ЧЕРКЕСИ

Ішов грізний 1943-й. Уже кілька років точилася страшна, руйнівна Друга світова війна. Мільйонні армії світових держав, спливаючи кров’ю, силкувалися подолати одна другу. На фронтах і в тилах строчили кулемети, лунали постріли крісів і пістолів, розривалися гранати, гриміли артилерійські канонади, землю розривали авіаційні бомби. Сотні людей гинули щодоби, стільки ж залишалися каліками. Сиротіли діти і батьки, ставали вдовами жінки. Старі і немічні люди залишалися без годувальників. Горіли села і міста, а на полях - врожаї.

Нашу святу українську землю, що вгиналася від танкових армад, топта­ли кованими німецькими і кирзовими московськими чобітьми незчисленні орди окупантів, що боролися між собою за право володіти Україною, панувати над її працелюбним народом і грабувати наші величезні багатства.

А Україна не хотіла бути колонією. По містах і селах нашої Батьківщини утворювалися мережі ОУН, зростали сотні, курені і полки УПА. Територію Західних областей майже повністю контролювала Українська Повстанська Армія. В болотистих лісах славного Полісся і в Карпатських горах запрацювали Старшинські і Підстаршинські вишколи, виковуючи національні вій­ськові кадри. В центральних і східних областях України формувалися і діяли військово-пропагандистські відділи УПА.

В цих неймовірно складних і важких обставинах ми не могли сидіти склавши руки, а ставали до боротьби за волю, за побудову ні від кого незалежної Української держави. Бо ми ж нічим не гірші від інших народів, що вже мають свої держави. Бо лише «в своїй хаті - своя й правда і си­ла, і воля». Дарма, що наші ненажерливі сусіди, які прикидаються «старши­ми братами», століттями вибивали, вогнем і мечем випалювали і вирубували наш гордий український дух, забороняли нашу материнську мову, нашу віру і прадавні звичаї, розривали на шматки нашу землю і ділили її між собою.

На Східному фронті уже стався перелом. Наступ німецьких армій, що дійшли до Волги і Кавказу, був зупинений. Раніше відступаюча Червона армія, перейшла в наступ. Фронт почав відкочуватися на Захід.

З самого початку війни багато солдатів кавказьких і середньоазіатських народів, котрі служили в комуно-московській армії, не хотіли воювати за марксистсько-ленінські ідеали поневолення інших народів. Вони переходили на бік німців, а ті утворювали з них окремі національні військові леґіони, полки, а потім використовували ці формування в антисовітських операціях.

Восени 1943 року один із таких відділів - полк черкесів - прибув у наш район. Фронт був ще далеко. Черкеси були обмундировані у німецьку темно-зелену уніформу і озброєні німецькими кулеметами та крісами-ґеверами системи «маузер». Мали черкеси і одну гарматну батарею та багато коней. У деяких офіцерів при боці теліпалися в дерев’яних кобурах маузери часів грома­дянської війни. Полк розквартирувався у двох селах: Молдовці і Роздолі. Його штаб зайняв приміщення Молдовської школи. Черкеси зупинилися у нас тижнів на два, на відпочинок після боїв на фронті.

Мій батько, Михайло Караташ, допомагав влаштовувати цих енергійних гор­ців на квартири по селянських хатах, адже він був старостою села Роздолу. Всю роботу узгоджували з командуванням полку.

Якось повернувшись увечері додому, тато розповів про черкесів та їх командирів. Сказав, що їхнє становище не­завидне. Німці війну уже програють, а влада комуністів їх не пощадить за те, що перейшли до Гітлера і воювали проти Сталіна. Добре було б переагітувати черкесів на наш, повстанський бік, бо ми ж утворюємо фронт поневолених народів, що хочуть мати свої незалежні Держави. Наше гас­ло: «Воля народам! Воля людині!». Треба зайнятися цим питан­ням, не гаючи часу. Поговори, каже, з хлопцями.

На цьому розмова наша закінчилася. А я думав, що мені робити?

Вночі не спалося. Наступного дня пішов до клуні, відпорпав з-під сіна валізу з ОУНівськими листівками, зі зверненнями до різних поневолених народів на їхній рідній мові. Відібрав листівки-заклики черкеською мовою.

На той час наша сотня Сталевого була десь аж за Уманню. Де її знайдеш? Нашого надрайонного провідника, мого прямого зверхника «Голуба» - Андрія Коваля також не було поблизу. Мандрував десь по інших селах і районах у своїх конспіративних справах, піднімаючи наш за­ляканий і затурканий народ від багатолітньої сплячки.

Вийшло так, що ні з ким мені було порадитися. А проґавити таку бойову одиницю ніяк не хотілося. Бо можуть знятися з квартир і покотитися далі на Захід. Тому я вирішив підключити до операції «черкеси» своїх юних симпатиків ОУН: Івана Слободянюка, Аркадія Коропа, Василя Амосового і Адіка Яворського. Я пояснив хлопцям суть справи, озброїв їх револьверами і гранатами.

План був простий: підходимо до Молдовської школи, де розмістився штаб полку, "захоплюємо" його, два хлопці стають при вході, а два заходять зі мною всередину і зупиняються біля дверей – усі зі зброєю в руках. Я починаю розмову з командиром полку, чи хто там ще з ним буде. Даю їм наші, ОУНівські, антиімперські листівки їхньою, черкесь­кою мовою, розповідаю, хто ми такі і за що боремося з коричневою і червоною чумою. Кажу їм, що українці і черкеси – брати, що народи наші поневолені Москвою, а ми ж прагнемо мати свої незалежні Держави, жити в мирі і дружбі на рівних правах з усіма народами світу. Ми не збираємося заподіяти зла черкесам. Лише хочемо, щоб вони перейшли на бік українських повстанців, щоб разом боротися за волю своїх народів. Бо ані московські комуністи, ані німецькі нацисти черкесам не по дорозі. І та­ке інше в цьому ж дусі. Мої друзі розуміли важливість нашого завдання і погодилися з планом операції.

