Хай не ляка тебе безодня глибини,
Ти зри, Народе, і не бійся правди,
Що корінь твій – з тієї давнини,
Де не було ще Риму та Еллади!
Борис ОЛІЙНИК
“Народ, що мав такий великий простір і залишив на всьому просторі стільки численних пам’яток свого постійного перебування від неолітичних часів аж до IV ст. по Різдві Христовім і далі, очевидно, не міг зникнути безслідно або замінитись якимось іншим, – писав Вікентій Хвойка. – У період свого тривалого історичного життя він міг тимчасово підпадати під іноземний вплив, який гальмував або змінював його розвиток, але, незважаючи на це, характер та самобутність його завжди зберігалися незмінними й залишалися недоторканними до нашого часу. Якщо порівняти все нами сказане із загальними, відомими в історії особливостями племен, які населяють сьогодні цю територію, то є беззаперечним, що народ, якому належать описані пам’ятки, був тою гілкою арійського племені, котрій по справедливості належить ім’я протослов’ян, нащадки якої населяють і донині південно-західну Росію”. Тобто – Україну.
Як лише ми, українці, не називаємо себе! За етнічним і родовим походженням, за територіальними та географічними ознаками, за політичними та релігійними уподобаннями. Наприклад, один і той самий мешканець нашої столиці може називатися киянином, поліщуком, дніпрянином, ющенківцем, нашоукраїнцем, православним, філаретівцем і т. д.
Щось подібне було завжди. Племена, що мешкали на території нинішньої України, як свідчать різноманітні літописи, називалися гераклідами, киянідами, оріями/аріями, антами, скитами, сколотами, гіпербореями, росами, русами, будинами, ілірійцями, кімерійцями, алазонами, арімаспами... Назви мінялися не тільки природним чином, а й нав’язувалися силою, як це робив, наприклад, Клейстен із роду Алкмеонідів, очоливши владу в Атенах (насправді місто Пертон, за Птоломеєм – Parthenium, Крим): “Оскільки перед тим атеняни були поділені на чотири філи, він поділив на десять, скасувавши назви, що вони мали від нащадків Іона, Гелеонта, Айгікорея, Аргада і Оплета, і вигадав для них імена інших героїв цієї країни” [30, V 66].
По-всякому ми називалися, але, здається, лише не українцями.
Якийсь десяток років тому один російський інститут підготував велику доповідь про Україну. В розділі “Как, где и когда появились первые “украинцы” безапеляційно наголошується, що “топонима “Украина” в источниках древней Руси нет! Попытки “украинцев” задним числом его к ним прилепить являются заведомой подтасовкой и фальсификацией реальных исторических фактов. Т. е. ни в этническом, ни в культурном плане Древняя Русь ничего “украинского” в себе не содержала, тем более не существовало никакого упоминания об “украинцах” как неком этносе”.
Яку, гадаєте, епоху розглядають російські науковці? ІХ-ХІІІ ст. н. е., саме ту, де Росії вдалося викрасти і приписати собі нашу історію, при цьому вилучивши всі раніші згадки про нас, українців.
Проте, як українців нас згадують літературні та історичні джерела ще задалеко до ІХ-ХІІІ ст. Відкриваємо, наприклад, “Історії” Геродота (“Фоліо”, Харків, 2006). Найпростіший пошук – звернутися до приміток “Назви народів, народностей та племен”. Зважаючи на те, як приховували і перекручували редактори наші імена та назви, шукаємо слова з архетипом “кр”.
Насамперед звертаємо увагу на “тевкрів” (у латинському варіанті – teucrи). Греки, щоправда, вважали їх вихідцями з острова Крит, а римляни – з Італії. Кожний хотів мати їх за своїх предків. Ми ж дозволимо собі засумніватися в цьому і перечитаємо уважно всі згадки про теукрів. Наприклад, у кн. 2-ій (гл. 113-119) йдеться про викрадення дружини володаря Спарти Менелая – Гелени (Олени), що згодом спричинить війну між ахейцями та троянцями. Насправді було дещо по-іншому. Під час гостювання Олександра в домі Менелая Гелена до безтями закохалася в гостя і, скориставшись відсутністю чоловіка, відпливла з коханим на його батьківщину до Трої. Так от, виявляється, цей Олександр (він же Паріс, тобто царевич) був теукром.
