Марія МАТІОС. Відповіді на анкету Василя Бондара

1. Що змусило взятися за перо? Ой, Василю... Це було так давно, що можна поділитися правдою. Хоча я вже якось казала. Це був 1975 рік. Я вчилася у восьмому класі Розтоцької середньої школи Путильського району Чернівецької області. Відмінниця. Комсомолка. Активістка. І просто дівчинка з косою до колін.


Пригадуєш, була тоді така страшна (як на той „німий” час) історія, що набула міжнародного розголосу: батько й син (здається, прибалти), які мали намір емігрувати на Захід, захопили пасажирський радянський літак. І під час цього застрелили стюардесу Надю Курченко. Вона тоді закрила собою вхід до кабіни пілота. Попри всю тодішню дурну ідеологічну тріскотняву, якою обросла ця історія, факт самопожертви і смерті молоденької дівчини так потряс мене, що я дотепер пам’ятаю ту підліткову гарячу сльозу жалю за людиною, яка віддала своє життя, захищаючи інше життя.


І я тоді почала писати. Це були вірші. В основному пейзажна лірика. Але перший (надрукований тоді в обласній газеті „Молодий буковинець”) вірш „А кохання – наче пісня лебедина” я неодноразово подавала у книжках. Вірш покладений на музику кількома композиторами. І один час цей романс виконував Дмитро Гнатюк. Ось така „драматична” історія кохання п’ятнадцятилітньої школярки, яка на той час не мала найменшого уявлення про те, як насправді може битися людське серце в час пристрасті.


Іноді я думаю... може, драматизм моєї творчості бере початок від отого першого (драматичного!) вірша, де „кохання – пісня лебедина, а розлука –  скошена трава”? Хтозна... В 15 років все дуже гостре. До того ж велике значення (якщо не визначальне) має виховання. Бо виховання – це натискання на нерв. Це шліфування генів.

Згадай той час і те, як нас виховували. На чиїх прикладах? Олександра Матросова. Зої Космодем’янської. Молодогвардійців. Льотчика Гастелло. З одного боку виховний момент полягав у тому, що є цінність, яка вартує життя, і ця цінність називається Батьківщина. А з іншого боку – що людське життя ніц нічого не варте. Ні коли йдеться про одиноку смерть, ні коли йдеться про десятки тисяч. Згадай тодішні книжки з історії і літератури, „нафаршировані” стовпцями цифр про кількість загиблих під час штурму Дніпра чи взяття рейхстагу.


Невиправдано дорога ціна за те, що мало статися і без таких величезних жертв. Бо не конче було брати Київ до річниці жовтневої революції, утрамбовуючи переправи людськими кістками. Бо не конче було класти штабелями тих, хто дійшов до лігва фашизму. Але ота нетерплячка дурного рапортування (задля чого? во ім’я чого?) згодом призвела до того, що знівелювалося поняття людської цінності як такої.


Проте найгірше те, що з часом знівелювалося й саме поняття Вітчизни. Зцинізувалося. Принизилося. Зкомерціалізувалося. І це дуже страшно, коли любов до своєї землі коливається разом із курсом не-національної валюти. Коли цю любов можна виміряти розміром хабара чи розміром рахунку в офшорі. Хай це тобі не видається бурчливістю чи ретроградством, але я дуже слабо уявляю, що зараз когось може спонукати до творчості потрясіння від загибелі шахтарів у Донбасі чи взяття заручників біля берегів Кенії.   


Скажу зараз, очевидно, крамольну думку для всіх любителів і епігонів постмодернізму і всіх „пост-” разом узятих. Може, саме брак доброго виховання (у тому числі патріотичного), брак культу любові до людини, а не до її статків призвів до того, що ми маємо цілі вирви репресованого життя.


Що я маю на увазі? Якщо певні сегменти життя, певні відрізки історії відсутні в літературі – така історія і таке людське життя є насправді репресоване. Навіть якщо ніхто при цьому не сидів за ґратами і  не куштував баланду в буцегарні. Бо немає свідчень про час і людей посередництвом художнього образу. Якщо відрізку історії чи людського життя нема в літературі, якщо вони не є зафіксовані у слові, згодом ця історія і ці життя стають мовою шумерів. Тобто щезають. Це несправедливо. 


Ось тобі відповідь на вже надокучливе для мене запитання, чому я так вперто розробляю історико-психологічну тему і чому я зациклилася на минулому.


