Михайло Слабошпицький. Відповіді на анкету Василя Бондара


1. Очевидно, найголовнішим було оте банальне відчуття: ти знаєш і відчуваєш те, чого не знають і не відчувають інші, а тому й захотілося про те всім розповісти. І, звичайно ж, амбіції. Багато хто кокетливо заявляє: мовлялечки, я не маю жодних амбіцій, мені абсолютно байдуже, як сприймають мої пи­сання, мене геть не цікавить, чи читає хто мене, чи ні і т. д., і т. ін. Є в тому немало від лукавого. Адже якщо пишеш, то до цього спонукає тебе не лише потреба самовираження, а й бажання, щоб хтось усе це прочитав і зрозумів тебе, солідаризувався з тобою. Це природно й закономірно.

Про гроші тоді не було жодних думок, оскільки я не мав жодного уявлення про те, що літературна робота, як і всяка інша /принаймні тоді) передбачала фінансову винагороду. Про якусь заздрість у спонуках до писання також говорити не можна. Скорше було навпаки:  автори творів, які я тоді читав, поставали в уяві не звичайними людьми, котрі, як і ми всі живуть на грішній землі, мають руки ноги, і т. д., а майже сакралізованими істотами. Тому ставлення до них могло бути лише беззастережно адораційним.

2. Про літературу й конкретно саме про ті книжки, які я напишу, мріялося аж від дитячих років. Взірця в тому розумінні, як зазначено в анкеті, в мене не було. Був образ письменника, який уявлявся мені ідеальним саме тому, що він писав про дуже цікаві речі. І цей образ множився, ставав цілою гале­реєю. Жуль Верн, Александр Дюма, Фенімор Купер, Луї Бусенар. Далі, коли мені  було років шістнадцять-сімнадцять, - Ернест Гемінгвей, якого редактор районної газети, де я працював, назвав дуже шкідливим письменником і забороняв мені його читати. Потім – у перші студентські роки – Ремарк, Анрі Перрюшо, Фейхтвангер,                                         Генріх Бель, Андре Моруа, Ірвінг Стоун, Сент-Екзюпері, Моравіа... Усе це читалося поряд із тією лектурою, яку вивчали в університеті за обов'язковою програмою; читалося хаотично й безсистемно. Єдина подібність до системності: щоразу відкрив­ши нове для себе літературне ім"я, намагався перечитати всі книги цього авто­ра. Неодмінно записував свої враження від творів. Інколи ті враження були такими сильними, що вони й сьогодні виразно вилунюють з пам"яті.

          Скажімо, добре пам'ятається, як 1966 року, повертаючися з цілини /туди їздили працювати під час літніх канікул зі студентськими будівельними загонами/, я ку­пив у Рязані на вокзалі збірку оповідань Андрія Платонова. Тоді його вперше видали в Москві після довгої опали. Почав читати книжку з оповідання "Третій син". І це стало потрясінням. Мені здалося, що такої пронизливої емоцій­ної сили творів я ще не зустрічав. У мене добра пам"ять, і мені не треба зазирати в зміст тієї книги /я бережу її в своїй бібліотеці й нині/, за "Третім сином" були "Фро", "Такир", "Джан", "Старий механік", "Одухо­творені люди"...

          Платонов став у ряд тих, хто уособлює для мене взірець  чи ідеал письменника: хоч би яка політична погода стояла у суспільстві хоч би що відбувалося з тобою, - пиши й пиши, бо іншого часу й шансу в тебе не  буде. Далі з ним поряд став Юрій Олеша, що своєю книгою "Ані дня  без  рядка" спростував його депортацію з літератури. Хай ця книга – болісне свідчення розпаду великого таланту, однак вона – водночас і авторитетне свідчення його присутності в літературі, не зважаючи на те, що авторові категорично відмовили в праві на таку присутність.


