НОВОСІЛКА

Село Новосілка Розкішненської сільської ради, Голованівського району, Кіровоградської області було засноване на початку XVIII століття. Через село протікає річка Мокра Деренюха, яка бере початок із колишньої криниці мого діда Володимира Корчевського в селі Мар’янівці. Вливається вона в Південний Буг біля Люшнюватого. Колись власником землі сіл Мар'янівки та Новосілки, за словами вже покійного старожила Якима Корчевського, був пан Знамеровський.

Частина цієї землі знаходилася в оренді такого собі Шипаша, нібито циганської національності. Проте він був добрим господарем та, ще й відмінним ковалем. Шипаш у Мар'янівці залишив чудовий будинок, в якому після революції розмістилася початкова школа. Багато мар'ївчан вийшло в світ із того пер­шого сільського храму-науки, і добилося певних висот у житті, як от мій одно­літок генерал Пашкевич Сергій Антонович.

Це була казкова школа за своїм архітектурним і ху­дожнім виконанням – які класи, грубки, стелі, карни­зи!... А місцевість! Будинок потопав у зелені дерев та пахучих бузкових кущах. А неподалік – дзеркало Шипашового ставка. Нині від того приміщення лише купа глини рудої лежить.

Добрими орендарями землі в нашому краї були також брати Георгій і Олексій Тумановські. Пам'ятаю, ма­ти, проводжаючи на пасовисько, казала: „Гоніть на Тумановське, там такий травостій..." – це на північ­ний схід від Мар'янівки, де був і ліс Тумановських. А ми й не відали, що ті поля були чиїмись, адже народилися і росли, ко­ли все було наше і... нічиє.

Пра­цьовитіші і кмітливіші ставали госпо­дарями, брали в оренду землю і будували хутори. Так на південь від Мар'янівки виріс хутір Чабанівка (господар Чабанюк), на півночі – хутір Зубка. Не так давно зникла вже криниця «зубкова», а яка там була чудова вода! Мед, а не вода, – ліки!

В Новосільці також жив багатій Круць (ту частину села й досі називають Круцівка), там він збудував млин, який обслуговував усі близькі села. Нині і його сліду немає. Отож село Новосілка ділилася на Круцівку, Хитрівку (південно-східна частина) – тут, ближче до полів, селилися, нібито, „хитрі" люди, щоб хитрувати – що впало під­бирати (це вже за колгос­півських часів) і Грицівка (де жила родина Гриців – східна частина села).

Лісові маси­ви також носили назви їх власників – Туманов­ських, Котлевських, Сміш­них. Та й сама Мар'янівка, кажуть, названа іменем багатія Мар'яна. Мав свою лісову ділянку і Тимофій Режепа.

Події першої революції 1905 року не пройшли осторонь мого рідного села. Бунтівники Новосілки, а це була сільська біднота, спа­лили деякі споруди економії Знамеровського, Стадницького і скосили на полі частину хлібів, вимагаючи підвищення плати за роботу. Селянські виступи були приду­шені, найбільш активних заарештовано та відправлено до Сибіру. Серед них Душка Пилипа, Вінни­цького Афанасія, Масельського Федора, Аданюка Терентія, Паламарчука Пет­ра, Якименка Самуїла. Організатором бунту був Коковський Федір, який у 1901 році дезертирував із царської армії. Після революції переховувався і продовжував вести підпільну роботу. У 1912 році заарештований і засуджений на 15 років каторжних робіт. В село не повернувся. Загинув, нібито, під час громадянської війни.

Після подій 1905 року в село було призначено стражника (жандарма), який слідкував за настроями людей і карав непокірних...

Багатьох своїх земляків пам’ятають у Мар'янівці та Новосілці. Наприклад, вчителів Борисовського Михайла, Могильницького, Лерничку (єврей­ку), яка, до речі, працювала аж до війни, і разом з Павлоцьким та Іванцовим була закатована фашистами.

У розподілі землі поміж бідняками активну участь брали Єрасов Іван Ф., Бондарук Лукіян Тихонович, Чайковський Яків Миколайович, Поліщук Арефа Макарович. В селі Розкішному, коли ділили землю поміщика Годлевського, то на Єрасова із сокирою накинувся економ Гулевський. Лише сміливі дії фронтовика Мельничука Клима Філатовича попере­дили смерть активіста.

В Новосілці було дві церкви. Перша – з дзвіницею і куполом та сторожкою біля неї (яку я ще пам'ятаю – у 1950-х роках у ній жила технічка Віра Бомба). На її місці голова к-пу ім. Фрунзе Т.М. Порхун побудував у 1960 році дитсадок. Друга церква стояла там, де в 1985 році голова колгоспу „Дружба" М.І. Притиковський побудував „Кафе". Церкви на початку 30-х років зруйнували, а „Кафе" – недавно пограбували „нові українці" і стоїть порожня будівля на пагорбі серед села як сиротина.

