Молітесь правді на землі

Рідний наш батьку Тарасе! В 187-у річницю Твоєї ери літочис­лення оновленого українського сло­ва і думки пробую осінити Твоїх на­щадків, здеморалізованих чужинця­ми і своїми півукраїнцями, світлом волі і мудрості Твоєї, ненависті і любові, жорстокості і ніжності, надії і віри Твоєї. Бо Ти і Україна, бо Ти і Людина - одна сутність життя віч­ного, буття людського завжди вдосконалюваного Твоєю мудрістю божественно-щедрою на святу правду, що служить нам обороною, захисною бронею від нашестя сили чужорідної вірусно-підступної.

Хочу говорити з Тобою, батьку Тарасе, словом тихим, довірливим маленької людини не з показових пишних державних трибун з титулованими персонами на них та пана­ми в залі палаців, запрошених пере­пустками слухати про Тебе і рукоплескати тим, яким Ти заповідав: "Бодай кати їх постинали!" Хочу по­гомоніти вечірньою журливою щи­рою розмовою в простій українській хаті, в стривоженій сьогоденними негараздами української сім'ї, де дитиною слухав Тебе, де ллються сльози, де тихо співають, де внуки казкою входять в життя, а марево долі утомлених виводить із хати у вічність, до Твого буття...

Думаю, що народився Ти, бать­ку Тарасе, із слави предків святих, муки кріпаків-ровесників та надії нащадків прийдешніх. Ця божест­венна національна трійця Духу, вий­шовши на світову дорогу гуманістів-богатирів, сплавилась у діамант душі твоєї, що горить вогнем онов­лення життя, пам'яті, дії роду нашого на землі і в небі, освітлює шлях в майбутнє і ріднить нас з далеким минулим.

І ми, Твої нащадки, народжені для щастя, добра і слави Вітчизни нашої, не станемо ніколи такими, допоки не опромінимось вогнем ду­ху Твого для дій сущих, відважних, щоденних, повсюдних; допоки не впровадимо в життя нову науку з шкільної лави - культуру особис­тості і національної пам'яті (за нау­кою Твого учня Лева Силенка).

Думаю тихо. Куди тільки не за­раховували Тебе, батьку Тарасе, яких ознак і відзнак не ліпили до Тебе "генерали" пера, кадила від учених культури, науки, ідеологи партноменклатури і попократії. Як тільки не орієнтували народ розуміти Те­бе: то мужицький, то обмежений націоналіст, то безмежний інтернаціо­наліст, то гайдамака, недостойний зватись християнином, то щирий християнин...

А Ти, незбагненний без цілісної української державної свідомості, залишався сам собою однаково ве­личним і любимим народом, зали­шався просто поетом в українських рушниках на святому місці у кожній українській хаті і терпеливо чекав свого часу та грізним чеканням наближав його.

Час біжить, часи міняються: "Все йде, все минає - і краю не­має..." Ти, немов живий, терпів усі наруги разом зі своїм народом. Кожен завойовник України на­магався експлуатувати Тебе од­нобоко на свою користь, тобто поневолювати українців самим же Шевченком, бо без Кобзаря ут­римати довго в ярмі народ України - неможливо. Але неволя накинена народу підступною "волею" є дуже небезпечною і тривалою.

Від Твоєї мудрості - заповіту нащадки задумалися над зухвалою духовною експансією греків, над фальшуванням ними нашої історії, над осміюванням нас же самих і наших богів. Ти послав світлий пер­ший промінь у вогонь переоцінки духовних вартостей України:

Моя ти любо ! Не хрестись ,

І не кленись , і не молись

Нікому в світі ! Збрешуть люде ,

І візантійський Саваоф Одурить !

Не одурить Бог. Карать і миловать не буде :

Ми не раби його - ми люде !

Ми людьми були і ними повинні стати з світлом волі Твоєї, батьку Тарасе. Тебе боліло рабське тавро, прибите нашому народу, волелюб­ному споконвік, лицемірними грека­ми. Згадую тепер і червонію із со­рому за вчинок київського князя Володимира, могутнього володаря непереможних русичів, що впав на коліна перед шаманом розпусної Візантії і зламав хребет на рабську покірність своєму народу.