Чесно кажучи, сучасне мене як письменника цікавить мало. По-перше, немає жодної філософії на те, що відбувається нині. По-друге, сучасні засоби масової комунікації і без того вип’ячують усі збоченства часу всіма можливими способами. Осмислювати те, що відбувається нині, з точки зору філософії, психології і т.і. – мені не цікаво. Це нікого не може зворушити, коли кримінальні зведення перевершують будь-яку уяву. Зрештою, у нас є маса письменників, які осідлали цього коня і дуже успішно мчать галопом до читача. Це не моя ніша. Коли мені дасться до рук якийсь ексклюзив і я відчую готовність і силу „подужати” сучасність – я зроблю це. А поки що моєю реакцією на сучасність стала політична сатира – „Містер і місіс Ю. в країні укрів”. Проте це не художній твір у класичному розумінні. Це їдка публіцистика.   


Комфортніше я себе почуваю в минулому. В історії. Коли по-пластунськи, коли на повен зріст, але я маю потребу там бути. Тим більше, що в історію тепер мало хто поспішає. Бо це потребує зусиль. Знань. Допитливості. Дослідництва. Я занурилася поки що лише в часи Австро-Угорщини. Глибина моїх пізнань у цій царині сягнула другої половини 19 століття. Це ще дуже мало, як на мене. Я хочу пірнути глибше. Адже початок мого роду – 1790 рік. Отже, я мушу „по-шахтарськи”, збиваючи лікті, дістатися тої точки. Це мені не дає спокою. Адже історія моєї Буковини дуже точно ілюструє історію сучасної Європи. Її лише варто інкрустувати словом.

До речі, я абсолютно впевнена, що найбільш серйозні помилки сучасності продукує наше незнання минулого. Це, найперше, вигідно політикам – не робити екскурси в історію. Але історія – це завжди люди! Вони міняють тільки одежі, інтер’єри, терміни, засоби пересування, але в людині не міняється людське чи не-людське. Оце дослідження людського і не-людського – і є предметом моєї письменницької уваги. 

 

4. Як я пишу... Пишу невиправдано мало. Попри ту величезну кількість персонажів, сюжетів, подій,  що ”розривають” мою уяву і просяться на світ Божий, я дуже ретельно „просіюю” їх, відбираю, сортую. Подеколи мені здається, що я землекоп, який прокладає тунель у гранітній скалі. Ні, вони, ці люди й сюжети, самі йдуть мені у слова. Але чим довше я у письменницькому ремеслі (перша моя поетична книжка вийшла 1983 року, 86-го я була прийнята до Спілки письменників України, перша прозова книжка народжена 2001 року), тим прикрішою стаю сама до себе і до того, що я роблю. Можу, скажімо, одне речення з двох десятків слів „розвертати” кілька десятків разів, аж поки воно мені не зцементується так, що вже жоден перфоратор не „поправить” його.


       Мені дуже важить, як звучить фраза, чи не шпортається ритм, чи є зображення, тобто картинка того, про що я розказую і показую. Можливо, це кінематографічний прийом. Але коли я читаю краще, що є в нашій і світовій літературі, я чую запах і дух епох, я бачу рельєфи. Перечитайте Франкові „Перехресні стежки” чи „Задля домашнього вогнища”... Візьміть Маркеса, Кобилянську, Чехова... Я дуже дбаю, щоб оживлені мною люди, скажімо, часів Австро-Угорщини чи повоєнного періоду виходили з темряви минулого часу не тільки в ореолах тодішніх історичних проблем, але, насамперед, щоб всі вони були обрамлені ореолом вселюдських проблем, які насправді є позачасовими. Адже проблеми честі і безчестя, любові і ненависті, благородства і помсти не мають часової прописки. Вони стабільно присутні в будь-якій епосі і за будь-яких історичних колізій. І я не втомлююся доводити у своїх книжках, що важить не час, а людина в часі.


Це, до слова, дуже виснажує. Психічно і фізично. Адже ти мусиш все-одно зафіксувати анфас і профіль часу. Історичні події, прикмети епохи, одяг, гроші, інтер’єр. Без цього – неможливо. Тому, коли мій твір так чи інакше вмонтований в історію, я люблю добре „підкуватися”. Найулюбленіше моє читання – читання архівних документів, мемуарів і т.і. Це іноді дає таку гримучу суміш фантазії! Такі аналогії! І ти себе ловиш на думці, що дуже мало знаєш, хоча й дуже цікавишся. А що казати про тих, кому адресовані твої твори?!