Період громадянської війни в селах Розкішненської сільської ради, за тверджен­ням, вже згадуваного мною старожила Я. Корчевського був більш-менш спокійним. В 1920 році в Новосільці був створено сільревком, його першим головою став Семен Килимник.

Такі юнаки, як Килимник Іван Семенович, Осаулець Іван, Осаулець Євген, Лисий Юхрем Михайлович (мій батько), Лужанський Ілько, Чамлай Феоктист були пе­ршими добровольцями Червоної Армії. Добровольцями Голованівської райкомендатури з Новосілки служили Калістрат Вінницький, Трохим Мельничук та Да­нило Покрова (до речі, син Да­нила Онуфрійовича – Володимир Покрова кандидат медичних наук, заслу­жений лікар України, очолює кардіологічний центр в м. Кіровограді).

У 1921 році організовано комсомольський осередок. Очолював його в Новосілці і Розкішному Вінницький Калістрат Іванович. Пер­шими комсомольцями були Шпаченко Іван Ф., Покрова Д.О., Бондарук Серафим, Поліщук Михайло та інші. Комсомольці брали активну участь в боротьбі з банди­тами, які діяли на території району. Розказували, що під час однієї операції в лісі біля Голованівська бан­дити схопили Мельничука Т. І., який пішов у розвідку. Його, нібито, жорстоко катували і спалили на вогнищі. В 1921 році було організовано комнезами. Новосільський очолив Семен Порфирович Легкий (його син Павло у свій час був головою райсуду), а Розкішненський – Серафим Бондарук.

В 1921-22 рр. на північ від Розкішного посилилися перші переселенці (з Розкішного, Голованівська, Межирічки) і заснували село Маринопіль, яке розта­шоване в мальовничому місці біля лісу. Селище по­топало в зелені, там була молочнотоварна ферма, свиноферма, вівцеферма, чудовий клуб, який побу­дував перший будьонівець Чамлай Феоктист Данило­вич (батько нині покій­ного Бориса Чамлая, поета-сатирика,). Та з приходом вже новітніх реформ не зали­шилося і сліду від Маринопільського господарства.

На півдні біля Розкішного в 1870 році з Київської губернії поселилися переселенці і назвали село Переселянами, а в 1901 році, коли народилася перша дитина, перейменували його на Костянтинівку – іменем но­вонародженого хлопчика Костянтина... Там була перша в районі ГЕС та к-п ім. Ворошилова. Зараз – ні ГЕСу, ні колгоспу, ні села – лише О.Г. Кулішенко, до речі, в'язень німецького кон­цтабору Освенціум ще тримається цієї землі.

У 1923 році землю поділи­ли відповідно до кількості членів сім'ї, проведено вибори до сільрад, які були організовані замість сільревкомів. Першим головою сільради в Новосілці обрано Божедарного Андрія Якимовича, а в Розкішному – Каньовського Терентія Никифоровича.

У 1927 році в Новосіллі бу­ло організовано кандида­тську групу членів ВКП(б), секретарем якої обрали К.І. Вінницького, а в 1929 році уже була створена парторганізація, секретарем якої став Ткаченко.

У 1927 році у Новосілці створено СОЗ, який об'єднав до 40 селян. Він мав трактор „Фордзон" (перший тракто­рист Корнійчук Гнат Гри­горович, який, до речі, зараз живе у Новосілці у віці 95 літ, а його „Універсал" стоїть на п'єдесталі на тракторній бригаді у Новосілці).

У 1929 в Новосілці було організовано аж 6 ко­лгоспів, в яких головували Вінницький Гордій Іва­нович, Калиновський Андрій Овсійович, Мельничук Йосип Філатович, Бандуровський Сидір Логвинович, Божедарний Марко Якимович, Суржок Маркіян Трохимович. А вже в 1930 році було створене кущове колгоспне об'єднання. До Новосільського куща вхо­дили колгоспи сіл Розкі­шного, Пушкового, Липовенького, Капітанки та Молдовки. Головою цього об'єднання обрали К. І. Вінницького.

Після важких голодомо­рних 32-33 років, які забрали чимало моїх земляків у могили, господарства ста­вали на ноги. З'явилися пе­рші успіхи у сільськогоспо­дарському виробництві. Наші дівчата, наприклад, буряківниці Явдоха Коваль, Катерина Коберняк, Ніна Ришетнік виростили у 1936 році по 500 ц з га цукрових буряків. Тоді ж колгосп зібрав небачений досі врожай озимої пшениці – по 20 ц 3 га. Однак, мирну працю перервала фа­шистська навала.