Володимир з колін піднявся Базілім (царком) - рабом Візантії, а його народ, "розп'ятієм добитий", донині залишився травмованими напівукраїнцями. Але духовне ярмо українців тримається на заляканій глупоті, котру невдовзі спалить во­гонь Твоєї мудрості, батьку Тарасе.

Твоя діяльність співпала з роз­цвітом рабської неволі нашого на­роду. І яке ж то треба отримати в спадок - від предків геніально-бо­жественне прозріння, щоб з-під тов­щі вікової брехні, наклепів, обмов відчути, що оті гречкосії є нащад­ками аристократів світу, що в товщі чорнозему, в могилах спочиває най­старіша цивілізація світу - наша:

В непробудному Китаї ,

В Єгипті темному , у нас

І понад Індом і Євфратом ...

Чи методом поетичної гармонії, чи інтуїцією, наділеною предками, ось так змалював панораму свого бачення найстаріших земних цивілі­зацій Шевченко без археологічних розкопок і лінгвістичного дослід­ження "Ведів", "Книги Велеса", "Авестів", індійських книг, Шумерії. Теперішня новітня наука, що досліджує стародавні цивілізації, час від часу поправляє черговість виникнення і розквіту первісних земних культур і, нам на радість та гордість, видатні світові вчені па­льму першості віддають Мізинсько-Трипільській найстарішій культурі світу. Ось в полі цього розуміння поетова думка, що

У нас Воля виростала ,

Дніпром умивалась

проростає коренем в глибину сивих . віків і розпускає буйноквітучу крону самобутньої слави й достоїнства, що зобов'язує сучасників пошановано поставитися до минулого предків, критично глянути на свою поведін­ку, відкинути рабські ознаки і фор­мувати плем'я славних нащадків. За Шевченком нам слід переос­мислено ставитися до своєї історії, сприймати її, як "поему вольного народа!", а не як історію покірних темних рабів чи іноді збунтованих хлопів-запорожців або обдурених червоних козаків і січових стрільців. Цікаво піти за думкою тією і за­думатися: а на що вперше впав би Твій зір, зосередилася увага? Мені чомусь здається, що - на ниву ос­вітню, ниву свідомості, котру засі­вав дорідним зерном з-під серця. Бо всі інші здобутки чи втрати є похід­ними від свідомості народу:

Розвернися ж на всі боки ,

Ниво - десятинно!

Та засійся не словами ,

А розумом , ниво !

Шевченко беріг нашу ниву свідо­мості, відважно, мудро, сміливо полов бур'ян і нам цей заповіт пере­дав, щоб з чужого поля брати мудрість, а не насіння чортополоху.

Несли , несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу ,

Та й більш нічого ...

Так було при Твоєму житті, а ще гірше коїться сьогодні, бо се­лекція бур'янів для української ниви свідомості розробляється провідни­ми кланами світових розбійників. Вся ота чужорідна, руїнна швидко­росла сила, зафарбована під рідний тон, то в одежі "святих", то модер­них "спасителів-реформаторів", то від неоапостолів "живої етики" (ніби існує мертва) модерного реріхівського осколку іудаїзму в інтернаціо­нальному лаху. Вся ота армія бу­р'янів від мікро до макро дії, ніби ря­туючи нас і наші душі, фактично (і це зло Ти громив і нам заповів так робити!) сіє загноєну тупоту з її за­здрісними родичами, щоб в скоро­му часі нами ж угноїти наш славний чорнозем і задушити бур'яном Твою ниву, батьку Тарасе. Але захисний шевченківський імунітет, надіюсь, спрацює на користь нашої всена­родної перемоги...