Уже стемніло, коли ми підходили до Молдовки. Дорогою я щось говорив з хлопцями, уточнюючи деталі наших наступних дій. А голос маю гучний, не вмію шептати. Ідемо ми, розмовляємо. Коли почувся посвист. Я впізнав Голуба – його свист був якийсь особливий.

Кажу свому загону: "Це мене кличуть. Заждіть хвилину." Відійшов трохи назад. Андрій встає з борозни, в яку заліг, зачувши якийсь гурт людей. Впізнавши мій голос, подав знак свистом.

Здивовано запитав мене, куди це ми йдемо вночі ватагою. Я з запалом йо­му розповів про необхідну роботу з черкесами і план наших дій. Голуб уваж­но вислухав усе, а тоді як "виверне до мене кожуха", та як "дасть перцю".

Ви що, каже, подуріли? З глузду з'їхали? Та це ж горці, хоробрі вояки, овіяні пороховим димом боїв. Та вони ж вас, жовторотих, перестріляють як горобців. Негайно повертайтеся назад! Марш додому! Ніколи більше такого не роби на свій розсудок. Це ж анархія! Звичайно, ідея непогана, варта уваги, але це не так робиться. Про цю справу ми поговоримо пізніше, а те­пер чимчикуйте додому.

Ну що ж, я хотів добре зробити, але наказ є наказ. Андрій пішов у темряву, а я, похнюпивши голову, повернувся до своїх хо­робрих спільників і сказав, що наша операція відміняється, треба повертатися в Розділ. Мене тоді така взяла образа, що мало не заплакав. Я ж уже не дитина. Мені 17 років, а самостійно діяти не дозволяють.

Наступного дня ми зустрілися з Андрієм і я йому детально розповів усе про черкесів. Через мого батька домовилися про переговори з командуванням черкеського полку. З їх боку мав прибути в призначене місце командир пол­ку з двома охоронцями. Від нас – Андрій "Голуб", два охоронці – Ко­валь Петро - "3елений" і я - "Глек". Зустріч відбулася в хаті жителя с. Розлолу Коваля Федора, нашого сусіда, члена ОУН.

В призначений час черкеси зайшли до хати. Ми з Петром сиділи на ліжку напроти вікон, під якими була довга дубова лава, тримаючи руки в кишенях з готовими до бою пістолями "ТТ". Андрій сидів біля столу.

До хати увійшли командир полку і два черкеси озброєні німецькими "МР"-шмайсерами. Охоронці сіли на лаву проти нас з Петром. Вони тримали руки на автоматах, що не були направлені на нас.

Андрій з полковником привіталися за руки і почалася розмова. Спочатку говорив Андрій. Розповів про ОУН-УПА, про наші ідеї. Пояснив сучасну військову обстановку, прогнозував подальший розвиток подій, стан німців, з якими зв'язали свою долю черкеси, наступ Чер­воної Армії, політику і дії союзників Москви, становище поневолених народів і тому подібне.

Черкес задавав багато запитань, на які Андрій логічно і переконливо відповідав. Сперечалися, дискутували, переконували один другого так, що лоби в обох були мокрі. Ні черкеські охоронці, ні ми з Петром в їх розмову не втручалися. Сиділи мовчки не спускаючи очей одне з одного.

Переговори тривали понад дві години. Домовилися знову зустрітися через кілька днів. З нашого боку мав прибути вищий провідник ОУН, а з боку черкесів, крім полковника, мав бути ще й начальник штабу їхнього полку. На цьому попрощалися і мирно розійшлися.

Через три дні відбувся другий тур переговорів. Уповноважені з обох сто­рін прибули в такому складі, як і було домовлено, та охоронці.

Переговори проходили довго, напружено. Наш вищий провідник був добрим оратором і дипломатом. Псевда і посади його не пам'ятаю. Але, через півстоліття після тієї події, уже на початку 90-тих років, на установчих зборах ДСУ у Львові, коли я слухав виступ п. Петра Дужого, то він і його мова чомусь дуже нагадували мені того провідника, що прибув до нас вести переговори з черкесами.

На тому другому турі переговорів черкеси погодилися перейти на бік УПА, щоб спільними силами усіх поневолених народів вести важку боротьбу з коричневими і червоними гнобителями за вільний розвиток своїх народів, за свої незалежні держави.

Було домовлено – черкеська сторона наполягала на тому, щоб на тре­тьому турі переговорів уже був представник командування УПА. Наші погоди­лися. Приблизно, через тиждень до нас прибув представник командуван­ня УПА і відбувся третій тур переговорів з представниками черкеського пол­ку. Та зустріч відбулася в хаті члена нашого осередка ОУН, Василя Амосового Коропа. На останній зустрічі я не зміг бути, тому, що був посланий на зв'язок до Лебединської агрошколи, що була тоді найбільшим кошем ОУН у нашому регіоні. А коли повернувся з завдання, то мені розповіли, що третій раунд переговорів з черкесами і представником УПА відбувся успішно.

А через декілька днів полк наших, тепер уже союзників, знявся з постою в селах Молдовка і Розділ і покотився на Захід, на Волинь, щоб улитися в Українську Повстанську Армію. І більше я про тих черкесів нічого не чув.

Знаю тільки, що в лавах УПА воювали 8 куренів – представників кавказьких і середньоазійських народів.