кою і тою люд­ніс­тю. На се­лі но­сять муж­чи­ни і жін­ки зи­мою і лі­том чо­бо­ти, а мі­щан­ки но­сять та­кож че­ре­ви­ки...".

"На Ру­си ку­па­ють ді­тей аж до ро­ку що­ден­но два ра­зи в теп­лій во­ді, кла­ду­чи їх ці­лих у во­ду, так що тіль­ки вис­тав го­ло­ва. Так во­ни ле­жать у во­ді дов­ше як го­ди­ну й по­ло­щать­ся як жа­би. Вва­жа­ють, що це спри­яє зрос­то­ві ді­тей".

***

Найприскіпливіше до різних спогадів [2] та щоденникових записів ставиться кандидат історичних наук Сергій Єсюнін, який є працівником об­лас­но­го іс­то­рич­но­го му­зею. Він опублікував збірку "Історія міста Хмельницького: документи і матеріали" (Хм., 2006). На­йак­тив­ні­ше він ци­ту­є спо­га­ди ав­то­рів, особливо, ді­я­чів Ук­ра­їнсь­кої на­ці­о­наль­ної спра­ви. Він ци­тує ді­я­чів Ук­ра­їнсь­кої гро­ма­ди: про­фе­со­ра бі­о­ло­гії Іва­на Роз­го­на, те­ле­фо­ніс­та і бан­ду­рис­та, громадсько політичного діяча Кос­тя Мі­се­ви­ча, учи­тель­ку На­та­лю До­ро­шен­ко-Сав­чен­ко, ді­я­ча "Прос­ві­ти" й голову Українського національного союзу Ва­си­ля Муд­ро­го, пред­став­ни­ка ук­ра­їнсь­кої вла­ди, повітового комісара, Тро­хи­ма Вер­хо­лу, лі­ка­ря Ми­ко­лу Ста­ховсь­ко­го, ін­спек­то­ра та ко­мі­са­ра ос­ві­ти Ва­си­ля Бо­гаць­ко­го, який з війсь­ком УНР по­вер­нув­ся до Кам­’ян­ця-По­діль­сько­го. Пишучи про перебування Дієвої армії УНР в Проскурові та про передислокацію летунських дивізіонів УНР історик цитує Спогади[2] Петра Білона та Петра Франка. Іс­то­рик С. Єсю­нін ци­тує ба­га­то ро­сійсь­ко-царсь­ко влад­но­го та місь­ко­го житель­ства та пред­став­ни­ків ре­лі­гій­них кон­фе­сій. Ав­тор С. Єсю­нін пок­ли­ка­єть­ся на ба­га­то імен з різ­них епох та ет­ніч­них зрі­зів, про що свід­чать йо­го та­кі пуб­лі­ка­ції як "Нез­на­не По­діл­ля", "Про­гу­лян­ка Прос­ку­ро­вом", "Ву­ли­ці міс­та Хмель­ниць­ко­го", "На­ри­си адво­ка­ту­ри Хмель­нич­чи­ни", "Прос­ку­рів у ро­ки Пер­шої сві­то­вої вій­ни та Ук­ра­їнсь­кої ре­во­лю­ції у 1917-1921 рр.." та ін­ше.

 Ак­тив­но ви­ко­рис­то­ву­ють спо­га­ди меш­кан­ців, ді­я­чів іс­то­рич­них та пись­мен­них жи­те­лів пра­ців­ни­ки Му­зею іс­то­рії міс­та Хмель­ниць­ко­го при ук­ла­дан­ні ек­скур­сій­них мар­шру­тів та пуб­лі­ка­ції з іс­то­рич­них по­дій та свят міс­та над Бу­гом. В "Хмель­ниць­ких кра­єз­нав­чих сту­ді­ях" [9] зна­хо­ди­мо пуб­лі­ка­ції на­у­ко­во­го спів­ро­біт­ни­ка Ок­са­ни Соб­ко, яка гус­то ци­тує ви­хід­ців з Прос­ку­ро­ва-Хмель­ниць­ко­го та ді­я­чів Ук­ра­їнських виз­воль­них зма­гань. Нап­рик­лад, Пет­ра Дя­чен­ка — команди­ра Пер­шо­го кін­но­го пол­ку Чор­них за­по­рож­ців. Цитує спів­ро­біт­ни­ця Хмель­ниць­ко­го му­зею іс­то­рії Ісака Ма­зе­пу — уря­до­во­го ді­я­ча УНР зі спо­га­дів "Ук­ра­ї­на у ви­рі вій­ни та ре­во­лю­ції". Пи­ше во­на про Пет­ра Бол­бо­ча­на, про бандуриста Кос­тя Мі­се­ви­ча, про лікаря Ми­ко­лу Ста­ховсь­ко­го — очіль­ни­ка Ук­ра­їнсь­кої Гро­ма­ди у Прос­ку­ро­ві, Тро­хи­ма Верхо­лу, в ак­ти­ві яко­го Пер­ша Ук­ра­їнсь­ка ма­ні­фес­та­ція у Прос­ку­ро­ві, та твор­чий під­хід у під­го­тов­ці ви­бор­чої кам­па­нії до По­ві­то­вої Земсь­кої уп­ра­ви та про ін­ших ді­я­чів Ук­ра­їнсь­ко­го від­род­жен­ня.

