...не з цього світу сповідь

У надвечір′я гавкіт собак лункіша І голоси дітей на вигоні… Простір чуттєвої осяжности - Скажи слово - і відгукнеться творіння Змахни рукою і являться зорі, Або впаде стигла абрикоса Роздавшися луною у синяві вечора.

І не питай де саме закопано тьмяний стручечок твоєї пуповини. Вона тягнеться през покоління, тут, у пилявій засусі петрового батога, така ж цупка й нерозривна. Тут у вселенському гавкотінні садибних псів, у вечоровій луні галасу сільської дітлашні.

не з цього світу сповідь Івана Сергієнка

Матір не вибирають. А – батька?..

Я вибирав... Того чи іншого. Як мені заманеться, так і ставав я Тарасовим, або Івановим... І хоча лоно моєї матері не знало тепла цього зачаття, воно втілило цю плоть.

Пам'ятаю, як скрушно ридала мама випускаючи мене у світ...

Пам'ятаю, смак її крові, яка точилася з перс замість молока. Молока було замало аби втримати на землі те, що їй не належить...

Пам'ятаю першу зустріч з ріллею, коли моя богобоязна бабуся викрала мене аби похрестити. Поквапом несучи мою втілену душу, вона так занурилася у молитви, що вронила мою тілесність.

Земля пахла кульбабами, бензином і моєю кров'ю.

Я пам'ятаю це місце на Подолі, навіть під бруківкою воно пахтить кульбабами і стверджує, що світ є...

Загадковий бородань сварився на бабуню, що, мов, негоже квапитись на зустріч із Господом, і омив подільську багнюку у купелі.

Пам'ятаю доторк його вуст до мого чола і радість світла, коли він обійшов зі мною навколо пристола.

Пам'ятаю суниці, які росли у дерев'яній кадушці на вікні. Їхні довгі вуса шукали ґрунту... Я потягся за вусами і гепнувся з другого поверху. Вперше я пам'ятаю біль... На своє власне здивування, я не заревів, а почав сміятися. Дико і відчайдушно. Висміявся і не вмер. Мама про це так і не дізналася.

Пам'ятаю теплу морську воду у Скадовську. Нескінченність мілководдя і миловидного дядька, який катав двох дітлахів на надувному матраці. А тоді – морських коників. Вони нахабно вчепилися хвостиками за мої пальці і заважали мені бавитися з камінцями на дні. Пам'ятаю моє незадоволення, коли миловидний дядько висмикнув мене з води. Пам'ятаю його перелякані очі – він просто загубив мене по дорозі...

Мама про це так і не дізналася.

Пам'ятаю моє щире здивування, коли ми гралися з сусідською дівчинкою голенькі на ліжку в однокімнатній гостинці. Нам було хіба по чотири рочки.

Моя богобоязна бабуся стояла на колінах, одвернута до вікна і читала вечірню молитву щораз лякаючи затятим гепанням чола об казенний лінолеум комуналки.

В сей час ми «народжували» дітей. Невідомо звідки, але ми відали, що діти беруться з ґеніталій. Дослідивши мене, моя «партнерка» повідомила, що з мого переду нічого не виймеш, а отже народжувати буде вона... А для того я мушу дмухнути у її лоно і покликати дитя. Пам'ятаю з яким атавістичним страхом я поцілував її дитячу невинність. Моя богобоязна бабуся якраз зачала нову молитву: Богородице-діво радуйся...

І мене не ударив небесний грім, як пророчилося грішникам.

Пам'ятаю... як через десять років я не забрав її – сусідки, дівочість, яку вона ладна була віддати просто в парку під кипарисами. Ми блукали цілу ніч, спантеличені першими поцілунками.

Пам'ятаю кожен доторк до кожної жінки...

Був сніг у квітні... І дерева зломилися од ваготи бремені. А ми зачали Богдану. Але зачаття було задовго перед снігопадом, коли вогненні очі моєї майбутньої дружини поселили свій азійський погляд у мою душу. Це не я, але вона – вічна донька Ізраілю, зачала наше дитя. І поки мій чумацький дух витав між Гамериками і нескінченістю, вона нарекла дитину Олександрою, так, для певності...

Пам'ятаю світло любови...

Хоча, пам'ятаю і благословення плоті, іще перед цим. А ще перед цим – пам'ятаю зраду любови... Це мов прокляття, яке чимчикує слідом-вервечкою, саме втомлене бути тінню. Прости, Вікторіє! Ти подолала мою неіскориму словесність двома чарівними дітваками не од мене. Пам'ятаєш, у сум'ятті духу, я шукав притулку коло твоєї незрадливої душі і твого прагнучого тіла...

Вважай, Іване, я зачну тобі сина – обмовилася ти про мою необережність.

Не від тебе! Не з тобою!!! А тобі ...

Дякую за цих двох парубків, не мені, але для мене і зі мною! Вони, мов спокута за твій біль... хоч і не моєю кров'ю.

Пам'ятаю шалену зливу, яка омила мене від минулого смутку.

Я побачив її в підземці. Завжди сором'язливий, я змусив себе підійти і спробувати вимовити її мовою - н'їн∂ хао! Вуо шии Іван, н'їн гвей ксінг шен ме?

