Одкрий ворота, отроче, і увійди до них – який то красен рай слов’янський!

Текст виступу на науково-практичну конференцію „Буття народу” „Як допомогти дитині, що приходить в явний світ, виконати свою програму народження і стати людиною – цілісним українцем”, яка відбулася 22 березня 2008 р. в м. Києві

Виховання дитини, як зазначала велика українська письменниця Докія Гуменна, починається з першого хуху-дмуху, слова, усмішки й погляду. Кожний звук, кожний архетип мови з раннього дитинства виробляють відповідну психічну енергію для розвою нової особистості і наповнюють її певним змістом. Згодом ці особистості формують дух нації.

Що даємо дитині ми сьогодні? Нещодавно вичитав в одного громадського діяча: „Україну заполонюють чужі манери, чужі звичаї, чужі фасони розуму і одягу – ніби нічого свого у нас ніколи і не було. За потурання нинішніх правителів з нашої молоді твориться тип людини цинічної, яка поклоняється удачі і ради неї піде на все. Моральна духовна мутація робить з нас ворогів власної історії і нації”.

Справедливі слова. Але перш ніж дорікати молоді і навіть правителям, наша духовна еліта (філософи, історики, письменники, митці) мали б переконати суспільство в тому, що є кращі зразки, важливіші цінності і що вони належать власному народу.

Тим часом вони самі користуються і іншим продовжують пропагувати фальшиві постулати, нав’язані набагато раніше, ніж те, що сьогодні всмоктує з екранів телевізорів молодь. Наша еліта не показала чітко і ясно переваг української мови, української філософської думки, духовної та історичної спадщини. Більше того, маємо купу власних інститутів, академію наук, але один із її керівників, академік П. Толочко заявляє в одній російськомовній газеті, що з діда-прадіда абсолютна більшість росіян живе на своїй землі, яка «в силу различных обстоятельств стала украинской». За його словами виходить, що ми взагалі тут випадкові люди. Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні Національної Академії наук України (НАНУ) видає в 1996 р. словник-довідник „Власні імена людей” (автори Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківська під редакцією В. М. Русанівського), де читачеві показують конкретно, що ми не маємо жодного українського імені. Щонайкраще можна знайти якийсь десяток загально слов’янських, а то все грецькі, єврейські, латинські (хоча такої держави і народу ніколи не було), німецькі, російські, арабські і навіть грузинські. Читаєш інший продукт того ж самого інституту НАНУ „Етимологічний словник української мови” і знову: як не латинське слово чи грецьке, то французьке і навіть церковно-слов’янське, а ми ніякого внеску в свою мову не зробили.

Як в такому разі можна вимагати від молоді триматися свого берега, батьківських настанов і материнської мови, коли з дитинства все краще їм пропонується на іншій мові, на чужих казках і героях, а наші прадіди такі були недолугі, що навіть своїх імен та слів не витворили?

Між тим, саме наші пращури ходили походами в Індію, Грецію, Єгипет, саме вони дали світові слово. Наші топоніми, гідроніми з давніх-давен розкидані по всьому світу. Смирна, Ліда, Лебедян, Бура, Пелена, Олен, Коло, Кума, Род, Карпати, Троя, Троада, Сала, Зона – в Греції і Малій Азії, Милан і Спина в Італії, Пальмира – в Сирії, Алі-Кош, Тегеран (То гора) – в Ірані, Яримтепе, Багдад (Богдан), Хорсабад – в Іраку, Гольфстрим (гулстрим – стрімка течія) в Атлантичному океані... В Геродота знаходимо зразки українського мовлення, яке використовували мідійці, завойовники Персії... Є серйозні підстави говорити, що на початку першого тисячоліття до нашої ери в чорноморсько-середземноморському регіоні існувала єдина державна мова і що нею була саме праукраїнська мова. Але навіть натяку на це не знайдемо в працях наших вчених. За їхніми висновками ми не могли з’явитися раніше того, як нам визначила Москва – приблизно в 12 ст. нашої ери.

Українська мова – це геніально осмислена і правдива мова. Це справді „божиста, богодана, богообрана мова”, як підмітив український поет, єврейського походження Мойсей Фішбейн. Ця мова не потребує якихось додаткових прикрас чи запозичень ззовні. В ній промовляє кожний склад, кожна літера і звук.

Для ілюстрації наведу лише кілька прикладів.

