Пошук національного супермена

"Стрімкий вогонь" щойно побачив світ у видавництві "Місто НВ" у рамках реалізації обласної програми книговидання. До збірки ввійшли повісті, які друкувались у прикарпатській та всеукраїнській періодиці: "Тижневик Галичини", "Анонс-Контракт", журнал "Параграф", часопис "Перехід IV") наприкінці ХХ –на початку ХХІ століть. Розраховані на масового читача, вони й писалися для публікацій з продовженням як легкі й короткі "газетні романи" під авторською рубрикою "Динамічний жанр". А відтак були істотно доопрацьовані…

Загалом ці твори задумувалися у ключі синтезу достеменно-документальних відомостей і художньої вигадки, публіцистичних роздумів і пригодницьких витворів, елементів фантастики і принагідних метафізичних одкровень, аби донести до читачів через принадну гостросюжетну форму чи то невідомі історичні факти, чи потаємні (екзотеричні) знання про людину, про її високі психологічні можливості, які здебільшого приховані, але нерідко й проявляються, коли вона опиняється в екстремальній ситуації. Звичайно, наразі в цих спробах більше гостросюжетної подієвості, ніж пізнавальної складової, зокрема такого, що втаємничувало б читальників у незвідане. Проте, як стверджує С.Процюк, "кожна повість Василя Мороза містить прихований підтекст, замаскований детективним сюжетом".

Водночас "Стрімкий вогонь" презентує продукт, де є місце для здорової національної героїки. Його персонажі –це професійні відчайдухи й шибайголови, але, за словами редактора "Галицького кореспондента" Сергія Бориса, справжні українці в найкращому розумінні цього означника –сильні і славні українські командос, незалежно чи то молодий козак ("Сяйво жертовності"), бувалий офіцер сучасної морської піхоти ("Веселка"), оперативник УБОЗу ("Самотній буй-тур") чи звичайний журналіст ("Вишкір фортуни"). Такого героїчного жанру в українському красному письменстві бракує. Українці вже занудьгували за рідномовними крутими сюжетами типу екшну, який можна б читати в потязі, на пляжі, в метро, на ніч, кажуть літературознавці, і вони хочуть, щоби в українській книжці зустрічалися не лише заплакані герої-інтелігенти, які не годні дати собі ради з власним побутом. Власне, як каже головний редактор газети "Анонс-Контракт" Олег Олексюк, в Україні бракує письменників динамічного жанру. Проте, за його словами, з виходом "Стрімкого вогню" крига скресла. Крім того, книжка побачила світ у зручному кишеньковому форматі, що десь відповідає сучасним читацьким смакам і запитам.

А ще червоною ниткою крізь видання проходить і тема саможертовності. Більшість героїв повістей гине, віддавши своє життя заради порятунку людей чи просто виконуючи свій обов’язок. Але ці переважно безіменні персонажі вмирають лише на фізичному плані буття. Опинившись в іншому вимірі, вони й далі воюють із силами космічного зла-хаосу (повість "Вибір"). Тобто через ідею подвигу, здійсненого в ім’я високої мети, утверджується й думка про невмирущість самого подвижника. Словом, "Стрімкий вогонь" затягує й ви не пошкодуєте за часом, витраченим на читання книжки.

Газета «Галичина» за 11 грудня 2010 р.

Презентація «Стрімкого вогню»

Ті, хто вже мав змогу ознайомитися з короткими повістями й новелами журналіста Василя Мороза, мабуть, звернули увагу, що кожна з них написана у формі монологу головного героя. Такий прийом дозволяє авторові найглибше вживатися в образ. І враження від більшості з цих, за словами поетеси Неоніли Стефурак, напівжурналістських-напівлітературних прозових мініатюр таке, наче автор сам пережив усе, що змалював у них. З другого боку, така манера письма дає й читачеві змогу мовби самому переживати те, про що він читає. Створюється таким чином, як і пише у своїй передмові до «Стрімкого вогню» письменник Степан Процюк, своєрідний кінематографічний ефект.

Іншою особливістю творів, що ввійшли до збірки «Стрімкий вогонь», є те, що більшість їхніх героїв гине. Навіть не гине, а опиняється в іншому вимірі. А деякі вміщені до книжки оповіді взагалі розпочинаються з опису загибелі головного персонажа. Приміром, у першому ж абзаці новели «Як витече кров ворожа...» її герой – вояк УПА – в бою з енкаведистами підриває себе гранатою, щоб не датися ворогові в руки. І надалі композиція цього оповідання складається з його посмертних видінь.