Чудернацька фраза для спокусника: Як справи! Я – Іван, а ти як мило звешся?

За годину ми цілувалися в готелі і мої долоні тримали її тендітні перса...

Дай но хоч трошки вирости почуттю, О кей? Молебенно спитала вона – поцілуй мене на добраніч! І вона виставила мене у шалену зливу, яка до ранку змила мій колишній смуток.

Через день вона телефонувала з іншої країни: це безумство, але я хочу бути коло тебе... Зустрінеш?

Це дівчатко у моїй сорочці силуетом голих ніжок у сіряві передсвітанкової мряки зимового вікна. Cпрагла у нічних любощах, вона тупцюючи від холоду на кухонному лінолеумі, розігріває на плитці молоко. І така затишна й кумедна у картатій сорочці вона твоя жона нині і прісно, і вселенсько…

Гімн ранковим жінкам у чоловічих сорочках.

Підійду лагідно обійнявши, поставлю змерзлі її ступні на свої, поїтиму гарячим молоком з вуст у вуста зроняючи недбалі цівки на сорочку і перса. Злизуватиму крапельки молока зі ще дівочих сосків, голодним немовлям. О, як здригається панна у атавістичному почутті своєї статі-материнства. Давай зачнемо життя… Ранок. Спокій. Як вона спить… На моєму плечі, блаженно склавши долоні, часом лоскочучи носом у шерсті мої грудей. Довіра.

Гімн довірі сплячої коло тебе жінки.

Таке лице - лише у сплячих і цілуючих у коханні. Як намалювати портрет поцілунку, ікону довіри доторків її тіла, довіри бути її мужем, батьком , коханцем, спокоєм сну, спокоєм її дихання.

Ми вийшли на вулицю не миючись, нахабно пашіючи парфумами любощів. Ніс перехожого відчуває, але розум не йме.

Десятиліття по тому, я тримав її долоню, їдучи лондонською підземкою. Вона дещо соромилася мого доторку і відставила мій порух на чемну королівську відстань.

А ми могли би мати десятилітнього сина, зронив я. І вона припала до моїх вуст і цілувала так палко, що навіть джентльмен із Сіті закашлявся, знітившись.

Знаєш, кохатися з тобою, це мов облишити плоть... А я хочу втілитись на Землі... – і вона поділила світи.

Пам'ятаю заспокоєння вуст мого дитинчати.

Немовлям, коли ми з тобою, доню, залишалися наодинці, ти страшенно верещала відчуваючи відсутність мами. Тоді я брав попередньо приховану пляшечку з молоком твоєї матері. Але ти не воліла неживої соски. І я намащував волохаті свої груди молоком, а ти впершись носиком у тепле пріння мого тіла, одразу засинала.

Пам'ятаю лагідність моїх долонь до строптивої діви. І коли вона благаючи сповідалася: Іване, Іване, я ж не камінна… Я відповів – сподіваюсь, що так! - але не зачепив тебе, у благій вірі твоїй - од погляду і до вічности. Але хоч раз доторкнися до мене волею своєю - я впаду вражений твоїм зачаттям мене.

Далі буде...

***

Борисові Гривачевському

Крупинкою солі штрикнуло серце. Болючим кристаликом скам′янілого слова. Сіль землі і плоті - глини просякнутої кровію… Червоний змій просувається, пульсуючи мов гусінь, об′їдаючи листки календарних умовностей з стрімкого пагону часу, вділеного вселенським літечком на одну втілену душу. Зашморг крови навколо скелі. Обїдає її густою хвилею й сам просякається гіркотою. Ще один поет скінчився. Зашморг крови змив крихти. Німуй!

***

Лікарі довго ловили біглу душу незграбними "сачками ", а вловивши, знічів 'я роздушили, як це трапляється у взаєминах між метеликами та людськими дитинчатами. Ці, марно намагаються зтулити докупи пожмакані тільця, та врешті, широко роззявивши ротики відчаю й репетуючи дрібочуть до матусь, вимагаючи полагодити цього примхливого коника , чи метелика, бо він, бач, більше не воліє стрибати або літати, і взагалі будь-як функціонувати.

***

Про Борисового діда

Він впав на коліна і огорнув у оберемку розлогий квітуючий трояндовий кущ. Він обіймав його палко, але не так як зплітаються спраглі за коханням люди. Повний світової туги й жаги, втискався він у колючки, дряпався неголеною і навзаєм деручкою щокою, шукаючи його, куща подиху-відгуку. Тоді, наче прагнучи зламати власні груди сам огортав рослину одразу стаючи більшим і могутнішим наче вбираючи шпичаки і буяння квітів всередину – ствав чи то землею з якої постає таке буйсто, а чи самим кущем. А тоді стихав і за мить із якоюсь таємничою посмішкою або й в затаєному жалю промовляв до лисття. Кущ ув обіймах зробившися струнким і високим, зібравши все своє квітуюче медовобджілля у верхів 'ях, також промовляв до високого і лункого склепіння. А в ньому зорі, яко бджоли трояндових принад...

***