Віктор Полянецький
Це вже під час епохи гласності, за Горбачова, до Харківського літературного музею, який тоді лише створювався та наповнювався експонатами, завітав худенький сивий чоловічок з потертою текою й стиха відрекомендувався:
– Я син письменника Петра Лісового (Свашенка) – Павло Петрович.
Це ім’я співробітникам музею мало про що говорило. Тоді про сталінські репресії та голодомор майже не згадували, молоде покоління виховували на бойових та трудових подвигах. Проте ті, кого торкнулося непоправне горе не могли забути важких втрат своїх рідних. Усі роки сім’я безневинно розстріляного письменника свято зберігала пам'ять про найдорожчу людину.
Фотографії, газети, вирізки з журналів, книжки, недописані рукописи – все, що енкевегедісти не забрали тієї страшної ночі.
Мов на долоні – людська доля.
Свашенко Петро Андрійович народився 22 червня 1881 року в селі Деркачі, неподалік Харкова у багатодітній сім’ї. Майже всі брати та сестри отримали гарну освіту, а деякі стали відомими людьми. Наймолодший брат – Семен Андрійович Свашенко став артистом, працював з Довженком, знімався в фільмах «Земля», «Арсенал» та ін. Другий брат - Павло Андрійович закінчив академію Тімірязєва і пішов по сільському господарству.
Петро Лісовий закінчив сільську земську школу, потім навчався в Уманському сільськогосподарському училищі, одночасно працюючи чорноробом на консервній фабриці. Творчу діяльність Петро Лісовий розпочав ще під час першої світової війни, де служив рядовим сапером Південно-Західного фронту. На Тернопільщині втягнувся в революційну агітацію, жовтневі події 1917 року повернули Свашенка в рідні краї. Продовжив революційну діяльність серед земляків. Кілька разів його піддавали арешту різні режими. Німецько-кайзерівські окупанти засудили його до страти, але вдалося втекти з-під варти. У 1919 році вступив до ВКП(б).
Пробував сили в журналістиці, занотовував у пам’яті вразливі події, які згодом вималювалися в його художніх творах. Затим редагував фронтову газету, що послужило до написання високохудожнього оповідання «Редактор Муха». Не переривав творчість навіть тоді, коли його призначали головою Чернігівського окружного земельного відділу чи секретарем Ніжинського повітвиконкому, - виконував обов’язки кореспондента «Селянська правда» і «Вісті ВУЦИК». Був членом літературного об’єднання «Плуг».
З 1924 року журналістика стала основним заняттям Петра Лісового. Улюбленим жанром для літератора став художній нарис, на основі якого і складалися його перші книжки: «В тумані», «Сільське», «Дичавина», «В революцію». Його відрядження на будівництво Дніпровської ГЕС спонукало до написання солідної книги «Дніпрогес», де автор розповідає читачеві не лише про будівельників на уславленій ріці, а й про переваги електрифікації.
У 1925 році з-під пера талановитого письменника виходить одразу аж цілих три книжки: «Українська Ніагара», «Нетрі села», «Кубань». В останньому творі одразу впадає в око те, як автор майстерно змальовує картини навколишнього середовища, пейзажі, які йому бачаться з вікна потягу, а також вирізьблює характери співбесідників, які йому зустрічаються в дорозі. Саме тут, вперше, Петро Лісовий надає увагу національному питанню, життю українців на Кубані. Це й не дивно, бо коріння Свашенків походять із Запорізьких козаків. Цикл нарисів про Кубань, у двадцять сьомому році, опублікували спочатку на сторінках газети «Вісті ВУЦВК», який викликав значний інтерес серед козачої еміграції. Журнал «Вольное казачество» передруковував їх із номера в номер без коментарів (Прага, 1928, № 17–22). Пізніше скорочену публікацію «Кубані» зробив також «Український вісник» (Берлін, 1929).
У 1929 році письменник разом із сім’єю переїздить до Харкова, де отримує квартиру в будинку «Слово», в якому жили такі відомі письменники як Остап Вишня, Петро Панч, Микола Хвильовий, Володимир Коряк, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Олекса Снісаренко, Микола Куліш, Олекса Полторацький… Пізніше там оселився Сергій Борзенко, Леонід Первомайський, Леонід Юхвід…
Будівля, спроектована Михайлом Дашкевичем у будівельному товаристві «Укрпайбуд» в архітектурних формах, що займають проміжне місце між модерном і конструктивізмом, має в плані символічну форму літери «С» (від початкової літери –слово).