3. Ситуація найбанальніша з найбанальніших. Починав я з віршів. Дуже при­мітивних. На жаль, устиг тоді чимало з них надрукувати. Моя сестра якось зробила мені такий подарунок. Вона знайшла чимало моїх дитячих публікацій /в основному з газет "Зірка", "Молодь Черкащини", "Шполянські вісті"/ повирізала їх  і наклеїла в спеціальний альбом. Намагаючись зробити мені велику приємність,  піднесла свій утвір мені на день народження. Я перечи­тав ті екзерсиси, й мені стало сумно. Я спалив альбом, сховавшися за батьківською хатою. Й, до речі, не відчував у собі жодної ноти можливого настрою Герострата під час пожежі храму Артеміди...


4. Намагаюся писати щодня. Замолоду писав ночами. Був безнадійною "совою". Кинувши газети /був у мене такий благословенний період, коли вийшов на "творчі сухарі" й протримався в цьому статусі від 1983-го по 1992-й/, свідомо вирішив стати "жайворонком". Відтоді найкращі години моєї доби – ранок, починаючи від шостої, коли свіжа голова, коли мовчить телефон і ніхто тебе не шарпає. Майже все написане з тієї пори – "вранішній продукт".

          Щодо натхнення, то це мрія. Його можна чекати ціле життя. І воно – чи бо­дай якийсь зрозумілий натяк на нього – так  і не навідає  тебе. Натхнення при­ходить лише під час роботи. Натхнення – це коли тобі раптом відкрився якийсь сокровенний зміст у діяннях людей чи в змісті документів і ти буквально сп"янів од радощів і твої сили подесятерилися, і ти тоді можеш щось написати  буквально в стані ейфорії.

          Звичайно ж, відпустка для того, щоб писати. Мене щоразу після відпустки навідує відчуття: оце треба було б і відпочити, оскільки, як правило, моя відпустка – це "велике сидіння" за робочим столом. Здебільшого, в будинку творчості письменників в Ірпені. Варварство, звичайно, бо в моєму віці вже не можна так ставитися до здоров"я. Має бути відпускна релаксація та рекре­ація, вони дадуть заряд енергії на цілий рік. Постійно це собі повторюю, нагадуючи тим затятого курця, котрий добре знає про шкоду куріння, але заспокоює себе: ще сьогодні посмалю, а вже завтра...

          Найкраще мені працюється в тиші невеликої кімнати, заповненої книгами. Книги акумулюють особливу інтелектуальну енергію, яка відчувається прос­то фізично. Молодшим, у часи журналістських буднів, не зважав на обстановку довкола – мені здавалося, міг би писати навіть якби цегла падала на голову. З віком же мені дедалі важче зосереджуватися, тому така велика потреба в психологічному комфорті.

          Не знаю, що таке підготовка для того, щоб сісти за робочий стіл. Якщо є змога сісти за нього – сідаю. Інша річ, що може /і це часто буває/ нічого не написатися. Та все ж якась користь од того є – щось перечитаєш і попра­виш, щось систематизуєш у своїх рукописах. Зрештою, цим просто дисциплінізуєш себе, змушуєш дотримуватися виробленого ритуалу: маєш вільну хвилину – сідай за стіл. У цьому розумінні для мене взірцем лишається Євген Гуцало.

Мені здається, за робочим столом він проводив навіть більше часу, аніж жив. Перебільшення, звичайно, але, певно, з усіх українських письменників, за винятком Павла Загребельного, він був найпрацьовитішим. Розповідав мені: незрідка не мав аніякогісінького уявлення, про що писатиме, але ніс до столу саме свій настрій, як, скажімо, композитор, і починав писати настрій. Тому в ньо­го стільки поезій у прозі, тому й проза взагалі – особливо ж рання – така сюжетно невигадлива, але надзвичайно поетична.

          Лінощі знайомі кожному. Кожен з ними бореться /якщо бореться/ по-своєму. Я втікаю від них у читання. Читання доброї книги дає настрій для роботи. Про подібне мені розповідав Роман Федорів. Він дуже любив роман Меші Селімовича "Дервіш і смерть”. Перечитував сторінку-другу цього дивовижного твору – і йому хотілося писати. Чи ж не від регулярності цього перечитування, цей "камертон" виразно відчутний у найкращому романі Федоріва "Отчий світильник". Читаючи його, можете несподівано піймати себе на відчутті, що ви десь чули цю мелодію /якщо ви знаєте "Дервіша і смерть"/.