Чогось настирливо повертає мене думка у своє дитинство-молодість і згадую Шевченка недавніх радянських часів. Вірю, що то був час найвищої культової слави по­ета. В той час Шевченко сіяв сла­вою, величністю божественною і був найближче до всестороннього пов­ного і правильного сприйняття на­родом України і світу. Це був час добросовісної академічної праці на­уковців над спадщиною Шевченка. Але ореол слави поета в надмір­ному світлі партійних прожекторів сліпив політичну правду і в такий спосіб Шевченко затемнювався, власним світлом величі, а родовід "молодшого брата" позбавляв пріоритету навіть там, де він був оче­видним...

І замість поправити недоліки політичні, в час розрухи у неза­лежній Україні переорали навиворіт Шевченкову ниву. Над поетом-Пророком чиниться зухвала наруга, що переходить в глум, а глумитися над Шевченком, то – зневажати його народ, його державу і пора кли­кати народ "до сокири", захищати волю, правду і своє життя.

Хто стане з Шевченком на пов­ний зріст і словом вогненним, правдивим покличе народ на духовну революцію, щоб осягнути волю і владу для народу, той переможе і буде тішитися квітучою новою українською нивою.

Так, це, вважаю, - правдиве шевченківське слово для дії, для перемоги неминучої, хоча не легкої, в наш підступний час...

Шукаю тихо далі, батьку Тара­се, в слові Твоєму зброю та орієнти­ри для переможного ходу, бо інакше - край, обвал держави з народом одуреним, засліпленим, заляканим, збовванілим через втрату духовних орієнтирів волі.

Страшно впасти у кайдани ,

Умирать в неволі ,

А ще гірше - спати , спати

І спати на волі ...

Шевченко знав (а ми не втя­мим), що ми втратили достойність самобутню, втратили державу, бо програли битву духовну не на землі на бранному полі, а в ілюзорному небі. Тому ділом і словом поет просто йшов до правди на землі, до щирого патріотизму, як найвищої святості і цінності людського життя:

Я так її , я так люблю

Мою Україну убогу ,

Що проклену святого Бога ,

За неї душу погублю !

Щоб мати силу на землі, виро­бити єдність народу, треба не по-рабськи молитися, а уміти прави­льно розставити цінності людські і божественні в житті народу так, як заповів поет-Пророк рідний:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу ... отойді я

І лани і гори -

Все покину , і полину

До самого Бога

Молитися .., а до того -

Я не знаю Бога .

У наш час, час останнього по­півського реваншу розумію, що по­несеться з амвонів на газету за Ше­вченкові слова "Заповіту", які попи вигризли зухвало зі співу цього прекрасного твору не тільки ритуа­льного, але й повчального.

Не бійтеся чорноризних п'явок, Шевченко не є безбожником, він мав своє, рідне розуміння Бога:

Молітесь Богові одному ,

Молітесь правді на землі ,

А більш на землі нікому

Не поклонітесь .

Все брехня –

Попи й царі .

До Шевченка треба ставитися чесно, щоб стати достойним наро­дом у світі. Треба пам'ятати, що по­ет ніде і ніколи прихильним словом не відізвався не те що про дяків, попів, але й, як знаємо, про ченців, пап та патріархів. Його прекрасна поема "Марія", де Марія - уособ­лення долі української матері, яка забуто вмирає під тином, а не в обіймах Єгови-Саваофа, отримала попівське прокляття. Його безне­винний "Кобзар" попи палили й забо­роняли читати в школах. Поет в години душевних тривог звертаєть­ся не до жерців Бога Христа (сина Єгови), а до національного духов­ного провідника - волхва:

Заворожи мені , волхве ;

Друже сивоусий .

Шевченко в неволі 145 років то­му не поетичним римованим ряд­ком (де можуть шукати спекулянти зачіпок у формі), а болючою сухою прозою в російськомовному "Що­деннику" записав: "Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное автодафе. Во имя же ваше мы поклоняємся безобразним суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую вакханалию... Удивительно, как тупо человечество".