На другу згадку про теукрів натрапляємо в розповіді про похід Дарія до Геллеспонту. Дарій наказав завоювати Пайонію (вірогідніше Паніонію) і переселити пайонійців до Азії. Тут йдеться, очевидно, про столицю (місто-пан) іонійців Мілет, де спалахнуло повстання проти Дарія, і мешканців якої за волелюбність перс хотів вислати з рідних місць (як бачимо, традиція депортації неслухняних народів, що її активно використовувала комуністична партія колишнього Радянського Союзу, зародилася набагато раніше). У 13 гл. 5-ї книги пайонійці Пірг та Мантій у розмові з Дарієм називають себе теукрами, “які переселилися з Трої”.
Також у п’ятій книзі є ще одне згадування про теукрів (гл. 122), де мовиться, що Гімай (один із Дарієвих стратегів), переслідуючи іонійців, попрямував до Припонтиди (Причорномор’я) і заволодів Кієм у Місії. З Припонтиди Гімай повів військо до Геллеспонту і підкорив гергітів, які були “залишками давніх теукрів”... Гергітів, до речі, ніхто ніяк не тлумачить. Зважаючи на однакові складові назви племені “гергіти” та імені засновника роду скитів Таргітая (тар-гіта), який, як стверджує Геродот, жив за тисячу років до Дарія, це ті самі скити (гіти-кити). А якщо гергіти “залишки давніх теукрів”, значить теукри (укри) теж скити. Отже теукри були відомі ще до них, раніше ХV ст. до н. е.
20 гл. 7-ї книги, описуючи підготовку перського царя Ксеркса до походу на Елладу, Геродот згадує похід місійців і теукрів, що відбувся ще до Троянської війни. Тоді місійці (найвірогідніше – ті самі мідійці) і теукри “пройшли через Босфор (Керченську протоку. – С. П.) у Європу, поневолили фракійців і дійшли до Іонійського моря (напевно, Дніпро-Бузького лиману. – С. П.) і далі до ріки Пенея (мабуть, Гіппаніса. – С. П.)”. Якби цей запис стосувався грецької землі, то було б: “дійшли до ріки Пенея і далі до Іонійського моря”, бо першим на шляху лежить Пеней.
Тобто, мешкаючи в Малій Азії на Таманському півострові, укри разом із місійцями/мідійцями перетнули Босфор, поневолили тракійців (кримчан) і дійшли аж до Південного Бугу (у 75 гл. цієї книги йдеться не про поневолення фракійців теукрами та місійцями, а про їх вигнання).
Про те, що мідійці/місійці й теукри могли бути близькими родичами, читаємо в главі 62: у давні часи мідійці звалися орії, “але коли з Афін прийшла до цих оріїв Медея з Колхіди, вони змінили свою назву”, тобто Медея прийшла з Керченського півострова – Аттики. Розмовляли мідійці мідійською мовою. Зберігся приклад цієї мови: собака по-їхньому – “спака” (гл. 110, кн.1). Пам’ятаючи про стиль нашого давнього “економного” письма, де пропускалися очевидні голосні букви, можемо безпомилково визначити, що тут була пропущена “о” – сопака-собака. Отже, цілком очевидно, що мідійці – близькі родичі атенців і теукрів, й розмовляли всі вони давньоукраїнською мовою або ж схожими говірками.
Є ще одна згадка про укрів, яку ніяк не коментує жодний довідник і будь-які видання Геродотових “Історій”. Вона стосується Пейсістрата (згодом тиран Афін), який, як розповідається в кн. І гл. 59, зібравши заколотників, став на чолі гіперакріїв (ніперукрів)*. Чи не представниками цих дніпровських укрів, до речі, були два знамениті Гіппократи – один лікар, другий – автор першої книги з геометрії? Варто також згадати першого царя Трої Теукра, про якого навіть тлумачні словники латинської мови пишуть, що він син німфи Ідеї та Скамандра. Хоча їх автори не знають (і не хочуть знати), що Скамандра (насправді Скаяндра) – одна з давніх назв Дніпра.