          Справедливо сказано: "Книги мають свою історію". Все може стати приводом для написання книги: сенсаційна постать із історії, вражаючий факт, конкретна подія, важлива тема і т. ін. Башкирцева й Тодось Осьмачка продиктовані саме зацікавленням цими вражаючими, сказати б, сенсаційними долями. "Українські меценати" - важливістю теми, справді повчальним матеріалом з української істо­рії. А "Пейзаж для помаранчевої революції" написав на замовлення своїх друзів із Канади та США.

          Ще від часів роботи в районній газеті звик писати на друкарській машинці. Тоді це створювало враження: от, мовляв,  справді модерний письменник, не подібний до тих анахронізмів, які скриплять перами. Нині ж, коли молодь працює на комп"ютері, уже я виглядаю дрімучим анахронізмом: молотить на бідолашній машинці, наче коваль клепле...

          Оскільки я пишу багато документалістики, біографістики та літературознавст­ва й критики, то мушу тримати під руками чимало допоміжної літератури /різноманітні довідники, енциклопедії, спеціальні словники і т. ін./. Адже інколи для перевірки одного-єдиного факту треба перегорнути не одну й не дві книжки. Власне, біографістика й документалістика нагадують мені впорядкування словників. Для найефективнішої роботи й там, і там автора чи упорядника найкраще ув'язни­ти в бібліотеці й нікуди не випускати аж до завершення роботи.

          Якщо серйозно ставишся до своєї роботи, то не можеш не  звертати уваги на всі складові літературної техніки, де все має важливе значення для успіху твору. І темпоритм твору взагалі, і пластичність, і музикальність фрази, її політ, і архітектоніка  періодів, і мовна партитура /одна річ – скажімо, лексика персонажів, з їхнім професійним арго чи їхніми, гадається, справді індивідуальними, відповідними духовному та життєвому досвіду лексемами та інтонаціями,   інша – авторське мовлення, на яке не може не вплинути матеріал твору; скажімо, ви оповідаєте про художника і в такому разі вам не уникнути мистецтвозначної термінології; чи ваш герой – політик; у такому разі лірична партитура буде явно не на місці – з вас просто посиплються політеси й інтонація ваша – якщо ви не маєте патологічної звички до патетичного чи квазіліричного словоливства – буде суха, ділова й шорстка, оскільки вона найбільше відповідає тому паскудству, яким найчастіше буває політика.

          Дуже часто буває так, що стиль твору суперечить його матеріалу, що вони яв­но зантагонізовані. В ідеальному варіанті матеріал диктує особливості стильо­вої манери, емоційну тональність. Наші критики й літературознавці часто педалюють:  стиль письменника, стиль письменника – я вважаю продуктивніше /та, зрештою, і точніше!/ говорити про стиль твору. У різних творах одного й того ж автора може бути зовсім різний стиль. Настільки різний, що виникає враження, бу­цімто ці твори написали різні люди.

          Я радий, коли за день сидіння над аркушем паперу напишу 3-4 сторінки. Замолоду часто бувало більше. Нині ж продуктивність значно нижча. Кілька разів під час відпустки – в Ірпені – написалося по 5-6 сторінок, то мені аж самому в те не повірялося.

          Знаю письменників, які працюють, попиваючи вино. Одним із таких був Євген Гуцало, який  пояснював, що він – від природи не дуже сміливий, надто закріпачений, а склянка вина його відпружувала, давала політ уяві. Отож прелюдією до творчого процесу в нього були походи в магазин, звідки повертав­ся з батареєю пляшок "Каберне". Цікаво описано різні стимулятори, знані в історії літератури в відомій книзі Яна Парандовського "Алхімія слова". Є там і нікотин, і кава, й алкоголь, і наркотики. Я раніше божевільно смалив – не міг рядка вимучити без сигарети. "Накурив" собі серйозні проблеми з легенями, серцем та виразку. Хіба розумний так знущатиметься зі свого здоров"я?