На жаль, я пишу винятково на комп’ютері. Але мені здається, що слово там пружніше, ніж просто якби воно народжувалося з-під ручки на папері. Бо вся моя пристрасть, уява, енергія без посередника вливаються у слово на моніторі. Там кипить вулкан. Там бушує гроза і шумить повінь. Тоді відбувається щось неймовірно гармонійне і прекрасне. Навіть – якщо ллється кров чи дзвенять списи. Оцей процес – процес народження тексту – і називається натхненням. Все решту – просто робота. Важча, ніж перекопування городу.


Коли я пишу – тоді не потребую нічого зайвого. Навпаки, зайве відволікає, дратує. Під час роботи я потребую цілковитої самотності, тиші, повноцінного харчування і... електроенергії (для комп’ютера). Під час писання я дуже залежна від пейзажу. Я можу добре, ні, не так, можу на повну силу писати тільки в горбах, щоб перед очима розповивалися сувої гір. Добре пишеться і в київському саду – біля своїх квітів.


Я довго концентруюся, перш ніж сісти за написання нової речі. Хоча паралельно можу писати дві-три речі. Але коли в уяві вималювався весь каркас тексту, я тоді стаю, очевидно, нестерпною. Я мушу щезнути, замкнутися від людей – і піти в такий „загул”, який, мабуть, не снився навіть найбільшим гультяям і „партачам” життя!

Опісля 16-18 годинної праці випиваю добрий келих доброго (бажано червоного) вина – і наступного дня ця лихоманка продовжується. Аж поки не поставлю в кінці тексту 5-7 знаків оклику. Це означає закінчення роботи. Потім текст відстоюється кілька тижнів, місяць. А далі починається хірургія. Коли яка: один раз – косметична, іншим разом – шокова, майже летальна. І знову текст відстоюється. І знову „макіяж”, вилизування, ліфтинг...

А після виходу книжки я днів три-чотири тішуся, як дитина, яка на Миколая знайшла під подушкою подарунок. Тоді я також перечитую себе від дошки до дошки. Але майже ніколи не маю повного задоволення. А через тиждень мене вже немає в тексті цієї книжки.


Звичайно, жаль, але вихід кожної книжки пов’язаний із скиданням величезної кількості енергії, психічної і фізичної. Це дуже відбивається на здоров’ї. У мене були випадки, коли після нової книжки я на тривалий час втрачала голос чи мала інші проблеми, що закінчувалися лікарняним ліжком на кілька місяців. Але у цьому немає жодної містики. Є витрачання себе до останньої краплі сили. І організм, очевидно, захищає себе від повного самознищення. Можливо, коли б я не писала  власною кров’ю, було би по-іншому. Легше. Простіше. Але я не вмію легше. І я б не мала такого вдячного і талановитого читача.


Коли я пишу чергову річ, іноді думаю, що звужую коло своїх читачів. Бо я терорист по відношенню до читача. Я нещадна. Безжальна. Але диво – коло тих, хто розуміє, що я хотіла сказати кожною книжкою, тільки розширюється. Мені розповідають дивовижні речі про те, як мої книжки приходять до читача. Один читав Дарусю на пляжі в Маямі, а інший – в післяреанімаційній палаті. Один цілує тобі руки, а інша каже: „Добре, що я вас зустріла, бо я хотіла вас побити, коли читала вашу книжку! – За що?! – Як ви могли таке написати?! Як ви могли написати, що розлючені жінки прив’язали Михайлову маму до дерева і її розірвали вовки?! – А як таке могли зробити люди? – Я не знаю, як таке роблять люди! Я лиш думаю, як ви могли так страшно написати?!”

Або інша історія. На одній із книжкових виставок прийшла жінка, яка сказала: „Коли б я могла, я би скупила всі тиражі „Щоденника страченої”, бо це мій особистий щоденник. Там навіть дати і події збігаються!”


Я не лукавлю, коли кажу, що багато чого вигадую у своїх книжках. Але виходить, що трохи таки лукавлю. Бо вже можу складати реєстр тих, хто стверджує, що та чи інша річ написана про нього, чи про того, кого знають інші.

Я просто уважно живу. А отже, уважно роздивляюся і уважно вслухаюся в довколишнє. А воно ж десь там відкладається. А потім – фонтанує. Ось і виходить, начебто вигадка, а начебто й ні. Але є події і люди, з якими відбувалися подібні чи ті самі речі, які я оприлюднила. Думаю, ближчим часом я дещо „розсекречу”. Але тільки те, що не може завдати шкоди конкретній людині чи її родичам. Я не можу списувати чиєсь конкретне впізнаване життя, поки у мене є на плечах голова і залишки совісті. Це не тільки жорстоко, але й неморально, скільки б не розводилися про закони творчості деякі письменники – любителі „халяви” за рахунок оприлюднення знань про людей, які впустили письменника в своє життя. Безперечно, є закони творчості. Але є закони людських стосунків.


