ОТАМАН СЕМЕСЕНКО

На моє здивування, місцева влада складалася з людей, які не відповідали свойому призначенню і серйозности моменту. Їх легковажність дала місцевим большевикам широкі можливости агітувати навіть у військових частинах. Моя розвідка донесла мені, що моїх людей спиняють на вулицях невідомі Жиди, прохаючи передати такому то козаку, називали прізвище, пакунок. Козака з таким назвиском не знаходилось, а коли розгортали пакунок, то знаходили большевицьку літературу. Місцева влада свого дочекалася: 14 лютого большевики збройно виступили проти Директорії, загрожуючи її представникам і війську, а головне мені в Проскурові. Не довіряючи місцевій команді, всю ініціятиву подавлення цього повстання я взяв на себе.

Його загін мав 3—4 десятки повстанців і в ріжних часах і місцях міняв свою назву: то Залізний Загін, то Чорні Гайдамаки, то Низовий Січовий Курінь, то Брацлавсько-Гайсинський Курінь остання назва — Кіннота отамана Дорошенка.

Відступаючи під натиском червоних сил з Лівобережжа на Правобережжа на кожному постою він за­хоплює ініціативу в свої руки і провадить оперативну працю незалежно від штабу Армії і волі Директорії.

Спочатку лютого 1919 року він прибув в Проску­рів, де мав розвернути свій загін в бриґаду. В Про­скурові він і набув широку світову славу, як орга­нізатор жидівського погрому.

Про цей погром він так оповідав:

— Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом на випадок відступу штабу Армії і Дирек­торії з Винниці і Жмеринки. На моє здивування, мі­сцева влада складалася з людей, які не відповідали свойому призначенню і серйозности моменту. Їх легко­важність дала місцевим большевикам широкі можливости агітувати навіть у військових частинах. Моя розвідка донесла мені, що моїх людей спиняють на вулицях невідомі Жиди, прохаючи передати такому то козаку, називали прізвище, пакунок. Козака з таким назвиском не знаходилось, а коли розгортали пакунок, то знаходили большевицьку літературу. Місцева влада свого дочекалася: 14 лютого большевики збройно виступили проти Директорії, загрожуючи її представ­никам і війську, а головне мені в Проскурові. Не довіряючи місцевій команді, всю ініціятиву подавлення цього повстання я взяв на себе.

***

Своїм зовнішнім виглядом отаман Семесенко скла­дав вражіння спокійного, урівноваженого і помірко­ваного чоловіка. Середнього росту, бльондин, з хо­лодними сіро-блакитними очима, з чесними рисами обличча, стрункий і чемний у розмові, — він певно користувався серед жіноцтва широким кредітом. Були на ньому вишивана шовкова сорочка, підперезана осетинським ремінцем, сині галіфе з генеральськими лямпасами, лякерові чоботи, на голові чорна сму­шева шапка. Йото психіка цілком відповідала його ролі отамана, яку він одержав (з його слів) з ласки сорокаміліонового українського народу.

— Я — нерв, — казав він, — українського орга­нізму. Тому я, як ніхто, відчуваю гостро його бажан­ня, стремління, потреби, наміри. Моя воля, то воля нації, і право судити мене за мої вчинки належить безпосередньо українському народу.

Пізніше ця mania grandiose набула в ньому загроз­ливу для Уряду форму.

Він мав незвичайну енергію і рішучість, не визнавав ніяких авторитетів, включаючи сюди і авторитет Шимона В. Петлюри, не вважав себе зобов’язаним перед ким-небудь здавати звіт за свої вчинки, мав природній дар воєнної гіпнози, що підпорядкувала йому козаків, як німих рабів, які готові були на його заклик кину­тись за нього в огонь і воду.

Інколи запитуєш себе, яким обставинам вдячна Україна, що мала в 1919 році нечуваний в історії врожай на отаманів? Певно з давніх історичних часів наші степи наситилися дикою татарською відвагою і буйним запорожським завзяттям. З першим рево­люційним дощем вийшов з-під землі Парою Оцей на­сичений хміль. Упилася ним Повстанча молодь і ну— виписувати коники по татарському і запорожському звичаю.

