ПИТАННЯ НАЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНСЬКОМУ САМВИДАВІ

Поняття націоналізму у різних сферах людей і у різних системах по-різному розуміють. Через це нам слід починати від дефініції цього поняття: як його розуміють західні теоретики й аналітики, як розуміють поза кордонами України і в колах руху опору в Україні. Націоналізм, згідно зі словником Вебстера, - це "лояльність і відданість своїй нації, почуття національної свідомості, яке підносить свою націю понад все інше і ставить головний наголос на розвиток власної культури й інтересів у противагу до інших націй чи понаднаціональних груп".

Щоби говорити про питання націоналізму в українському самвидаві - треба насамперед зробити одне важливе твердження: писання, на які я буду посилатися, в моєму переконанні, є автентичні. Коли б у мене, чи у будь-кого з нас, був сумнів про достовірність цих писань, тоді не можна б було говорити на цю тему і ця тема не була б включена до програми цієї конференції.

Я буду посилатися лише на кількох авторів українського самвидаву, які питанню націоналізму присвячували найбільше уваги і які сьогодні є засуджені на довгі роки ув'язнення, за винятком Івана Дзюби. Про націоналізм писали не лише В. Мороз, Євген Сверстюк, Святослав Караванський, Данило Шумук, про яких я говоритиму, але й багато інших осіб в Україні, писання яких я не торкатимусь через обмеженість часу.

Поняття націоналізму у різних сферах людей і у різних системах по-різному розуміють. Через це нам слід починати від дефініції цього поняття: як його розуміють західні теоретики й аналітики, як розуміють поза кордонами України і в колах руху опору в Україні.

Націоналізм, згідно зі словником Вебстера, - це "лояльність і відданість своїй нації, почуття національної свідомості, яке підносить свою націю понад все інше і ставить головний наголос на розвиток власної культури й інтересів у противагу до інших націй чи понаднаціональних груп".

Дуже прецизно з'ясовує поняття націоналізму словник чужомовних слів (Харків - Київ, 1932 рік): націоналізм - це "політичний рух, який понад усе ставить свій нарід і його інтереси, не визнає жодних зверхностей інших народів над своїм, а визнає і бореться за виключне право свого народу влаштувати своє життя по своїй уподобі".

Пересічний українець і політичний діяч поза кордонами України поняття націоналізм утотожнює з політичними націоналістичними партіями, трьома відламами ОУН. Незважаючи на це, що деякі з відламів ОУН прогресували до демократизму (теоретично, а не практично), під цим поняттям розуміється авторитарну систему з усіма ознаками бажання домінувати цілість українського життя - політичного, суспільно-громадського, навіть наукового і культурного. Розуміння це пов'язується з плеканням культу непомильності, незамінимості і тотальної єдності в рамках однієї системи чи однієї партії на чолі з незамінимим проводом, який мав би вирішувати про всі прояви життя спільноти й одиниці.

Розуміння націоналізму в українських національно свідомих колах в Україні збігається з таким же розумінням в західних країнах з демократичною системою. Націоналізм у їхньому розумінні - це не авторитарна система, а визвольний рух за незалежність і свободу. Коли проаналізувати писання Дзюби, Мороза, Сверстюка, Караванського чи Шумука, то ми побачимо, що ніхто з них ніколи не ідеалізував авторитарної системи, а навпаки, кожний з них боровся за свободу, яка б визволила не лише українську націю з поневолення, але й українську людину з кайданів всякого тиску і вирвала її як від лівого, так і правого екстремістського впливу і забезпечила повний і вільний розвиток української громадської і політичної думки.

Дзюба у своїй книжці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", стоячи на виразних марксистських і ленінських позиціях, з цих саме позицій боронить право українського націоналізму на своє існування і доказує, що марксизм не поборює націоналізму, а навпаки - багато марксистських теоретиків вбачали у націоналізмі позитивний Історичний процес.