А мій стиль мені не може набриднути, бо я дуже різна у своїй прозі. За що, до речі, мене шмагають деякі чистогани від літератури. Мої історико-психологічні речі „Нація”, „Солодка Даруся”, „Майже ніколи не навпаки”, „Москалиця” і „Фуршет від Марії Матіос” чи політична сатира „Містер і місіс Ю. в країні укрів”, чи навіть той-таки „Бульварний роман” – це небо і земля за стилем, акцентами і т.і. Проте це не шарпання і не пошук себе. Це усвідомлені речі. Це ду-у-уже усвідомлені речі.


З „Бульварного роману” мій читач ускочив прямо в „Солодку Дарусю”. І цього читача стало значно більше. Ні, це не було обдурюванням читача. Це був метод медяника і батога. А що ж робити, коли впродовж багатьох ідеологічних років свідомо так упослідили українську літературу, що тепер доводиться читача заманювати спершу смачною мовою, а потім на пальцях тлумачити йому про якісь дуже і дуже важливі речі. Бо не всі читачі готові до больових шоків від літератури. Людям вистачає щоденного шоку.


Тим більше, я щасливий письменник. Бо такі „немодні” теми, не-постмодерний їх виклад, які є в моїх книжках, мають такого чисельного і вдячного читача, про якого в нинішніх українських умовах можна хіба що просити Бога. Тим більше тоді, коли більшість українських письменників відчувають космічну самотність у своїй країні.

Я є дуже щасливий письменник ще й з іншої причини. Бо у творчості я убезпечена китайським муром своєї родини. Коли нещодавно з уст однієї письменниці я почула, що її велику родину не цікавить її творчість, а тільки заробіток, я зрозуміла причину її ніякої творчості – і щиро пожаліла колегу. Ці книжки ніколи не ввійдуть ні в яку історію літератури, хіба що одноразово ввійдуть у каталог „Клубу сімейного дозвілля”. Але не більше. Як не ввійде жодна донцова нікуди, окрім дамських сумочок від метро Петрівка до метро Либідська.


Знаєш, нам колись нав’язали хибну думку, що творчість може бути успішною тоді, коли письменник голодний і нещасливий. Неправда! Повноцінна, продуктивна – не ущербна – робота є тільки тоді, коли ти маєш підтримку і розуміння. Не багатство – а любов. Родинне плече. Тоді ти продукуєш речі, які стосуються не твоїх особистих проблем і комплексів. Ти тоді прозірливий. Уважний до світу. Тобі відкриваються якісь глибини і висоти. Ти мислиш іншими категоріями. Ти відкриваєшся сам собі і відкриваєш іншим.   


 Не слухаю нікого. Найпершим моїм читачем завжди є мій чоловік. Він ніколи не питає, чому я написала це, а не інше. Він мене розуміє. Знає всі мої плани. Він читає рукопис з олівцем у руках. Його зауваження дуже фахові і конкретні. Він професор-історик. Але його зауваження  не стосуються інтерпретації подій чи людей. І це єдина людина, з чиєю думкою я завжди рахуюся. Один із моїх братів має бездоганний художній смак і його думці я також довіряю. Але ми з ним завжди дуже палко сперечаємося, коли обговорюємо рукопис. Проте мушу визнати, що він майже завжди має рацію.


І все ж усі остаточні рішення, які стосуються творчості, я приймаю одноосібно. Тут я великий диктатор. І ніхто мені не порадник.


Іноді мені здається, що я маю стільки років, скільки сумарно було би всім моїм персонажам. Подеколи стає так, ніби несеш у собі пекло всіх, колись тобою реанімованих, сфотографованих словом. Я прожила з ними всі їхні життя. Відсміялася з ними, відстраждала і повмирала з ними. Тому моє ставлення до творчості не має жодного елементу гри чи забави, легкості, карнавальності чи відстороненості. Ти наче одночасно перебуваєш у двох несхрещуваних світах: ти проживаєш своє власне життя, написане тобі не тобою, і одночасно ти фіксуєш інші життя, делеговані чиїсь судьби, історії. Чесно кажучи, воно не заважає. Воно не перекидається на тебе. Але з іншого боку... слово дуже матеріальне... дуже мстиве... з ним треба бути – як із нагостреним ножем: може так поранити, що жоден лікар не згорне крові. І я знаю точно, чого не слід робити в творчості: писати своє життя, приписувати собі те, чого насправді немає. А решту – все можна.


