ПЛЕТИКОСА

Нещодавно в харківському видавництві „Майдан” вийшла нова книга Сергія Піддубного. На цей раз перекладач Влескниги, дослідник української історії та мови пробує свої сили в художній літературі. До книги, яка називається „На майдані”, увійшло кілька новел та повість для музичної комедії. Пропонуємо на суд читача один із творів автора.

Недавня трансляція футбольного матчу за участю збірної Румунії, ворота якої захищав гравець на прізвище Плєтікоса, нагадала мені світлі образи моїх дорогих односельців, яких вже давно немає в живих.

Було це більше п’ятдесяти років тому, коли я ще був зовсім пацаном і пас корів на степку: свою та сусідчину через кілька хат у бік ставка. У неї не було кому пасти, вона була фронтовою вдовою, а єдиний син служив на той час в армії. Тож я виручав тітку Храсину на обіцянку, що вона, як закінчиться літо, підзбирає трохи грошей і купить мені щось необхідне до школи.

Дорогі мої односельці, про яких я хочу розповісти, як на сьогодні мали дивні імена та прізвища. Один з них, звався Селевенем Чорновухом, другий – Кливоном Забийногою, третій, який мені видавався дуже схожим на Тараса Шевченка, був Дарком Плетикосою.

Для нашого села нічого особливо не було в цих прізвищах та іменах – всі до них звикли, більше того, якщо пригадати, то можна знайти дещо й колоритніше. А от чужі люди дивувалися і навіть посміювалися. Як от вчитель Іван Степанович, який приїхав з якогось іншого села і тепер жив у нас по сусідству. Він чомусь називав цю нерозлучну трійку одним словом – Вухогорлоніс.

Втім дивуватися таки було чому. Особливо мені. Я, мабуть, найбільше мав можливість спостерігати за цією трійкою, бо частенько випадало разом сидіти над ставком. Ото як пройшов дощик і біля хати зменшувалося роботи, поки підсохне, ця трійка брала вудки, сороківку горілки, шматок сала і йшла рибалити. Неподалік паслись мої корови, а я терся біля чоловіків. Вони мене ніколи не проганяли. Навпаки, з якоюсь повагою ставилися до мене. Мабуть, через батька, якого вони не раз згадували добрим словом. Я батька майже не пам’ятав, його забрали, коли мені було всього два роки. Прийшов з фронту, працював у колгоспі, а в 46-му, ніби, підняв якийсь бунт, що хліба видали мало на трудодень. Його й забрали. Лише недавно прийшов лист, в якому повідомляв, що йому нарешті дозволено писати і отримувати листи, і дуже просив маму, щоб вона повідомила, чи живі й здорові, і щоб, якщо можна, вислала з мене фотокарточку. А ще писав, що незабаром його вже відпустять додому, бо за ним немає ніякої вини.

Здається на нього чекали також дядьки Селевень, Кливон та Дарко, бо щоразу запитували, “що там чути від тата?” Вони розповідали, що батько ніякого бунту не піднімав, а лише в конторі при людях обурився: “Оце ми за те гинули на фронтах, щоб з нас останню сорочку знімали і їсти не давали? Краще було б загинути на фронті та не бачити й не терпіти цієї наруги.” Йому одразу пришили бунт, зраду, антирадянську пропаганду і вислали на лісоповал десь на північ у Росію.

Дядьки ці також набідувалися на своєму віку. Всі троє були на війні, а дядько Дарко брав участь ще й у фінській, де ледь не замерз від лютих морозів. Один із них, здається дядько Кливон, на заслані на Біломорканалі був, а дядько Селевень німецького полону спробував, де його ледь на спалили на мило. Це він так казав, мовляв, фріци з полонених мило варили, але його врятував якийсь старий заслужений німець, забравши до себе, щоб він допомагав йому поратися по господарству.