Теукр брав участь у Троянській війні, а згодом, залишивши Іліон (Ол), перебрався в район Перекопської затоки і збудував там місто Оламін. Греки, щоправда, в своїх творах перейменують його на Саламін і вкажуть інше місцезнаходження – острів Крит, а не Крим. Але саме тут перс Ксеркс (Кора) зі своїм військом зазнає нищівної поразки, про що залишить запис у своєму оракулі Бакід [30, VIIІ 77].
Історики також доволі неохоче коментують назву міста Акрайфія. Називають це місто беотійським. Якщо це так, то Беотія, за Геродотом (невідомо, чому цього ніхто не хоче помічати), – це колишня Фінікія, або Фанагорія [30, ІІ 49], що знаходилася на Таманському півострові. Тобто Акрайфія це місто укрів, але називалися ці укри за іменем царя-Отця Ата – бо атійці (спотворене греками на беотійці). У незіпсованому вигляді Акрайфія могла бути Акрополем або Украйполем.
І зовсім унікальний факт наводить Геродот про існування міста укрів-антів. Зважаючи на доведене нами, що похід Ксеркса проти еллінів стосувався нашої землі, очевидно, що місто Акрагант [30, VII 165] знаходилося у Приазов’ї, а не на Сицілії. На карті Птоломея саме тут можна знайти місто Акра.
Закінчуючи посилання на Геродота, заглибимося на мить у значення самого слова “теукри”. Воно навдивовижу просто тлумачиться – “то укри”, точно так, як і тірсени, які також неодноразово згадуються в Геродотових “Історіях” – “то росени”, тобто “роси-руси”, які пізніше в зросійщеному і златинізованому варіантах стали “етрускімі” – “ето русскіє”. Тірсени – це етнонім створений від імені засновника роду Тірсена, а етруски – штучне слово, засіб маніпулювання історією. До речі, море, узбережжя якого замешкували тірсени, донині теж носить їхню назву, щоправда, дещо видозмінену – Тірренське (Тірсенське). Тірсени свого часу колонізували Апеннінський півострів і, як вважається, стали засновниками сучасної Західної культури.
Зазирнімо до “Латинско-русского словаря” (Москва, 2005), де словом teucri (теукри-троянці), також називають римлян. Тобто, якщо раніше лише на рівні припущень вважали, що таємничими “етрускімі” були саме давні українці, а засновником Рима – троянець (теукр) Еней, то зараз про це можемо говорити впевнено.
Гесіод у “Теогонії” теж вказує точну адресу проживання теукрів. Перелічуючи доньок Нерея, найстаршого сина Понта (Чорного моря) і його дружини Доріди, серед перших він називає ЕвкрАнту. Додавши попереду “т”, впізнаємо тевкрів-антів або укрів.
Давню згадку про укрів наводять Гомер в “Іліаді” та Ілар Хоругин у Велесовій книзі. У Гомера вони – локри. Але як би греки не намагалися замаскувати їхні імена, назви міст та рік, з яких локри прибули на Троянську війну, все ж у багатьох із них впізнаємо українські основи (в дужках наше тлумачення):
Локри мали вождем Ойлеїда, швидкого Еанта (Анта Олейвого),
Менший на зріст видававсь він од Телемоніда Еанта (Анта Филимонового),
Менший багато, такий невеличкий, в броні полотняній.
А на списах перевищив панеллінів він і ахеїв.
Вів племена він, що Кінос (Кону), Опунт, Калліар (Колояр) заселяли,
Бесси (Бессарабії) пониззя, і Скарфу, й Авгеї долини принадні,
Тарфу, і Троній (Троянь), і Багрія (Буг) бистрого всі узбережжя.
Сорок з собою вони кораблів привели чорнобоких —
Локрів, що проти Евбеї священної їхні оселі.
(“Іліада”, 2,527-535)
Оскільки локри пов’язуються тут із Тронієм, очевидно, що жили вони на території країни, яка називалася Троянь. За часів Діонісія Галікарнаського (І ст. до н. е.) локрами й етолянами називалися курети (кори-корці-карійці) і лелеги, а ми знаємо, що корці й лелеги – це давні назви українців. Аристотель, між іншим, теж називав локрів лелегами. У Геродота згадуються локри опунтійські та озольські. Зважаючи на те, що жоден із словників античності ніяк не тлумачить ні Опунт, ні Озол, запропонуємо свою версію. Опунтські – це ті, що жили в Криму біля гори Опук (сучасна назва), а озольські – з Олеї (за Геродотом, назва регіону в Скитії). Що така версія може бути правдоподібною, підтверджує і Страбон, бо в нього Локри і Регія, що розташовувалися в межах сучасної Керчі, – сусідні міста. К. Птоломей, до речі, на своїй карті показував озолів (Оzuli) над Азовським морем біля Дону. В такому разі “озольські” насправді слід читати як “азовські”.
