Доволі активну наукову і просвітницьку роботу проводила українська діаспора серед тих, хто був змушений покинути рідну країну і оселитися за кордоном. Українці Канади, США, Австралії тощо творили підручники, укладали енциклопедії, писали і видавали книги, журнали, газети тощо.
Уродженець с. Піщаний Брід (нині Новоукраїнського району Кіровоградської області) педагог, літературознавець Іван Безпечний написав підручник «Теорія літератури». Вперше він був виданий у Торонто (Канада) 1984 р., а вдруге вже в незалежній Україні 2009 року.
Автор передмови до другого видання Ростислав Семків писав про неї: «Своєрідне надзавдання цієї книги: це не просто «Теорія літератури», тобто сухий опис правил і усталених конвенцій художнього письма, а ще й принагідний аналіз найбільш яскравих та промовистих прикладів, узятих з його національної історії; аналіз, покликаний зміцнити національну пам’ять, активізувати пригадування найважливіших імен і текстів українських майстрів художнього слова. Стає очевидним, що пропонована Іваном Безпечним «Теорія літератури» повинна була стати ще й національним оберегом української літературної історії, свідченням її повсякчасної присутності у колі значущих для світового літературознавства проблем…»
Ми маємо знати своїх достойників, які і на чужині берегли наше слово, поширювали духовні набутки українського письменства.
Нижче друкується розповідь про вченого-літературознавця доньки Івана Безпечного Людмили, яка разом зі своїм чоловіком Василем Неліпою багато зробила для того, щоб батькова праця спочатку побачила світ в Канаді, а потім і в Україні.
Людмила і Василь Неліпи
Людмила Неліпа
ІВАН ПРОКОПОВИЧ БЕЗПЕЧНИЙ:
УКРАЇНЕЦЬ, ПЕДАГОГ, АВТОР, БАТЬКО...
Іван Прокопович Безпечний народився 11.XI. 1909 р. у с. Піщаний Брід на Олександрійщині в Україні (насправді Лисогірської волості Єлисаветського повіту Херсонської губернії – нині Новоукраїнський район Кіровоградської обл.), у заможній селянській родині, що її основоположником був кріпак-утікач із Київщини, який відважився заперечити кріпосникові право першої ночі на свою дружину.
Сокирою зарубав його й утік у степи. Це був не злочин, а розправа за всіх кріпаків, яких уважали за бездушне бидло.
Змалку Іван допомагав у батьківському господарстві: пас худобу, працював у полі, на обійсті, а взимку (до початку польових робіт) відвідував школу. Закінчивши сільську школу, вчився в Олександрійській семирічній школі.
1926 р. Іван Прокопович вступає до Олександрійського педагогічного технікуму, що на рік пізніше влився в Кременчуцький, який закінчив 1929 р. Дальшу освіту Іван Прокопович здобуває 1935-1937 рр. у Кам’янському педагогічному інституті, поєднуючи її з роботою.
У серпні 1929 р. одержує перше призначення на посаду вчителя мови і літератури в Козельщанській семирічній школі. А з січня 1930 р. він очолює ще й районну спілку робітників освіти. Як голова спілки, бере участь у всеукраїнських педагогічних конференціях і нарадах, що їх скликає Наркомат Освіти УРСР у Харкові.
У вересні 1931 р. Іван Прокопович переїжджає в м. Кам'янське і влаштовується на роботу викладача української мови та літератури в металургійному технікумі. Але наприкінці цього ж року його покликано на військову службу до гарматного полку в м. Орджонікідзе (Кавказ).
Відбувши однорічну військову службу, Іван Прокопович повертається знову в Кам’янський металургійний технікум, де працює викладачем і завідувачем навчальної частини сектора ФЗТК (фабрично-заводських технічних курсів).
У 1934 році внаслідок реорганізації ФЗТК створено окремий Учбово-курсовий комбінат у Кам’янському, де Іван Прокопович працював аж до 1940 р. то завідувачем педагогічної частини, то директором. У 1940 році його призначено у Львівський інститут радянської торгівлі на посаду вченого секретаря й старшого викладача української мови.
З початком II Світової війни Іван Прокопович був покликаний на фронт. Я певна, що якась вища сила хоронила його від загибелі і він згодом повернувся до Львова.