Прапорщик російської служби Іван Євтухович Семесенко — отаман Семесенко за часи Центральної Ради знаходиться в Полуботківському полку, що був розташований в Києві. За геть­мана він зникає з очей історика до часу, коли Ди­ректорія подала заклик до повстання. Семесенко пов­стає на Полтавщині і формує з повстанців Залізний Загін, з котрим захопив Лубни, де оголосив себе на­чальником залоги. В Лубнах він попередив жидівську делегацію:

— Справа йде про незалежність держави. Коли маєте охоту творити опір, виріжу вас всіх без винятку. Я мав такі міркування: знаю з досвіду, що Росіяни і ми, Українці — хоробрі і добрі вояки, алеж на підпольну агітаційну і організаційну партійну працю не надаємося. Таким таланом визначається одна жидівська нація. Цю працю на користь червоних вони провадять з тим розмахом, що у нас не знаходиться сил побороти її. По-друге, війна на сльози не вдаряє; методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Большевики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не зазнавали люди на білому світі. Або, або... Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів до щенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, на­коли вони не кинуть своєї праці в рядах наших во­рогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і подолати ворога і не пошкодити його здоровлю. Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дур­ниця! Шустер і Вайсберґ тепер мої добрі приятелі. Додаю, погроми — мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене, як бандита. Населення Проскурова ствердить: ні один Жид не поскаржиться, що його ограбували мої люди. Преса навіть не уявляє собі і тієї дрібниці, що наколи б я був дійсно бан­дитом, то награбувавши грошей, певно давно кудись зник би і жив би, як у Бога за пазухою, а не чекавши на себе ворожої кулі. Така моя правда: в Проскурові я визволив Директорію і Армію від трагічної неспо­діванки. І що було мені в подяку? Не пригадую собі тепер, але здається мені, що на другий день пред­ставники Міської Думи закинули мені, як я посмів проляти на вулицях кров. І смішно мені і гірко! Жал­кую тепер, що тоді я обмежився лише слідством, а не розстріляв їх на місці. А була така думка. Хіба розуміли ці шпаки (дослівний його вираз), що то б війна і де кінчаються її межі. З Проскурова я мав виїхати в запілля ворога, аби глушити його ззаду. У Кам’янці, де я мав підготовитись до цієї подорожі, я несподівано був заарештований з наказу Петлюри.

***

Для арештованого ота­мана Семесенка місця в двох арештантських ваго­нах при штабі Дієвої Ар­мії не знайшлося: ваґони, як шотландські бочки оселедцями, були начинені в’язнями з низу до гори. Для нових в’язнів прийшлося пристосувати то­варовий ваґон, в який і запросили на мешкання: отамана Семесенка, двох Жидів-комуністів Шустера Мойсея і Вайсберґа Ісаака і большевицького аґента з Москви Володи­мира Булгакова.

Отаман у всьому лю­бив порядок: того ж дня він розмежував терито­рію ваґону між своїми колегами, призначивши кожному для оселі кут і склавши чергу, кому і в який день стежити за чистотою ваґону.

Треба було дивуватися тій згоді і ввічливости, що панувала між людьми ріжної національности і ріжних політичних переконань. Певно, ніхто з Жидів не повірив би, коли не бачив би на власні очі, як герой не­давнього Проскурівського погрому сьорбав з Жидами з одної миски зупу, яку отамани прозивали брандо-хлистою, ділячись з ними останнім кавалком хліба.

Літні дні здавалися для в’язнів такими довгими, що вони вичікували ночі, як тої небесної манни. З нудьги і розпуки між отаманом Семесенком і Шустером ви­никали дебати на ріжні теми з пережитого часу. Пригадую одну з таких розмов.

Перший зачіпив отамана Шустер, учень матуральної кляси Рівенської реальної школи, начитаний і роз­винений.

— Мене дивує одно явище, — казав Шустер. — Прошу вас звернути увагу на зовнішній вигляд су­часного нам українського представництва: один в жу­пані дивного викрою і в штанах — шириною в Чорне море, другий у каптані з вильотами і вишиваній со­рочці з кольоровою стрічкою, третій у селянських капцях на босі ноги та діравій свитині. Цікаво дові­датися, кому потрібна ця маскарада. Українська ін­телігенція, як і інші, засвоїла європейську культуру; ніби їй випадало засвоїти і той зовнішній вигляд, що ріднить інтелігенції всіх націй. Проте я бачу щось іншого. Я розв’язую це питання так: правдивої укра­їнської інтелігенції у нас бракує. Замість широкого світогляду та ідейного скарбу в голові українського представництва — пустка Торічеллі. Цю пустку воно й окрашує тим екзотичним одягом, що кричить про нього: — Подивись на мене, хіба я не щирий Укра­їнець.