У новелі «Вибір» головний персонаж внаслідок смертельного поранення опиняється на межі між життям і смертю, точніше перед вибором – вернутися до життя чи зостатися в потойбіччі. Але, обравши таки останнє, він усе ж вибирає, по суті, життя – для свого сина. І вся драма цієї міні-повісті розгортається теж поза межами земного плану буття, тобто в безмірі.

В «Сяйві жертовності», навпаки, герой, лежачи з розкраяним чолом посеред степу, балансує між життям і смертю без надії на повернення назад. Але не вмирає, точніше не переходить до вищої реальності, доки не виконує те, що йому належить зробити… Як виглядає, аналогів такій творчості, що так наполегливо утверджує невмирущість людської сутності та ідею її мандрів після так званої смерті іншими вимірами, либонь, немає в сучасній українській літературі. Чи все-таки вони є? У всякому разі автор у своїх текстах нікого не наслідує. Втім, слово тут за критиками й літературознавцями.

Ще однією особливістю презентованого динамічного жанру є культивування теми потаємних людських можливостей, які проявляються в екстремальних ситуаціях. Нерідко герої «Стрімкого вогню» опиняються у стані зміненої свідомості. Характерна історія невідомого солдата зі «Штрафбату», який переживає осяяння, проблиск вищої, так званої космічної свідомості, коли мовби зачаровано вдивляється в лискучі гусениці ворожого танка, який наближається й назустріч якому він готується поповзти. Саме завдяки такому спонтанному інсайтові і вдається героєві здійснити неймовірне – захопити майже голіруч ворожий танк і за його допомогою знешкодити решту ворожих машин.

З усіх новел найбільше відоме широкому читацькому загалові в Україні «Сяйво жертовності». Спершу цю мініатюру опублікували в дев’ятому числі часопису «Перехід IV» за 2002 рік. А відтак новелу надрукував науково-публіцистичний збірник «Духовна велич України», що побачив світ у видавничому центрі «Просвіта» 2004 року. «Стрімкий вогонь» розмістили й на шпальтах Інтернет-видання «Народний оглядач». Завдяки цьому новела зібрала відгуки на Форумі нової української еліти.

Зокрема 16 липня 2002 року автор Тоня написала таке: «Прочитала це оповідання і одразу перечитала-переповіла його своєму хлопцеві. Коли такі літературні перлини читаються, то стараєшся смакувати кожним словом і сплетеними з нього образами, якась прямо ненаситність, тремтіння від краси українських слів, аж не віриться, що воно НАШЕ, що ми маємо у розпорядженні таке Слово. Картина двобою просто живе. Саме такі твори мають потрапляти на сторінки українських підручників з літератури, - живі твори й живе Слово й виростатимуть наші діти теж живими. Тут слово "живе" в лапки не беру. Бо більшість з нашого люду таки "живі мерці", яких і призване оживлювати слово Василя Мороза». А 22 липня інший автор – Тор Варра зазначив «Дух захоплює від «Сяйва жертовності». Шкода тільки, що героїчні образи наразі можна писати тільки з історії».

І насамкінець наведемо найсвіжіший відзив про творчість Василя Мороза взагалі – з публікації «У Франківську спалахнув «Стрімкий вогонь» в газеті «Галицький кореспондент» за 9 грудня 2010 року: «Особливість прози Василя Мороза – поєднання класичних прийомів добротного екшну з національною героїкою. Його персонажі – відчайдухи й шибайголови, але при цьому справжні українці, такі собі національні командос. До того ж, на відміну від свого голлівудського колеги Джона Матрікса, герої повістей франківчанина непогано володіють не тільки зброєю й бойовими прийомами. У них все гаразд з головою і з почуттям гумору незле. Такого динамічного масового жанру з позитивними й сильними героями-українцями в сучасній українській літературі бракує. Читачі вже занудьгували за рідномовними «крутими» сюжетами. Далеко не всім до вподоби традиційні заплакані герої-інтелігенти, які мають непрості стосунки з алкоголем, караються «вічними» питаннями і не дають собі ради з власним побутом. При цьому повісті Василя Мороза все ж не зведеш до тупої розважальної літератури. Одна з головних ідей - ідея саможертовності - проходить лейтмотивом крізь усі тексти. Словом, «Стрімкий вогонь» не тільки розважає й захоплює, а й змушує «включити мозок».