          Десяток літ живу без куріння. Довго не міг привчити себе писать без сигаре­ти. Справді важко здолати стереотип поведінки. Важче навіть аніж  перебороти звичку організму до тютюну. Понад двадцять років узагалі не вживаю алкоголю /це допомогло мені написати чимало сторінок, бо ж стільки часу витрачає літературна публіка на чаркування й посиденьки за столом!/. Але не можу жити без кави. Ранок починаю з неї і вона супроводжує мене майже цілий день. Саме кава допомагає мені працювати; вона підтримує сили і створює добрий настрій, що має позитивне значення для роботи.

          Чомусь поширена думка, що тільки хто зна скільки разів переписавши твір, можна надати йому досконалості. При цьому наводиться приклад: он Лев Толстой стільки разів перемальовував "Війну і мир" чи "Анну Кареніну"! Але є й абсолютно протилежні випадки. Видатний естонський письменник Яан Кросс /у нас у прекрасному перекладі Олеся Завгороднього виходив його прекрасний роман "Імператорський божевілець"/ розповідав мені: він пише без жодної помарки. Довго й важко вино­шує твори, а вже взявшися писати, не знає, що це таке – переписувати. Відоме зізнання Теофіля Готьє про те, що фрази літають у повітрі, а він хапає їх за хвіст, і вони, мов кішки, падають одразу на чотири лапи. Майже начисто писав Гуцало. Мені після написання найчастіше доводиться робити вставки й ско­рочення. Багато часу забирає й авторедагування. Тому по-доброму заздрю тим, хто пише так, що немає потреби переписувати чи редагувати.

           Мені рідко вдається знайти початок твору. Тому часто починаю писати з середини або навіть і з кінця. Так було з "Марією Башкирцевою". Тільки оповідання й казки для дітей писалися відразу й фраза за фразою. А навіть лі­тературні портрети виростали з розрізнених фрагментів, які зводилися докупи й "підганялися" один до одного. Спеціально для цього поєднання і "взаємовростання" їх писалися "підводки" й "прокладки".


           Як уже казав попереду, твердження про власний стиль – як константу, як те, що існує непорушне та незмінне, мов велика Китайська стіна, мене просто лякає. Стиль – це щось дуже гнучке, здатне динамічно змінюватися в процесі зустрічі з новим матеріалом. Мені ціка­во працювати в різних жанрах – біографічна й документальна проза, казки й оповідання, культурологічні розвідки, літературні портрети, есе, рецензії, фейлетони – все це урізноманітнює роботу, розвіює відчуття тематичної чи сти­льової інерції.


          Сім"я рідко буває помічником у творчості. Вона навішує на шию письменникові багато обов'язків та проблем. Особливо ж – за умов існування в наш час у нашій країні, яку всі п'ятнадцять років лихоманить і де ми живемо як під час землетрусу. Гадаю, що людині, яка має справді серйозні, справді амбітні за найвищими критеріями наміри в літературі, взагалі не варто одружуватися.


          Коли я не пишу, то або читаю, або готуюся до писання. /Це за умови, якщо я не на роботі/.


          У мене – маса ідей, розпочатих творів, усяких етюдів та заготовок і випи­сок, цікавих фактів та подробиць із історії чи з біографій людей. Звичайно, половина /в кращому разі/ всього того так і пропаде – я фізично не зможу все розпочате й задумане завершити. Але намагаюся довести до логічного кін­ця якнайбільше всього цього.


          Після завершення більшості книжок починається відчуття внутрішнього спу­стошення й виснаження. Очевидно, це через те, що, сівши за роботу, не шкодую себе й постійно перебуваю в режимі перевантаження. Після кожної книги доводиться очунювати, як після хвороби.


          Звичайно, приємно почути позитивну оцінку того, що ти написав. Молодшим я болісно переживав усяку критику чи нерозуміння /як на мою гадку/ твору моїми близькими. Нині ж я вже в тому віці, коли не сприймаю поважно вражен­ня інших. Я сам краще за інших відчуваю, що коли мені написалося – чи це нормально, чи так собі, чи погано.