Він пише, що "націоналістом" називали в Україні "всякого, хто мав елементарну національну гідність, хто турбувався долею української культури й мови, а то й просто всякого, хто чимось не догодив якомусь російському шовіністові" (ст. 24). І якраз у цьому визначенні полягає ціла суть українського націоналізму в СРСР і в УРСР. Дотепер не дістався на Захід ані один документ українського самвидаву, який доводив би щось інше, цебто в якому хтось з українського руху опору ототожнював би цей гуманний націоналізм з будь-котрою ОУН чи з будь-якою українською партією, яка теж стоїть, по-своєму, на позиціях українського націоналізму. Гуманний націоналізм в розумінні авторів самвидаву не є якоюсь абстрактною течією чи утопією, а є тим рухом, який бореться не лише за свободу свого народу, але й визволення одиниці, яка лише через свою власну націю може прямувати до вселюдських ідеалів. Пише Дзюба: "Всі великі діячі світової культури - філософи, соціологи, історики, письменники, мистці - вбачали свою приналежність до людства і працю для нього в належності до своєї нації й праці для неї". Це не є якісь національні безбатченки чи безрідні універсалісти. "Всі вони, - за Дзюбою, - свій вселюдський гуманістичний пафос виводили з свого високорозвиненого національного почуття й національної свідомості" (стор. 34).

Дзюба, в якого переконання "найвищий обов'язок людини - належати людству", пишучи про націоналізм, цитує відомого радянського теоретика А. Луначарського, який полемізував з марксистом Отто Бравном. Бравн писав, що націоналістів можна здолати за допомогою аргументу: "Що мені нація? Що я можу купити за це?". На це, згідно з цитатою Дзюби, відповів Луначарський: "Нація є продукт тисячолітнього розвитку. Протягом століть національна боротьба запалювала найполум'яніші поривання. Тисячі гинули в цій боротьбі. Вона була то джерелом, то причиною смерті великих революцій. Чи можете ви звільнити маси від цієї великої ідеології (цебто націоналістичної) за допомогою крамарського "Що я куплю за це?".

Дзюба стверджує, що існування націоналізму є природним явищем. Але коли націоналізм є загрозою системі чи режимові, то єдиною "альтернативою націоналізмові, - на його думку, - (як захисному націоналізмові малих націй, так і агресивному націоналізмові великих націй) є виховання істинно інтернаціоналістського почуття і відданості своїй нації, бажання, щоби твоя нація якнайбільше прислужилася людству, зробила для нього все, на що здатна". Дзюба доказує, що в СРСР питання націоналізму завжди представляється в негативному аспекті (рівночасно підтримуючи націоналізми поневолених азійських і африканських народів), звідки і зродився термін "український буржуазний націоналізм". Режим причеплює цей термін всім, "хто пробував би говорити нині в Україні про національне почуття, національну свідомість, національні обов'язки сучасного українця", що у вільному суспільстві є самозрозуміле і не викликає репресій чи переслідувань. Доводячи, що марксизм не виступає проти націоналізму, Дзюба цитує такі слова Енґельса: "До того часу, поки відсутня національна незалежність - народ історично не в змозі навіть обговорювати скільки-небудь серйозно які б то не було внутрішні питання" (стор. 104).

В радянській Україні, де слова втратили всяку вагу, Дзюба каже: "що не все те націоналізм, що противна сторона оголошує націоналізмом", і він додає: "коли інтернаціоналіст" (цебто російський шовініст) нарікає на те, що якийсь "націонал не поспішає в його обійми", "відгороджується", "чіпляється" за свою окремішність, "консервує" свою культуру й мову, - знаймо: його "інтернаціоналізм" - (це) "інтернаціоналізм" російського великодержавного шовініста. Його любов - це жадоба привласнити і проковтнути.