У Велесовій Книзі зупинимося на дощечці 7Є. Юрій Миролюбов поділив суцільний текст одного фрагмента ось так: “А ТО БЕДЕХШЕМО КРАВЕНЦЕ А СКУТЕ АНТІВЕ РУСИ БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ ТАКО СМЕ СТАХОМ ДЕДЬ РУСОВЕ”, що Б. Яценко переклав: “І були ми кравенці і скити, анти і руси, боруси і сурожці. І тако стали діди русів”. Проте ні Миролюбов, ні перекладач не враховали, що свого часу Оріїв рід поділився не на двоє, а на троє – “рось, колань і венедців” [54, д. 8], тому правомірнішим був би такий варіант “А ТО БЕДЕХШЕМ ОКРА-ВЕНЦЕ А СКУТЕ-АНТІВЕ РУСИ-БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ...”, де під “окра-венцями” треба розуміти окрів (укрів) і венедців. Тепер це мало б перекладатися так: “А тоді, будучи окра-венці і скити-анти, роси-боруси і сурожці, стали діди русове”. Тобто, укри були давнішими і за скитів, і за росів. Вони навіть не діди, а прапрадіди русам.
Прикметно, що безпосередні предки сучасної людини – кроманьйонці – в своїй назві мають той самий архетип, що й українці. Назва епохи палеоліт (1 млн-10 тис. р. до н. е.), в якій вони мешкали, теж походить від імені людності древньої української землі – палів. І це не дивно, бо якщо локри (укри) першими записали закони, значить відповідно й означили тих, хто творив ці закони і загалом людську цивілізацію.
У деяких джерелах ім’я укрів має божественне значення. В “Античній мітології”, творцями якої є французькі автори, читаємо на с. 111, що давньогрецький Бог Зевс мав іще ім’я Акрай. Ми також знаємо, що батьком Зевса був Крона, а древні українці уявляли свій рід у вигляді крони дерева і зберігають донині ще одну споріднену йому назву – Вітець, віття роду, звідки й пішло слово Вітчизна. Син Зевса-Окрая Апол Ол, який лише на теплу пору року прилітав до Еллади, а на зиму повертався на батьківщину до Гіпер/Ніпербореї, тобто в Придніпров’я, взагалі уособлював колоніальний статус причорноморської Еллади від племен Акрая (Окрая).
Звідки в такому разі, запитаєте, могли потрапити в Грецію такі зовсім не грецькі імена, як Окрай та Крона? Мабуть, відповідь треба шукати у вторгненні дорійців (орійців) до Ахеї. “Антична мітологія” [2] розповідає, що дорійці (орійці) були племенем пастухів. Їхніми очільниками були нащадки самого Геракла – геракліди. Дорійці вміли обробляти залізо і мали коней, що й забезпечило їм військову перевагу над місцевим населенням. Дорійці-пастухи зруйнували місцеву адміністративну систему й створили в Ахеї нове суспільство, сповнене духу рівності. Проте в Геродота знаходимо інші вражаючі свідчення. Вони зовсім не пов’язані з військовим вторгненням дорійців і стосуються, мабуть, ще давніших часів. “Делосці розповідали” Геродотові, що колись до них прибули “дві гіперборейські дівчини, Арга та Опіс” і що вони “прийшли з самими Богами” [30, ІV 35]. Ось хто приніс згадуваних вище Богів із берегів Бугу та Дніпра до Ахеї – наші дівчата Арга та Опіс (насправді Орта-Оранта і Опал-Опалун), які потім стали Артемідою та Аполлоном.
Від Геродота ми також знаємо, що орійці були пелазгами і називалися ще “кранаями”, а це, ймовірно, спотворене “краяни” – похідне від Окрая. Згодом на честь Окрая буде збудовано Акрополь (Боже місце, укріплення, по-грецьки “верхнє місто”), а Окрай зусиллями Геродота (чи, вочевидь, когось із редакторів твору) перетвориться на Урана з тим самим значенням, що й Зевс-Окрай – Бог неба і батько титанів.