Всередині будинку були високі стелі, великі вікна, під’їзди, крім звичайних, у двір, мали ще й парадні двері, а на даху містилися ще й два солярії. На вулиці, біля будівлі було влаштовано сквер із клумбою, дерев’яними садовими диванами, кущами бузку, каштанами. За ним – спортивний майданчик з волейбольним полем та баскетбольними щитами. Були створені умови – і для дорослих і для дітей.
«Ми дуже гордилися своїм будинком, бо такий тільки один такий на весь Харків, у школі учні нам заздрили. Хоча розваги у нас були скромні. Були часи захоплення фотографією, радіом (ми мріяли про апарат, яким можна було б слухати закордон) а особливо захоплювались електричними експериментами. Від цих експериментів відразу перестали діяти електричні дзвінки при дверях від вулиці. А мій друг Павло зелектризував усю хату. Двері відчинялись автоматично з потисненням гудзика. Одного разу в самому розпалі дослідів над телефоном, який він мав намір запровадити між нашими мешканцями (а жили ми в різних під’їздах) Павловий тато торкнувся необережно до дзвінка при дверях і його затрусило.
До речі, батька Павло називав „Грізний", а маму „дєвочкою". Грізний і поклав край „телефонам"...» ( Зі спогадів Володимира Куліша - сина славного українського драматурга Миколи Куліша, знищеного московсько-большевицьким терором. З книги «Слово про «Слово»).
- Я не пам’ятаю, - згадував син Лісового , - коли батько вперше почав друкуватися. Для мене стало зрозумілим, що він займається літературною справою, тоді, коли був вихід книги «Дніпростан». У цей час тато працював у газеті «Вісті». Очолював тоді редакцію Василь Еллан-Блакитний. Батько писав тільки по ночах, коли ми вже всі полягали спати. В нього була своя окрема кімната, то коли ми вранці просиналися, то в тата все ще горіло світло. Все писав…»
Романтик… Петро Лісовий вірив у первинність соціалістичної ідеї. На газетних шпальтах він писав: «Коли буде соціалізм – все буде інакше. Тоді не буде злодіїв, бо ніхто не запиратиме – всього буде вдосталь, а що тобі треба – піду до громадського склепа і візьму… Не буде ні тюрем, поліції, війська, губернаторів, царів… Грошей теж не буде, банків також. Все буде громадське. І одежі, і харчів буде досхочу…»
Петро Лісовий писав про переваги соціалізму, та перед очима йрму ще мерехтіли страхітливі картини спогадів недавньої війни. Зокрема у творі «Нічого фантастичного, або біла утопія та радянська дійсність» знаходимо: « Степ… Пухкі хмаринки пострілів у блакитному небозводі… Швидко біг полем, городами… Десь збоку щось рвалось… Рів. За ровом цвинтар. Хочу переплигнути і раптом зупиняюся. Ліворуч, у рові, в незграбних позах лежать трупи, що заклякли в останніх корчах. Суха трава забризкана кров’ю й шматками мозку. Здорові зелені мухи гудять на місцем смерті, звідти йде страшний задушливий сморід». Та це лише відступ, бо далі письменник переключає увагу читача на автора книги Шульгіна, «Ничего фантастического», спираючись на Леніна і Троцького. Саме таких текстів вимагала партійна література.
Розквіт справжнього таланту відбувся в його подальших романах «Микола Ярош», «Наші Слобожани», «Записки Юрія Діброви (1930 р.).
Коли б тільки на рясний цвіт та не морози… Саме такими несприятливими і виявилися тридцяті роки. За завданням редакції Петро Лісовий весь час їздив по селах. Домашнім розповідав, що був то у Ніжині, то у Чернігові чи ще деінде. В голодному тридцять третьому вже й не міг самостійно повернутися з поїздки додому, казали, захворів. За ним мусила їхати дружина. Хоча був він не так хворий, як голодний… В селах панував голод… А що тоді робилося у Харкові, Петро Лісовий теж бачив.