Пе­ре­лі­че­ні дос­лід­ни­ки ма­ють до­сить уя­ви про ста­рі ча­си та но­ві на По­діл­лю та й у Прос­ку­ро­ві-Хмель­ниць­ко­му зі спо­ві­дей та лі­те­ра­тур­них тек­стів іс­то­рич­них ді­йо­вих осіб цьо­го — сьо­год­ні прек­рас­но­го міс­та з йо­го му­зе­я­ми, те­ат­ра­ми, пар­ка­ми, але­я­ми, які вдос­ко­на­лює місь­ка вла­да під ке­рів­ниц­твом, іс­то­ри­ка за фа­хом, місь­ко­го го­ло­ви Олек­сан­дра Сим­чи­ши­на. Місь­кий го­ло­ва О. Сим­чи­шин з при­хо­дом до ка­бі­не­ту місь­ко­го олім­пу, за­жив сла­ви опі­ку­на лі­те­ра­ту­ри та мис­тец­тва у місь­ко­му со­ці­у­мі міс­та Хмель­ниць­ко­го. Він спри­яє роз­вит­ку куль­ту­ри місь­ко­го жи­тель­ства, що є свід­чен­ням ви­со­кої ци­ві­лі­за­ції. Про міс­то пи­шуть піс­ні, скла­да­ють оди[5] в честь йо­го зас­лу­же­них меш­кан­ців та ді­йо­вих осіб но­вої епо­хи Ук­ра­їнсь­кої дер­жав­нос­ті у місь­кій та пе­ри­фе­рій­ній аг­ло­ме­ра­ці­ях.

Місь­кі пись­мен­ни­ки та пись­мен­ні лю­ди за­пи­су­ють спо­га­ди та тво­рять хро­но­ло­гіч­ні лі­то­пи­си під­при­ємств та ор­га­ні­за­цій у яких пра­цю­ють, ке­ру­ють, зба­га­чу­ють­ся. Вся ця ве­ли­ка ка­пел­ла при­лу­ча­єть­ся до твор­чос­ті ме­му­ар­ної та епіс­то­ляр­ної. На змі­ну по­кій­но­му Ана­то­лію Сва­ри­чевсь­ко­му при­хо­дить жур­на­ліст та кра­єз­на­вець, а та­кож ар­хе­о­лог і по­ет в од­ній осо­бі Во­ло­ди­мир За­хар­’єв, який ви­шу­кує фун­да­мен­ти ста­рих зам­ків, цер­ков, спо­руд і обов’язково мо­де­лює чи рес­тав­рує вір­ту­аль­ні ко­пії зам­ку та ін­ших ста­ро­вин­них за­бу­дов і обов’яз­ко­во вда­єть­ся до спо­га­дів оче­вид­ців, їх тек­сти ста­ють йо­му по­сіб­ни­ка­ми та під­руч­ни­ка­ми до рес­тав­ра­ції ар­хе­о­ло­гіч­ної куль­ту­ри міс­та над Бу­гом. Він не вдо­воль­ня­єть­ся час­тко­вим ци­ту­ван­ням тек­стів спо­га­дів, які пи­са­ли­ся поль­ською ні­мець­кою та ін­ши­ми мо­ва­ми і тво­рить збір­ний про­ект та­ких тек­стів та спо­га­дів про міс­то Плос­ки­рів та Прос­ку­рів. Ці­ка­ва пра­ця, бо він ста­вить зав­дан­ням ще від­шу­ка­ти ув ар­хі­вах та ко­лек­ці­ях фо­то, кар­ти та ма­люн­ки, які роб­лять не­хит­рий час­то емо­цій­ний текст спо­га­дів ві­зу­аль­но ба­гат­ши­ми. Фо­то­ма­те­рі­ал вис­віт­лює епо­ху в ар­хі­тек­ту­рі, в одя­зі, у сма­ках кух­ні, в ре­лі­гій­них впо­до­бан­нях та де­монс­трує різ­но­ма­ніт­ність місь­ко­го жит­тя. Текст з ілюс­тра­ці­я­ми ожив­лює і кра­ще фор­мує уя­ву та пог­ляд на епо­ху, по­дію, меш­кан­ців.