Український націоналізм як визвольний рух, а за словами Данила Шумука - як боротьба за незалежність і свободу, може закінчити свою функцію, згідно з Дзюбою, "тільки при умові цілковитого визнання і глибокого розуміння права України на відокремлення і самостійність". Навіть соціалістичні країни, згідно з Шумуком, яких політична й економічна система побудована на марксистському вченні, не мають у себе жодних проявів націоналізму. У Польщі, Мадярщині, Чехословаччині, Румунії, Болгарії - нікого не саджають у тюрму за націоналізм. Бо там не існує проблеми національного питання, там задоволені національні вимоги і потреби цих народів.

Дзюба сильніше, ніж будь-хто інший, доводить, що соціалістична демократія не заперечує національних проблем. Він говорить: "Національні проблеми вписуються також у проблеми соціалістичної демократії і з ними взаємодіють. Свобода і права людської особовості зв'язані щільно з свободою і правами національними, так само, як гідність і самосвідомість людини зв'язана з гідністю і самосвідомістю національною, оскільки свобода, права, гідність, самосвідомість - поняття неподільні" (240). Дзюба пригадує тезу Леніна про два націоналізми: "джерело місцевого націоналізму - російський великодержавний шовінізм", і щоб ліквідувати коріння першого, треба боротися з останнім... У нас же, - продовжує він, - ніякої боротьби з цим шовінізмом не ведеться, навпаки, він всіляко розповзається і, маскуючись під інтернаціоналізм та комуністичний світогляд, витісняє їх; натомість усякий найелементарніший протест проти нього, проти жорстокого обмолочування національної гідності - зразу ж уважно фіксується, таврується як буржуазний націоналізм, а потім довго і занудно "викорінюється".

А Святослав Караванський у своєму зверненні до Ґомулки запитує: "Систематичне, кожні п'ять-десять років повторюване звинувачення представників української інтелігенції в буржуазному націоналізмі кінець кінцем стає фактом дивним і незрозумілим. Невже ж українська інтелігенція така наскрізь буржуазна (через п'ятдесят, років після Жовтневої революції!) і ворожа соціалістичному ладові? Чи нема в радянській дійсності якоїсь іншої причини, яка викликає рецидиви націоналізму? Та і взагалі, що таке націоналізм і чи є націоналізмом бажання розвитку національної культури, рідної мови, а навіть бажання окремішного державного розвитку, чи це не є законне право кожної нації, яке є результатом її економічного, культурного та суспільного розвитку?".

Майже в усіх самвидавних писаннях з України, в яких порушуються національні питання, неодмінно говориться про обов'язок кожної нації супроти цілого людства, чим елімінується всяку національну упередженість, шовінізм, замкненість у собі. Пише Дзюба: "У всьому світі нації не відмирають, а навпаки - розвиваються і набирають сили, щоб якнайбільше дати людству, щоб найбільше внести у вироблення загальнолюдських цінностей".

Валентин Мороз у своєму есеї "Серед снігів" немало місця присвячує національному питанню і націоналізмові. Так, як і Дзюба, він за гуманний націоналізм, за націоналізм з "людським обличчям", перефразовуючи вислів Дубчека. Так, як і Дзюба, він покликається і обґрунтовує існування націоналізму вченням теоретиків марксизму. Мороз пише: "Ленін, як відомо, вкладав у націоналізм пригнобленої нації позитивний зміст".

Мороз так само цитує вислови марксистського теоретика Луначарського про націоналізм, який побудований на принципах любові, а не ненависті, чим саме цей націоналізм творців українського самвидаву основно відрізняється від авторитарного націоналізму. Мороз наводить такі слова Луначарського: "В націоналізмі Шевченка є, певна річ, ворожість, але лише до гнобителів. Його націоналізм, як ціла його ніжна душа, найбільше і передусім повен любові... демократичний націоналізм Шевченка зовсім не суперечить новому соціалістичному світоглядові... благородний націоналізм... стоїть проти всякого насильства... домагається рівного права для всіх народів".