Таки думаю, що найбільша нару­га над пам'яттю Шевченка чини­ться в наш час, в час, коли проки­даються "раби, невольники недужі", що завжди звикли спати в неволі своїй "мов свиня в калюжі". Оті "не­вольники" - найстрашніше поріддя нашого народу, бо з них ростуть прислужники різнобарвні (теперішні "патріоти"!), борці каламарні, язика­ті, сито годовані "кровію людською", що "за шмат гнилої ковбаси" і матір віддадуть, а не те, що Твою чесну славу будуть боронити, батьку Тарасе.

Щоб упокорити народ, треба по­кірною зробити його історію, треба затуманити від народу його правдоносних бунтівних і гордих пророків вигідним паразитам і покорителям "вшануванням" пам'яті їхньої. Ось в такий хитрий спосіб Шевченкове слово і вогонь душі його гаситься, а поет позірно бовваніє в монументах по селах, містечках, де попи з "явле­ними" і хрестами збираються пра­вити заупокійні панахиди. І коли по­ет просив цього інвентарю христи­янського бачити біля пам'яті своєї? Ніколи. Навпаки:

' Просвітися !.. Будем , брате ,

З багряниць онучі драти ,

Люльки з кадил закуряти ,

Явленими піч топити ,

А кропилом будем , брате ,

Нову хату вимітати :

То чому ви, безличники і без­божники, "вшановуєте" світлу па­м'ять Шевченка-єретика, а нашого - Пророка, творця духовної волі? По якому праву, наперекір Конституції України, в школи, державні заклади разом з Шевченком приперлась апостольська братія з своєю "свя­тою" атрибутикою, з п'яними дяка­ми, від котрих (на наше щастя!) мо­лодий Тарас утік, а тепер на довгій посмертній дистанції вони догонили його?..

Хто рахує народні кроваві, мо­золисті гроші, викинуті в таку еко­номічну скруту на церкви, каплиці і інші попівські "святощі"? За яким правом повикидали книги з бібліо­тек, очистили архіви, вигнали дітей із садочків справедливо націона­лізованих (як власності народу) державою у мафіозних владик і пе­реданих народу для духовної волі? Подумайте, люди, що в ті споруди загнали архиєреї тепер? Невіг­ластво і "більше бачиться нічого"...

Вся сьогоднішня попівська ей­форія з викачуванням народних грошей для палаців, храмів, "святих" пам'яток абсолютно нічого спільно­го не має з вірою в Бога, зі справж­ньою побожністю в самому ж хри­стиянському вченні...

Батьку Тарасе, десять років минуло, як на третьому томі обірва­лось видання Твоїх скарбів духовних у 12-томному академічному видан­ні. Нема на цю побожну справу паперу, фарби, грошей. Натомість паперовий мотлох завалив ринок. Це є справжня війна паперова, яка формує злочинний світ нашого народу і засипає дорогу до рідної ниви Твоєї жужелом, бо преса тепер, як і була в нас, залишилася однопартійною, тільки теперішня партія - грошовий мішок...

Думаю гнівно. Шевченко умів ненавидіти брехню, ненавидіти осто­гидле, диявольське поріддя серед людей, бо спрагло бажав обновити наш рід достойністю:

... Не вам !

Не вам , в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї ,

За правду пресвятую стать

І за свободу . Розпинать ,

А не любить ви вчились брата !

О роде суєтний , проклятий ,

Коли ти видохнеш ?''

Чи пізнаєте в цих гнівних словах Шевченка себе, теперішні "побожники" (колишні войовничі атеїсти), "патріоти"-"братолюбці" ненажер­ливі? Загибель ганебна вашого "ро­ду суєтного, проклятого" неминуча, бо "поступ виростає на могилах, як пшениця на зораній ниві", - за дум­кою Івана Франка. Могили порожні, як іронію долі, рід "донощиків і фа­рисеїв" сам собі уже насипав перед своєю кончиною, ще й увіковічнив, прибив їх хрестами (іншого героїч­ного чи божественного знаку цей рід не тямить) і відспівав по собі пана­хиди. Ритуал похоронний заверше­но. Далі справа за невідворотним поступом часу, який невблаганний, бо з ним "сонце йде - і за собою день веде", веде день священної духовної волі України, день духовної революції, про котру грають сурми Тараса Григоровича Шевченка.