На вулиці Пушкінській скрізь лежали голодні люди, впалі обличчя, деякі вже мертві. В магазинах - лише позеленіла картопля та підгнила капуста. Була ще їдальня, де годували по талонах. Там давали тарілку супу чи борщу, з посіченим буряком та шматком хліба, за обсягом як півпачки сигарет «Прима»… Хочеш бери той хліб окремо, хоч із супом…
Згодом відкрили їдальню в будинку «Слово» - для письменників. Дружина Петра Лісового там варила борщі, то їли усі – і Хвильовий, Сосюра, Вишня…
Ще за кілька років до страшного сталінського геноциду, у своїй книзі «Наші слобожани» (1931 р.) письменник, немовби передбачаючи це лихо, змалював такі жахливі картини: «Люди пухли з голоду, спухне, як скло, вийде на сонечко, сяде, і шкіра репне не тварі, та вода так і потече…»
У тридцять четвертому році журнал «Червоний шлях» друкує його твір «Над зеленою заплавою», де художньо зображено життя українського селянства, з його культурою, побутом, народними традиціями. Цей й твір можна було б порівняти з твором пізнішого часу - романом Григорія Тютюнника «Вир», удостоєного Шевченківською премією. Досконало художньою є також збірка «З дороги», де майстром вміщені оповідання та пригодницьку повість. У такому ж ключі витримана «Червона ракета»(1932), автор передбачає зародження фашизму і також сталінські репресії.
Його статті, нариси, фейлетони, памфлети друкуються у всіх республіканських і більшості губернських газетах та журналах. Свашенка вважають одним з найпопулярніших журналістів 20-х років в Україні.
Письменнику вдалося ще видати «Гаррі Сміт, або янкі в українських преріях», де він також звеличує соціалістичні переваги.
Петро Лісовий щиро повірив у новий лад, «світле майбутнє», прозріння прийшло, напевне, занадто пізно.
Ще до тридцять третього змінилося ставлення мешканців «Слова» один до одного. Вже не збиралися, як було донедавна, при зустрічах лише стримано віталися. Зароджувалася якась незрозуміла підозрілість у взаєминах і Петро Лісовий казав тоді своїм рідним, що все незабаром минеться. Не миналося… Стали менше посилати у газетні відрядження, мало друкували, написаний ним сценарій «Вишневі потоки» до кінофільму на кіностудії зняли зі зйомок. Потому звільнили з роботи в газеті. Сім’я залишилася без засобів існування...
- Не пам’ятаю, кого зі «Слова» заарештували першого, - казав Павло Петрович, - але ніколи не забуду, як вийшов у двір син Миколи Куліша, з яким я товаришував, і тамуючи сльози промовив: «Цієї ночі забрали мого батька…»
Невдовзі до «чорного ворона» вивели Володимира Панченка, потім Івана Лакизу…
Весь час когось забирали, - як і не було людини. З часом забирали або виселяли когось із членів родини заарештованого. Механізм був відпрацьований. Біля будинку «Слово» завжди чергував представник органів НКВС. Перед тим, як мали когось арештовувати, у квартирі лунав телефонний дзвінок (телефони були встановлено у всіх мешканців «Слова») і на другому кінці дроту – мовчання і короткі гудки. Потім приїжджала чорна машина, двоє заходили до квартири, один залишався на вулиці. З ними ще й були поняті, найчастіше – це двірник та його дружина. Пред’являли документ, був обшук, квартиру переривали догори дном: перевіряли шухляди, гортали сторінки книжок, здирали обшивку з меблів. Щоправда, із собою забирали, як правило мало.
Будинок «Слово» отримує недобру славу. Іван Багряний (арештований в 1932 році) називає його «Крематорій», згодом - російською ДПЗ, дом предварительного заключения чи українською БПУ, будинок попереднього ув'язнення. До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шістьох.
- Якось я прокинувся серед ночі від гуркоту в двері, - згадував Павло Петрович. – Бачачи, що я не сплю, сказав лагідно: «Спи, синок, це до мене… А який там сон… (плаче)
Довго тривав обшук, потім до мене підійшов тато, за ним весь час чорною тінню ходив військовий.
- Ну все, - стиха вимовив. – Ти, синок, зостаєшся за господаря, бережи сестру…
Сестрі на той час сповнилося чотири роки, вона спала і так і не попрощалася з батьком.