— А мене дивує інше явище, — спокійно відповів отаман. - Я не посідаю високої освіти, однак теж дечому вчився, дещо читав і бачив. Прошу з’ясувати мені, чому незалежна Україна застрянула Жидам по­перек горла? Чому більшість чекістів з Жидів? Всі комуністичні організації в жидівських руках. Політко-мами в совітських військах — в більшости Жиди. Я маю докази, що жорстока лють, знущання, глузу­вання, які учинено над моїми полоненими, були жи­дівського походження.

Дебати кінчилися тим, що Шустер тремтячим, як у молодого козла, тенором, затягнув:

— Зоре моя вечірная!

Другого тенора забрав отаман. Вайсберґ густим ба­сом, як столичний протодіякон на архієрейській служ­бі, заглушив їх обох. Булгаків не співав. Насупившись і склавши на грудях руки, як то робив Наполеон, він бігав широкими кроками по ваґоні з одного кута в другий і голосно деклямував:

— Судьба іґраєт челавєком.

Ана завістліва всєґда...

***

Отаман не бажав помирати. Одної ночі у вагон увійшли сотники Козієнко і Стрижак і, тримаючи в руках са­мопали, сказали:

— Просимо отамана до полковника Чоботаріва на допит.

Отаман зблід, затрясся і рішучо відповів:

— З ваґону я не вийду.

— Чому?

— Ясна річ, що ви мене розстріляєте.

Пів години доводили йому сотники, що він поми­ляється, проте його не переконали. Погодилися з ним, аби до Чоботаріва його провожало з ними все насе­лення вагону.

С. В. Петлюра наказав перевести слідство над ота­манами в короткий термін і винуватих покарати по всій строгости закону. Отаманів перевезли до Кам’янця і розмістили у місцевій вязниці. Слідча комісія майже закінчувала розпорядження Головного Отамана, коли несподівано Проскурів захопили Денікінці. Комісія розбіглася і Семесенко опинився на волі. З вір­ними йому козаками він прибув до Галичини, під прізвищем отамана Дорошенка. У Галичині одружився, перезимував, відпочивши від тих невигод і клопотів, що перетерпів після Проскурова.

На весні 1920 року, почувши, що в Могилеві полковник Удовиченко формує 3-тю Залізну Дивізію, він вирядив до нього свого ад’ютанта Литваківського з предложенням своїх по­слуг. У 3-ій Дивізії він залишався щось недовго. Роз­вернувши свою сотню у загін імені отамана Доро­шенка, він знову розпочав бойові акції, незалежно від Уряду і штабу Дієвої Армії. Штаб Армії дав заряджан­ня про його арешт в зв’язку з проскурівською подією. Отаман про цей наказ провідав і, скликавши загін, сказав: «Маєте, хлопці, розійтися, куди хто хоче. Я від’їжджаю за кордон, де маю роздобути грошей і сформувати армію, з якою ролю Головного Отамана цереберу на себе для вашого добробуту і на користь нашої Батьківщини. Чекайте на мене».

За Коломиєю на чеському кордоні його заарешту­вали і привезли до Чорткова, де і ув’язнили. Петлюра наказав провести слідство якомога швидше і суворо покарати винних.

Понизивши голос і зирнувши на двері, чи хто не прислухується за дверима, отаман додав:

— На наше безголов’я, провід над військом забрала людина, яка намагається догодити і соціялістам і пра­виці, селянам і поміщикам, Жидам і Европі. Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби, — карта його на таку величну ставку, як виз­волення Нації, напевно буде бита. Коли Бог допо­може мені позбутися оціх кайданів і вийти на волю, я знайду сили перебрати на себе верховну владу і щасливо закінчити боротьбу. Я навіть у своїй думці не можу припустити, що Петлюра мене розстріляє. Уявіть собі, померти так безславно, чорт знає де, приняти смерть від руки невідомого ката.

У липні — серпні 1919 р. Іван Семесенко неодноразово звертався з листами до Ради Міністрів УНР та до Головного отамана Симона Петлюри, в яких вимагав звільнення, покликаючись "на заслуги перед Україною і незадовільний стан здоров'я (17 поранень, хвороба нирок тощо).

Полевий суд виніс йому смертний присуд.

Коли охорона штабу Дієвої Армії ви­везла його на розстріл з Чорткова у поле, де його хотіли приставити до скелі, однак на це положення він не давався. Він кидався на сторожу і, піймавши кого-небудь, стискав його такими залізними обіймами, що не знаходилося фізичної сили його одірвати. До світанку бідкувалася охорона, намага­ючись приставити його до скелі; нарешті повалили його на землю і забили лежачого...

Можливо, що при інших революційних обставинах Україна мала би свого Мусоліні в постаті цього за­лізного диктатора.