Однак у прискіпливого читача виникне справедливе запитання: звідки взялося і що означає оте божественне “окрай”? Відповідь підказує давньоєгипетська Книга Мертвих (бл. 1567-1320 рр. до н.е.), у якій неодноразово згадується Око Ра – “той, якому немає рівних серед Богів”. У деяких давніх українських джерелах Оком також називається сонце. Очевидно, що так само могли називатися сонцепоклонники, і сполучення ОКА та РА дало назву Бога Окрая, а відтак і його дітей, тобто окрів-укрів. У давньоіндійських джерелах, до речі, Верховний Бог індусів Індра називався Сакрою (Шакрою), що має те саме значення – “наймогутніший”. У карело-фінському епосі Калевале Укко – творець всього сущого і навіть нового сонця. А пара Укко (Ук) і богині Рауні (Ра) є типовим дуалістичним поданням угро-фінських мітів про протиставлення Неба – верховного чоловічого божества, творця всесвіту, і Землі – жіночого божества, найчастіше – дружини Неба. В гуцулів було слово “укий” (окий) – розумний, що стало основою слова “наука”.
Цікаво, що Книга Мертвих також видає Ра за Кота, бо той подібний до нього (М. О. Тарасенко “17-а глава давньоєгипетської Книги Мертвих”, журнал “Східний світ”, №2, 2001). Принагідно зауважимо: Великий Кіт, що поділив дерево-Ішед в Геліополі (Оліополі), найвірогідніше, тут ототожнюється із китами (скитами), які на той час володіли Єгиптом. Під поділом дерева-Ішед, певно, мається на увазі розділення одного народу на два табори. Чи не Рама це в образі Великого Кота, який увів на противагу Туру новий культ Овна і в такий спосіб розділив скитів?
Утім про Раму вже була мова, а зараз, оскільки назви та імена в стародавньому єгипетському джерелі нам не чужі і щоб не звинуватили нас у пристосуванні чужих імен до нашої історії, докладніше розглянемо тему, що за свідченням історика Помпея Трога (І ст. до н. е.), свого часу була предметом серйозної дискусії: “Скитське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скитами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження”.
Чи не задавалися ви питанням, чому єгиптяни сперечалися про це не зі своїми сусідами греками, які нібито в усьому були першими, а з далекими скитами? Та тому, що про “давніх греків”, як таких, у часи Трога мало хто чув.
Хтозна, чи вдасться колись дізнатися, які були аргументи єгиптян і скитів щодо давності їх походження. Але, згідно із джерелами, що дійшли до нас, спробуємо відновити їх в уявній дискусії сучасного єгиптянина і скита (українця).
Єгиптянин: Ми побудували найвеличніші в світі пам’ятники – піраміди.
Українець (скит): А хто вас цьому навчив? Почитай французького дослідника давніх релігій Е. Шуре (ХІХ ст.) – і ти довідаєшся, що саме учні скита Первосвятителя Рами понесли в Єгипет священний вогонь – символ божественного єднання речей, і роги Овна – емблему орійської релігії. Ці роги стали знаками святості, а потім – і священицької та царської влади, в т. ч. у Єгипті. А в “Сказаннях Захарихи”, які записав Юрій Миролюбов, конкретно вказано на те, що саме руський цар Сварг відшукав Землю Єгипету і тридцять років правив у ній, бо там “непорядно все було”. Він навчив тамтешній люд жити сімейно, робити зброю, орати і міряти землю, розводити худобу...
Єгиптянин: Для науки “Сказання Захарихи” – це лише казочки.
Українець: Гаразд. А звідки тоді у вас з’явилися фараони з нашими іменами – Киян, Шишак, Любар, Мина, Вусирод, Укрмир? Та і сам титул „фараон” (паріон/періон) – запозичений у нас, тільки прочитаний на грецький манер. Його носили володарі скитської країни Парорати (Орати-Аратти)... А де ви хоронили своїх царів? У долині царів – Луксарі, або Лузі царів. Українці своїх царів та героїв хоронили у Великому Лузі на Дніпрі*. Невже це назви з єгипетської мови?