Як відомо, у зв’язку з розгортанням війни майже всі вищі навчальні заклади по всій Україні німці зачинили, а педагогічний персонал залишився без праці. І лише дякуючи проф. В. Сімовичеві Іван Прокопович дістав посаду літературного редактора у Львівському Українському видавництві, де перебував аж до вигнання. Тут він працював з великою енергією й захопленням. Крім звичайної редакційної роботи, він пише рецензії, нариси, нотатки тощо.
Перебуваючи в стані вигнанця, Іван Прокопович до закінчення війни більше року працює робітником на аеродромі в Зайрінгу, недалеко від Відня. А після війни викладає українську мову й літературу в українській гімназії в Західній Німеччині. Якийсь час був культурним референтом у Реґенсбурзькому таборі.
Прибувши до Канади в січні 1950 р., батько змушений був відступити від свого фаху й працювати робітником в автомобільній компанії аж до виходу на пенсію 1976 р. Проте, будучи надзвичайно здібним і талановитим, він увесь вільний час від заводської роботи використовував для поглиблення своїх знань у ділянці літературознавства.
Іван Безпечний
Як результат цієї праці, він залишив по собі також хоч невелику за обсягом літературну спадщину, але дуже важливу з погляду її значення — книгу «Теорія літератури». Єдиний підручник по сьогодні, що дає не лише усталене розуміння теорії (вільне від радянської інтерпретації), а й збуджує зацікавлення до дальшого, ширшого студіювання письменства. Батько відчував, що цей підручник потрібний і корисний не тільки студентам (яким ця книга вказузала б дорогу до такого поглиблення розуміння літературних творів, яке будило б у їхніх серцях і душах національну свідомість й плекання її та розумне вживання), а й педагогам, критикам, редакторам і навіть кожному культурному читачеві, виховуючи і поглиблюючи в нього увагу до сприймання художнього літературного твору. Адже теорія є як образ, що ним передається усе пізнане, відчуте, пережите й відкрите у творчій лабораторії письменника, поета. Батько знав, що завдання його теорії — передати всі таємниці поетичної творчості якнайяскравіше, якнайживіше, проте він був свідомий, що навчити цих таємниць жодна теорія не може нікого, подібно як будь-кому мистецтву не можна навчитися так, щоб бути справжнім майстром-митцем, а не ремісником, якщо немає до нього природних задатків і здібностей у нас самих.
Крім книжкового видання «Теорії літератури» 1984 р., що за компетентними відгуками була високо оцінена, він друкував також свої статті в різних газетах та «Нових днях». У своїх дослідженнях він завжди вмів висвітлити предмет широко і глибоко, умів охопити з усіх боків всі піднесені питання, вирішував їх із великою майстерністю. Його виклад виявляв живий інтерес до свого предмета, багатий порівняннями, а інколи — тонким гумором. Писав батько легко. Проте більшої ваги він завжди надавав своїм лекціям, ніж друкованим творам. До кожної лекції він готувався надзвичайно старанно, перечитував дуже багато книжок. Умів запалювати в своїх слухачів іскри того вогню, що горів у ньому самому. Його співробітники, студенти й учні завжди були в тісній особистій дружбі.
Великі були батькові заслуги перед батьківщиною у справі поширення освіти в Україні. І то не лише завдяки живому талановитому викладанню предметів українознавства на лекціях шкільних і публічних, а й завдяки енергії, організаторським здібностям, товариськості, привабливості — його карі очі були завжди усміхнені, — відвазі, сильній волі тощо.
Як «батько», це була всебічно прекрасна людина. Незадовго до того, як перестало битися його безмежно добре чуйне серце, він спокійно мовив: «Не сумуйте і не плачте по мені, а в розлуці зі мною думайте, що я з усіма вами разом і, як завжди, поділяю долю і недолю вашу...» Але ми сумуємо і плачемо та будемо сумувати і плакати до кінця своїх днів.
Нелегкий життєвий шлях був Івана Прокоповича. Він пережив усі страшні й грізні події свого часу: дві світові війни, революцію, колективізацію, страшний голод (1933 р.) в Україні, масове виселення в Сибір, переслідування ЧК, ГПУ, НКВД, вигнання. Нелегкий це був життєвий шлях, але цей шлях був освячений незгасною вірою в національну силу свого народу, вірою в його визволення з чужої неволі, вірою в його краще майбутнє.
Нові дні. — 1997. —Листопад-грудень. — С. 23—24.
Торонто
