Олександр Осьмак
Хто бачив, як ходять мертві, той до кінця зрозумів, що таке світле майбутнє... Вірніше, мертві не ходять, вони плавають. Як паперові кораблики. Так тихо-тихо. Тільки чути: чшш-чшш-чшш – вище ноги не здіймались...
...Тітка Катерина діждалась свого світлого майбутнього. Мені йшов тоді восьмий рік. Прийшов я до своєї бабусі в село Лозовня, це 15 км від Яготину, районного центру – не пам'ятаю, якої тоді області, бо був він то Київської, то Харківської, то Полтавської. Якось тоді все йшло, все мінялось. Тільки злидні не мінялись. Моя покійна мама, навіть, чула запах злиднів і не могла передати – чим же все-таки вони пахнуть, чи який у них дух.
- Такий собі, казала, кислосольний.
Приніс я бабці гостинців. Дві плитки (не подумайте, що шоколаду) сухого, пресованого жому, величиною з цеглину, тільки квадратні – після війни я таких не бачив. Приніс ще й літру меляси. Бабуся зраділа, й одразу засосала півсклянки меляси й кружку води... (Коли вип'єш меляси і не зап'єш водою, то так пече всередині, наче ковтнув гада).
Років три я не був у селі і свою бабку не впізнав. Тоді вона була проворненька, весь час щось розказувала. І все робила бігом. Тепер стала така неповоротка й мовчазна. Суха, як соснові дрова, чорна – як чара. Подивився я й заплакав.
Почала бабка розповідати новини. Сказала, що чоловік тітки Катерини і її двоє дітей вже померли з голоду. А Катя ще ходить. Не встигла доказати, як заходить, вірніше, впливає тьотя Катя. Колись була перша красуня на селі, а тепер стала подібна до пляшки з водою. Зупинилась, не то сіла, не до впала на лаву.
– Федоро (так звали мою бабусю), – показала, на півсклянки меляси, що, залишився недопитим, – дай я вип'ю.
– Бери, пий.
Я подав склянку. Випила вона, облизалась:
– От спасибі тобі! – повторила, тричі. – Як на світ народилась.
Хитаючись встала:
– Прощай Федорко!
– А що, ти до мене більше не прийдеш?
– Ні, не прийду.
– Сердишся на мене, чи що?
– Ні, не серджусь. Я скоро помру.
І попливла, залишаючи після себе мокрі сліди. Видать стікав лишній жир – рідина з опухших ніг.
Біля воріт зупинилась. Відстань метрів 30 йшла хвилин п'ять. Раптом похилилась, як підкошена трава, щось хотіла сказати і...
Кажу бабусі, вмерла тьотя Катя.
– Побіжи внучку до сталінових братів, хай похоронять. Тоді я теж не міг бігати, та ще й швидко – ноги були такі, як пампушечки і ніби, нікіліровані, „жир”, правда, з них ще не витікав.
Сталіновими братами називали двох дядьків – Пилипа (він був якийсь родич бабусі – якось мені навіть крихту хліба вділив, їм видавали по буханці на день) і Петро. Ці два дядьки підбирали мертвих по селу і хоронили. Заміщали заодно попа й музикантів. Якщо зараз домовина коштує 1500 балабонів (купонів), то тоді безплатно.
Дехто пише, що тоді копали ями для трупів. Хто їх міг копати, як вимирали цілі села? Не знаю, як де, а у нашому селі хоронили в погребах хазяїв, де всі вимерли. Сталіновим братам завжди була робота (до речі, сталіновими братами називали ще й чуні: таке неоковирне, склеєне з автомобільної камери взуття).
Приїхали, значить, брати, кинули на віз тітку Катерину і повезли. Ці похоронні сталінські брати ніколи не порушували християнських звичаїв. „Хоронячи” людину, завжди хрестились і ніколи не кидали в погріб униз головою...
Поспівало жито. Бабуся підривала картоплі. Стало легше. Ніхто не повірив, що тоді ми з бабусею після голодухи могли з'їсти більше за свиню. Я взагалі розкошував. Хоч і не знав, що французи їдять жаб. Чому б і нам не спробувати. Берем тоненьку очеретину, надуваємо жабу, вона лопає і майже всі нутрощі вилітали. І на паличці над вогнем смажили. Так що, можна сказати, ми з пацанами жили шикарно – з м'ясом. Смерть з голоду нам вже не загрожувала.
Погостювавши в бабусі, я пішов додому в Яготин. Наша сім'я майже не голодувала. Тато тоді робив на цукровому заводі і щовечора приносив з роботи плитку жому та півлітру меляси. Мама розминала цю плитку, поливала водою й мелясом – так і тьопали. У мене були ще дві сестри – одна старша, одна менша.. Мама нас дуже жаліла. Якийсь родич дав її грудку воску і вона нам потроху ділила. Віск не дуже смачний, та головне не в цьому – цілий день жуєш і назавтра ще вистачає.
Так ми уціліли...
Оце вам і світле майбутнє. Хай будуть прокляті ті, хто придумав комунізм, хто експериментував і знищував наш народ! Скільки крові, скільки сліз коштує нам він! Золото Магадана, Сусумана, Мальдьяка, хрести на Чукотці – це не золото, це замерзла у вічній мерзлоті кров наших предків. В Біломорканалі не вода, а теж кров наших предків-українців. Дим заводів Норільська – душі жертв нашого народу...
Не доведи, господи, щоб наші внуки і правнуки знову здумали будувати комунізм.
„Сходи”, 18 вересня 1992 року
Про автора. ОСЬМАК Олександр Андрійович (1925 р. Київська обл. – 2000 р. Кіровоградська обл) – новатор-гірничорудного виробництва на Криворіжжі 1940-50-х років. Досвід його розповсюджувався в країнах соцтабору. На початку 1950-х був претендентом на Сталінську премію, але через те, що відмовився вступати в партію, висування не відбулося. Жив і працював у Голованівському районі Кіровоградської області, на початку 1990-х тісно співробітничав з незалежною газетою „Сходи”. Автор десятка раціональних пропозицій і винаходів в Голованівському автопарку, фабриці „Дружба” тощо.