Єгиптянин: Ми маємо найдавніше письмове джерело – Книгу Мертвих.
Українець: Книга Мертвих написана символами, а не літерами, і визначити по ній, якою мовою насправді спілкувався тамтешній люд, важко. Але скажи, звідки у цій “вашій” книзі наші назви та імена? Бог сонця Гор – чи не наш це Хорс? Його батько Озіріс – чи не Зоря/Зірка це? А Непері/Непри – Бог зерна або молода вода – чи не Ніпер/Дніпро? Правитель Хех – чи не ХОХол? Великий Кит, Геліополь, Гераклеопіль, Летопіль, Еннеада (Енеїда), Поля Іару (Яру) – невже це ваше? Татенень – ваш Бог землі, що покликаний давати їжу, – це ж реальна історична особа: цар Татій або наш тато-нень, що піклується про рід свій. А храм у стародавній столиці Мемфісі Хет-ка-Птах – чи не хатка це богині Матері-птиці, скульптурки якої були дуже поширені ще в Оратті-Трипіллі і яка згадується у Влескнизі? Та й сам Єгипет – є-копи-то. Тобто країна коптів, які були вихідцями з берегів річки Копа – Кубань. Якщо додати до цього, що засновник ефіопської династії єгипетських царів мав ім’я Собака, що ріка єгипетською – “рек”, чебет (чобіт) – “сандаль”, адар – “удар”, вараг – “ворог”, водит – “військовий похід”, ведет – “око”, мут – “мати”, ремен – “рамено”, датрука – “дає”, замет – “пустеля” (заметена піском земля), мер – “могила” і т. д., то, схоже, північна Африка в давнину послуговувалася давньоукраїнською мовою.
Єгиптянин: А ти заглянь до твору шанованого вами Дмитра Яворницького “Вільності запорізьких козаків: історико-топографічний нарис”, і побачиш, скільки річок та населених пунктів із назвою Каїр було на Лівобережній Україні. Як вони туди потрапили – хіба не з Єгипту?.. Хіба такий популярний символ як Лев, що його навіть пропонують зобразити на великому гербі України, чи не з Єгипту прийшов? Геродот, між іншим, прямо заявляє, що спочатку дорійці (орійці) були природними єгиптянами [30, VI 53].
Українець: Щодо назв, то їх справді могли давати поселенці з Єгипту, як і занести на нашу землю символ Лева. Однак чомусь ваш лев все-таки вважається народженим від кицьки Бастет – чи не від наших китів (скитів)? А стосовно Геродота, то йому багато чого приписали. Варто пам’ятати й інші його твердження, наприклад, про те, що дорійці прийшли з півночі, а отже, вони ніяк не могли бути єгиптянами. А якщо й були, то прийшли в Африку з наших земель... До речі, дослідник історії стародавньої церкви, француз Генрі Пуеч (H. Puech) у книжці “Нові гностичні письмена, виявлені у Верхньому Єгипті: перша інвентаризація та спроба ідентифікації” писав, що коріння єгипетської мови, культури та релігії знаходиться в Україні [223, с. 91-154].
Єгиптянин: Майже всі дослідники, зокрема згадуваний тобою Е. Шуре, одноголосно заявляють, що саме в Єгипті посвячували в жерці. А це теж свідчить про божественність Єгипту.
Українець: Міркуймо логічно – якщо країна Богів була в Гіпербореї/Ніпербореї, то де могли відбуватися відповідні посвячення в жерці? Звичайно, в Ніпербореї. Почитай також Гесіода, його “Теогонію” – родовідну Богів. Чомусь там і словом не згадується Єгипет чи щось інше пов’язане з цією країною. Проте Богиня землі Гея народила одним із перших Понт, тобто наше Чорне море. Часто згадується в перших мітах також річка Океан (Дніпро). Не називаєтеся ви, єгиптяни, і серед Ноєвих племен, що постали після потопу, натомість скити – китти – там серед перших...
Утім, припинимо дискусію. Є одна дивовижна річ, на яку чомусь не звертають уваги науковці, й розгадка якої може дати відповіді на багато запитань. Йдеться про вісь, по якій зароджувалася та розросталася сучасна цивілізація. Вона пролягає по одному й тому самому меридіанові, де розташовані Київ-Каїр, Ніпер-Ніл. Цілком очевидно, що й назви ці одного походження. І там, і там назви цим містам та річкам дали носії однієї й тієї самої мови, які вкладали у них, звісно, й однаковий зміст.