Скроня – це те, де приховується (скривається) найбільше багатство людини – розум, мозок. Скриня (міняється лише одна літера) – це те, де зберігаються (прикриваються) матеріальні статки людини. Порівняймо тепер з російськими відповідниками: скроня там висок – тобто, те, що висить у порожнечі. А зовсім далеке від нього сундук (скриня) у них предмет, куди щось сунуть.

Ім’я Христина у нас буквально означає Христова захисниця, у росіян Крєстіна – крєст і тіна (багно)...

А чи може хто навести приклад, де українська мова вилюднювала б бісовщину? Немає такого. Тим часом, в сусідньому „вєлікаму і магучєму” це робиться запросто: “бес-человечный”, “бес-совестный”, “бес-честный”, “бес-сознательный”...

Відома українська мовознавиця Лариса Масенко справедливо зауважує, що мова, це своєрідний енергетичний щит, який захищає народ від різноманітних катаклізмів, і наводить такі приклади: українське „виховання” і російське „воспітаниіє”. Одне вказує на те, що дитину треба сховати, вберегти від чогось, а інше – на харчування . Це зовсім різні асоціації. І коли людина переходить та таку мову, вона руйнує свій менталітет. Вона вже виростить іншу дитину, з іншими цінностями.

Але чи ховаємо ми дитину від впливів, які руйнують її душу? Чи розповідаємо їй про велич наших пращурів і їх досягнення, якими користується весь світ? Людина повинна розвиватися на правдивій історії, на найкращих здобутках свого народу. Інакше вона постійно буде відчувати свою неповноцінність.

Щоб споганити віру наших предків, бога Творця, бога світла і шлюбу Сварго християнські священики нав’язали нам вважати Сварогом, порівнюючи з рогатим чортом. Але те, що роги нічого не мають до Бога Роду нашого підтверджують навіть оригінальні дощечки Влескниги, де бачимо: лишень Сварг і Сварго. Роги то до готів та печенігів, про що однозначно розповідають їхні імена: Германаріг, Детеріг, Рогволод, Рогніда...

Але справу зроблено. До найсвятішого і найдорожчого ім’я наших предків донині додаються роги. Навіть деякі перекладачі Влескниги продовжують поширювати ці брехні в своїх перекладах і заснованих ними журналах. А за цим ідуть наступні перекручення. Місяць Сіниць, тобто час заготівлі сіна, у них випадає на жовтень; весняний місяць Білояр, коли стає довшим білий день і сіють ярину, у них лютий... Весь календар, який досить чітко виписано у Влескнизі, поставлено з ніг на голову. А це не просто календар, це життєдайне Коло Бога Сваргора або Небозвід. У ньому зафіксовано багатовікову хліборобську традицію наших предків, відображено гармонійне співіснування людини і природи. Це космічно-релігійний світогляд наших праотців та праматерів. І так вільно обходитися з ним нікому не дано права.

Помилка в думках викликає помилку в словах, помилка в словах викликає помилку в ділах, кажуть вчені. Тому і блудимо ми в пошуках своїх історичних джерел, в пошуках порозуміння та національної ідеї.

Мусимо повернути в наші серця предківську правду і предківську віру. Надати словам і поняттям їх природного, а не спотвореного значення. Прислухаймося, як чарівно звучить уривок з Влескниги про наш календар:

„Се бо, молячись, найперше Триглаву поклонятись маємо, і йому велику славу співаємо. Хвалимо і Сварга, Діда Божого, який тому роду Божеському є началом і всенькому роду криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає. А ту воду живу п'ючи, живемо, допоки не прийдемо як свої до Нього, до Лук Його Райських. І Богові Перуну-громовержцю, Богові боріння скажемо не переставати живих явищ Кола крутити в Яві. Це він нас веде Стезею Прави до брані, і до Тризни великої за всіх полеглих, які йдуть у життя вічне до полку Перунового. І Богові Свентовенду славу проголошуємо, бо цей Бог став Правією і Явією, і Йому співаємо пісні, поки світло є, а через Нього бачимо світ і Яви буття. І від Нави Він нас вбереже, і через те хвалу співаємо. Співаємо і танцюємо Йому, і звертаємося до Бога нашого, який ті Землю, Сонце наше і зірки утримує. І світ міцний творить на славу Свентовендову велику.

Слава Богові нашому!

То бо радіє серце наше. Тож одречемося од злих діянь наших, та прилучимося до добра. Отроків пускаємо і обнімемося се сотворивши.