А жит­тя мій­ське у зіб­ран­ні[1] упо­ряд­ни­ків Во­ло­ди­ми­ра За­хар­’є­ва та кра­єз­нав­ця В. П. Свін­ца ба­га­те на по­дії та об­ста­ви­ни, включ­но з те­ат­ром. Мож­на по­лис­та­ти і заг­ля­ну­ти у це ви­дан­ня, за ти­ту­ло­ва­не "Дух їхньо­го ча­су або Прос­ку­рів не­о­фі­цій­ний" (Хмель­ниць­кий, 2021 р.). У збір­ці зас­ві­че­ний рід­кіс­ний текст те­ат­раль­ної вис­та­ви ав­торс­тва пись­мен­ни­ка та во­я­ка УНР Кли­ма По­лі­щу­ка "Пет­лю­ра в льожі". Вис­та­ва бу­ла при­у­ро­че­на до при­їз­ду Го­лов­но­го Ота­ма­на Си­мо­на Пет­лю­ри до міс­та Прос­ку­ро­ва 1919 ро­ку в ча­сі зма­гань за Ук­ра­їнсь­ку дер­жа­ву. Упо­ряд­ко­ва­не зіб­ран­ня спо­га­дів за­яв­ле­не, як час­ти­на пер­ша (190 стр.). Крім зас­ві­че­но­го ра­ні­ше Сва­ри­чевсь­ким Уль­рі­ха фон Вер­ду­ма — ні­мець­ко­го ман­дрів­ни­ка, кот­рий по­бу­вав у Плос­ки­ро­ві, упоряд­ни­ки ци­ту­ють Ері­ха Ля­со­ту — пос­ла Римсь­ко­го ім­перато­ра Ру­доль­фа Дру­го­го. По­да­но та­кож кла­сич­ний опис Прос­ку­ро­ва, укладений священиком Ми­хай­лом Ор­ловським, що дру­ку­вав­ся у По­діль­ських Єпар­хі­аль­них Ві­до­мостях у XIX сто­літ­ті. Та­кож "Іс­то­рич­ний опис по­ві­то­во­го міс­та Прос­ку­ро­ва" пе­ре­ви­да­ний 2007 ро­ку упо­ряд­ни­ка­ми "Вибраних тво­рів Ми­хай­ла Яки­мо­ви­ча Ор­ловсь­ко­го1807-1887". Упо­ряд­ни­ка­ми бу­ли Ана­то­лій Трем­біць­кий та Сер­гій Єсюнін.

Се­ред ді­я­чів та при­хиль­ни­ків ро­сійсь­кої іден­тич­нос­ті нота­рі­ус Ко­ло­ко­лов Кос­тян­тин Іва­но­вич, ро­сійсь­кий офі­це­р і пись­мен­ни­к Олек­сан­др Куп­рі­н, , який при­був до Прос­ку­ро­ва-Во­лочись­ка з Дніп­ровсь­ким пол­ком, ге­не­рал-лей­те­нант Лу­комсь­кий Олек­сандр Ва­си­льо­вич, прос­ку­рів­ча­нин Бі­ла­вен­цев Дмит­ро Ми­хай­ло­вич, війсь­ко­вий лі­кар Ме­ле­нтьєв Ми­хай­ло Михай­ло­вич, біль­шо­вик Грі­гор­’єв Ні­ко­лай Фйо­до­ро­вич, який став пись­мен­ни­ком, донька лі­ка­ря Сер­гія По­ло­зо­ва — На­та­лья По­ло­зо­ва, яка емо­цій­но вик­ла­ла свою при­хиль­ність до бі­лог­вар­дій­ців. Да­лі жінка реп­ре­со­ва­но­го по­е­та Ка­те­ри­на Ліф­шиць, Ар­ка­дій Брон­штейн, який ви­ї­хав з Прос­ку­ро­ва в ча­сі ні­мець­кої оку­па­ції ос­тан­нім по­тя­гом на Схід, про свої ди­тя­чі пе­ре­жи­ван­ня в ча­си оку­па­ції у Прос­ку­ро­ві на­пи­сав у спо­га­дах "Шос­се ен­ту­зі­ас­тів". Дво­ма іме­на­ми пред­став­ле­ні ка­то­ли­ки та їх­ній римсь­кий кос­тел, в ча­сі йо­го зак­рит­тя біль­шо­ви­ка­ми. Знай­шов­ся та­кож лист ні­мець­ко­го офі­це­ра Ган­са Мі­тер­ле­не­ра, який пе­ре­бу­вав по служ­бі у Прос­ку­ро­ві в ча­сі ні­мець­кої оку­па­ції у ча­сах Дру­гої Сві­то­вої вій­ни.