Тож як не погодитися з професором В. Бебиком (“Теукри і “Всесвітня історія”: у пошуках істини”. Віче. 2009. №3), що теукрами були відомі зі стародавньої історії Єгипту гіксоси, назва яких перекладається як “володарі чужоземних країн”? Адже архетип “кси” (косаті, косаки) не чужий нам. Згадаємо хоча б першого царя Скитії Колоксая, святі дороги Ексампай, Евксинське море, плем’я роксоланів. Отже і знаменитий єгипетський Сфінкс (Свінкс), найвірогідніше, це творіння тих, хто поклонявся Сваргору. Маємо всі підстави для припущення, що гіксоси – це ті самі гетити (китти), або орії, які ходили до Єгипту на чолі з батьком Орієм [54, д. 6В] чи Києм Орійовичем, чиїм іменем і названо Каїр (перша назва Геліополь – чи не “галів місто”?).
***
Дослідник івриту Ю. Кобзенко стверджує що слово “украйн” було відоме семітам здавна і мало значення “осідати на землі”. “Згадував його ще наприкінці ІІ ст. третій Папа Римський Климент, котрий був у наших краях у засланні”, – зауважував пан Юрій в одній публікації.
Отже, назва “українці” існує з давніх-давен. У якийсь момент історичного процесу її носія відтіснили, а творці нових імперій, “нових культур та релігій” не тільки замовчували внесок тих, хто був першим, а й записували все краще на свій рахунок.
Та як би не втручалися в хід історії, Всесвіт не зраджує своїм основним принципам. Він розвивається по спіралі. Якийсь період у віддаленій від сонця точці спіралі те чи інше явище перебуває в тіні і забутті, але згодом поступово виходить знову на світло. Геніальне підтвердження цьому знаходимо у Влескнизі: “Птиця Мати Небесна співає про дні ті і чекаємо на часи, які крутити будуть Кола Сваргові до нас. І часи ті завше йдуть до нас...” [54, д. 36А]. Що саме знали наші предки про Кола (чи спіраль), за яким розвивається людство, нам достеменно невідомо. Але, як бачимо, вони були переконані, що “часи ті завше йдуть до нас”, треба лише не здаватися, перетерпіти якийсь період, і Україна знову відродиться. Все повернеться на круги своя. І вже повертається – новою енергією, новими ідеями, що творять новий, іншої якості народ.
Про походження назв “Україна-українці” написано цілі монографії. Однак мало хто досліджував первісне значення складових слова УКРАЇНА.
Складається воно, на мою думку, із трьох частин – кр (укр, окр, акр), ра (ро) і на (ня). Перший і найголовніший архетип є в багатьох дуже давніх і сакральних словах – Крона, Окрай/Акрая, Покрова, Кришень, Криве (в північних слов’ян – жрець, Криве-Кривейте – найстарший жрець), чакра (коло, центр космічного життя), скрижалі, кратер (велика посудина на трьох ніжках для священних напоїв), а також санскрит (священна мова, утворена на основі праукраїнської), апокриф, краса, крам, скроня, скриня, круг, криця, криниця, кремінь, кресало, кряжистий, крутий, кремезний, сокровенний...
По суті, цей архетип є символом життя, що, зокрема, підтверджують слова: крок і крила – рух; кров – рідина, що живить клітини організму, та кров – житло (отже, нібито грецьке некро (неживий), як бачимо, зовсім і не грецьке – бо складається з української заперечувальної частки “не” та іменника “кро(в)”).
У назві мешканців кам’яного віку, предків європейців, – “кроманьйонців” – теж та сама основа. Названі вони нібито від грота Кроманьйон (департамент Дордань, Франція), де було знайдено їхні залишки. Але такі ж залишки – скелет чоловіка та жінки кам’яного віку в 1936 р. було знайдено в Криму (печера Мурзак-Коба на Чорній річці). Відомий археолог-антрополог М. Герасимов за черепами відновив їхню зовнішність, і ми бачимо, що кроманьйонці нічим не відрізняються від сучасних українців.