Мороз розглядає також націоналізм державних народів, які ще донедавна були в колоніальній залежності. Він цитує праці індонезійського президента Сукарна (196) й індійського прем'єра Неру. Згідно з цитатою Мороза, Сукарно писав: "У національній свідомості, у націоналізмі міститься сила, яка може відкрити шлях до кращого майбутнього... наш націоналізм мусить бути позитивний, мусить бути націоналізмом творчим... без націоналізму нема прогресу, без націоналізму немає нації". А Неру? Він писав ("Відкриття Індії"): "У сучасній Індії націоналізм був і лишається неуникненним; він являє собою природне і здорове явище... Події останнього часу у всьому світі показали, що думка, ніби націоналізм зникає під тиском інтернаціоналізму і пролетарських рухів, неправильна. Він, як і раніше, лишається одним з наймогутніших стимулів, що приводять у рух народ... принцип націоналізму має глибше і міцніше коріння; він не являє собою чогось віджилого, що не має значення для майбутнього".

Своє ставлення до націоналізму Мороз так висловлює: "Під прапором націоналізму (в значенні "патріотизм") відбувається національно-визвольний рух у всьому світі - найзначніше явище сучасності". Мороз перераховує діячів української культури, яким закидали націоналізм і знищували їх за це. Т. зв. "український буржуазний націоналізм, - підкреслює він, - це табличка, яку чіпляли кожному, кого треба було знищити".

Мороз, як, мабуть, ніхто інший, обстоює потребу гуманного націоналізму, а не авторитарного. В його переконанні, авторитарна система, чи це буде крайньо ліва (марксистська), чи крайньо права (тоталітарно-націоналістична) готує для людства і для своєї власної нації запрограмовану людину, людину-гвинтик. Мороз хоче бачити людину, а в тому й українську, яка б була здібна "самостійно породжувати думки, а не брати їх готовими". Він пише: "Коли людину привчать брати готовими, не задумуючись, всі духовні цінності з одного джерела, коли в ній вбивають механізм для самостійного вироблення їх - здавалося б, тоді суспільство мусить стати незламним монолітом. Всі умови для цього нібито є: по-перше, однаковість людських потреб і цінностей; по-друге, беззаперечне, хоч і наївне, поклоніння одному ідолові, що приводить до одностайності". Історія нашого століття вчить, що екстремні системи, ліві і праві, пропустивши людську думку через всі етапи стандартизації і стерилізації "заморожували її крижаним жахом", за словами Мороза. І в такій системі чи системах "люди боялися мислити, людський мозок переставав самостійно породжувати критерії і норми і вважав за нормальне приймати їх готовими". Мороз не дає програми майбутнього, але він вказує на те, що не сміє ніколи більше повторитися - принесене чужими чи своїми на наші землі. СРСР для нього - це імперія людей-гвинтиків, людей-автоматів. Він пише: "Вічне питання "куди йти?" для гвинтиків трансформується у формулу, що не вимагає ніякого розумового напруження: "Куди поведуть". Гвинтик - вимріяний ідеал кожного "тоталізатора"". Слухняний табун гвинтиків можна наректи парламентом, вченою радою - і з ним не буде жодного клопоту. Гуманізм в такому суспільстві сприймається як фальшиве гасло, що не має нічого спільного з дійсністю". Мороз хоче бачити вільну людину в повному розумінні цього слова. "Ніщо не замінить вільної, нерегламентованої думки індивіда, - пише він, - творча здатність якого є єдиним рушієм прогресу. Останній існує завдяки тим, що зберегли здатність мислити, зберегли своє "Я" всупереч намаганням стерти його. Людина без "Я" стає автоматом, яка все виконає, але нічого не породить. Це духовний імпотент, угноєння прогресу, але не мотор його. Всі тоталітарні концепції, які б одежі вони не вдягали, саме так розглядають людину - як угноєння".