          Щоденник вів раніше. Відмовився, коли піймав себе на тому, що аж надто серйозно став писати про якісь другорядні речі й другорядних людей. Та й не­наче себе став вивищувати, хоч для того не було ніяких підстав. Отож відмо­вився від цього – в мене безплідного – зайняття. Але не відмовився записувати якісь думки, спостереження, життєві історії, фрази й слова, які видалися мені цікавими і можуть згодитися в роботі.

          До речі, про щоденники. Є люди, котрі лишили після себе щоденники, які на­багато цікавіші, аніж їхні оригінальні твори. Скажімо, жоден із романів братів Гонкурів не може дорівнятися за значенням для літератури з їхнім щоден­ником. Та ж ситуація з художніми творами та щоденником Жуля Ренара. Надзви­чайно цікавий щоденник Аркадія Любченка, хоч там і немає якихось неймовір­них інтелектуальних осяянь чи таїн зі сфери психології літературної творчості. Він важливий як людський матеріал у несамовиту добу війни. Як слово негероїчної людини. Людини – не борця. Як сповідь людини, що хоче мати в тих                 нелюдських умовах право на приватне життя. Як послідовна фактографія жертви, котра повсюдно відчуває за собою подих погоні і має передчуття, що їй не вирвати­ся з лабет смерті.

          Нещодавно прочитав щоденник одного з наших „найбезсмертніших”. Сірі слова, банальщина, примітивні думки і невиліковна любов до себе – чи ж треба було так ганьбитися, виставляючи напоказ усю цю недолугість і це нікчемство. Чоловік думав, що він цим щоденником собі постамент будує, а виявилося, що він постав перед погляди читачів, як голий перед рентгенною камерою, коли набагато помітнішими стали всі його анатомічні аномалії. А ви кажете про щоденники! О, ці письменницькі вдови, які кожен папірчик намагаються передати у вічність! ..

          Мені сьогодні геть не подобається "Марія Башкирцева", яка аж надто роман­тична і трохи по-юнацьки наївна. Якби я писав її сьогодні, то писав би зовсім по-іншому: жорстко, іронічно, без особливих сантиментів. І не було б там яки­хось натяків на перечулення, сльозоточивих ефектів. Готуючи чергове перевидання роману, я взявся його правити і щось переписувати. І побачив, що перередаговані й уписані місця випирають із тексту як щось чужорідне. Твір неодмінно пов"язаний з епохою свого літературного народження, вона домінує в ньому на всіх рівнях. Роман або треба було лишити недоторканим, пояснивши читачеві: ось таким був під час його написання автор, ось так він думав і відчував, або ж докорінно його переписати, сказати б, помінявши в ньому багато що, а особливо ж – вилучивши з нього пафосність, продиктовану вісімдесятими роками минулого століття.

          Саме так ми тоді мислити, саме так висловлювалися, а отже й писали.

           Я знаю один із небагатьох прикладів, коли докорінне перередаговування й переробляння  давно написаного твору пішло йому на користь. Є у російського письменника, автора колись знаменитого, канонізованого в радянську класику, але безкрило-ілюстративного роману "Російський ліс" Леоніда Леонова такий несподіваний твір - "Злодій" /в оригіна­лі "Вор"/. Є там гостра детективна фабула, є демонізовані характери, здорова еротика, біологізм, пластичність зображення подій, стилістична яскравість. Характерно, що, автор, пройшовши стильовим руслом роману років через тридцять чи сорок після його створення, не скалічив роману, не причесав і не прилизав його, як це здебільшого буває, а навіть посилив.

          Здається в "Поезії і правді" Гете, витвореній разом із Еккерманом, є такий епізод. Старий поет править і править свої твори. І, навіть лежачи на смертно­му одрі, вже чи не в останню мить життя, він виправив рядок  зі свого вірша. І виправив значно на гірше. Як ставитися до таких випадків, як їх оцінювати? З одного боку – калічення твору. З другого – невтоленна жадоба досконалості, прагнення її абсолюту /якого, здається, просто немає/, отой імператив, без якого творчості просто не буває.