За­вер­шує пер­шу час­ти­ну спо­га­дів, ук­ла­де­них упо­ряд­ни­ка­ми В. За­хар­’є­вим та В. Свін­цем, "Пос­та­но­ва Вер­хов­ної Ра­ди СрСр про пе­рей­ме­ну­ван­ня міс­та Прос­ку­ро­ва у міс­то Хмель­ниць­кий та Кам­’я­нець-По­діль­ської об­лас­ті у Хмель­ниць­ку об­ласть". Ви­да­но Указ 4 лю­то­го 1954 ро­ку.

У під­сум­ку ог­ля­ду, який не пре­тен­дує на ос­та­точ­ність, мною по­да­но пе­ре­лік імен та тек­стів, які бу­ли від­най­де­ні та зас­ві­че­ні ен­ту­зі­ас­та­ми дос­лід­ниць­кої спра­ви і вже скла­да­ють ці­ка­ве чи­тан­ня та спри­я­ють вір­ту­аль­но­му мо­де­лю­ван­ню ми­ну­ло­го, яке в ча­си не та­кі да­ле­кі не бу­ло дос­туп­ним знан­ням для су­час­но­го куль­тур­но-ос­ві­че­но­го хмель­ни­ча­ни­на та й по­до­ля­ни­на за­га­лом. Учас­ни­ки дос­лід­жень іс­то­рич­но­го ми­ну­ло­го Прос­ку­ро­ва-Хмель­ниць­ко­го вик­ла­да­ють но­ві цег­ли­ни у на­пи­сан­ня в май­бу­тньо­му пов­но­го і вмо­ти­во­ва­но­го тек­сту ук­ра­їнсь­кої іс­то­рії ук­ра­їнсь­ко­го міс­та за зміс­том, зна­чен­ням і сим­во­ла­ми — міс­том Хмель­ниць­ким в Ук­ра­їнсь­кій Дер­жа­ві, яка крок за кро­ком си­ла­ми си­нів та до­чок від­во­йо­вує на Схо­ді та Пів­дні ук­ра­їнсь­ко­му влас­не май­бут­нє до­мі­ну­ван­ня.

Джерельна література до статті:

1. Захар’єв В., Свінц В. Дух їхнього часу або Проскурів неофіційний. — Хмельницький: ФОП Стрихар А. М., 2021.

2. Єсюнін С. Проскурів у роки Першої світової війни та Української революції. — Хмельницький: ФОП Стрихар А. М., 2020.

3. Мачківський М. Пароль "Проскурів". — Хмельницький: "Поділля",1997.

4. Наливайко Д. Козацька християнська республіка// Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам’ятках//. — К.: Дніпро, 1992.

5. Плоскирів, Проскурів, Хмельницький. Хмельницька поетична антологія. Упорядник В.Дмитрик. — Хмельницький: ФОП Цюпак, 2006.

6. Салій Ірина. Проскурівська фортеця: міф чи реальність? — Проскурів//https://proskuriv.khm.gov.ua/2020/02/20/

7. Сваричевський А. Проскурів літературний. — Хмельницький: НВП "Еврика" ТОВ, 1998.

8. Сі­чинсь­кий В. Чу­жин­ці про Ук­ра­ї­ну. //Ви­бір з опи­сів по­до­ро­жей по Ук­ра­ї­ні та ін­ших пи­сань чу­жин­ців про Ук­ра­ї­ну за де­сять сто­літь. Дру­ге вип­рав­ле­не і знач­но до­пов­не­не ви­дан­ня//. — Пра­га:  Куль­тур­но-на­у­ко­ве ви­дав­ниц­тво УНО. 1942. — С. 112-115.

9. Старовойтенко І. Євген Чикаленко: людина на тлі епохи. — Київ: "ТЕМПОРА" — 2009.

10. Собко О.М. До питання про політичні погляди Костя Місевича. — Всеукраїнська науково-практична конференція. Місто Хмельницький в контексті історії України. (До 590-річчя від першої писемної згадки про місто.)//— Хмельницький: ФОП Стрихар  А.М., 2021, с.471-492.

11. Трубчанінов С., Єрмакова Д. Ульріх фон Вердум: учений, мандрівник, письменник. До 350-річчя подорожі Поділлям. — //Всеукраїнська науково-практична конференція "Місто Хмельницький в контексті історії України" (До 590-річчя від першої писемної згадки про місто).// — Хмельницький: ФОП Стрихар А. М., 2021.