Про царя Богуслава

Коли приходила осінь, то збиралися Пращури святкувати Великі Овсени, щедрі на багатство й страву. Били гусаків, курей, качок, кіз і свиней. Жінки й дівчата їх варили-смажили й гори пампушок та пирогів пекли.


І як тільки Сонце вставало над степом, чоловіки сурмили в турячі роги й били в шкіру, на казан натягнуту. І гриміла вона громом в усі сторони, і дим від багать великих тягся до неба, щоби весь степ бачив і чув – це Пращури справляють Великі Овсени!



І йшли тоді до Руси, і їхали всі ближні племена й далекі, навіть ті, хто слова не відав слов’янського, тому що знали – Русичі всіх вітають, до столу саджають і від душі пригощають.


І був у Русів цар Богуслав, що завжди Богів славив руських, і Боги давали йому мир та добро.


І коли збиралися всі за столами, ще раз гриміли турові роги, й несли служки цареві, що на свіжій траві лежав, барана засмаженого й пшона вареного, в ріг меду пінистого наливали. Відрізав цар шматок баранини й три ложки пшона клав на таріль дерев’яну. Потім ставав на ноги, піднімав до неба їжу та ріг меду й говорив:


– Благослови, Боже! Дякуємо за хліб і мед, що ти дав нам цього року! Нехай і в прийдешньому все необхідне буде! Піднімемо ж заздоровний Ріг Слави Богам нашим, і землі руській слов’янській, і всім гостям нинішнім! Хай буде вам страва солодка й меди-кваси міцні!


І здіймалися роги в небо, й усі люди тричі славу кричали, й випивали по повному рогу меду.


І несли юнаки печених козлів, кабанів, яловичину, птаху всяку, рибу, солодощі, а дівиці красні ходили біля столів, розливаючи гостям меди, брагу й квас.


І йшли веселощі руські далеко навколо.


А потім виходили Співаки й співали думи про часи старожитні, про рибного Януша, про Сварга, про царів Могучара, Вершу й Вентиря та про князя Коняву, що всю Русь у сідло посадив.


І наливав цар Богуслав мед у срібні роги й посилав Співакам у нагороду.


І побачив він тут своїх кіннотників, що зі степу їхали, і гнали вони перед собою ємців зв’язаних.


– Волохів піймали! – сповістили царю.


– А що ж то за одні?


– А то підглядачі, царю наш, вивідачі таємні і розбійники!


Й привели до царя десятьох ємців, цар їх сам розпитував, бо знав Волоську мову добре. І розповіли вони:


– Велика земля Волоська, та тісна. Послали нас воєводи Волоські аж до Вологи, ми були там, повернулися, до Дніпра дійшли й отут нас люди твої полонили...


– Що ж, – рік цар Богуслав, – ємці теж люди, тим більше в нас свято велике, дайте їм поїсти-попити.


– Ми не справжні Волохи, ми з Дячини1. Бачимо, ти добрий цар, прийми нас, і ми тобі вірно служити станемо!


– А де ж ваші родини й родичі?


– Не маємо ні родин, ні родичів. Волохи всіх перебили, а нас ще дітьми похапали й служити на себе змусили.


Тут цар Богуслав приймав їх під свою руку, й вони клялися на ножах гострих2 вірно служити йому. І стали з тих пір ємці чарівними знаками записувати на шкірах справи цареві.


А коли почалася Велика Війна проти Волохів, то йшли на них усі степові народи, як хмара грізна. І від тієї хмари затьмарився, захвилювався синій Дунай. І сто років війна йшла та тяжка, і Волоха вона знесилила до кінця. І йшла на Волоха Синя Руса3, йшла Хорпа з Василями4, йшла Боруса лісова5, Оса й Комирі6, які здавна жили з Русою, Скоча йшла й Ира з Голою7, Ставри8 із Сурожцями9, Тиша-Руса10 й Дяка з Тиверою11, Улича й Фряка з Білохорватою12. І кожне плем’я гнало свої вози й грабувало Рому, як раніш Рома їх грабувала, і дійшли аж до Теплого моря. І сто років йшла та війна, а може, й більше. І стали Волохи миру просити й великі гроші за те давати.


Слава ж Богам нашим і людям, а Ромі – ганьба вічна!


1 Дячина – фракійці (див. прим. 8 “Про Карпат-гору й Кощобу”).
2 “клялися на ножах гострих” – давали клятву з приставленим до горла ножем, що значило, якщо не дотримаєш слова, будеш зарізаний як вівця.
3 Синя Русь – за Велесовою Книгою, Синська земля; територія в межиріччі Синюха – Синиця.
4 Хорпа з Василями – певно, Хорви (хорвати) зі своїми царями (василевсами).
5 Боруса лісова – волиняни, що жили в лісі.
6 Оса й Комирі – може, коса (косаки), або осетини й кімерці.  
7 Скоча йшла й Ира з Голою – певно, скити, іранці та ольвійці (оли).
8 Ставри – таврійці.
9 Сурожці – ті, хто мешкав над Сурожським (Азовським) морем.
10 Тиша-Руса – руси, що мешкали біля р. Тиса.
11 Дяка з Тиверою – фракійці з тиверцями.
12 Улича й Фряка з Білохорватою – уличі, фракійці і білі хорвати.


Уривок з книги "Про Царицю Сіромаху, Макодун-царя, Гора-Богатиря та інші Сказання Захарихи» (Інша назва Довелесова книга). Книгу можна замовити через наш сайт (адреса: yatran@gmail.com), в упорядника і коментатора С. Піддубного через ФБ та за тел.: 068 994 63 63