8.  Не уявляю не тільки письменника, а й навіть звичайного сьогоднішнього індивіда без читання. Я навчився читати в чотири роки і відтоді читаю завжди й повсюдно, намагаючись не втратити жодної вільної хвилини. П'ятнадцять років живу без телевізора, оскільки цей хронофаг – наш найбільший ворог. Українські (але чи вони справді українські? – ось питання!) телефункціонери вважають наш народ безмозглим бидлом, тому, за абсолютним незначним винятком, годують його не лише всілякою духовною отрутою; українське телебачення – це катастрофічно розріджена інтелектуальна атмосфера, це – дикий несмак, пошлятина, тотальна  брехня. Маніпулятори свідомістю й професійні циніки знають: "піпл усе схаває". І, як бачимо, вони не помиляються. На жаль.

          Знаю серед українських письменників великих читачів, людей, що є своєрідними літературними енциклопедіями: Павло Загребельний та Іван Дзюба, такими були і світлої пам"яті Юрій Шевельов-Шерех та Микола Лукаш. Із писань наших письменників од­разу ж видно, хто має потяг до читання, а хто не має. Літературна недо­лугість, недбальство, дика примітивність і відсутність у їхніх оповідях яки­хось серйозних ідей чи фактів – усе це без найменшої експертизи засвід­чує: перед нами людина, яка не дружить з книгою.

Інколи охоплює душу зрозпаченість: у світі стільки прекрасних, неймовірно важливих, категорично обов'язкових для знайомства з ними книг, а марнуємо своє життя на ніщоту й усяке нікчемство - це просто непростимий злочин перед собою і перед самим життям!

          Принагідно назву бодай основних авторів, чиї твори читаю впродовж ос­танніх десятиріч: увесь Бель, Пруст і Джойс, увесь Маркес, увесь Фаулз, Барнс, Карпентьєр, Бастіа Льоса, Амаду, Села, Абе, Ое, Еко, Місімо, Селін, Жід, Руді, Памук, Сарамаго, Кутзеє, Єлінек, Павич, Кундера, Віткевич, Гомбрович...   


           Я прочитував кожен видатний твір письменників із республік колишнього Союзу: "Дата Туташхіа" Чабуа Аміреджибі, "Йшла по дорозі людина", "І кожен, хто зустріне мене...", "Залізний театр" Отара Чіладзе, "Клітка" Албера Бела, "Хамелеонові кольори" Йонаса Авіжюса, "Монумент", "Реквієм", "Повернення Калевіпоега" Енна Ветемаа, "Шлях в інший кінець нескінченності" Арво Валтона, "Кючарьов та Алімушкін" Володимира Маканіна, "Білка" Анатолія Кіма... – це те, що найбільше запам'яталося.

          А ще ж чимало книг, які вплинули на мене в плані світоглядної корекції. Тут і Астольф де Кюстін "Росія в 1839 році", й Шпенглерів "Присмерк Європи", й бестселери Френсиса Фукуями "Кінець історії та остання людина" і  його "Великий крах", і Юнгові "Проблеми душі нашого часу", і Фроммова "Анатомія людської деструктивності", і "Бунт мас" Ортеги-і-Гассета, й дво­томник "Історичні есе" Івана Лисяка-Рудницького, й "Листи до братів-хліборобів" та "Україна на переломі" В”ячеслава Липинського, й "Галичанство" Миколи Шлемкевича, й "Книга спостережень" Євгена Маланюка...

          Ніколи не забуду  відчуття глибокого духовного сп”яніння від величезної кількості важливих для людського розуму книг, прихованих від українців у спецфонді республіканської бібліотеки Академії наук УРСР /тоді її ще називали "публічкою"/. Там на одній із найвищих бібліотечних посад працював приятель мого батька, і він зробив мені, зеленому  студентові Київського університету, спеціальний дозвіл для користування книгами спецфонду. Окрім того, що я прочитав тоді і "Нову генерацію", і "Літературний ярмарок", і "Життя й революцію", і "Червоний шлях", я взявся за читання таких книжок, як "Афоризми життєвої мудрості" Шопенгауера, "Генеалогія моралі" й "Так сказав Заратустра" Ніцше, "Парадокси й виродження" Нордау, "Фізіогноміка” Мантегацци, "Геніальність і божевілля" Ломброзо, „Тотем і табу”, „Я” і „воно”, „Психоаналіз і вчення про характери” Фрейда, „Представники людства”Емерсона, „Герої і героїчне в історії" Карлайля.