Це не збагнути умом розторгнутим. Вшануємо, як уміємо, бо то є тайна велика, як і Сварг. Перун та Свентовенд, обоє удержані в Сварзі, а з обох боків їх Білобог і Чорнобог б’ються, але вони, і Сварг, тримають світ, аби не бути йому повергнутому. А за тими обома Хорс, Влес і Стриб, а поза ними — Вишень, Леле, Літиць, Радогощ, Календо, Кришень. І їх усіх удержує Сивий Яр або Дажбо.

А вони творять Білояра, Ладо, Купало, Сіниць, Житниць, Вєніч, Зраниць, Овсєниць, Просиць, Студець, Лідиць і Лютець.

А це є: пташиць-звіренць, милиць-дощиць, плодець-ягодець, бджолич-рєстиць, кленчиць-зеренць, вітриць-соломиць, грибиць-ловиць, бесідиць-сніжиць, страниць-святиць, радиць-світиць, кревиць-красиць, травиць-стеблиць.

А затим інша суть: родиць-маслиць, живиць-водиць, листвиць-квітиць, бодич-зведич, громич-сімич, липець-рибець, брезич-зелинць, гориць-страдиць, спасиць-листвеверзиць, мислиць-гостиць, ратиць-страниць, чурець-рідиць.

А те бо освячує Огнебог Семург і віщує швидке та чисте весняне відродження; і в тому суть Триглава, який з неба іде до нас”...

Не варто нічого видумувати, це не назви тижнів, як дехто пише. Вникнімо в зміст:

Пташиць-звіренць – це період, який припадає на місяць Білояр (нинішній квітень), саме тоді, коли оживає природа, гніздяться птахи і плодяться звірі; милиць-дощиць – особливо благодатний (милий) дощ (згадайте народне: „два дощі в травні і не треба агронома”) припадає на місяць Ладо; плодець-ягодець – починають дозрівати ягоди і плоди – Купало; бджолич-рєстиць – період роїння бджіл – Сіниць; кленчиць-зеренць – заклик (клич) про те, що пора збирати зерно – Житниць; вітриць-соломиць – період вітрів, що розвіває солому – Вєніч, місяць, який вінчає хліборобський рік; грибиць-ловиць – час для збирання грибів і початку полювання – Зраниць, тобто місяць коли вже рано починає темніти; бесідиць-сніжиць – найкраще вже сидіти вдома, мирно бесідувати, бо вже починає сніжити – місяць Овсєниць; страниць-святиць – святе діло дати притулок мандрівнику, який не встиг до холодів потрапити в рідну домівку, або допомогти якомусь бездомному – Просиць; радиць-святиць – найкращий час для Віча, щоб порадитися про суспільні справи, святкують Коляду – Студець; кревиць-красиць – період лютих морозів, що красить ніс і щоки – Лідиць; травиць-стеблиць – вказує, що обмаль вже трави-стебла (сіна) для худоби – Лютець.

А за тим іде інша суть, відповідно до тих же місяців: родиць-маслиць – починають телитися корови, народжуються телята, з’являється молоко, масло; живиць-відиць – те саме що й у першому випадку: благодатний весняний дощ, який наші предки називали Живою Водою; листвиць-квітиць – період буяння листви та квітів; бодич-зведич – найкращий період для зведення (парування) тих, хто бодається, тобто корів; громич-сімич – період (мабуть тиждень) сильних громів; липець-рибець – квасять в липівки (бочки) овочі, ловлять і засолюють рибу; брезич-зелинць – зелень уже відходить, ледь бринить; гориць-страдиць – дерева вже горять, листя опадає; спасиць-листвеверзиць – спасаються опалим листя, щось накривають від морозів або запасають вівцям та козам; мислиць-гостиць – період гостин і спільних роздумів; ратиць-страниць – починають меншати запаси для худоби (ратиць), треба економніше витрачати корми; чурець-рідиць – чурець (чур, щур – старий) – найстаріший період року, рідиць – розмерзається земля, під ногами рідке болото...

„Одкрий ворота, отроче, і увійди до них – який то красен рай слов’янський!” – закликає нас автор Влескниги. Яка глибина думки, яка краса слова. Ось на якій базі виховувалися наші предки, а ми переймаємо августів, октябрів та фебруарів і т. п.

Маємо мобілізувати всі свої сили, віру, впевненість, щоб формувати нового українця, вільного від чужих догм, свідомого, мужнього, розкутого та ініціативного. Щоб не сказав він про нас, як свого часу писав автор Влескниги: „Наші жерці про Веди турбуватися закликають... а їх вкрали у нас!”... Тільки на свої історичних та мовних джерелах український народ зможе відчути себе нацією.