З перших днів війни чоловіків мобілізували на фронт. На схід було вигнано худобу з колгоспів, вивезено трактори, машини, реманент, коні. Залишились лише жінки, діти, старики, серпи, коси, граблі, вила...

Уже 2 серпня в село вступили окупанти. Проте 6 числа частини Червоної Армії, які прор­валися з оточення в районі Підвисокого, раптовим нас­коком звільнили Новосілку та Мар'янівку на деякий час від фашистів, але розлючені втратами фаши­сти (а вони зайняли цілий цвинтар вище Мар'янівки) розстрі­ляли 27 мирних жителів села.

Пізніше на роботи в Німеччину було відправлено близько 130 юнаків та дівчат, звідки не всі повернулися додому. Під час визволення села загинуло 12 відомих і 97 невідомих солдат Радянської Армії. Загалом 496 жителів Розкішненської сільради брали участь у війні – 259 за­гинуло, 227 нагороджено орденами та медалями. Ви­ходець села Новосілки – Каньовський Олександр Дени­сович став Героєм Радян­ського Союзу.

Жителі мали міцні зв'язки з партизанами загону „Південний", який діяв на території нашого району. Вони постачали зброю, продукти, доповідали про переміщення ворога.

Із загиблих на Новосілку та Мар’янівку припадає 178 людей.

Після війни у Мар'янівці нас, напів­сиріт, було 50%. Залишився і я без батька. В 46-му пішов у перший клас Мар'янівської почат­кової школи. Мені не було що взути, то мати обмотувала ганчір'ям ноги, а я сту­пав у сліди Євгена Менчука, який мав чоботи, і так добирався до школи. Там сушив те ганчір'я під грубкою і так само добирався назад додому. Замість шапки я носив мамину хустку...

У 1956 році я закінчив Троянську середню школу ім. В.В. Маяковського. Пе­ред нами, юнаками, здава­лося відкриті всі дороги, але бідність не давала ступити і кроку. І я пішов працювати до колгоспу. Заготовляв корми, садив садок за Мар'янівкою, який сьогодні вирі­зають і розтягують на дрова.

В 1945 році відновив роботу колгосп ім. Сталіна в Мар'янівці. Першим післявоєнним головою був молодий офіцера Василь Петрович Гуйван. Він багато зробив для розвитку тваринницької галузі, щоправда тварин змушені були утримувати в примітивних приміщеннях ще тих господарів, які орендували землю до революції. Свині вирощували в землян­ках, де, до речі, вони досить непогано набирали вагу.

У 1952-му вже об'єднаний Новосільський колгосп „Радянська Армія" був учасником виставки у Москві за найвищий урожай проса.

В 1957 році реорганізували машинно-тракторні станції, і техніка перейшла у володіння колгос­пів. За селом на південному сході почали будувати тракторну бригаду, а до цього були польові трактор­ні стани, де зберігали і ремонтували механізатори техніку на відкритому повітрі. Почалося будівництво механізованих містечок зі складами, гаражами, заправками, майстернями. Будувалися також тва­ринницькі ферми – одне з найбільших поруч з бри­гадою – на 1100 голів ВРХ.

Найбільше пам'ятають у Новосілці голову колгоспу Тимофія Порхуна, який хоч і недовго працював (1959-1962 рр), але встиг побуду­вати контору колгоспу, клуб, поштове відділення, біб­ліотеку, школу, дитсадок і заасфальтувати центральну вулицю. Мені особисто дове­лося тісно спілкуватися з ним. Помітивши, що я, моло­дий спеціаліст, ходив у полатаному костюмчику, голова викликав мене в контору і сказав: „Виписуй гроші, і ку­пи собі костюм, взуття, щоб молодий ветеринарний фа­хівець був, як і належить бути інтелігенту".

Господарські будівлі колгоспу то заслуга голови В.Р. Покрови.

Об'єднання двох госпо­дарств „Фрунзе" с. Новосілки та „40 років Жовтня" с. Розкішного у лютому 1973 році прийняв О.М. Менчій, який у 76-му передав госпо­дарство М. І. Притиковському. При Миколі Івановичу також було багато зроблено.

Але, звичайно, головну роль відігравали люди: тва­ринники, механізатори. Новосілка може пишатися тим, що саме її представниця Ганна Петрівна Гуйван пер­шою в районі подолала 5-тисячний рубіж надоїв мо­лока від корови. Ми також пишаємося хліборобами-орденоносцями Миколою Володимировичем Коберняком, Володимиром Савовичем Легким та багатьма іншими, хто прикрашав своєю працею нашу землю і примножував багатство села. Прикро, що останнім часом багато з цього пущено за вітром. Але віриться, що ще будуть у нас господарі, які не дадуть загинути селу.

2001 р.