          Перелічую назви цих книг не для  хизування: он, мовляв, що  ще коли і скільки я читав. На прикладі навіть цих книг – і це ж тільки якась  дещиця! – видно: від нас приховували найцінніші інтелектуальні продукти люд­ства. Контузячи й ґвалтуючи нас усякими діамутями та істмутями, соцреалізмами та іншою політичною порнографією, нас випускали з університетів у світ недоу­ками. Отакі недоуки несуть сьогодні ахінею з трибуни парламенту,  університетських катедр та зі сторінок квазінаукових часописів. І їх – море, океан. Молодь дивиться на них і навіть не вірить, що в третьому тисячолітті можуть іс­нувати такі динозаври. І доки цей гомо совєтікус перебуватиме на всіх рівнях усіх органів влади в Україні – політичної, виконавчої, гуманітарної і т. ін. – доти в нас не буде ніякого пуття ніде. Бо ці люди просто  депортували Україну з історії. І всі ці 15 з лишком років – майже абсолютно втрачені роки. Роки загублених ілюзій, тотального мародерства та глобальних розчарувань. Тільки час розставить усе по своїх місцях і поверне нас назад в історію.


10. У мене не раз були розчарування в письменництві. Колись я зустрів у Всеросійського старости Михаїла Калініна таке: юнак, котрий прочитав Льва Толстого, ніколи не стане хуліганом. І я, наївний, навіть повірив у цю сентенцію. Але, як з”ясувалося, література не дуже виховує маси; здебільшого виходить так, що література існує сама по собі, а маси самі по собі. І, здається, ніякого виховання та благодатного впливу літератури на народ не спостерігається. Якби такий позитивний вплив справді був, то населення України нарешті стало б справді повноцінною українською нацією, а не було все ще тією безвиразною масою, яка

слідом за політиками-дуболомами й костоломами волає про другу державну чи офіційну /?!/ мову й про жадані політичні обійми "старшого брата".

          Кілька років тому я прочитав заповіт Габріеля Гарсія Маркеса, котрий писав про своє глибоке розчарування в людстві, яке ні вчиться на своїй трагічній історії, ні прогресує, ні вдосконалюється морально. На жаль, у мене немає аргументів, щоб заперечити великому колумбійцю. До речі, він повідомив, що після роману "Мої сумні курви" й тритомника мемуарів уже нічого не пише – йому більш нічого сказати, і він узагалі  не вірить у те, що це комусь потрібно. Здається, все вже давно сказано, але ніким не почуто.


11.  Якщо ви хочете зіпсувати собі життя і терзати своїх ближніх, завдава­ти їм прикрощів своїми невдачами й претензіями, йдіть у письменники.

          Якщо ви хочете приректи себе на напівголодне животіння в постколоніальній країні, що не вірить у можливість існування в ній повноцінної літератури, а тому скептично й зневажливо взагалі сприймає "узкий круг украиноязычной интеллигенции", - йдіть у письменники.

          Якщо ви хочете жити нормальним, ситим, благополучним життям і мати шанси на рівному місці розбагатіти, мати благополучну кар"єру, йдіть не в письменники, а в народні депутати, в держчиновники, в судді, прокурори, міліціонери, зрештою, в кого завгодно, аби лиш не в письменники.

          Але якщо ви маєте ілюзію, що своїм словом хоч трохи допоможете нації, якщо вас спалює непогасна віра в те, що ви знаєте таку істину, без  якої люд­ство не зможе існувати й загине, то – на те вже немає ніякої ради, – йдіть  у письменники. Може ви, єдиний станете тим, кому справді неймовірно пощастить. Але  будьте готові й до того, що через каскад об'єктивних та суб'єктивних причин ви   станете найнещаснішою людиною. І тоді ви можете трохи втішитися єдиною думкою: "Я сам це вибрав... Я сам цього хотів..."


АНКЕТА Василя Бондара “Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?”