Євген Сверстюк перегукуючись з іншими авторами українського самвидаву, - порушує у своїх писаннях національні проблеми, які є питаннями українського визвольного націоналізму. Він хоч говорить про минуле, мріє про майбутню нову людину, яка прийшла б на зміну, за його словами, - "рабам, пристосованцям і слугам". "Ось чому було проголошено, - пише Сверстюк у "Соборі в риштованні", - гласність, демократичні свободи і демократичні права... Вільна людина стала творити громадську думку, а громадська думка трудящих мала визначити дії уряду". В розумінні Сверстюка націоналізм (хоч він не називає його поіменно) повинен бути в першу чергу шляхетний. "Коли не видно ясних доріг і соняшних плаїв, - писав він, - безсумнівною дорогою є найважча -дорога шляхетна. Завжди вона об'єднує людей, стривожених загальнонародними справами, запалених ідеєю праці для духовного оновлення людини й етично відмежованих від міщан та жадібних пролаз. Вона об'єднує людей, які ферментують громадську думку", - і власне це є ще одним аспектом розуміння українського націоналізму, гуманного і шляхетного. В основу всього Сверстюк ставить людину, не ідеали, які, згідно з Шумуком, можна заплямити брудними руками людей. Пише Сверстюк: "Неймовірно багато зусиль і жертв пішло на вироблення людини. Скільки коштувало нашим предкам прищепити своїм дітям гуманні ідеали, вірування, безкорисну любов до істини і повагу до Бога своїх предків". Сверстюк цитує французького історика Мішле: "Національність, батьківщина - головне в житті світу. Коли вмирає батьківщина - вмирає все". Як він, так і Мороз, Дзюба, Шумук, Караванський є пропагаторами громадської думки, яка б відрізнялася від офіційної. Кожна авторитарна система боїться тієї думки. Пише Сверстюк: "Ми - покоління, щасливіше за наших батьків. Ми присутні при народженні громадської думки, яка сміє відрізнятися від офіційної... в суспільстві йде процес демократизації за властивими йому законами - знизу. Громадська думка - це на всіх мовах і в усі часи найвища інстанція: всі мусять рахуватися з громадською думкою. Всі уряди завжди відповідно змінювалися під тиском громадської думки". Громадську думку творить людина, і саме у ній полягає вся таємниця росту чи падіння її - людини, народу, людства. І це філософія авторів українського самвидаву: від людини, через націю до людства, але ніколи і під жодною умовою - навпаки. Як знаменито говорить Сверстюк: "Ми сприяємо розв'язанню світових проблем у міру того, як розв'язуємо свої. Кожна людина в собі мусить розв'язувати ті проблеми, які розв'язуються у світі. Первісний ключ - в людині".