Дядьки ловлять рибу, а я, бувало, поруч смажу для них сало, настромивши шматочками на патички. Боронь Боже, щоб вони при мені заругалися. Ну хіба що хто скаже: “а будь ти неладний”, або “йди ти під три чорти”, чи “йди ти до дідька в зуби”, чи ще таке: “йди ти в очерет на яйця”. І то додавали “прости Господи”, а мені казали: “ти на нас, старих дурнів, не зважай, і не вчися цим глупостям”.

Разом і їмо. Вони розпивають свою “сороківку”, я уминаю сало. Жир тече по руках, по підборіддю, пахне димом, цибулею і лине тиха чоловіча розмова. Найбалакучішим і найцікавішим був дядько Плетикоса. Мабуть тому, що дуже багато знав. Так я думав. Хоча інколи мені видавалося, що його розповідям дядьки Чорновух та Забийнога не дуже вірили. Втім, на це дядько Плетикоса не зважав. Йому, наче, було навіть байдуже, чи вірять йому. Тепер я собі думаю, що він, мабуть, більше для мене розповідав, щоб я запам’ятав і переповів іншим. Шкода, що не все запам’яталося. Але хоч те, що втрималося в голові, треба переповісти.

Наприклад, дядько Плетикоса розповідав, що його прапрадід з Гонтою на Гумань ходив і був тричі четвертований поляками та жидами, а дідів брат ходив походами в Бессарабію та Румунію в царській армії, і зажив там слави неабиякого воїна. Це був справжній козарлюга-богатир. Його частенько брали з собою на гулянки офіцери, бо він собою приваблював багато гарненьких дівчат, і ще тому, що скільки не вип’є, ніколи не п’янів і завжди приносив п’яних офіцерів до казарм... Повернувся він з солдатчини вже немолодим чоловіком, пожив трохи і подався десь у Бессарабію, де на нього чекала якась там любка...

Утім дядько Плетикоса теж був неабияким козаком. Хоч на ту пору йому вже було десь за п’ятдесят, він не оминав вдів. Цікаво, що його дружина, знаючи про походеньки свого милого, ніколи не влаштовувала йому скандалів. Здавалося, вона навіть пишалася його здібностями – справлятися на всі фронти. Хтось був їй сказав про те, що її Дарко полагодив Марині дах ще в обід, вже вечоріє, а він ще досі там, у неї, могорич запиває. Тітка Вуля добродушно засміялася:

– А що я вдію? Хіба Марині не треба чоловіка? Вона ж, бідна, залишилась вдовою. Буде їй, стане і мені.

Втім дядько Плетикоса завжди повертався додому до темна. Він любив свою Вулиянку. Навіть важко було повірити, що він ще якійсь міг приділити своєї чоловічої уваги. Але видко така у нього була широка душа, така козацька сила. Як у діда, що водив офіцерів до бессарабських та румунських дівчат. Він просто допомагав вдовам. Так сам казав, якщо йому хтось закидав зі смислом.

Дядько Коротковух відрізнявся мовчазністю, але коли вип’є чарчину, починає розмову про свою дружину: яка вона в нього гарна, яка господиня і що він її ніколи не проміняє ні на яку щонайкращу вдову.

Дядько Селевень інколи згадував якогось Опанаса-художника. А його друзі в один голос казали: “Гарний був хлопець”. Я потім питав у мами, хто це такий Опанас-художник? Мама казали, що колись у нашому селі жив хлопець-сирота. Його батьки померли з голоду, а він вижив. Пізніше у ньому відкрився талант до малювання і він щось таке намалював, що як забрали його кудись органи так з тих пір про нього нічого і не чути. А от дядько Селевень розповідав, що зустрічався з ним у Німеччині. Опанас також там працював у якогось пана і жив добре, бо його талант дуже шанували. Опанас казав, що більше ніколи не повернеться в совдепію після того, що там з ним робили. Що тут з ним робили, дядько Селевень не розповідав, та й ніхто його не питав. Очевидно, дядьки Дарко та Кливон знали й без нього, що тут з ним могли робити. А коли я про це запитав, дядьки сказали, що мені про це ще рано знати.