Після арешту батька Свашенки змушені були жити в п’ятнадцятиметровій кімнатці.
…Минув тиждень, другий, місяць… Дружина письменника щоднини ходила на вулицю Чернишевського, де у скверику в черзі до віконечка простоювали сотні людей – сім’ями, з дітьми, хворі, пристарілі. І завжди з віконечка лунало одне й теж саме: «Нічого не відомо. Приходьте ще». Ніяких передач не приймали.
Через два місяці сказали, що чоловік тут, і невдовзі в Києві має відбутися судовий процес.
Три тижні чекали суду, а потім повідомили, що він уже відбувся і Петра Лісового мають на п’ять років відправити в табори поблизу Петрозаводська. Жінка ходила по родичах, збираючи для нього теплу одежу. Хто дав стару шапку, хто – кожуха, і він поїхав.
Ішов 1935 рік. У сороковому письменник мав повернутися додому.
Писали листи, проте відповіді на них не отримували. За три роки Петру Лісовому дозволили написати одного листа, в якому він розповідав, що працює вдень і вночі, лиш би йому дозволили побачення. І воно, таки відбулося в Медвежій горі, недалеко від Петрозаводська.
- Мене не ждіть, - сказав тоді дружині Петро Лісовий. – Бо ні я, ні ті, хто тут зі мною, додому вже ніколи не повернуться. Скажи нашим дітям, що ні я, ні всі ці люди не винні.
Письменник розповів дружині, що знову відбувся суд і йому добавили ще п’ять років тюрми. Потім у тридцять сьомому написала мати листа, і лист цей повернувся, мовляв, такого-то і такого за вказаною адресою немає. Пишіть на Петрозаводськ.
Далі почалася війна з фінами, потім Велика Вітчизняна війна. Від Петра Лісового жодної звістки.
Діти Петра Лісового довгий час зазнавали утисків як діти «ворога народу», часто доводилося вдаватися до замовчування про батька.
У сорок шостому син письменника Павло Петрович надіслав листа до прокуратури СРСР і отримав відповідь, що про долю його батька нічого не відомо.
То лише після смерті Й.В.Сталіна, ХХ з’їзду партії в будинок «Слово» стали повертатися люди. Тоді й з Верховного суду УРСР прийшла скупа звістка.
19 листопада 1956 року
Гр-ці Свашенко Настасії Павлівні
Сповіщаю, що визначенням Судової колегії у кримінальних справах Верховного суду УРСР від 17. Х. 1956 року вирок Спецколегії Київського обласного суду УРСР від 27.УШ.35 р. відхилено, а справа у відношенні Свашенка-Лісового Петра Андрійовича припинена через відсутність складу злочину.
І ще одна така довідка, підписана заступником прокурора Карело-фінскої АРСР т. Пентуковим від 11.Х. 1956 року, де спростовано й другий вирок у справі Свашенка-Лісового, пред’явлений йому в 1937 році.
Є ще свідоцтво по смерть зі штемпелем «повторне» (цікаво, кому видали оригінал?), де вказано, що письменник помер 17 січня сорок третього року, через крупозне запалення легень. Документ виданий у 1957 році, але не було тому папірцеві віри.
Коли син Петра Лісового зостався без батька то підробляв вантажником на залізниці – то на одній, то на іншій станції. Потім пішов в армію, закінчив Харківський технікум зв’язку, працював радистом у маленькому радіовузлі, бо, мовляв, ти син ворога народу і будеш працювати під нашим наглядом у Харкові. У документах Павло Петрович змушений був писати, що мати є, а батько – помер. На той час прийшлось брехати. Після війни він поступив у вищу школу тренерів і став займатися тренерською роботою.
Павло Петрович помер у 2000 році так і не довідавшись, що його батька – письменника Петра Лісового було розстріляно в Медвежегорській тюрмі в 1937 році в день жовтневої революції.
Довгий час на стіні будинку висіла лише меморіальна дошка з ім'ям Павла Тичини. Таблиця з неповним списком діячів культури, що жили, і тих, хто ще живе тут, з'явилася лише наприкінці 80-х на хвилі «Перебудови». Десять років по тому вона була зірвана й розбита невідомими особами.
Пам'ятний знак, доповнений новими іменами, було встановлено до дня Незалежності в серпні 2003 року.