З усіх авторів українського самвидаву одинокий Данило Шумук, крім проблем українського визвольного націоналізму, обговорює також донцовський і ОУНівський націоналізм. І це самозрозуміло: він був учасником КПЗУ, боротьби УПА та мав дуже близьке відношення до дій ОУН в часі останньої війни, має за собою майже 30 років ув'язнення, тому й самозрозуміло, що він має повне моральне право критикувати негативи донцовського націоналізму і ОУН. Хоч у самвидавних виданнях ОУН і визвольний рух часів останньої війни дуже часто згадується - його національно свідомі діячі в Україні уважають за пройдений етап у нашій історії, який вони не заперечують і не відкидають. Але коли розглядати нашу громадську і політичну думку в останніх тридцяти роках поза Україною - ми побачимо, що деякі історичні події у нас ще й далі сприймаються як безсумнівної вартості святощі, а ідеологію українського авторитарного, чи, як дехто називає, інтегрального націоналізму - як незаперечну догму. У нас немає критичної думки чи аналітичного підходу до тих чи інших подій, в чому можна добачати нашу відсталість, що ставить нас в позицію гальма в боротьбі за майбутнє нашого народу. Автори українського самвидаву дуже часто підсилюють тези українського визвольного, але гуманного націоналізму, не пов'язуючи його з донцовським націоналізмом чи націоналізмом ОУН. Хоч вони не виступають прямо проти такого націоналізму, зате вони виступають проти правих і лівих ідеологій, які стоять на базі авторитарности і які є першопочатком авторитарних систем. Коли ці питання - ідеологічні і філософські - з'являлися у низки авторів лише посередньо, то дотепер одинокий Шумук говорить про них цілком відкрито, називаючи їх своїм іменем. Шумук піддає в багатьох випадках дуже гострій критиці практику і теорію організованого в ОУН націоналізму. Але не це важливо. Важливо те, що він визначає перед українством значні проблеми: проблему ідеологій, проблему націоналізму в різних його проявах, проблему марксизму, проблему практичної дії в Україні. Він відкидає негативи - з бажанням, щоби вони ніколи більше не повторилися. Для українського народу в Україні він бачить тільки одну альтернативу: український націоналізм. Але націоналізм гуманний, націоналізм шляхетний. "Якщо тяжіння до незалежності і свободи, - писав він, - є націоналізмом, то таким націоналістом я був увесь час, навіть в КПЗУ, і залишуся ним до останніх днів свого життя. Але якщо ідеологія ОУН є націоналізмом, то таким націоналістом я ніколи не був і не буду..." Дехто може сказати, що Шумук є до наївності гуманістом і вірить в те, чого ніколи не можна здійснити, а це тому, що в націоналізмі він хотів би бачити лише позитиви. Він пише: "Націоналісти убивці і грабіжники - їм (більшовикам) не страшні, такі націоналісти укріплюють їх пропаганду і допомагають їм мобілізувати проти націоналізму весь народ. Найстрашнішим ворогом для них (більшовиків) є культурний гуманізм, шляхетний націоналізм, бо проти такої ідеї їм нема чого протиставити".

Знаючи не лише теорію одного відламу ОУН і її ідеології та застосування її в життя, Шумук хоч їх не схвалює – націоналізму не відрікається і не заперечує його. Він пише: "Оце ж то і все горе в тому, що в нас нічого кращого немає. Ми до кращого не доросли і тому не могли нічого кращого створити. ОУН - це ми, це те, на що ми здатні були спромогтися". Шумук не цілком погоджується з ідеологічними напрямками як такими. Він їх стверджує як існуючий факт, але відкидає як чинник, який протягом існування людства приніс мільйони жертв.

Опинившись на роздоріжжі між марксизмом і націоналізмом, він ставить питання, що далі робити в середовищі постійних репресій і терору в Україні. Він виразно виступає проти підпільної форми боротьби, яка має дуже малі перспективи на існування в тоталітарній системі. Своїм друзям він проповідує потребу закріпитися у своїх власних духовних силах. Коли людина, член нації, буде свідома поневолення свого народу, коли вона буде свідома потреби боротьби за незалежність і коли вона навіть на даному етапі свого життя розчарується у тій чи іншій ідеології, у тій чи іншій організації чи партії, то все одно вона повинна настільки бути підготовлена, щоби знати, що і як їй робити.

З критики Шумуком донцовського і ОУНівського націоналізму, з критики наших історичних помилок, зіставлення його до панівного режиму і російського шовінізму, з блискучих викриттів злочинів КДБ, з позитивного поставлення проблеми визвольного націоналізму - у думаючої української людини зроджується програма дії українського визвольного, шляхетного і гуманного націоналізму в Україні. І саме в цьому, в цих питаннях сходяться дороги авторів українського самвидаву і творців руху опору в Україні.

Не роблячи тут підсумків, бо вони були б зайвим повторенням, я б закінчив цей виступ словами саме Шумука, в яких так знаменно відображається погляд і думка всіх, хто сьогодні сидить в концтаборах Мордовії, Пермського краю і Володимира:

"Я чомусь вірив у те, що якщо я відійду із цього світу свідомим своєї мети, вірним їй, то та моя свідомість залишиться на цьому світі і буде переходити від юнака до юнака, від юначки до юначки. І це навіюватиме їх тим одвічним вогнем, який зберіг нас людьми з палким стремлінням до прекрасного, як вмістилища щастя, добра і правди".