Я розумію, що традиційне письмо зараз ду-у-уже немодне. Особливо в інтерпретаторів творчості. На нього накидаються, як на єретика. Але чомусь жоден Лаґерфельд і Ґуччо не витіснили класичного англійського костюма. Те саме і в літературі. Ніколи електронна книжка не витіснить паперову. Хіба лише, коли ми всі будемо клоновані від якоїсь вівці. І ніколи купальний костюм не переважить костюм англійський.

Тому мені цілком байдуже, коли мене „шпетять” за мою традицію. Тому я вільна від багатьох речей, які заважають багатьом письменникам працювати комфортно. Я вільна від заздрощів, жовчі, недоброзичливості, творчих ревнощів. З мене ніколи не падає корона, коли я скажу добре слово про когось із колег. А читаю я дуже багато. І ніколи не лінуюся зателефонувати і висловити свої емоції з приводу прочитаного.


Я не є „прив’язана” до того, що про мене пишуть. Місяцями не зазираю в Інтернет. Потрапить на очі – добре. Не потрапить – друге добре. Ніколи не реагую ні на особливу похвалу, ні на якісь дурниці, які можна надибати в публікаціях. Коли я читаю щось таке... примітивне... або однозначне, я тільки зітхаю:  ці люди ще не прожили життя, вони ще не здогадуються, що з ними може бути подібне... вони не підозрюють, що на них може чатувати ще гірше... і подеколи це не залежить ні від них, ні від кого іншого, окрім Судьби.


Адже те, про що я пишу, уже з кимсь було... я могла би називати імена і адреси... і це було би велике поселення – із моїх персонажів. Історію життя одного персонажа можна було би розібрати на десятки життів. І кожне мало би своє ім’я і адресу. У мене колись виникала думка зробити таку „трепанацію” з однією із своїх новел. Це було би дуже повчально – розшнурувати текст. А потім подумала: навіщо? Адже дерево ми сприймаємо в цілому, не відділяючи його на кореневу систему, гілля, кору, зав’язь, плід. Коли читаю, що пишу суціль драматичні речі... Пишу, бо мені цікаві пограничні межі. А до інших у мене немає цікавості. Мені нецікаві однозначні ситуації. У них немає переливів життя, нема повноти, багатства для письменницького зачудування.


 Але попри те, що в Україні створені всі умови, щоб українського письменника як національного, свідомого трудівника витравити із суспільної свідомості (адже якщо української книжки немає в книгарні, і української книгарні немає ні в районі, ні в селі, ні в містечку) – я втретє скажу, що я письменник щасливий (у межах того українського щастя, яке можливе всупереч усьому). Вже більше, ніж 100-тисячний наклад „Солодкої Дарусі”, 20-тисячний „Майже ніколи не навпаки” і 25-тисячниця „Москалиця” не кажуть ні про що інше, як про те, що читач має потребу знати і про це.


Жодного разу не мала сумніву, навіщо я письменник. У мене були різні періоди творчості. Повного багаторічного мовчання. Ігнорування. Захвату. Я вже знаю весь спектр того, що може бути з людиною, яка серйозно займається творчістю, а не пише тому, що це її хобі. Але я не поміняла б ніякі блага і розкоші на розкіш спілкування із читачем.


Бути письменником – це все одно, що бути постійним донором для людей різної групи крові. Ти подеколи навіть сам не розумієш, що є якесь велике перетікання твоєї крові у твій текст. Ти потім тільки відчуваєш цю апокаліптичну втому і байдужість, як після кровотечі. Але за жодних умов ти не відмовишся від цього.

Бо є незбагненні на світ речі – таємниця Життя, Любові і Смерті.

Але ти єретик – ти все одно хочеш зазирати туди, куди не допущено нікого. І ти це робиш щоразу, сідаючи за стіл і відкриваючи комп’ютер. А там – своя безодня. І ти розумієш – що ти вічний заручник пульсуючого слова. І ніхто тебе не визволить, не звільнить.


Та врешті, ти й не бажаєш цього. Бо тоді ти будеш іншою людиною. І це буде гріх. Бо ти відмовишся від того, що тобі ДАНО. А ти не скупий – ти ПЕРЕДАЄШ далі...

       

січень -2009,

Єгипет-Київ.