Так вже вийшло, що я ріс майже без батька. То він був на війні, а після війни, не пробувши вдома й року, його забрали в тюрму. Моїм оточенням були мама і три моїх старших сестри. Отож я завжди тягнувся до чоловічої кампанії і був щасливий нагоді побути з дядьками Селевенем, Кливоном та Дарком. Можна сказати, що вони дали мені перші уроки житейської мудрості. Я був страшенно допитливим, багато розпитував у них про якісь невідомі мені речі і майже завжди отримував необхідну відповідь.

Найбільше мене тягнуло до Дарка Плетикоси. Я, навіть, хотів бути таким, як він – сильним, зважливим, цікавим та впевненим. Про нього в селі всі говорили з повагою. Казали, що до війни, коли в село приїжджав якийсь відомий силач, то він йому не уступав у боротьбі. У нього в руках така хватка, що як візьме, то вже важко вирватися з його обіймів. Той силач, кажуть, запрошував дядька Дарка йти до нього в трупу, мовляв, він з нього зробить знаменитого силача і він зароблятиме великі гроші. Але Дарко відмовився, сказавши, що в нього молода дружина, і він її не може покинути. Дядько залишився жити в рідному селі і зараз демонструє свою силу на дахах людських хат, так щільно їх вшиваючи житніми сніпками, що ніде капля дощу не просочиться.

Якось і нам ремонтував хату. Я з радістю крутився біля дядька, допомагаючи йому. То сніпка подам, то орчика, то води свіжої принесу попити. А коли пообідали, ми сиділи вдвох з дядьком на призьбі хати відпочиваючи. Дядько дивиться на хлів і каже:

– Вже й хліва треба буде ремонтувати. Ач, що поробили йому горобці, скільки гнізд нарили?..

А мене вже давно мучило питання, чому це горобців звуть жидами, як і тих людей, що частенько їздили селом на конячках, збираючи ганчір’я, яйця, пропонуючи взамін мило, сірники та свистульки з глини у вигляді соловейків?

– Дядьку Дарко, а чому це горобців звуть жидами? – запитую.

Дядько морщить лоба, щурить ліве око і пильно дивиться на мене:

– Ач, який ти любопитний!

А я, побачивши постійних мешканців нашої призьби червоних в чорну цяточку жуків, поставив ще одне запитання:

– А чому цих жучків називають москаликами?

Цього разу дядько Дарко голосно сміється:

– Підведеш ти мене, друже, під монастир зі своїми питаннячками...

А потім поклав свою важку руку на мою вчора острижену голову і запитав:

– Хто тебе так оббубарив, Миколо?

– Катька, – назвав я ім’я сестри.

А він після невеликої паузи сказав:

– Будь обережний зі своїми питаннями, хлопче. Не все і не в усіх можна запитувати.

– Та я тільки вас питаю.

– Мене можна, – підвівся на ноги дядько і ми знову взялися до роботи.

... Нині у моєму селі Плетикосів вже немає. У дядька Дарка і Вулиянки не було дітей, а сам він зник із села після того, як раптово захворіла і померла його дружина. Він якийсь тиждень-два покрутився, понудьгував у селі, а коли в однієї бідної молодої сім’ї, згоріла хата і вона з двома дітками залишалась на вулиці, дядько Плетикоса віддав їм свою хату, а сам пішов в інші краї, бо йому тут, як сам сказав на прощання, світ був не милий без Вулиянки. Де він подівся, так ніхто і не знає. Навіть його найкращі друзі Селевень Чорновух та Кливон Забийнога не знали.

Їх вже давно немає в живих, моїх найкращих і найулюбленіших друзів дитинства. Царство їм небесне!

А от сім’я, яка оселилася у хаті Плетикоси, прожила у ній щасливе життя. Люди казали: це тому, що дядько Плетикоса від щирої душі подарував їм своє житло і ніколи потім не жалкував за ним.