Візантійський імператор і письменник Костянтин Порфірогенет (Багрянородний) “Кічкаський перевіз” називав “Крарійський”. Чи правильно він записав назву, чи правильно її переклали, невідомо, але, що тут уКРАїнська основа очевидно.
В “Історії української літератури” М. Грушевський залишив цікаву примітку про те, що в Карпатській Русі різдвяний хліб і різдвяний сніп (Дідух) називали колись Крачуном і що “найбільш розвинувсь сей образ “старого Кречуна”, Різдва, що гостить у себе Бога, в румунів” – на території, якою теж колись володіли скити. Для прикладу М. Грушевський наводить колядку: “Коли гонили жиди-каїни за мною (Христом), з дому до дому, від столу до столу, догонили мене на горі в Єрусалимі на канун (Різдво), в домі Кречуна”.
У Влескнизі знаходимо відповідь на запитання, хто ж він цей Кречун? Дощечка 23 повідомляє, що руси імітацією голосу кречета подавали сигнал для наступу: “крикнули яко кречет, бо той крик до серця нам”. Отже, Кречун – це рус-українець.
Остання складова слова “Україна” – “на” є окремою частиною мови, причому дуже важливою. Наприклад, сполучення іменника з прийменником “на” вживають: а) на позначення предмета, на який спрямована дія; б) на позначення предмета, на якому щось розташовано, чи міститься щось (згадаймо, що слово “украйн” у семітів означало “осідати на землі”)...
Отже, можемо сміливо стверджувати, що Україна – це кріпка, стійка і возвишена країна, яка уявлялася грекам країною Богів, країною істинних жерців і жриць – Гіпербореєю/Ніпербореєю, а для її мешканців – це серцевина, родина, дідизна, батьківщина, вітчизна, материзна, дитина і кохана сторона.
Згадаймо ще, що Ра – це Бог Сонця; рай – дім Сонця або Бога, тобто небо; Ора – засновник роду слав’ян, тато Кия, Хорива, Щека; край – найближча (передня) сторона до раю, земля. Тому Україна – це земля-ненька, де народився Бог Ра, Божа земля. Те, що ми зустрічаємо в Тараса Шевченка “на Україні”, не є помилкою, бо не може бути “в Божій землі”, а “на Божій землі”. Тому, що це вершина, висота – значить “не у вершині”, не “у висоті”, а “на вершині”, “на висоті”. Хоча використання прийменника “в” – “в Україні”, певно, правомірніше з точки зору філологічної науки.
Підтвердження правильності наших висновків можна знайти у Тараса Шевченка, який теж знав, що Україна – це “Божа земля”. Ось кілька прикладів: “Такії, боже наш, діла Ми творимо у нашім раї На праведній твоїй землі!”, “Святиє божії міста Ксьондзи скажені осквернили!”...
І зовсім не випадково південний регіон нашої країни називається Крим, хоч дехто і намагається заперечити, що він український. Із давніх-давен він був єдиний з Україною не лише територіально, а й за назвою та мовою.
...Цілком можливе значно простіше походження імені Україна – поєднання назви племені “укр” і назви країни “Анія” з пізнішим вставленням літери “ї/і”. У всякому випадку ім’я Україна – це справді найбільший наш скарб, дання Богів Акрая. Недарма з її іменем на устах гинули за свободу мільйони українців.
“Національне ім’я, – писав учений Сергій Шелухін, – є голосом предків, яким вони промовляють до нащадків; виховують у них історичну пам’ять і самоповагу (і цей голос, як бачимо підтверджується сакральними словами, що називалися вище. – С. П.). Національне ім’я в’яже людей у національний моноліт, що стає внутрішньою і зовнішньою силою, яка творить історію і культуру. Зв’язок нації зі своїм національним іменем не є лише формальний; він є духовий насамперед (а це підтверджують імена наших Богів. – С. П.). Національне ім’я є основою національної моралі, є її школою. Патріотизм – ця одна з найвищих категорій національної моралі – є зв’язаний нерозривно з національним ім’ям” (“Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, Дрогобич, 1992). Слова і звуки мають дуже велику дієву і захисну силу. І вони не випадкові в нашому національному імені.
Уривок із книжки "Векликий код України-Русі".
Замовляйте: ел. адреса yatran@gmail.com через ФБ і за тел. 068 994 63 63
